Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006

Лекція 7. Роль мови у формуванні українського етносу

План:

1. Проблема утворення української мови в історичній літературі.

2. Взаємозв’язки та взаємообумовленість народної і літературної української мови.

3. Історія українського правопису.

Література:

Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. — К., 1996.

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія: У 2—х т. — К., 1996. — Т. І, ч. ІІ.

Кононенко П.П. Свою Україну любіть. — К., 1996.

Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — К., 1995.

Історія української мови. Хрестоматія (упор. Єрмоленко С. — К., 1996.

Истрин В. 1100 лет славянской азбуки. — М., 1988.

Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова? — К., 1993.

Мова — найважливіший засіб людського існування та спілкування, вона нерозривно пов’язана з мисленням. Мова є соціальним засобом збереження і передачі інформації, однією з форм управління поведінкою людини. На Землі існує понад 2,5 тис. мов. До найбільш розповсюджених відносяться: китайська, англійська, російська, іспанська, хінді, японська, арабська, французька, німецька, італійська та ін. Мови міжнаціонального спілкування — англійська, французька, іспанська, російська, китайська, арабська (офіційні і робочі мови ООН). За своїми генетичними зв’язками мови групуються в сім’ї: індоєвропейську, уральську, алтайську, семито-хамитську та ін. Особливості структури мов світу визначають їх схожість і відмінність у типологічному відношенні.

1. Проблема утворення української мови в історичній літературі

Праіндоєвропейська доба. П’ять тис. років до н.е. усі теперішні індоєвропейські народи говорили однією спорідненою мовою — праіндоєвропейською. Мова ця скоро почала розпадатися на окремі індоєвропейські мови, що сьогодні існують в Європі та частині Азії. Серед цих мов була й мова слов’янська, як окрема етнічна одиниця, що дала початок народу слов’янському. Наука встановила, що прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилася в Європі і займала дуже великий простір, а слов’яни жили приблизно на тих землях, де живуть вони й тепер. За 2 тис. р. до н.е. індоєвропейська прамова остаточно поділилася на окремі сучасні мови, що досить близькі одна до одної.

Теорії постання мов. Про постання всіх теперішніх індоєвропейських мов, у тому числі й слов’янських, першим висловив свої прогнози німецький учений К.Шляйхтер. Фахівець з природничих наук, він застосував їх методику до розвитку людської мови. У 1865 р. К.Шляйхтер запропонував генеалогічну (родословну) теорію розвитку всіх мов. Суть цієї теорії: мова живий організм, який родиться, живе і зникає. Як розвивається людство з покоління в покоління, так постають і мови з мов. Ця теорія, блискуча з педагогічного погляду, легко і яскраво показувала розвиток усіх мов і надовго затрималася в науці та поширилася між народами. Згодом з’ясувалося, що дана концепція базувалася на чисто розумових теоретичних узагальненнях і реально історичними джерелами не доведена.

Більш науковою стала концепція німецького вченого Йогана Шмідта (1843 - 1901) — фахівця з індоєвропейських мов і порівняльного мовознавства. У 1875 р. він запропонував так звану «теорію хвиль», яка привела до визнання діалектних особливостей індоєвропейської мови — основи. За цією теорією сусідні мови розвиваються спільно, рівнорядно, і кожна з них непомітно переходить у другу мову. Кожна мова на обидва боки є ніби мостом для мови сусідньої. Як від кинутого у воду каменя розходяться в усі сторони хвилі, які з часом і щодалі все меншають, отак і жива мова, чому її й названо «теорією хвиль». За цією теорією сусідні мови завжди мають багато спільного між собою. Наприклад, західні українці з поляками, східні українці — з росіянами і т.д. Й.Шмідт першим відкинув існувавшу ще з 1822 р. концепцію вчених— славістів (Добровольського, Шафарика, Копітера та ін.) про поділ мов на групи. Слов’янське мовознавство ділило мови на дві, а потім на три групи. У науці сильніше проявився поділ на три групи: а) слов’яни східні: росіяни, українці, білоруси; б) слов’яни західні: поляки, чехи, словаки; в) слов’яни південні: болгари, серби, хорвати, словенці. Й.Шмідт вважав такий поділ мов географічним, за державними кордонами, а тому штучний. Ділити мови можна тільки на основі мовних даних. Кожна мова — окреме ціле і сама собі самостійна.

Праслов’янська мова. Науково доведено, що всі слов’янські мови виникли з так званої праслов’янської мови, яка виділилася з мови індоєвропейської. Де саме знаходилася прабатьківщина слов’янських народів, про це між ученими ще нема єдності. Російські історики В.Ключевський, М.Соловйов, С.Платонов та ін. вважали, що то були Карпати. Російський мовознавець О.Шахматов вважав, що то була північ — басейн Західної Двіни і Німану. Чеський історик і мовознавець Л.Нідерле колискою слов’ян уважав Полісся (де нині живуть білоруси). Польський вчений Ян Розвадовський шукав поселення праслов’ян на сході від Німана й Дніпра. Український історик М.Грушевський доводив, що це була територія нинішньої України. Є й інші припущення. Над вирішенням цієї проблеми плідно працює філологічна та археологічна науки.

Нині науково з’ясовано, що на слов’янській прабатьківщині була так звана слов’янська прамова, чи спільнослов’янська мова, яку легко розуміли всі слов’яни. Ця праслов’янська доба була дуже довга (біля 2000 р.) і поділялася на три періоди:

— початок, виділення з індоєвропейської спільноти;

— доба розвитку;

— період перетворення в окремі слов’янські діалекти.

Слов’янські племена часто рухалися, шукаючи вигідних

просторів. На окраїнах своєї території слов’яни межували з неслов’янськими народами, а саме: на півночі й північному заході — з балтами (литовцями, латишами і прусами); північному сході — з фінськими племенами; на заході — з германськими племенами. Про все це виразно свідчить мова та археологія. Праслов’янська мова — це реальний факт, це мова, що існувала як мова спільнослов’янського народу, але подробиці якої ще мало знаємо, хоча на філологічних факультетах і вивчається курс старослов’янської мови. З VI віку (з VI - VII ст. закінчується праслов’янська доба) розпочинається період перетворення намічених говорів (діалектів) на окремі слов’янські мови. Доба ця тривала кілька століть і остаточно закінчилася в IX - X ст.

Постання української мови. Накреслена нами схема розвитку слов’янських мов дає підстави з’ясувати процес постання української мови. У слов’янській прабатьківщині українці проживали приблизно там, де пізніше застала їх історія. Вони були автохтонні на своїх землях. Подніпров’я — центр нашої найдавнішої території (М.Грушевський, Л.Нідерле, С.Скаль-Стоцький та ін.). Слов’янські племена, що лягли в основу українського народу, «Повість временних літ» подає у такій послідовності: поляни — над Дніпром (Київщина); древляни — в лісах по Прип’яті й Дніпру; сіверяни — по Десні й середині Дніпра; уличі — по Дністру і Бугу; тиверці над — Дністром; волиняни — Західний Буг; хорвати — Галичина. У «Повісті ...» нараховується 9 племен (до згаданих + дуліби і бужани). Отож, на своїй прабатьківщині слов’яни ділилися на племена і тривалий час проживали на окремих землях. Білоруську мову започаткували племена: полочани (по р. Полоті) та дреговичі (Полісся). Російську мову започаткували: словени (оз. Ільмен), кривичі (верхня Волга), в’ятичі (верхня Ока), родимичі (по Дніпру).

Зазначені мови намітилися ще на слов’янській прабатьківщині. Слов’янські мови розвивалися рівнобіжно одна одній, а не генетично — одна з одної. Це мови самостійні, які як сусідні, мають багато спільного, але кожна з них індивідуальна окрема одиниця. На розвиток кожної мови сильно впливає час, історія та її сусіди. Пам’ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., але й вони свідчать, що вже тоді наша українська мова мала свої основні риси, відмінні від рис мови російської та білоруської. Проф. Є.Тимченко опублікував у 1933 р. «Історичний словник української мови», з якого видно, що з XI ст. українська мова відмінна від своїх сусідів, але йому дозволили друкувати цього словника лише починаючи з XIV ст.

За останні часи розвитку набула наука про людину — антропологія, яка незбитно доводить, що українці, росіяни і білоруси — це різні народи. Необґрунтованість теорії російської школи про «колиску трьох братніх народів» — давньоруський народ і мову. У XIX і на поч. XX ст. набула широкого вжитку концепція академіка Ф.Фортунатова та його учнів про існування спільної східнослов’янської прадоби, праформ, празвуків в східнослов’янській прамові. Це твердження базувалося на голих домислах, без історичних джерел. Тому українська мова ніяк не може бути наріччям чи діалектом якоїсь мови. Вона автохтонна, самодостатня і самобутня. Російські вчені лише з політичних міркувань залучали українську мову до російської як діалект, наріччя тощо. Глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближається скоріш до мови сербської (як зазначає проф. І.Огієнко). Відомо, що українець, який не знає російської мови, легше розуміється з сербом. Навіть расово українець ближче до серба. Цілком імовірно, що на прабатьківщині в українців було трохи інше сусідство, ніж тепер. А коли українські племена закріпилися на нинішніх своїх місцях, то тяги на північ у них не було. Там були не тільки непроходимі ліси, а й значно гірше життя. Російський вчений І.Ростовцев так про це пише: «Київська Русь по своїх попередниках одержала в спадщину всі риси, притаманні для держав, що постали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління, скільки можна, наблизитися до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, а не на північ і захід. Як культура скіфів і сарматів, як культура готів, так само й Київська цивілізація є південною цивілізацією, просякнутою східними елементами».

Отже, таким шляхом постала українська мова і серед слов’янських мов завоювала собі окреме становище як мова самостійна. Науковий європейський світ визнав українську мову як мову самостійного народу (Ф.Палацький, В.Копітар, К.Шляйхтер, Ф.Міклошич, Й.Шмідт, К.Гофт, І.Бодуен-де-Куртене та ін.). Не всі й російські вчені вважали українську мову наріччям російської (П.Лавровський, В.Даль, І.Срезневський, Ф.Корш та ін.). А в 1905 р. Російська Академія наук своєю окремою Запискою з цього приводу назвала подібну думку «плодом неуцтва або злобної видумки» (Об отмене стеснений малороссийского печатного слова. — СПб., 1905).

2. Взаємозв’язки та взаємообумовленість народної і літературної української мови

а) Народна мова як джерело літературної. Кожна літературна мова органічно виростає з живої народної мови. Початковою основою літературної мови стає один якийсь народний говір, історично сильніший від інших. Як правило, це говір (мова) того племені, яке об’єднує навколо себе інших. З плином часу такий говір (мова) став більш розвинений від інших, а тому менші говори туляться до нього все більше, а говіркові відміни в мові з часом зникають.

На цьому процесі зростали всі літературні мови світу. Без цього не поставали б нації, як спільнота близьких племен, бо сюди входить добровільна спільнота не тільки своїх реальних інтересів, а й спільнота духовна, в т.ч. і мовна, без якої не може бути нації. Літературна мова і є ця спільна всенаціональна мова, мова об’єднаної нації, знаряддя найдоцільнішого порозуміння для всіх окремих племен з їх говірками (мовами). З культурним ростом нації (спільність людей на основі єдиного економічного життя, мови, території, культури, психології) безперервно росте і її літературна мова. З кожним поколінням літературна мова помітно змінюється, за кожні 50 років вона значно відходить від своєї живої мови, з якої зростала.

Народна мова — мати літературної, а тому значно відстає від неї в своєму зростанні. Українська літературна мова в основі своїй — жива народна мова наддніпрянська, «головно Києво-Полтаво-Харківська» (митрополит Іларіон — Ів. Огієнко) Історія української літературної мови. — К., 1995, — С. 78). Ця літературна мова велетенськими кроками прямує вперед. Вона не рве стосунків з народною мовою. Для розвитку літературної мови важливе значення має словник народної мови. Такий словник дуже прислужився би в розвитку літературної і фахової мови як її найцінніше джерело.

Форми мови. Жива мова надзвичайно багата на найрізніші форми — архаїчні і нові, рідкі й часті. Літературна мова намагається обмежити число форм, встановити їх окреслені норми. Наприклад, — наколи, -сей, -ся, -се, — шестий, — вливатися тощо. Багато подвійних чи навіть потрійних форм: буду читати — читатиму; по-українському — українською; просити помочі — помогти. Все це відноситься до діалектології, яка, на жаль, мало вивчена.

Словотворення літературної мови наслідує словотворення народне. Тут вплив народної мови дуже корисний. Але і в словотворенні літературна мова ще не використала всіх словотворчих засобів народної мови. Наприклад, народне значення -исько в літературній мові замінюється на -ище, бо ніби -сько — то полонізм (пасовисько, ослисько, удилисько...).

б) Вплив живої мови на літературну. Те, чого інколи бракує літературній мові, вона бере з народної мови. Так, у східних говорах найхарактерніша ознака нашої мови, заміна -е, - о в закритих складах на - і часто непослідовна (пошла — пішла, ведро — відро), але літературна мова зробила цю заміну послідовною, наблизившись тим до говірок західних; з тих говорів взяла літературна мова -і від, хоч у східних говорах знане -од. Т.Г.Шевченко, скажімо, ніколи не писав -від. Взяла літературна мова від західних говірок форми з -и в коренях --мир, -пир, -бир, хоч східні говори знають частіше: — вмірати, — запірати, — перебірати. Літературна мова сприймає від усіх своїх говорів потроху те, що в них найцінніше, що може зберегти її лексично чи функціонально.

в) Вплив літературної мови на народну. В усіх народів літературна мова завжди сильно впливає на мову народну, на мову її населення, підносить його культуру. В усіх культурних народів школа, церква, радіо, кіно, театри, уряди, преса, інтелігенція — всі користуються тільки мовою літературною, що збагачує мову народну. Поєднання мови літературної з народною сприяє створенню літературної мови високого рівня. Одиниці з народу, пройшовши добру мовну школу, звичайно, мають високорозвинену національну мову, бо їх літературна мова виросла на живій народній основі.

Вплив літературної мови на народну завжди потрібний і корисний. «Історично будучи народом недержавним, ми мусили шукати й використовувати всі можливі шляхи впливу мови літературної на народну, бо цей вплив приводить до зросту культури нації», — писав І.Огієнко. Потрібно лише дбати про те, щоб говорити й писати до народу простою і ясною літературною мовою, щоб він все розумів і полюбив нашу книжку і нашу пресу. Тільки при таких умовах буде забезпечений реальний і глибокий вплив мови літературної на мову народну.

Народна мова окремих людей, окремих населених пунктів маловарта для мови літературної, але народна мова в її цілості — джерело найліпших родючостей для літературної мови. Добре знання літературної мови набувається повсякчасним її вивченням та глибоким розумінням мови народної. Літературну мову слід «всіма шляхами ширити поміж широких мас, бо з обопільних впливів мови літературної і народної скоріше зростатиме національна культура української мови, як мови нашої нації» (митрополит Іларіон).

3. Історія українського правопису

Український правопис має свою історію, яку складають:

Доісторичне «руське» письмо. Український правопис, як слов’янський, веде свій початок від глибокої давнини. Давні слов’янські племена, від яких походить український народ, знали письмо від найдавнішого часу. Кияни, що перебували в центрі східнослов’янського державного життя, вміли писати вже десь у IX ст. н.е. Уже в той час були переклади Євангелії та Псалтиря з мови грецької. Коли у 861 р. прибув до Херсонесу Св. Костянтин Філософ, то він (як свідчить «Житіє Костянтина» — пам’ятка X в.) «обреть же тоу Євангеліє и Псалтирь роуськими письменами писано». Що це було за руське письмо, наукою остаточно не встановлено, але певним є те, що воно було.

Давній болгарський правопис. Коли влітку 988 р. наступило офіційне охрещення киян, були прийняті потрібні богослужебні книги з Болгарії та запроваджено болгарський правопис, що його упорядкували Костянтин (+ 869) та Мефодій (+ 885). Запозичений з Болгарії, правопис міцно запанував у нашій країні і держався зі значними змінами до нового часу. Від тієї доби донесли ми, з малими змінами, нашу теперішню азбуку.

Євфиміїв правопис XIV віку. Мова, як живий організм, невпинно розвивалася й зміцнювалася, тоді як правопис лишався незмінним. Це досить скоро привело до невідповідності їх, тим більше, що кожна слов’янська церква дбала про наближення церковної мови до розуміння народу. Потрібна була реформа. її зробив Тирновський митрополит Євфимій в Болгарії в XIV ст. І хоч реформа була пристосована до місцевих болгарських умов, вона викликала велику повагу й поза Болгарією. Реформу прийняли всі народи, які вживали Кирилівське письмо. В Україні правопис закорінився до початку XVII ст., а почасти — до XIX ст.

Північноукраїнські ознаки в правопису XV - XVII ст. За часів Литовсько-Руської держави перші українські канцелярії запровадили українську канцелярійну мову, якою стала, на думку І.Огієнка, мова північноукраїнська, що збігалася з мовою білоруською. З канцелярійської ці ознаки перейшли до мови книжної і трималися до кінця XVIII ст.

Правопис М.Смотрицького 1619 р. Мелетій Смотрицький (1578 - 1633), родом з м. Смотрича на Поділлі. 1619 р. вийшла друком його «Граматіки Словенския правильное Сінтагма». Ця Граматика на 150 р. стала головним джерелом граматичного знання для всіх народів, що дотримувалися Кирилівського письма. Правопис Смотрицького тримався до XlX ст., а в Росії — до 1755 р. (до граматики Ломоносова).

Запровадження, «гражданки» 1708 р. У березні 1708 р. з наказу Петра І замінено стародавню кирилицю на нову «гражданку», а кирилицю дозволено вживати тільки для церковних видань. Це був дошкульний удар по розвитку українського правопису, бо він зупинив близький до закінчення процес пристосування правопису до живої української мови. «Гражданка» механічно заступала нашу притаманну вікову кирилицю: вона не знала подібних для української вимови букв, як «ґ», надрядкових значків, яких вживала кирилиця і які служили для наближення літературної мови до живої, народної. Українське письменство було сильно поєднано з російським письмом.

Правопис за І.П.Котляревського. 1798 р. появилася «Енеїда» І.Котляревського. Українська жива мова тепер остаточно стала мовою літературною. На порядок дня стала справа й нового правопису, але І.П.Котляревський його автором не став. Він писав правописом, яким користувалися в Україні в кінці XVII—XVIIІ ст. Процес творення нового правопису розпочався з самого початку XIX ст. і продовжується до сих пір. Провідна ознака цього процесу — боротьба фонетичних та історико—етимологічних засад. Кожний правопис — справа традиційна, розвивається він дуже поволі й дуже поволі міняє свої споконвічні етимологічно— історичні риси на риси фонетичні, міняє їх тільки впродовж напруженої боротьби.

Правопис О.Павловського 1818 р. Автором нового правопису став Олександр Павловський, який у першій половині XlX ст. опублікував українську граматику (1818 р.). Він перший надав перевагу правопису фонетичному замість етимологічного, звернувши увагу на багатство української мови, на звук -і. Звук, що походив з давніх-давен -о, -а, ї, через -і (стіл, сім’я, тобі, літо, сіно), які до нього передавалися через -и. Цю новину підтримали Квітка-Основ’яненко, Гулак- Артемовський, П.Куліш, та ін.

Правопис М.Максимовича 1827 р. На дорозі до скорого запровадження фонетичного правопису став великий знавець мови М.Максимович (1804-1873). Він не хотів поривати зі старим фонетичним правописом і бажав наблизити його до живої мови (над давніми -е та -о, що перейшли в -і, ставив «дашку» — кутик вістрями догори (дві крапки), коли їх треба було вимовляти як -і.

Правопис «Русалки Дністрової» 1837 р. «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагілевич зробили велику послугу українській писемності. Вони остаточне викинули у своєму збірнику непотрібний нам — ъ, що вже з найдавніших часів втратив своє звучання.

«Кулишівка» 1856 р. П.Куліш (1819 - 1897) став популяризатором нового правопису. Він був прихильником фонетичного письма і популяризував його в усіх своїх виданнях. «Граматка» — з 1857 р. упродовж 30 років була підручником з української мови і з любовю називалася в народі «Кулишівка».

Правопис Київський 1873 р. У цьому році опубліковані «Записки Юго-Западного отдела Географического общества», в числі авторів якого були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, П.Житецький та ін. У цьому журналі знаходимо вже цілком сучасний фонетичний правопис.

Заборона українського правопису 1876 р. На подання відомого українофоба М.Юзефовича, родом українця, з’явився так званий Ємський наказ 18.05.1876 р. «Государь император 18 минувшого мая Всемилостивейше повелеть соизволил: Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на малороссийском наречии воспретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников; б) произведений изящной словесности (при условии соблюдения общепринятой русским правописанием). «Мих. Юзефович (1802 - 1889) — куратор Київської шкільної округи. На його вимогу закрито Південно—Західний відділ Російського Географічного товариства в Києві і газету «Кієвський телеграф».

Драгоманівка 1877 р. М.П.Драгоманов, український історик, етнограф, письменник у своїх женевських виданнях 1877 р. писав по—новому, виділяючи кожний звук йотованих голосних, що складаються з двох звуків -ja, -je, -ji, -ju.

Правописна боротьба в Галичині між прихильниками етимологічного й фонетичного українського правопису навколо ъ букви, яку в Галичині називали йор. Доходило до

того, що навіть священики в церкві виголошували промови проти фонетичного правопису.

Правописна система проф. Ів. Огієнка 1918—1919 рр. Перший міністр освіти Центральної Ради Ів. Стешенко доручив Ів. Огієнку, проф. Київського університету, скласти короткі правила українського правопису. Весною 1919 р. «Правила українського правописання» були схвалені комісією Міністерства освіти, куди входили академіки А.Кримський, Є.Тимченко, В.Ганцов та ін. На жаль, політичні події в Україні розвивалися таким чином, що вироблений ними правопис не був прийнятий.

Академічний правопис 1920 - 1921 рр. 17 січня 1919 р. міністр народної освіти Ів. Огієнко (Директорії) підтримав складений правописний кодекс, що лишився від попередньої комісії 1918 р. 20 лютого 1920 р. Всеукраїнська академія наук ухвалила ці правила до загального вжитку. Народний комісаріат освіти затвердив їх у 1921 р. для вжитку в школах і вузах.

Академічна система українського правопису 1928 р. Народний комісаріат освіти доручив мовознавцям А.Кримському, В.Ганцову, О.Синявському внести зміни до правопису. Мова йшла про написання іноземних слів. Було вирішено покластися на існуючу українську вікову традицію.

Але включилася в справу громадськість і вирішили переробити правила у напрямку на «галицьку» вимову. Було прийнято тяжкі й плутані правила написання -г і -ґ та -л і -ль, тоді як правилами передбачалося написання -г, -л.

Пішли протести, особливо від учительства. Справа набрала такого характеру, що комісару освіти М.Скрипнику прийшлося залишити свою посаду, а правопис повернули до Академії наук. Школи повернулися до написання -г і -л в іноземних словах.

Новий академічний правопис 1945 р. На початку 1942 р. радянський уряд України доручив Академії наук (в Уфі) та інституту мови й літератури скласти правопис. До складу комісії увійшли академіки: Л.Булаховський, П.Тичина, М.Рильський, письменник Ю.Яновський. Головою комісії був заступник голови Народних Комісарів України М.Бажан. 8 травня 1945 р. комісія затвердила новий правопис. У 1946 р. «Український правопис» обсягом — 180 стор. вийшов друком у накладі 1 мільйон примірників. Основним девізом у роботі

комісії був «не примушувати культурну масу країни переучуватися» і «зберегти народні засади правопису — близькість до вимови широких мас».

Недоліком правопису було вигнання букви «-ґ». Воно йшло проти багатовікової традиції та вимови в Західних областях і значною частиною письменників, (ґалаган, ґедзь, ґерґотати, ґуля й ін.). Були й інші «евакуаційні» недоліки.

Правопис на еміграції. За межами Батьківщини в 19191920 та 1941—1945 рр. опинилися сотні тисяч українців. Утворилося багато наукових установ, різних шкіл, вузів, видавництв, преси. Всі вони дотримувалися академічного правопису 1928 р. Відставали українці в Канаді й Америці, але й там поступово переходили на академічний правопис 1928 р. Дотримувалися всі одного гасла: «для одного народу — один правопис».

Таким чином, кожен правопис складався на основі двох засад: історико—етимологічної та фонетичної (тобто: з одного боку — пишуть як писали в старину, а з другого — по можливості, наближають правопис до живої мови). Український правопис з часів «Руської трійці» прямує до здійснення її гасла: «Пиши, як чуєш, а читай, як видиш». Звичайно, на світі нема правопису, який цілком би був фонетичним, але кожний фонетичний, якщо його довго не міняють, стає історико-етимологічним. Ніякий правопис не в змозі догнати живу мову. Мова (слово і звуки) — найуніверсальніша форма буття і свідомості людини. Мова — звуки (знаки — літери появляються пізніше). Мова — це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі народу, і — як народ — має свій внутрішній, єдиний і неповторний, лад; як і народ — свою ментальність. Проблема мови знову постала як проблема збереження та розвитку не тільки окремих націй і культур, а й цілості вселюдства, духовної, гуманістичної сутності світу. Сьогодні міра володіння рідною мовою є мірою духовності людини та суспільства, мірою загального поступу. Важливу роль у цьому відношенні відіграє закон про мови, прийнятий Верховною Радою від 28 жовтня 1989 р.