Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Шлях до нової музики...

Музика належить до виражального мистецтва, так само як і архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво, хореографія. Кажуть, що архітектура — це музика, що завмерла. Недарма архітектуру називають царством застиглих звуків, а музику — архітектурою, що ожила. Музика позбавлена предметної наочності скульптури і живопису чи визначеності понять, властивих літературі. Зате музика — єдиний вид мистецтва, матеріалом якого є звук. Незмінність звучання ноти є результатом вібрації повітря.

Музика споконвіку формувала свої звукові засоби із звучання живої мови, з безсловесних звукових сигналів. Вона, як і мова, являє собою звучання в часі. Ще Платон казав, що в мелосі є три частини: слово, гармонія і ритм.

Музика — це танцювальний рух, який прийшов до звуку. А звукові ми завдячуємо виникненням музики. Музика може існувати лише в єдності і протистоянні тихого і голосного, звучання і мовчання. Музична творчість проявляється у висловленні своїх емоційно-душевних станів через рух мелодії, ритму і гармонії. Правда, вона не є особливістю виключно людської натури. Може, тому І. Кант назвав музику мистецтвом неввічливим. Музика стала одним з найоригінальніших продуктів людського духу.

Музика — індивідуальна, тому що її пише одна людина — композитор, і сприймає її кожен слухач по-своєму. На думку B. Кандінського, музика завжди була мистецтвом, яке не вживало свої засоби на облудне відтворення явищ природи, але робило з них «засіб вираження життя душі художника». Але музика й універсальна, тому що кращі її твори відображають характерні риси епохи.

Разом з тим музичний твір являє собою результат колективної творчості різних людей. Завдяки композитору він з’являється на світ, однак в партитурі він існує тільки потенційно. Оживає ж і звучить музичний твір тільки завдяки майстерності виконавця.

Нарешті, музика — це музичні інструменти і голоси людей, що співають, установки для виробництва музичних текстів, власне тексти і критерії їх оцінки, музиканти-спеціалісти і заклади, що їх готують. Це також спеціальні приміщення, де музика звучить, передається в ефір, записується, видається друком і продається у вигляді нот, книг про музику, аудіовідеозаписів тощо.

Музична культура початку століття характеризується, як і інші види мистецтва, двома тенденціями. Класична музична культура найкраще розвивалася у цей час в італійській опері. В Австро-Угорщині класичну музику писав Г. Малер, симфонії якого підготували грунт для виникнення музичного експресіонізму. Автором багатьох опер в Англії був композитор Б. Бріттен.

Кінець XIX — початок XX ст. у російській музиці — період розквіту творчості О.Глазунова, О.Скрябіна, І.Стравінського, C. Танєєва. На початку XX ст. О.Глазунов написав вісім симфоній, п’ять концертів для оркестру. В той час він був професором і диригентом Петербурзької консерваторії. О.Скрябін написав симфонії «Божественна комедія», «Поема екстазу», «Прометей», сонати, прелюдії, етюди. Як сміливий новатор, він був одним з тих, хто заклав основи сучасної російської і світової музики.

С.Танєєв на початку століття створив цілу низку нових симфоній, кантат, романсів, написав музично-теоретичні праці з проблем поліфонії, а в 1906 р. він заснував Народну консерваторію в Москві. Ігор Стравінський на теми російського фольклору написав балети «Петрушка», «Жар-птиця», «Весна священна».

В цей же період починається творчий шлях видатного російського піаніста, композитора, дирижера Великого театру С.Рахманінова.

В музичних театрах Росії репертуар складали класичні ба- лети Р. Глієра, симфонії і опери Д. Шостаковича, опери і балети С. Прокоф’єва¹, балети Б. Асаф’єва тощо. До речі, саме стан російської культури за сталінських часів привів Андрія Платонова до думки, що «музика — це остаточно заборонена література, коли вона замукала, і з цього, з остаточної заборони, явилось самостійне велике мистецтво».

Основоположником національної композиторської школи в Україні був учень Римського-Корсакова М.В.Лисенко. Він був засновником української професійної музики. Його музично- сценічні твори заклали основи українського оперного мистецтва. Серед таких стали відомими опера «Енеїда», вокальний цикл «Музика до «Кобзаря» та інші.

Авангардистський напрям в музиці розвивали — в США це Чарльз Айвз («Питання без відповіді»), в Австрії теоретиком експресіонізму був Арнольд Шенберг, глава «нової віденської школи», винахідник атональної музики і додекафонії. Й досьогодні залишаються знаменитими і виконуваними його симфонічна поема «Просвітлена ніч» і вокальний цикл «Місячний П’єро». Його учнями були Альбан Берг і Антон Веберн. Шенберг своєю музикою прищеплював сучасникам звичку до дисгармонійного звучання. Як і годиться класикові і маестро, Шенберг не тільки писав музику, а й вірші та есе, був непоганим живописцем. «Мистецтво — це зойк художника, який на собі переживає долю людства», — виклав своє кредо Шенберг в «Афоризмах».

Він був глибоко переконаний, що художник тим і відрізняється від простих людей, що переживає лише власний суб’єктивний досвід. Як композитор він і поставив перед собою мету знайти таку музичну мову, яка дала б змогу вести «психоаналітичний щоденник». За Шенбергом, всередині людини накопичується дисгармонія. В кожній людині існує величезна кількість масок і ролей, які ворогують одна з одною. І саме атональність може через звук передати це внутрішнє протистояння. А додекафонія — це не що інше, як метафора нашого мислення. Додекафонія як метод композиції була започаткована Й.Хауером (1919 р.) і А. Шенбергом (1921 р.). Техніку додекафонії застосовували А. Шенберг, Й. Хауер, А. Веберн, А. Берг, частково Б. Барток, С. Прокоф’єв, А. Онеггер, П. Хіндеміт, Д. Шостакович.

В 1917 р. в Парижі балет Сергія Дягілєва ставить конструктивістську танцювальну пантоміму Жана Кокто «Парад». Згодом Кокто об’єднав навколо себе групу композиторів — Ф.Пуленка, А.Онеггера та інших, і спільними зусиллями вони під назвою «Група шести» стали розвивати музичний експресіонізм. Причому все це відбувалось на основі поєднання класики і новаторства. Наприклад, в балеті «Юнак і смерть», який було поставлено через тридцять років, Кокто здійснює режисуру в дусі італійського неореалізму. Головний герой спектаклю (чи підмайстер, чи ангел у спецівці) мешкає в паризькій мансарді серед богемного скарбу, уламків скульптур і рисунків Кокто і Пікассо.

Всебічно обдарований, Кокто легко уподібнював поезію, архітектуру, кіно, драматургію, живопис, балет, режисуру сполученим посудинам. Авангардистському мистецтву дуже пощастило з таким його талановитим адептом, як Жан Кокто.

Примітки

¹ В 60-ті роки один з лідерів російського музичного авангарду іронічно зауважив: Бах — це музика для церкви, Прокоф’єв — музика для цирку, Рахманінов — музика для перукарні, а Глієр — це чистий нафталін. Проте сьогодні, на початку XXI століття, всім зрозуміло, що творчість цих композиторів належить до вищих музичних досягнень XX ст.