Культурологія - Історія і теорія світової культури XX століття - В.В.Багацький, Л.І.Кормич 2004

Частина перша (1900 - 1945 рр.)
Розділ третій. Оновлення методів і напрямків розвитку мистецтва
Нова художня мова літератури...

Невід’ємною частиною загальнокультурного розвитку є літературний процес. Основою цього явища став не тільки художній твір, а й літературна критика, періодичне видання, мемуарна та епістолярна література, а також видавництво, друкарня, книжкові магазини тощо. Обгрунтування цього поняття здійснювалося протягом ХІХ-ХХ ст.ст., а власне термін виник лише в 20-30 рр. ХХ ст. Літературний процес — це виникнення і розвиток світової художньої літератури. Характерною особливістю літературного процесу цієї доби є пошуки нових та видозміни вже існуючих форм художньої творчості.

Мимоволі постає запитання: чи література є чимось постійним, незмінним, навіки закріпленим в єдності форми і змісту, чи вона розвивається як знання, як наука, як розвивається, власне, все? Існує думка, що художній твір може виконати і функцію наукового дослідження (П. В. Копнін). Це положення підтверджується і низкою фактів. Так, Л.Толстой у романі «Війна і мир» зображує хід війни точніше, ніж історики того часу. К.Маркс називав Оноре де Бальзака доктором соціальних наук. Він вважав, що для вивчення економічних відносин буржуазного суспільства «Людська комедія» дала йому більше, ніж книги усіх буржуазних спеціалістів — істориків, економістів, статистиків разом узятих. Крім того, О.де Бальзак знав про характери людей більше, ніж вся наука психологія на початку ХХ ст.

Існує міцний зв’язок між будь-яким мистецтвом та історією. Історичні процеси фіксуються в кабінетах вченими-істориками: вони встановлюють факти, інтерпретують зв’язки між ними, впливи, розглядають минулі політичні і суспільні концепції.

Але не лише історики відтворюють образ минувшини. Не лише вони формують уявлення звичайної людини про минулі події та історичні постаті, інакше кажучи, загальну історичну свідомість. Це залежить також і від митців, від мистецтва і культури. Про Цезаря і Брута ми скоріше знаємо від Шекспіра, ніж від Моммзена чи Гіббона. Про Французьку революцію довідалися не так від Жюля Мішле, як від Давіда, котрий пензлем зобразив зворушливі образи героїв і жертв революції. Якою була російська кампанія Наполеона, знаємо насамперед від Толстого, якою вікторіанська Англія — від Діккенса. Про завоювання американського Дикого Заходу, про цей дивовижний і кривавий процес творення нової цивілізації на чужих землях, світ знає з американського вестерну.

Отже, знання про минуле мистецтво дає нам не менше, ніж наука. Якщо у когось виникне потреба взнати, в чому полягають особливості сільського населення Польщі, то він про це взнає більше з роману Владислава Реймонта «Мужики», а не з класичної роботи Томаса і Знаненського «Польські селяни». Краща монографія антрополога Малиновського про тробріанців не йде ні в яке порівняння з «Моєю Антонією» Уілли Кезер чи «Чорним ягням і сірим соколом» Ребекки Вест. Незрівнянною є сила, з якою ці письменниці показують внутрішню роботу суспільства і мотивацію поведінки індивіда в ньому. Тобто письменник не менше сприяє просвітництву, аніж вчений.

Але навряд чи зможуть наші нащадки скласти уявлення про нас за творами, наприклад, образотворчого мистецтва XX ст. Справді, з творів Пікассо і Брака, Матісса і Шагала, Кандінського і Татліна історики майбутнього не взнають про нас і наш час нічого. Ці твори не зможуть розповісти нічого правдивого про те, який вигляд мали тоді люди, як вони працювали, пили, їли, вдягалися, проводили вільний час Якщо ж потомки все-таки візьмуть їх на віру, то отримають спотворене уявлення навіть про зовнішність своїх предків.

За більш точною інформацією, людині майбутнього доведеться звертатися до ЗМІ, а точніше — до фотографії. Правда, фотографії викличуть здивування своєю разючою відмінністю від того, що тоді ж зображували живопис, графіка, скульптура.

Слід пам’ятати, що культурна еліта суспільства не сприймає історію поза друкованим словом. Читання — це вченість, культура думки про те, що потрібне для особистого успіху, а що шкідливе. Мистецтво взагалі, як і література зокрема, впливає на розум через почуття. Письменник, художник чи композитор, оспівуючи подвиги головного героя свого твору, мимоволі готують грунт для його реабілітації в майбутньому. Поетам, письменникам, композиторам, художникам належить роль тлумачів подій. Тож ми порадили б майбутнім авторам бути обережними у виборі історичних героїв для своїх творів.

Звичайно, проаналізувати творчість усіх письменників ХХст. немає не тільки можливості, а й потреби. Тому мова піде тільки про тих, хто найбільше зробив для оновлення художньої літератури ХХст. Для справжніх новаторів літератури важливо не що сказати, а як сказати.

Класиками модернізму були Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Франц Кафка, Вірджінія Вульф. їхні художні концепції під кінець XX ст. перетворилися на пануючі тенденції розвитку культури. Ці художники перенесли акцент з активної взаємодії між літературою і життям у внутрішньотекстову площину. Тобто тепер не дійсність впливала на літературу, а навпаки — література на життя. Дійсність повинна була змінюватися відповідно до концепцій, які народжувалися літературою і культурою в цілому.

Своїм подальшим розквітом модернізм зобов’язаний таким письменникам, як Т.Манн, Г.Гессе, М.Булгаков, А.Платонов, А.Камю, В. Голдінг та інші. В їхній творчості модерністський спосіб зображення був переважаючим. При цьому загальнокультурні або суб’єктивно-авторські міфи ставали основою художнього змісту.