Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина друга (1945-2000 рр.)
Розділ третій. Творчі течії у мистецтві
Художні течії і напрямки в літературі. Постмодернізм як неокласицизм

Духовне життя сучасної європейської цивілізації проявилось і в пошуках форм розвитку літератури. Попередником неокласицизму в літературі був постмодернізм. Постмодернізмом Жан-Франсуа Ліотар називає вкрай хаотичний стан душі, свідомість особистості кінця XX ст. І. Хассан вважає основними рисами постмодернізму антиформу, гру, випадковість та анархію.

Однак в основі творчості багатьох письменників лежать пошуки втрачених цінностей і гармонії буття. Вони звертаються до людини, її інтелекту і знань, не боячись її падінь і радіючи злетам. Тобто старі класичні цінності знову починають переважати. Цей напрямок називається постмодернізмом або неокласицизмом. Вважається, що до цього означення найкраще підходять «Ім’я троянди» і «Маятник Фуко» Умберто Еко (Італія), так само як «Подруга французького лейтенанта» та інші твори Джона Фаулза (Англія). Одним з найкращих зразків сучасного постмодернізму став роман «Хазарський словник» Мілорада Павича (Сербія).

В основу поетики постмодерністського роману покладена самопародія, розчленування особистості автора. Так, у романі Джоуна Дідіона «Білий альбом» оповідач не йме віри власній розповіді, а в романах Італо Кальвіно авторське «Я» в процесі роботи розпадається на «Я», яке пише; далі на «Я» вже написане; емпіричне «Я», яке заглядає через плече тому «Я», що пише і є моделлю написаного «Я».

Типовим постмодерністським романом є твір американця Філіпа Рота «Проти життя». В ньому кожен розділ є досконалим новим оповіданням, яке не пов’язане з попереднім і наступним текстами, а завершується «ідея проти життя» безліччю питань. Сторінки романів Айріс Мердок, Джона Фаулза, Вільяма Голдінга заполонила тема гри і самопародіювання письменницької праці.

Неокласицистами називає себе й група французьких письменників — Фредерик Трістан, Жан-Люк Моро, Жан-Клод Болонь та інші. Творчим кредо найцікавішого з них Фредерика Трістана є свідоме повернення до класичної форми роману, до його давнішої традиції, де є оповідач, який переказує історію життя свого героя. За жанром це найчастіше шахрайський роман про сучасного Жіль Блаза. Правдоподібно, що автор витворює умовний світ для героїв, неблизький читачеві, щоб у нього не виникали асоціації. Дія творів Трістана відбувається або у середньовіччі, або в іншій країні.

Умовність описуваного дає змогу авторові мислити абстрактно, незацікавлено в долі героя, вводити читача в інтелектуальний світ. При цьому персонажі твору можуть переживати неймовірні пригоди. Однак суть твору автор подає в чистому вигляді, вміло відкинувши під кінець оповіді незвичайні обставини, в які попадали герої.

В першому своєму романі «Бог над мухами» Трістан створив камерну ситуацію. Твір написано у формі щоденника Елізабет, яка закохалась у набагато старшого за неї Александра, котрий згодом одружується з нею й забирає до родового замку. В замку все й відбувається між чотирма дійовими особами: Елізабет і Александром, управителем палацу Еманюелем і служницею Даніель.

Літературу неокласицизму французькі критики називають новою літературою художньої вигадки. Як напрямок вона виникла у Франції в другій половині XX ст. Як однойменна книжка вийшла друком в 1992 році. Початки ж свої ця література бере з маловідомих «Нарисів про мистецтво художньої вигадки» Роберта Льюіса Стівенсона. Ще в XIX ст. він закликав письменників повернутись до первісного джерела творчості. Єдина функція літератури — служити художній вигадці. Тобто література не підкоряється жодним законам і не терпить, щоб її примірювали до прокрустового ложа будь-якої теорії. Бо суть не в тексті, а в художній вигадці. Саме таке осмислення і притаманне «новій літературі художньої вигадки». Представниками цього жанру у Франції є Патрік Карре, Ж.-О. Шаторено, Ф. Купрі, Юбер Адда, Жан Леві, М. Петі, Фредерик Трістан. Вони вважають, що саме літературна вигадка є тим місцем, де реалізується свобода, тобто суть людини, де оживають розбиті мрії.

І все ж таки, незважаючи на таке багатство стилів і напрямків в літературі, поки що так і не створена «книга, яка б трималась тільки силою стилю», як про це мріяв Г.Флобер.

У життя своя власна динаміка, що робить його непередбачуваним. Саме тут і прихована насправді та свобода, якою людина користується, попри всі приписи держави, влади, закону. В античній Греції людину, яка жила поза державою внаслідок своєї природи, а не через випадкові обставини, Арістотель називав або надлюдиною, або істотою недорозвинутою.

У наш час найбільшої повноти свободи людина може досягти у творчості. В ній вона вільна від умовностей, регламенту, забобонів. Творчість, вигадка дає людині можливість стилізувати, перебільшувати, вигадувати. Тобто тільки у творчості можна бути відносно вільним від політики.

Все сказане про художню літературу дає підстави зробити певний висновок, вивести деяке судження. Можна стверджувати, що світова література, мобілізуючи всі свої естетичні ресурси, зображала і пояснювала світ. Тобто незаперечним є те, що протягом XX ст. світова література художньо досліджувала важкі процеси дегуманізації, роздрібнення особистості, розпаду системи традиційних цінностей. Однак, як хтось вже сказав, книжка, якою б печальною вона не була, не може бути настільки печальною, наскільки печальним є саме життя.