Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ перший. Культурна мотивація політико-соціальних змін у світі на початку ХХ століття
«Пройдисвіти історії» на чолі тоталітарних режимів

Ще до закінчення «фестивалю» Першої світової війни російський «оркестр» зі 160 мільйонів віртуозів розіграв свою власну варіацію під назвою «комуністична революція». Це слова очевидця і сучасника Жовтневої революції 1917 року російського соціолога Питирима Сорокіна. Блискучий вердикт революції виніс філософ В.Розанов:

З брязканням, скрипом, вищанням

опускається над російською історією

залізна завіса.

-Вистава скінчилася.

Публіка піднялась.

-Пора одягати шуби і повертатись додому.

Озирнулись.

Та ні шуб, ні дому не виявилося.

У межах колишньої Російської імперії встановився тоталітарний режим. Найвлучніше з цього приводу висловився поет Саша Чорний, який назвав події 1917 р. «російською Помпеєю».

На початку ХХ ст. спостерігалось різке погіршення моральних якостей перш за все в Росії та й у багатьох інших країнах Європи. А це призвело до зростання хамства в суспільному і особистому житті. Хамство — це не пустощі, а гостра політична небезпека. Це одне з найпоширеніших психологічних насильств над особистістю, проти якого суспільство так і не створило захисних механізмів. Чи не Горькому належать слова про те, що від хама, хулігана до фашиста відстань коротша за горобиний ніс. Від приходу царства хама застерігав ще раніше і Д. Мережковський.

10-20-ті рр. ХХ ст. — це період надзвичайно інтенсивної соціальної мобільності. Маються на увазі переважно політичні й економічні зміни. Це час авантюристів, пройдисвітів і кар’єристів. Пройдисвітами історії назвав Корнілова, Керенського і їм подібних граф М.Толстой. Ними ж були Ленін в Росії, Муссоліні в Італії, Масарик у Чехословаччині, Ататюрк у Туреччині, Радич і «нові люди» в Сербії, Резахан в Ірані, політичне керівництво в Естонії, Польщі, Литві, Латвії, лейбористський уряд в Англії, соціал-демократичний уряд у Німеччині, нові лідери у Франції. Тим часом щезали з політичної авансцени монархії Габсбургів, Гогенцоллернів, Романових, Оттоманів.

Напередодні Першої світової війни демократія західного зразка міцно укоренилась у Західній Європі, Північній Америці і в Австралії. Конституційна механіка представництва здавалась єдино прийнятною для людства системою управління. А оскільки цивілізація продовжувала рости і поширюватись, то майбутнє демократії здавалось незламним. Насправді ж демократія привела до диктатури.

І події в Росії завдали першого удару цій історичній концепції. На зміну царизму після восьмимісячного демократичного хаосу між двома революціями прийшла диктатура більшовиків. Це був просто один з епізодів революції, яка сама здавалась лише продуктом відсталості Росії. Це тим більш справедливо, що подібні пологи революції пережила Англія ще в XVII ст., а Франція в кінці XVIII ст. Ленін здавався, за висловом Л.Троцького, московським Кромвелем чи Робесп’єром. Європа класифікувала це нове явище і тим втішилась. I далі непохитною залишалась віра в стійкість законів ліберальної демократії.

Характерною ознакою першої половини XX ст. було зародження в країнах Європи тоталітарних режимів. Першим на світ Божий з’явився радянський тоталітаризм, випещений руками марксистів-ленінців. Наступним був італійський фашизм. Для Муссоліні, як через одинадцять років для Гітлера, вже легко можна було знайти аналогію з радянським зразком. Поява у перманентно відсталій від усього євроамериканського світу Росії тоталітарного режиму не була чимось незвичайним.

Кращі з попередніх російських правителів були небезгрішні. Так, Іван Грозний і Петро І були синовбивцями, Катеріна II — мужовбивцею, Олександр І — батьковбивцею. Влада розчиняє в собі, підкоряє політичних діячів. Більшість з них зобов’язана своїм піднесенням монархічній або диктаторській сваволі. На початку століття вважалось, що політична влада, як і мораль, безперервно вдосконалюється. Проте з часом виявилось, що явища залежать від гостроти соціальних конфліктів. Чим гострішим стають соціальні конфлікти, тим жорстокішою стає політична влада. Справді ж бо, влада зайнята тільки владою, її мета — утримання, конвертація влади.

Здіймався вихор шаленої суміші проголошуваних прав та небувалого приниження особистості. Здійнялась курява з пошматованих понять про власність, мерехтіли тіні знецінених людських життів, поглумлені образи спотворених христосів та богородиць, заклики до братерства та ненависті (В. Вересаев). Таким було становище в Росії, а потім і в Радянському Союзі, особливо в перші роки зміцнення нової держави.

Та все-таки гідним подиву видається поява в цивілізованих країнах з представницькими системами таких політиків, як Муссоліні чи Гітлер. Ліберально-демократична свідомість європейця початку XX ст. виявила свою повну безпорадність перед загадкою фашизму. Адже обидва ці політики були представниками дрібної буржуазії, яка на той час була нездатна ні на самостійні політичні програми, ні на вольових керівників.¹ Може, правий був Платон, коли стверджував, що демократія погана тому, що легко перероджується в тиранію.

Збереглась фотографія багатотисячного натовпу, що вщерть заповнив одну з площ Відня в день проголошення початку Першої світової війни. Після збільшення фото майже в центрі натовпу видно молодого ще А.Гітлера. Це пророче фото. Справді, людина з натовпу стала біля керма Німеччини. А куди вона її завела, знають усі.

Муссоліні і Гітлер, на відміну від Сталіна, почали свою боротьбу в умовах демократії. Вони були такими ж блискучими ораторами, як і більшовики на початку завоювання влади. Проте ораторський хист не належав до найкращих якостей Сталіна. Якщо Муссоліні і Гітлер самі говорили про свою геніальність у публічних виступах, то Сталін змушував про це говорити інших.

До того ж ця трійця вважала всіх без винятку людей поганими і зіпсутими. І вміло грала на цих якостях.

Аналог соціал-більшовизму незабаром проявився в соціалізмі фашистського типу Б.Муссоліні. Останній за своєю природою був статичним, авторитарним, імперіалістичним. Зростання впливу фашистської, а потім націонал-соціалістської ідеології пояснюється багатьма причинами, але витоки її закладені в культі В.Леніна. Саме він винайшов тоталітарні методи, якими скористався фашизм і націонал-соціалізм. Усіх тих, хто був з ним незгодний, знищували або висилали за кордон. Так, радянській владі восени 1922 р. довелося зафрахтувати цілих два пароплави («Пруссія» і «Обербургомістр Хаген»), щоб вивезти з Росії тільки ту частину інтелігенції, проти якої не можна було застосувати репресії через те, що вона мала всеєвропейське визнання. Ця акція більшовицького уряду поклала початок переслідуванням вільної думки в країні. Вона ввійшла в історію під назвою «філософський (або ленінський ) пароплав». В історії XX ст. це поняття стало своєрідним символом російської еміграції.

«Філософський пароплав» — трагічний епізод, який важко позначився на долі російської культури. В країні встановилась диктатура партії в сфері ідеології, щезли демократичні починання в політичному житті і значно знизився культурний рівень. Як пояснив цю акцію влади Лев Троцькій: «Висилаємо з милосердя, щоб не розстрілювати».

Отже, Ленін вважав, що в однієї партії може бути тільки один вождь і тільки одна ідеологія. Це безконечно далеко від ідей лагідності, милосердя, євангельських загальнолюдських норм — «правил з техніки безпеки» людського суспільства. Сповідувати цю єдину ідеологію повинен один народ.

Позитивне знання було витіснене ідеологемами безкласового суспільства, братства народів, інтернаціоналізму, соціалістичного змісту, втіленого в національну форму.

Звідси неминуче винаходиться «нова історична спільність людей», яка відзразу ж оголошується «передовим загоном всього прогресивного людства». Таким був стан справ у Радянському Союзі.

А в Німеччині це «вища раса», яка має перед собою завжди одну мету. В тоталітарній державі фактично немає суспільства у загальноприйнятому розумінні цього слова. Людське суспільство ґрунтується на природному вільному змаганні людей, а в тоталітарній державі це неможливо. А можлива в ньому тільки ненависть до інакомислячих, які розглядаються або як пережиток, або як об’єкт термінового перевиховання.

«Комунізм по суті своїй є інтелектуальним; фашизм сентиментальним. Істинний марксист сповідує діалектичний хід історії, визначальний вплив середовища, невідворотність класової боротьби, її економічні витоки, насильницький перехід від капіталізму до комунізму, нікчемність окремих людей і значущість мас. (До речі, можна засумніватись у тому, що на сьогодні комуністичне мистецтво склалося, виходячи з радянських фільмів, тому що в них революція — це не невідворотність, а зіткнення принижених янголів-пролетарів і гладких чортів-капіталістів...). Фашизм — скоріше стан душі: справді, він не вимагає від своїх прихильників нічого, окрім екзальтованого прояву деяких патріотичних і національних забобонів, якими в прихованій формі володіє кожен. С.Е.М.Джод небезпідставно говорить про Т.Карлейля як про першого теоретика фашизму. Ще в першій половині ХІХ ст. Т.Карлейль написав, що демократія — це відмова від надії знайти героїв, які правили б народами, і згода обходитись без них. Фашизм і комунізм, як всім відомо, однаково ненавидять демократію.

Ще одна спільна риса — язичницьке обожнювання вождів. Джод наводить багато прикладів того. В Москві офіційна газета вигукує: «Яке щастя жити в сталінську епоху, під сонцем сталінської конституції!» «Десять заповідей робітника», які побутували в Німеччині, починаються наступним чином: «Кожного ранку ми вітаємо Фюрера і кожного вечора дякуємо йому за те, що він офіційно наділяє нас своєю життєвою силою». Це вже не лестощі, це магія», — писав в 30-ті роки Х.Л.Борхес.

Неймовірними видаються подібності в долях Радянського Союзу і Німеччини, а також їхніх вождів — Сталіна і Гітлера. У двадцятих роках обидві країни однаковою мірою позначені хаосом. У тридцятих — в обох країнах була встановлена диктатура особистої влади. Сталін пив за здоров’я свого друга Гітлера, а той, своєю чергою , вихваляв Сталіна. При цьому обоє вождів не були місцевими. Грузин Джугашвілі завоював Москву, австрієць Шікльгрубер підкорив собі Німеччину. За збігом обставин прізвища обох диктаторів складаються з десятьох фонем, псевдоніми—з шістьох, власні імена — з п’ятьох, в іменах і прізвищах однакова кількість звуків і голосних. Очевидна духовна спорідненість між Сталіним і Гітлером. Один пробував сили в поезії, другий — у живописі. Обидва це робили вкрай невдало. Обидва любили помпезність, яка проявилась не тільки в масових маніфестаціях і в процесіях зі смолоскипами, а й в архітектурі, в образотворчому мистецтві.

Німеччина надавала масштабну допомогу Радянському Союзу обладнанням і верстатами, а навзамін отримувала ешелони з пшеницею і сільськогосподарськими продуктами. Російські робітники навчались у Німеччині, а німецькі фахівці надавали допомогу радянським колегам просто на заводах в СРСР, постачали техніку, потаємно лестили одне одному. Це відбувалося внизу. А нагорі Сталін з Гітлером поділили між собою Європу. Зрештою, справа зайшла так далеко, що Сталін і Гітлер взаємно обмінювались тими, кого називали зрадниками батьківщини. Цілі держави перетворилися «на комбінації казарми і шкуродерні» (М. Бухарін).

Ліберальна Європа в цей час мріяла про створення пояса держав між Балтикою й Адріатикою, що повинні були стати бар’єром проти німецької експансії на Схід і одночасно проти експансії революційних сил зі Сходу. Автором цього проекту був президент Чехословаччини Т. Масарик.

В особі Німеччини саме багатовікова європейська культура виявилась безсилою перед фашизмом, який панував там з 1933 по 1945 рік. Європа сама впала в нігілістичну спокусу, коли, на думку Т. Адорно, культура отримала поразку в найбільш культурній країні світу — Німеччині. Один письменник, колишній націонал-соціаліст, що покаявся, епоху фашизму в Німеччині назвав «Великим сп’янінням».

Російське ж «Велике сп’яніння», почавшись у 1917 р., скінчилося Біловезькою угодою 1991 р. про створення СНД.

В кінці 90-х рр. в Росії був виданий друком довідник «Система виправно-трудових таборів в СРСР». У ньому вперше представлено документально обгрунтований опис радянської системи таборів. Ось деякі дані. У вересні 1917 року в Росії налічувалось 36 498 в’язнів. На 1 січня 1934 р. їх було вже 510 000. На початку 1935 р. — 725 тис., а на кінець року — мільйон. На 1 січня 1938 р. кількість ув’язнених перевищила 2 мільйони. Враховувались тільки живі. Автори довідника не знають, скільки в’язнів загинуло на етапах, померло від голоду і холоду.

Ці люди були дармовою робочою силою на «великих будовах п’ятирічок» — будівництві Біломор-Каналу, прокладенні Турксибу, зведенні Дніпрогесу тощо. Як бачимо, при побудові соціалізму радянська влада на робочій силі не економила.

Примітки

¹ На думку «нового філософа» Андре Глуксмана, таємницю Гітлера варто шукати не в його душевній хворобі, а в його сучасниках, які наділили це безумство владою. Запитувати, яким чином був можливий Гітлер, означає запитувати Європу, як вона його допустила, тобто запитувати самих себе, — каже француз. Це є взірець політичної відповідальності, що починається з себе.