Українознавство - Курс лекцій - Половець В.М. 2006

Лекція 5. Вплив природи на формування світогляду українців

План:

1. Вплив природи на формування духовної культури українського народу.

2. Народні знання і світоглядні уявлення українців: народна астрономія та метеорологія.

3. Свята й обряди народного календаря.

Література:

Кононенко П.П. Українознавство. — К., 1996.

Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія—посібник: У 2—х т. — К., 1996—1997.

Українське народознавство (під ред. С.Павлюка). — К., 1994.

Боровський Я. Світогляд давніх слов’ян. — К., 1992.

Булашев К. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К., 1992.

Воропай О. Звичаї нашого народу: У 2-х кн. — К., 1991.

Історія української культури. Під ред. І.Крип’якевича. — К., 1994.

Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. — К., 1994.

Культура і побут населення України. — К., 1991.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1993.

1. Вплив природи на формування духовної культури українського народу

Природа — це світ, який оточує нас, безкінечний у часі і просторі, що знаходиться в постійному русі і змінах.

Духовна культура визначається духовним життям людей. Духовне життя — надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — етносом, індивідуумами.

У цьому зв’язку доречно говорити про духовну культуру народу, його духовний світ, душу індивідууму.

Душа — особлива нематеріальна сутність, носій і причина психічного життя людини. У матеріалістичній філософії — це психіка, свідомість.

Духовна культура людини — це її внутрішня культура, її інтелект, це участь особистості у розвитку історично визначеного рівня розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, а також створені нею матеріальні і духовні цінності.

Отож вплив природи на формування духовної культури пов’язаний з світоглядними уявленнями. Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу. Вона замислюється над своїми вчинками, намагається усвідомити їх на власному досвіді.

Водночас людина усвідомлює пам’ять попередніх поколінь. Так формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання. Світогляд впливає на життєві позиції та вчинки. Крім пізнання і дії, світогляд передбачає як самооцінку, так і оцінку її довкілля. З огляду на це можна визначити такі три складові світогляду: пізнавальну, вартісну і поводжувальну.

Поряд з індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних змін. Отже, світогляд населення різних регіонів, при всьому спільному, відзначається певною специфікою. Так само він не однаковий для різних історичних періодів. Світогляд наших предків дохристиянських часів не тотожний світоглядові козацької доби чи сьогодення, при їх спільній спадковості. Тому цю філософську категорію слід трактувати з позицій конкретно-історичних.

Структури світосприйняття, що формуються ще на рівні міфології, здобули назву «архетипи». Поняття «архетипи» — (від гр. ахре — початок, походження + тип — відбиток, форма, зразок) — швейцарський вчений Карл Юнг (1875 - 1961) — засновник швейцарської школи психологів, пояснює так: «Первісна людина асимілювала весь зовнішній чуттєвий досвід подіями свого духовного життя. їй недостатньо було бачити схід чи захід сонця, це мало стати її внутрішньою подією (психічною), тобто сонце мало уособлюватися для людини божеством або героєм, який живе лише в душі».

Так міфологізувалися процеси природи і ставали символічним виразом внутрішньої драми душі людини.

Етнічні архетипи українців впливають на почуття, символіку, релігійні уявлення.

Етнічні архетипи мають бути вербалізовані, тобто висловлені (від лат. Verbalis — словесний). (Звідси вербальна нота — дипломатична нота без підпису).

1. Серед архетипів українського народу перше місце посідає архетип доброї матері. Він існує з часів трипільської культури (IV - III тис. до н.е.).Тоді вона згадувалася як Велика Матір усього сущого. Одним з різновидів вербалізації цього образу є мати-природа (добра земля), що переноситься на рідну землю взагалі (ненька-Україна).

2. У духовному житті українського народу важливу роль відіграє також архетип трійці, відомий ще з дохристиянських часів: Свята Трійця, тризуб, у християн також три свята — Різдво, Василя, Водохреща; у колядках — красне сонечко, ясний місяць, дрібні зіроньки.

3. Архетип доброго дідуся — в народних легендах, переказах, казках. Такий дідусь милосердний, мудрий, справедливий. Найдосконалішою вербалізацією такого типу можна вважати святого Миколая, який особливо шанується в західних областях України.

4. З давніх-давен у нашого народу залишився архетип Перуна. Він їздить по небу на вогняній колісниці вогнистими крилатими кіньми і разить вогняними стрілами демонів і злих людей.

Про душу людини. Як глибоко релігійний народ українці вірили в потойбічне життя. Проте погляди на душу не залишилися сталими. У дохристиянські часи у них не було єдиного уявлення про душу. Припускалося існування кількох душ в однієї людини.

Після прийняття християнства уявлення про душу зазнало докорінних змін. Тепер душі померлих сприймалися як реальні істоти: вони розмовляють, їдять, п’ють тощо.

В окремих регіонах України душу ототожнювали з долею. Доля — душа предків. Доля — ангел. Доля — душа людини, або її двійник.

Вплив природи на формування духовності людини.

Земля, на якій жили наші предки. Її уявляли як корж, що плаває на воді. Вірили, що Земля створена богом з ґрунту, який винесений з морських глибин, стоїть на воді. В окремих

регіонах (Лівобережжя) її порівнювали з жовтком яйця, навколо якого — вода (білок). Тому вона ніколи не сходиться з небом. Землю вважали площиною в переважній більшості регіонів. Вважалося також, що в середині землі — пекло, де у вічному вогні — аж до Страшного Суду — мордуються грішники.

Рослинний світ, його існування пов’язувалося з богом. Фруктові дерева — створені богом, шипшина і всі колючі дерева — лукавим. У сухій вербі та очереті сидять чорти. Благословенні дерева — липа і сосна. Липа відвертала прокляття, а сосну — шанують за те, що непридатна для вироблення цвяхів, якими прибивали Спасителя до хреста.

На такі ж групи, як і дерева, поділялися квіти, трави, злаки. Усе, що корисне для людини, насадив Бог, а все шкідливе — від лукавого.

Птахи — з ними пов’язувалося багато повір’їв, в яких одних з них вважали божими, а інших — проклятими, навіть курку.

З птахами пов’язували різноманітні прикмети. Так, сороки, ворони, синиці, горобці, пугачі, лелеки приносять людям новини. Скрекоче сорока, стукає в шибку синиця — будуть гості.

І навпаки, б’ється в шибку горобець або закряче ворона чи закричить пугач, треба чекати мерця. Навіть спів соловейка пізньої пори року сприймається як велике нещастя.

Натомість півень шанувався як охоронець господарства від нечистої сили. Походження птахів також поділяється на божих (лелека, дятел, іноді зозуля), інші — зловісними або проклятими (крук, сова, пугач).

Моря, озера, ріки, джерела — існували про них різні уявлення у наших предків. В одних регіонах вірили, що всі вони течуть з моря, в інших — з криниці. Ще в інших — ріки порівнювалися з жилами людини. Стверджувалося також, що вночі перед Водохрещами у цілому світі вода на якийсь час стає вином. На Поділлі стверджували, що море має отвори, через які йде дощ у підземному світі. В Лівобережжі стверджувалося, що ставки утворюються на місці, де скоєно тяжкий злочин.

Вогонь. Вважався святим, але мстивим. До нього відносилися як до ангела, його походження пов’язували із земним життям Христа. Його запалювали перед хатами напередодні великих свят, а також біля церкви у суботу перед Великоднем.

Небо. Повсюдно в Україні вважалася множинність небес. Ми бачимо не небо, а лише оболонки. їх налічується сім і лише за ними — справжнє небо. Воно — червоного кольору.

Там Бог. Бувають ночі, коли імперське небо відкривається і щасливі люди можуть побачити Бога.

Сонце — цар неба, око, обличчя Бога. Вогняна куля, велике колесо. Земля стоїть непорушно, а Сонце рухається і ввечері відпочивати йде, сховавшись за Землю.

Місяць — за повір’ям, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає. Так розпорядився Бог, бо на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном Авеля. Місяць має безпосередній вплив на долю людей, тварин і рослин.

Зірки. Трактувалися людьми по-різному. їх називали дітьми Сонця, сприймали також як свічі, запалені Богом після народження людини. Українські назви сузір’їв мають суто земне походження: Віз, Квочка, Чепіга, Косарі, Пасіка. Чумацький шлях — це дорога. Отже, навіть побіжний аналіз впливу природи на формування духовної культури нашого народу, його світоглядних уявлень підтверджує, що осереддя світогляду становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму сприймається і довколишній світ.

2. Народні знання і світоглядні уявлення українців: народні астрономія та метеорологія

Під народними знаннями в українознавстві розуміють раціональні уявлення широких кіл населення, набуті шляхом життєвого та виробничого досвіду.

Хоча наука в Україні вже в XIX ст. досягла досить значного рівня, більшість селян, для яких доступ до освіти був обмежений, користувалися у повсякденному житті відомостями з різних галузей знань, якими вони користувалися протягом віків, передаючи від покоління до покоління.

Народні знання українців, як і інших народів, були пов’язані насамперед із різноманітною господарською діяльністю і ґрунтувалися на спостереженнях над природою і оточуючим середовищем. На підставі цих спостережень склався землеробський календар (уявлення про те, коли розпочинати або закінчувати сільськогосподарські роботи), сформувалося вміння передбачати погоду, лікувати людей та домашніх тварин.

Народна астрономія. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір’їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз, або Віз (Велика Ведмедиця), Малий

Віз, або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди); а також деякі важливі зірки, зокрема Венера (залежно від пори доби вона називалася Вечірнею Зорею, Вечорницею або Вранішньою Зорею, Денницею).

Відомі були селянам і деякі закономірності руху окремих сузір’їв, а також Сонця і Місяця, за якими здавна визначалися дні літнього і зимового сонцестояння, пори року й час доби.

У слов’янських народів назва небесного світила — Місяця збігається з календарним терміном, що означає дванадцяту частину року. Десь у глибині віків основою поділу року на місяці було спостереження сходу і заходу Місяця на небі. Більшість селянства, незважаючи на те, що в Україні здавна користувалися прийнятим у Європі сонячним календарем, у повсякденному побуті при лічбі часу в межах місяця поділяли його на три, чотири, або п’ять відрізків відповідно до фаз Місяця.

Так, відповідно сучасній астрономічній науці, обертання Місяця навколо землі поділялося на чотири фази: перша чверть (молодик), друга — півповня, третя — повня, четверта — остання квартира. Тридобовий період невидимості у русі Місяця майже в усіх районах України називався переміною.

Поділ доби і дня в українців з давніх давен пов’язувався з положенням Сонця над обрієм. Селяни відрізняли ряд проміжків доби: близько півночі, північ, над північ, досвіток, ранок, схід Сонця, обіди, полудень, підвечірок, вечір. Сонце було головним мірилом для визначення часу вдень. Кожна людина могла визначити пору дня, подивившись на Сонце та вимірявши тінь власної постаті кроками. Після заходу Сонця час визначали за зорями. Особливо по Возу та Волосожару. Перекинутий Віз — час ночі. Волосожар піднявся — Віз на небі вниз повертався.

По Сонцю, Місяцю і зорях люди орієнтувалися на місцевості. Звертають на себе увагу українські назви сторін світу — південь, північ, схід, захід.

Важливим орієнтиром уночі була Млечна Путь, або Чумацький шлях. Ще в XVI ст. запорізькі козаки легко перепливали море, орієнтуючись по небесних світилах. Люди добре розуміли, що одні зірки ближче до Землі, інші — далі.

Народна метеорологія. З давніх часів люди уважно придивлялися до атмосферних явищ. Стихія нищила врожай, руйнувала будівлі, шляхи. Врожай залежав від погоди. «Не Земля родить, а літо» — народне прислів’я.

У минулому явища природи людина приписувала потойбічним силам: гроза пояснювалася діями Іллі Пророка, вітер — Боже дихання, град — Божа кара за гріхи.

Разом з тим у народі здавна виникали вірні прикмети і завбачення погоди, що передавалися з покоління в покоління, перевірялися і доповнювалися безпосереднім досвідом. Так з’явилася різноманітна народна термінологія. Годиною називалася ясна сонячна погода, негодою — погана погода.

Кліматичним умовам України відповідають назви місяців: січень, лютий, березень тощо. Зиму називали погожою, хазяйською (коли була холодна); сирітською (незначні морози), гнилою (малосніжною, з відлигою), лютою (з сильними морозами, заносами).

Багато прикмет підтверджується науковими даними. Помічено, що людина хвора на ревматизм відчуває зміну погоди, здорову людину опівдні знемагає сон — буде дощ. Чимало прикмет виникло завдяки спостереженню за тваринами, птахами, комахами:

— бджоли перед непогодою ховаються (несе їм загибель);

— перед дощем крила комах зволожуються, стають важчими і вони опускаються в нижчі шари повітря, де їх ловлять птахи і навіть риби;

— ластівки літають низько — на дощ;

— перед негодою мурашки закривають більшість ходів у мурашнику;

— рослини розкривають листя або квіти в теплу погоду і закривають в холодну;

— квіти сильніше пахнуть перед дощем (випаровують пахучі речовини).

Велика кількість народних прикмет базується на спостереженнях за фізичними явищами в атмосфері:

— дим стовпом — на мороз, на гарну погоду;

— дим стелеться — на погану погоду;

— роса — ознака сонячної погоди.

Багато народних завбачень пов’язано з виглядом Сонця, Місяця, хмар:

— по фазах Місяця в грудні визначають погоду на всі пори року (бойки);

— Сонце, Місяць, зірки бліді — буде дощ;

— перисті хмари приносять дощ;

— райдужні кола навколо Місяця — посилення вітру;

— небо в «баранцях» — наближення дощу;

— темні важкі хмари — гроза.

Явища в атмосфері:

— духота — передвісник грози, дощу;

— погане горіння дров — відлига;

— багряна Зоря — на дощ;

— зірки з вогнем граються — на хуртовину, дощ;

— похолодання під час дощу — припинення негоди.

Світоглядні уявлення та вірування. Серед українців досить поширеними були давні світоглядні поняття, які знайшли відбиття у міфології та народній поетичній творчості. Йдеться про космогонічні уявлення щодо походження Землі, Всесвіту, персоніфікацію явищ природи. Остання уявлялася як живий світ, населений таємничими силами, органічною частиною якого була людина.

Існували давні тотемістичні та анімістичні уявлення, пов’язані з оточуючими рослинами і тваринами.

Тотемізм — одна з первісних форм релігійного вірування (про спільне походження і спорідненість між певною групою людей і певними видами рослин, тварин чи явищами природи.

У віруваннях і забобонних діях важливу роль відігравав вогонь, віра в його очисну силу. Існували численні ритуали, обереги, табу. Вони, як і свята, мали оберігати від несприятливих сил.

Анімізм (від лат. anima — душа, дух) — віра в існування душ і духів, що нібито управляють усім матеріальним світом.

До прийняття християнства панували язичницькі культи. Поряд з обожненням природних явищ слов’яни створили цілий сонм богів, серед яких наймогутнішими були: бог Сонця — Даждьбог, бог грому — Перун, бог неба — Сварог, бог вітру — Стрибог, бог природи, землеробства — Род, бог худоби — Велес та ін.

До християнських часів сягають також вірування, пов’язані з «нечистою силою» та іншими надприродними образами, які своїми діями здатні завдавати шкоди (відьми, вовкулаки, упирі). Деякі з них були фантастичними істотами (чорти), які осмислювалися не лише як «нечиста сила», а і як іпостась домашнього духу (домовики). В українській міфології значне місце посідали русалки, мавки та ін. Вони могли оберігати, але й приносити нещастя. Щоб позбавитися від них, вживали різні магічні оберегові дії.

Після прийняття християнства відбулося сполучення язичницьких і християнських світоглядних елементів.

Християнські свята сприймалися як видозмінені образи язичницьких богів. Святий Ілля — з образом Перуна. На Різдво — ряжені, колядки, ворожіння, уява, що душі предків беруть участь у трапезі; на Масляну — спалювати солом’яне опудало — символ зими, на Івана Купала — пускати вінки по воді, на Трійцю — прикрашати будівлю гілками.

Багато давніх обрядів збереглося у сімейних святах, весіллях.

Звичаї — це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значимості (неписані закони — передаються з покоління в покоління). (Вітатись при зустрічі по-різному— лапландці труться носами).

Обряди — це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людей. Посівання на Новий рік, колядування, клечання хати на Зелені свята.

Сукупність обрядів становить ритуал. Система усталених обрядів становить обрядовість даного народу. Найкраще виражена обрядовість — в українському фольклорі.

Обрядовість: родинна (сімейна) — весілля, похорони, родини; календарно-побутова — певні сезони, природні цикли — зима, осінь, весна, літо.

3. Свята й обряди народного календаря

Календар (від лат. calendarium — букв. боргова книжка в Давнім Римі. Календи — назви перших днів кожного місяця, в які сплачувались борги). Покажчик усіх днів року з зазначенням днів відпочинку, свят, визначних подій. Система числення великих проміжків часу, що ґрунтується на періодичності явищ природи, пов’язаній з рухом небесних світил.

Сучасний календар бере початок від юліанського (ст. стиль), запровадженого Ю.Цезарем у 46 році до н.е. У цьому календарі з кожних 4 років 3 роки були по 365 днів, а четвертий, високосний — 366 днів (номер якого ділиться на 4). Тривалість юліанського календаря довша за справжню (тропічну) на 11 хв. 14 сек. За 128 років початок календарного року запізнювався на одну добу.

У 1582 р. папа римський Григорій ХІІІ провів реформу календаря. Середня тривалість року лише за справжню довша на 26 сек. В Росії юліанський календар запроваджено в 1700 р. Петром І, а григоріанський за Радянської влади 14 лютого 1918 р. Різниця між календарями становить: у 18 ст. — 11 діб, 19 ст. — 12 діб, 20 ст. — 13 діб.

Річний народний календар увібрав у себе ранні міфологічні уявлення людей про силу основних стихій — повітря, вогню, води, анімістичні уявлення про добрих і злих духів, богів, силу магічних засобів впливу на природу.

Народний календар українців мав аграрно-виробничий зміст, що яскраво засвідчують давньослов’янські назви місяців. Всі вони безпосередньо пов’язані або з річним колом трудових процесів селянства, або з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Так, назва «січень» походить від звичаю вирубувати взимку дерева на лісових ділянках, що засівали весною. Лютий — місяць, коли лютують зимові холоди. Березень отримав назву, бо в цей період випалювали березові гаї, звільняючи місце для нив. Квітень — час весняного квітування фруктових дерев. У травні — сприятливі умови для випасу худоби. Червень і липень пов’язані з сезоном бджільництва і городництва. Серпень — час збирати врожай серпом.

Народний календар зимових свят

Грудень (студень, мостовик, трусим) — перший місяць зими й останній місяць року — чи не найбагатший на свята та присвятки. Змінюється пора року, а тому, вважали, активізуються усі стихії та магічні сили.

4 грудня — християнське свято Введення до Храму Пресвятої Богородиці. Забороняється шити, прати, рубати тощо. Увібрало елементи української обрядовості. Вважалося, що в свято відьма відбирає у корів молоко. Вдавалися до запобіжних заходів — варили суміш (дьоготь, сірку, полин) і малювали на корові хрестики.

Дівчата приходили рано до церкви, чекали священика і, входячи в церкву, примовляли: «Як тепер уводиш мене дівкою, щоб через рік уводив мене звінчаною».

7 грудня — Катерини, яку вважали опікункою дівочої долі. Збиралися гуртом дівчата, варили кашу, а горщик з кашею несли до воріт і звали свого судженого.

13 грудня — свято Андрія. Святого вважали покровителем молоді, який сприяв щасливим шлюбом. Основні елементи свята — ворожіння дівчат навколо ритуального хліба — «Калити».

14 грудня — свято Наума. Привчали дітей до науки, ремесла. «Сьогодні Наум — бери собі науку в ум».

17 грудня — свято Великомучениці Варвари. Не прядуть, не шиють. «Свята Варвара ночі урвала, а дня приточила».

18 грудня — свято Сави, покровителя духовності. «Сава дня прибаве».

19 грудня — свято Миколая (зимового). Є і весняний. Святий — заступник скривджених. Всім допомагає, приносить подарунки.

21 грудня — свято Ганни. Зачаття. У цей день зачався світ. Збереглись пережитки тотемічних вірувань. Не можна згадувати про вовків і вовкулаків. «Про вовка помовка, а вовку і в хату».

25 грудня — свято Спиридона Сонцеворота. Час зимового сонцестояння. «Сонце на літо, зима — на мороз». Виходили в сад і «лякали» дерева.

30 грудня — свято Данила-пророка. Моляться святому, ставлять свічки та просять оберігати худобу.

Січень (студень, поросинець, сніговик, тріскун, льодовик, щипун, сніжень, лютовій) — великі свята — Новорічні, Різдвяні. Багаті обрядовими діями і символікою.

6 січня — Святий Вечір. «Багата Кутя». (кут — у перекладі з древньоарабської — їжа). Готують пиріжки, калачі, щоб на Різдво було чим шанувати колядників, варили Кутю в новому горщику. За традицією на Святвечір готують 12 страв, бо річне коло становить 12 місяців. У різних регіонах їжа мала свої відмінності.

7 січня — перший день Різдва. Різдво Христове, як і Великдень, святкують три дні. Як стемніє, ходять колядники. В основі звичаю — віра в магічну дію слова, яке забезпечить щастя і добробут.

13 січня — свято Маланки, «Багата Кутя», готують 12 страв. (щедрий вечір, щедра кутя). Напікають калачів для щедрувальників та посівальників. Ходять ряжені, водять «козу», співають щедрівки з побажанням урожаю.

14 січня — свято Василя. Новий рік. Хлопці засівають, з Новим Роком поздоровляють (жито, пшениця, овес, ячмінь), не засівали гречкою й горохом — то віщувало нещастя.

18 січня — Святий Вечір. «Голодна Кутя». Увесь день не працюють і до вечора нічого не їдять, тому й називається вона «голодною». Святою водою краплять хату.

19 січня — Водохреще, або «Йордань» (біблійна ріка), в якій охрещено Ісуса Христа. Священик святить воду. Таку воду вважали помічною від усіляких хвороб. Святкують три дні. Після Водохреща розпочинаються М’ясниці. Справляють весілля.

15 лютого — Стрітення. Зима з літом бореться. Багато пов’язано прикмет щодо погоди, врожаю.

24 лютого — свято Власа, святого, що опікувався худобою.

Весняні народні свята

9 березня — перше весняне свято — Обертання, пов’язане з біблійною легендою про повернення відсіченої голови Іоанна Предтечі до тулуба. За народним календарем цей день — провісник весни, бо з вирію повертаються пернаті, господар — до землі, а діти — до хліба.

11 березня — свято Севастьяна, покровителя материнства.

12 березня — свято Прокопа. Моляться, щоб краще родили льон і коноплі.

13 березня — свято Василя Капельника. Вода зі стріхи — на урожай.

14 березня — свято Явдохи. Прихід весни. «На Явдохи сіє — на весну вспіє».

15 березня — свято Федота. Святий опікується різнотрав’ям.

17 березня — свято Герасима-шпаківника, покровителя птахів.

18 березня — свято Конона — покровителя тварин. Цього дня намагалися задобрити домовика, щоб не робив шкоди. Передивлялись домашнє насіння.

22 березня — Сорок святих. Весняне рівнодення. Сорок святих за легендою чистять небо від снігу.

30 березня — свято Теплого Олекси. Святий — покровитель бджіл. Пасічники виносять вулики з темників.

7 квітня — Благовіщення. Земля «одмикається» і розкривається для росту всякого зілля. У цей день категорично забороняли працювати («дівка коси не плете, птиця гнізда не звиває»). Свято пов’язане з культом Богородиці, яка в цей день одержала радісну звістку про те, що у неї буде син Ісус.

8 квітня — свято Благовісника архангела Гавриїла. Святий опікується посівами, забезпечує дощ. Сіють капусту — щоб так швидко росла, як ластівка літає.

У квітні триває Великий Піст. Найважливіший день — середа, коли піст ламається навпіл.

14 травня — свято Єремія, покровителя рослинності. Збирають в цей день лікарські трави.

15 травня — свято Бориса і Гліба. Добрий день для висівання ярових. «Борис і Гліб сіють хліб». У цей день починають співати солов’ї.

18 травня — свято Ірини-розсадниці. Свята — покровителька городництва. Висаджують капустяну розсаду.

Рахманський Великдень. Святкується через 25 днів після Великодня. Рахманів за легендою вважають праведними людьми, які живуть далеко за морями.

21 травня — свято Івана Довгого. Покровитель городництва, особливо баштанних культур. Садять огірки, щоб довгими росли.

22 травня — свято Миколи весняного. За церковним календарем — день перенесення мощей Святого Миколая Чудотворця. Виганяють коней на пасовисько.

23 травня — Святого Апостола Симона Зилота (Золота, Злотника). Святий — покровитель цілющих трав.

24 травня — святого Цареграда. Був звичай замовляти посіви від нищення.

25 травня — свято Івана Головатого. Висівають огірки, капусту.

28 травня — свято Пахомія Бокогрія. Початок теплих днів.

Літні народні свята

7 червня — свято Івана Головатого (за церковним календарем — третє обретіння голови Іоанна Предтечі). Висаджують пізню капусту.

Зелена неділя (Свята Неділя) по-церковному Трійця, випадає через сім тижнів після Пасхи. Одне з найвеличніших свят літа. Тиждень перед Трійцею називали «зеленим», «клечальним», «русальним».

25 червня — свято Онопрія (Онуфрія) Великого. Вважалося, що цього дня сонце «перескакувало» на зиму.

6 липня — свято Горпини Купальної. Збирають лікарські і чародійні трави (з метою ворожіння і чаклунства).

7 липня — свято Івана Купала (Іванів день). Одно з найбільших літніх свят у багатьох європейських народів. Перший докладний опис подається в Густинському літописі XVII ст., з якого постає перед нами перше язичницьке свято.

12 липня — свято Петра і Павла. Петро — покровитель хліборобства, охоронець полів. Печуть коржі з сиром, які

називаються «мандрики». Молодь влаштовувала ритуальні ігри. Зозуля переставала кувати.

21 липня — день Прокопа-жниваря. Традиційний початок масових жнив. Свято Казанської ікони Божої Матері.

1 серпня — свято Мокрини. Не можна обробляти прядиво. Коли в цей день дощ — осінь буде дощова.

2 серпня — свято Іллі. Багато легенд про Пророка Іллю, який їздить на вогняній колісниці і вважається богом грому і блискавки. Починають відлітати лелеки.

4 серпня — свято Марії Магдалини. Дотримуються заборони на окремі види роботи, ходять поминати померлих на цвинтар. Після воскресіння Ісус першим з’явився перед Марією, яка й повідомила його учням, що Христос живий.

6 серпня — свято Бориса і Гліба Літнього. Друге свято першим українським святим. Період завершення жнив, але в цей день відпочивали. «На Гліба й Бориса за хліб не берися».

9 серпня — свято Пантелеймона. Не можна жати, в’язати, косити. (Паликопа). Може згоріти врожай. Святий Пантелеймон вважається найпершим помічником хворих. Знахарі заготовляють лікарські трави.

14 серпня — Перший, або малий Спас; свято Маковія. Був великомученик за віру. Мав відношення до всієї городини. Готували обрядову страву — коржі з маком.

19 серпня — Преображення. Яблучний Спас. Зустріч літа з осінню. Опікувалися бджільництвом. До церкви несли яблука, груші, мед, віск, стебла жита, квіти. Спас — поминальний день.

28 серпня — Перша Пречиста. Успіня Богоматері.

Найбільше свято, встановлене на честь Діви Марії (вона зветься Пречистою). Не працювали в полі і городі. Одягали чисту одежу. Варили кури, розповідали біблійні перекази. Закінчувалося літо, наближалася осінь, багата на свята, весілля, урожай.

29 серпня — Третій Спас. Свято пов’язане із шануванням полотняної ікони Ісуса Христа (Спаса на полотні). В народі — Горіховий Спас, Хлібний Спас.

Осінні народні свята

11 вересня — свято Івана Головосіка, або «Глави». За біблейською легендою цього дня відбулося відсікання голови

Івана Хрестителя, який вважається одним із покровителів сільського господарства. Шанують його і як цілителя від різних хвороб. На свято постяться. Нічого не ріжуть.

12 вересня — присвяток Івана Воїна. Особливо не святкували, але молилися за тих, хто був у дорозі, хто пропав без вісті.

14 вересня — свято Семена Стовпника. Сприяв відновленню вогню, опікувався птахами. Від Семена починають копати картоплю.

17 вересня — свято Неопалимої Купини. Не робили нічого в городі та в полі, щоб уберегти оселю від пожежі.

19 вересня — свято Михайлове чудо. Робити в цей день

— важкий гріх. Записано багато легенд про покарання грішників у цей день.

21 вересня — святкують Введення, або Другу Пречисту. Різдво Пресвятої Богородиці. Не працюють, щоб не трапилася в хаті якась «причина» — несподівана біда. Урочисто святкуються в тих селах, де випадає на Пречисту храм.

27 вересня — велике свято Воздвиження, або Чесного Хреста. Строгий пост. Вважалося, що до Воздвиження усі птахи відлітають у вирій, крім диких гусей, які відлітають останніми. На Здвиження змія і гад не двинеться (завмирає або лізе у теплий край).

9 жовтня — свято Івана Богослова. До цього свята селяни мали відсіятися. Ще називали Івана Осіннього, не можна копати глину. Роботи закінчились, наставав час для розваг.

14 жовтня — Покрова. Святкується з ХІ ст. Козацтво Св. Покрову вважало своєю захисницею. На Запорозькій Січі була збудована церква Св. Покрови. Дохристиянського походження — богиня землі. Придивлялися до погоди (На Покрову до обіду — осінь, після обіду — зима). Покрова — покровитель весілля. «Прийде Покрова — дівці голову покриє».

15 жовтня — свято Купріяна. Багато моляться, щоб св. Купріян відвернув чарівниць.

20 жовтня — свято Сергія Капусника. Треба сікти капусту, щоб була смачна і зберігалася.

27 жовтня — свято Параскеви-П’ятниці. Вважалася покровителькою дівчат і вони молили її про своє щасливе заміжжя.

28 жовтня — свято Юхима. Бджолярі готовили до зими пасіки.

31 жовтня — свято Луки. Покровитель жінок. До нього закінчували обмолот хліба. До весняного Луки (15 травня) — ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука — з’явилися хліб і мука.

8 листопада — свято Дмитра. Храмові свята. Сприятливий для сватання та одруження. Від Дмитра вже не сватаються.

10 листопада — свято Параскеви. Друга П’ятниця. Поминальний день. Не працюють.

14 листопада — свято Кузьми і Дем’яна. День посадки дерев.

21 листопада — свято Михайла. Михаїл — один з архангелів, верховний воєначальник у космічній війні з ворогами Бога. Опікує лісових звірів і є покровителем мисливців. Поминальний день. Випадає перший сніг.

27 листопада — свято Пущення. Пилип. Заговини. Відзначаються перед Пилипівчаним постом (триває від 28 листопада до Різдва). За своїм значенням близьке до весняного свята Масляниці, яку святкують за тиждень до великого посту.

Народні звичаї, обряди, етика, вірування, прикмети, символіка й атрибутика свят безвідмовно і безпомилково століттями працювали на виховання людяності, почуття добра, краси, духовності, сприяли соціалізації особи.

Таким чином, розглядаючи вплив природи на формування світогляду українців, слід зазначити, що він тісно пов’язаний з народними знаннями і світоглядними уявленнями, святами і обрядами народного календаря. Кожна людина особисто визначає своє ставлення до інших людей, навколишнього світу. При цьому вона усвідомлює пам’ять попередніх поколінь, яка охоплює знання, переконання, прагнення і сподівання. Світогляд вливає на життєві позиції та вчинки і передбачає як самооцінку, так і оцінку довкілля. Своє право на вільну працю український народ виборював століттями, а в праці відстоював свою честь і гідність, тому вартість людини вимірювалася до праці, до свят і обрядів народного календаря. За народним світоглядом людина була невід’ємною від природи, її матеріальною частиною. За аналогією з природою навіть вік людини прирівнювався до певних пір року. Основним чинником народної мудрості споконвічно була повага і любов до вільної праці, гуманістичних ідеалів добра, краси, взаємин, виховання високих рис громадянства.