Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 3. Психоаналітичні та структуралістсько-семіотичні концепції культури; історична культурологія «Школи анналів »
Тема 16. Історична культурологія «Школи анналів» та її послідовників (Л.Февр, М.Блок, Ж.Ле Гофф, А.Гуревич)

Про представників французької «Школи Анналів» можна сказати, що вони також, у певному сенсі, вивчають культуру крізь призму «колективного позасвідомого». Але вказана школа була заснована не психологами, а істориками (історія школи почалося з того, що два французьких історики, Марк Блок та Люсьєн Февр, заснували у 1929 році журнал «Аннали економічної та соціальної історії»), для яких основним об’єктом вивчення є не факти психіки та закони психічної активності, а факти історії та закони історичного поступу. На відміну від Юнга, який винайшов «колективне позасвідоме», шукаючи вихід з кризи фрейдівського психоаналізу (або того, що здавалося йому такою кризою), французькі історики 20/30 років двадцятого століття опинилися перед зовсім іншою базовою проблемою: яким мусить бути принцип впорядкування безлічі історичних фактів, що їх накопичила історична наука? Адже досвід подій початку двадцятого століття, де ключову роль, безперечно, зіграла перша світова війна, переконливо довів обмеженість і навіть відверту хибність традиційного тлумачення «історії» загалом як суто політичної історії, в якій всю увагу зосереджено на описах окремих політичних лідерів та їхніх «доленосних» вчинків (як напише потім Карл Поппер в знаменитій книзі «Відкрите суспільство та його вороги», політична влада перетворилася на «ядро» історії зокрема й тому, що багато істориків працювали під наглядом «імператорів, генералів та диктаторів» — досвід, до якого після першої світової війни багато чесних істориків відчули непереборну алергію). Водночас, історики, як люди конкретики, не могли й накладати на історію людства якусь умоглядно винайдену схему з такою (хоча й відносною) легкістю, з якою це робили мислителі на кшталт Шпенглера, Тойнбі чи Сорокіна. Вихід був знайдений у переході від політичної історії, і взагалі від будь-якого сполучення «спеціальних» історій (політична, економічна, історія мистецтва, історія побуту тощо) до певного роду «тотальної» історії, де всі ці окремі історичні аспекти були б свідомо поєднані в одне багатогранне історичне ціле. Адже і політичну, і економічну історію, і історію мистецтва тощо творять одні й ті ж люди, що сьогодні відвідують театр, завтра працюють на фабриці, а післязавтра виходять на площу й вимагають зміни політичної влади.

Узагальнюючим концептом, що дозволив описати сполучення всіх абстрагованих одна від одної «історій» в свідомості конкретних людей, що мешкали у конкретному місці за конкретних історичних обставин, при цьому став концепт «ментальності» — перекладаючи буквально, «умовості» (від латинського mens — «ум, умонастрій, спосіб мислення, характер, душевний склад») — під якою розуміється загальний, лише частково усвідомлений самими людьми, устрій їхніх поглядів на світ, як вони історично склалися і змінювалися, віддзеркалюючи та скеровуючи практичну людську життєдіяльність (звідси споріднене з «ментальністю» поняття «картина світу», також ключове для методології «Школи Анналів»). Перед тим, як познайомитися з фрагментами програмної для «Школи Анналів» книги Марка Блока «Апологія історії» і працею представника наступного покоління «Школи Анналів» Жака Ле Гоффа «З небес на землю», студентам рекомендується ознайомитися з колективним описом поняття «ментальність» в спільному радянсько-французькому словнику 1989 року «50/50. Опыт словаря нового мышления».

1. Арон Гуревич, чільний радянський послідовник «Школи Анналів», на самому початку свого опису ментальності характеризує її як «рівень індивідуальної та суспільної свідомості». Але наступний, другий абзац цього ж тексту окреслює ментальність не як «цілком усвідомлені й більш-менш чітко формульовані ідеї та принципи, а те конкретне наповнення, яке в них вкладається». Людина завжди керується наявною в її свідомості «картиною світу» і здатна усвідомлювати її окремі складові (чи є Бог, чи підвладна людина долі, чи хороші люди живуть в Китаї тощо), але жодна людина не може дати узагальненої відповіді на питання «якою є її картина світу» (відтак, для виявлення останньої потрібний фахівець-історик, так само, як для виявлення змісту індивідуального позасвідомого, згідно Фрейду, потрібний фахівець- психоаналітик).

2. Інший радянський історик, Михаїл Рожанський, йде ще далі і описує ментальність (фр. mentalite) як «дещо спільне, що лежить в основі свідомого й позасвідомого» — а відтак, ніби пронизує собою по вертикалі всю структуру психіки, яку психоаналіз та «аналітична психологія» так ретельно розшарували на принципово різні «сфери» або «рівні». Цим спільним виявляються не наскрізні для всіх часів та народів архетипи, а настанови «бачення світу» (власне, світогляду), «умонастрої» та переконання, що світ насправді налаштований так-то й так-то — причому ці переконання успадковуються й передаються від покоління до покоління, але й піддаються історичним змінам, характер і спрямування яких, знов-таки, усвідомлюються людьми завжди лише частково.

3. В запропонованому студентам фрагменті книги Марка Блока «Апологія історії» (1941; перша публікація посмертно у 1949) красномовною є вже сама назва відповідного розділу: «Від розмаїття людських фактів до єдності свідомості». Справді, фактів історія накопичила вдосталь; але що поєднує ці факти в єдине ціле? (Для порівняння варто згадати, що ця сама методологічна проблема стояла зокрема й перед Вебером, результатом чого стало винайдення ним концепту «ідеальний тип», а також перед Шпенглером, який розв’язав її за допомогою свого принципу історичної морфології — себто, систематизованої аналогії історичних форм людської життєдіяльності). Надати всім фактам рівної ваги технічно неможливо; але якщо обирати з них найголовніші, то за яким принципом? Принцип, вважає Блок, знайдеться, якщо усвідомити як науково значущий той незаперечний факт, що традиційні способи відбору фактів за ознакою їхньої належності до тої чи іншої спеціальної історії (як-от «історія права») є не більше ніж дослідницькими абстракціями, тоді як єдиною історично конкретною реальністю є люди, в свідомості яких «правове» не існує окремо від «політичного», «релігійного», «господарського» тощо.

4. Головним завданням історика, відповідно, стає не розгляд традиційно окремих історичних «аспектів», а бачення історичного цілого, контури якого шукаються у взаємозв’язку цих абстрагованих істориками культурних рядів. Історик, якщо він хоче змалювати справжній історичний портрет, припустимо, європейського купця часів Ренесансу (класичний веберівський «ідеальний тип»!), мусить вивчити не лише економіку і торгівлю того часу, але також філософію та мистецтво, бо ті ж самі купці «замовляли свої портрети Гольбейну», «читали Еразма і Лютера». Іншими словами, замість «політичної» історії перед нами постає... історія культури, в дусі, близькому до того, як свого часу описував науку історію філософ Ріккерт (а потім практикував соціолог Вебер), але з переходом від аналізу цінностей та ціннісних орієнтацій на ширший рівень опису загальної «картини світу», притаманної людям тієї чи іншої культури, в якій ціннісні орієнтації є лише одною, хоча й дуже важливою, світоглядною складовою.

5. Цей підхід дозволяє Блоку по-новому підійти й до питання історичної періодизації, де він знов, як добрий історик, принципово уникає спокуси визначити межі історичного періоду умоглядно (припустимо, за законами «життя і смерті» локальної культури/цивілізації), але й не хоче визначати ці періоди, як рекомендує традиційна історична наука, просто «по правителях» (як-от «вік Людовика XIV»). Міра історичного часу, переконаний Блок, мусить відповідати природі предмету — а справжнім предметом історика (власне, людською історією) є, для Блока, є щоразу історично конкретне ціле людської життєдіяльності, віддзеркалене цілим їхнього світогляду (картини світу, ментальності тощо). Отже, якою мірою це ціле зберігається у часі, такою мірою можна говорити і про наявність окремого від інших історичного періоду. Безперечно, подібним цілим (особливо в культурі 19-20 століть) є покоління (невипадково саме у цей період у суспільній свідомості особливо загострилася проблема «отці і діти», тоді як за часів того ж таки Людовика XIV сперечалися радше про «древніх і нових» — маючи на увазі порівняння сучасних французьких та античних авторів). Найвищою ж історичною цілісністю, вважає Блок, є «цивілізація», розтлумачена тут Блоком не як тойнбівська історико-географічна єдність (з притаманними їй «органічними», в дусі Шпенглера, законами життя і смерті), а просто як найдовша історична фаза, упродовж якої принаймні базові ознаки людської ментальності (бо вона-то і є справжнім осереддям історії) залишаються, в конкретному суспільстві, загалом такими ж, якими вони були раніше.

6. Розвідка Жака Ле Гоффа «З небес на землю» блискуче ілюструє, яких плідних конкретних результатів може дійти історик, перетворившись, згідно з принципами «Школи Анналів», з «вузького» історика того чи іншого суспільного «аспекту» на «тотального» історика — себто, історика культури. Серед складових такої «тотальної» історії Ле Гофф виділяє три найважливіших: (1) історія інтелектуального життя, (2) історія ментальностей, тобто «колективних автоматизмів» (тут знов яскраво постає інтерес історика до сфери «колективного позасвідомого»!), і (3) історія ціннісних орієнтацій (без згадки про Вебера, але безумовно в дусі започаткованої ним традиції історичної соціології).

7. Як приклад, Ле Гофф звертається до аналізу зміни ціннісних орієнтацій в західноєвропейській культурі X-XIII століть — себто, часів так званого «високого» середньовіччя. Ле Гофф описує цей період як нечастий в історії «фронтальний» культурний зсув, коли одночасно відбулася зміна ціннісних орієнтацій у різних (і не завжди очевидно пов’язаних між собою) вимірах людської життєдіяльності. Загалом цей зсув можна описати як навернення «від небесного до земного», і ця узагальнююча формула дозволяє розгледіти взаємопов’язаність в тому, що інакше може видатися простим конгломератом фактів та історичних подій. Приміром, безперечно пов’язаними між собою, з цієї точки зору, виявляються демографічний «вибух» (кількість європейського населення виросла за 300 років майже втричі), переоцінка « новизни» як відтепер позитивної якості, технічні новації зокрема в ткацькій промисловості, формування нової техніки банківських розрахунків та пов’язана з цим революція в математиці (Фібоначчі), заснування перших університетів, перегляд доктрини Католицької Церкви шляхом прийняття догмату про чистилище, революція в писемності (винайдення курсиву), введення тією ж Церквою заборони на розчленування тіла монарха після його смерті, реабілітація в суспільній свідомості та концепціях тогочасних інтелектуалів людського сміху, повернення давно втраченої жаги до географічних відкриттів та створення уточнених мап, тощо. Все це не різні «історії», а різні складові однієї й тієї ж «тотальної» історії — фактично, наголосимо ще раз, саме історії культури як цілого (попри те, що саме поняття «культура» з’являється у Ле Гоффа нечасто) — в чому й полягає сутність методології «Школи Анналів».

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Порівняйте описи-визначення «ментальності», надані трьома авторами статті «Ментальность» у виданні «50/50. Опыт словаря нового мышления». Що в цих описах спільного і чим вони відрізняються? Чи стало Вам, після прочитання цих трьох текстів, чітко зрозуміло, що таке « ментальність»?

2. Навіщо, згідно Блоку, історична наука має здійснити перехід «від розмаїття людських фактів до єдності свідомості»? Як історик може розгледіти цю «єдність свідомості», маючи справу з безліччю зафіксованих його попередниками історичних фактів?

3. На чому, згідно Блоку, мусить засновуватися історична періодизація? Що таке взагалі «історичний період» і чим визначаються його межі? Спробуйте застосувати ідеї Блока до двадцятого століття (взятого хронологічно, з 1901 по 2000 роки) й визначити, чи складає це століття окремий «історичний період» (в цих або дещо модифікованих хронологічних межах), а чи містить воно у своєму складі декілька «історичних періодів» (і, якщо так, то яких?), або ж є складовою більш масштабного «історичного періоду» (і, якщо так, то якого?).

4. Прослідкуйте, як Ле Гофф застосовує методологію «Школи Анналів» до вивчення західноєвропейської історії X-XIII століть. Чи складається для Вас, в описі Ле Гоффа, ця історія в єдине ціле? Якщо так, то якими є засадові характеристики цього цілого? Чи можете Ви, прочитавши Ле Гоффа, визначити, якою була «ментальність» (та/або «картина світу») людей тієї епохи і які зміни вона зазнавала, як ціле, у цей історичний період? Чи згодні Ви, що аналіз історії у Ле Гоффа є не чим іншим як аналізом історії культури? Якщо ні, спробуйте вмотивувати свою точку зору: чому саме Ви з цим незгодні?

Література

Основна література.

1. Вовель М., Гуревич А., Рожанский М. Ментальность // 50/50. Опыт словаря нового мышления. Под общ. ред. Ю. Афанасьева и М. Ферро. — М.: Прогресс — Payot, 1989. — С. 454-463.

2. Марк Блок. Апология истории, или Ремесло историка. — М.: Наука, 1986. — С. 82-89, 102-107.

3. Жак Ле Гофф. С небес на землю: перемены в системе ценностных ориентаций на христианском Западе XII—XIII вв. // Одиссей. Человек в истории. — М., 1991. — С. 25-44.

Додаткова література.

4. Гуревич А. Я. Марк Блок и « Апология истории» // Марк Блок. Апология истории, или Ремесло историка. — М.: Наука, 1986. — С. 182-183, 209-217.