Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина друга. Становлення християнської культури Давньої Русі
Глава 2. Християнізація давньоруського суспільства

Як вплинув вибір християнства на давньоруську історію та культуру? В період X—XIII ст. проходив важкий психологічний злам язичницьких вірувань та становлення християнських уявлень. Процес зміни духовних та моральних пріоритетів завжди важкий. На Русі він проходив в деяких місцях не без насилля: «розповсюдження християнства проводилося княжою владою та щойно сформованою церковною організацією насильно, при спротиві не тільки жрецтва, але й різних прошарків населення. Митрополит Іларіон київський визнавав, що хрещення в Києві відбувалося за примусом: «... ніхто не опирався княжому наказу, угодному Богу, і хрестились якщо не за власною волею, але зі стразу перед князем, адже його релігія була пов’язана з владою»¹. На зміну життєлюбному оптимізму язичництва йшла віра, яка вимагала обмежень та суворого виконання моральних норм. Як зауважують дослідники, «християнство на Русі осмислювалося через вже існуючі близькі до нього уявлення, поступово наповняючись новим змістом»².

Таким чином прийняття християнства означало зміну всього трибу життя. Тепер центром суспільного життя стала Православна Церква; вона проповідувала нову ідеологію, прививала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Для характеристики християнства, можливо, має значення наступний факт: церкви споруджувалися на місці старих язичницьких святилищ, інколи при цьому зберігаючи певну ідейну «спадкоємність»: так, на місці капища Велеса з’являвся храм святого Власія, на місці капища Перуна будувалася церква святого Іллі, капище Ярило замінялося церквою святого Юрія (святого Георгія Побідоносця). Практику будування християнських храмів на місці язичницьких, очевидно, не можна вважати ортодоксальною, адже таким чином православне християнство не стільки заперечувало, скільки продовжувало та перетворювало попередні вірування, тому «при введені християнства на знищених язичницьких культових центрах будувались християнські церкви, оскільки ці місця були звичними людям для молінь: «І наказав Володимир будувати церкви і ставити їх по тим місцям, де перше стояли кумири»³. Про цю подію християнізації Русі великим київським князем Володимиром (в святому хрещенні Василієм, тому й поставив він спершу церкву святого Василія) Нестор-літописець повідомляє в «Повісті врем’яних літ» за 988 рік: «повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли. І поставив церкву святого Василія на горі, де стояли ідоли — Перун і інші і де приносили їм жертви князь і люди. І почав ставити церкви і попів по інших городах, і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах»⁴.

Нова релігія створювала широку основу для об’єднання давньоруського суспільства, формування єдиного народу на основі спільних духовних та моральних принципів. Русь була включена в європейський та християнський світ, з цього часу вона вважала себе частиною християнського світу, намагаючись грати там помітну роль.

Характерні риси християнізації Русі

Православ’я офіційно починає своє існування на території Київської Русі з 988 р., коли князь київський Володимир охрестив Русь, зробивши християнство державною релігією. Але візантійське православ’я на той час було розвинутою організованою системою християнського світобачення, ідеології і віровчення, обрядів, що вимагали певних культових споруд і певної структури церковної ієрархії. Тому ця складна церковна система не могла сприйматись дуже швидко простим народом, адже «напередодні прийняття християнства язичницька система була ще сильною. Вона стихійно складалася протягом багатьох віків, і ця система чинила опір новій ідеології і дуже повільно відступала під її наполегливим натиском»⁵. На початку християнізації свідомість простих людей (і навіть князів та бояр) не була підготовлена до складних форм абстрактного знання, адже весь уклад життя та побут був просякнутий язичницькими обрядами і віруваннями.

Грецьке духовенство, яке прибуло з Візантії, побачило на Русі не тільки примітивну забобонність села, але і державну язичницьку релігію давньоруських міст та соціальних верхів з розробленим космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження великокняжої влади (адже князь Володимир має назву «Красне Сонечко»), різноманітним ритуалом та розгалуженим жрецьким станом, які володіли тайнами розробленої символіки, знаннями «черт та резів», древніх «кощюн».

В період розвитку слов’янських племен, особливо перед християнізацією Русі, відбулося інтенсивне економічне й культурне зростання племінних князівств на Придніпров’ї. Так, у VII—VIII ст. існували широкі торгівельні зв’язки з Іраном, Візантією, арабами. У VII столітті на Придніпров’ї місцеві майстри виробляли речі високої цінності (посуд, зброю, прикраси), в яких засвоювалися чужоземні впливи й творилася своя культура. Отже, є всі підстави стверджувати, що східнослов’янська язичницька культура ввібрала в себе традиції і впливи як східної, так і західної цивілізацій, але при тому не втратила власних культурно-етнічних особливостей.

Поступовий процес християнізації. За порівняно короткий час на Русі відбулося багато змін як у самій свідомості давньоруського народу, так і в усьому зовнішньому образі. Інтенсивно йшло будівництво церков, соборів і монастирів, адже у XII столітті на Русі було вже близько 50 монастирів, 17 з них — тільки в одному Києві.

В церквах і монастирях відкривалися школи, створювалися скрипторії для переписування рукописних книг, перекладів на церковно-слов’янську мову богословської літератури, набували власного досвіду й незалежності школи іконопису та малювання мініатюр, у монастирях і соборах створювалися книгозбірні. Саме з християнством Русь отримала писемність та цілий потік богословської літератури із Візантії та Болгарії (остання прийняла християнство на 120 років раніше).

Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот в світогляді і побуті східних слов’ян. Як зауважують дослідники, «в умовах кризи родових інститутів та язичницької міфології необхідність якоїсь нової поведінки стояла перед всіма. Реальність же для переважної більшості народу полягала в тому, що йому так чи інакше нав’язували нову віру, яку вибрав князь Володимир. Фактично тільки в XIV ст. почалася більш глибока християнізація Русі, якій сприяло й осмислення лиха монголо-татарського нашестя як Божої кари за гріхи та нестачу віри»⁶. Нові християнські (православні) уявлення прищеплювалися не водночас, спочатку християнізація місцевого слов’янського населення проходила поволі, адже існували об’єктивні труднощі розповсюдження християнського вчення. Це були труднощі, пов’язані з переходом до іншого типу релігійності, оскільки язичництво було поклонінням природним духам, а християнство є поклоніння надприродному Богу-Творцю. Також язичництво вимагало від богів безпосередньої матеріальної допомоги у повсякденних справах, натомість у християнстві звернення до Бога пов’язане в першу чергу із покаянням та спасінням душі.

Важливо зауважити, що і в язичництві, і в православному християнстві існувала система моральних норм, приписів та заборон, але в жодному разі їх не можна ототожнювати. У християнстві гріх — це відхід від закону Божого, тому кожен християнин співвідносив свої гріхи з десятьма заповідями.

Як ми знаємо, для давніх слов’ян-язичників була притаманна міфологічна свідомість, яка базувалася на єдності людини та природи, і унікальний бік міфологічної свідомості — здатність розуміти й берегти природу. Звідти міфологічна мораль базувалася на прямому зв’язку поведінки людини зі станом космосу — Всесвіту — та космічних наслідків людських «злочинів». Спостерігаючи за природними явищами та вшановуючи їх, язичники відзначали гармонію та на диво чіткий порядок Всесвіту. Міфологічна свідомість була орієнтована на гармонію та порядок цього Всесвіту, на такий цілісний підхід до світу, за якого не допускаються навіть найменші елементи хаотичності, агресії чи невпорядкованості. Тому язичник розумів необхідність гармонійного існування усередині суспільства та соціуму з природою, від цієї космічної гармонії та порядку залежало саме життя. Тому, щоб вижити, язичники установили порядок, регламентували своє життя різними суворими правилами, які базувалися на спостереженнях за природою та побутовим досвідом.

Праслов’янське слово «гріх» походить від індоєвропейського кореня -qrex, що означало «кривий», і в язичницькій культурі дієслово «грішити» означало — промахнутися, десь «скривити», щось оминути. Поняття «гріха» в дохристиянській слов’янській культурі означало порушення установленої норми чи давнього правила, гріх у свідомості язичника означав негідний вчинок, завдану шкоду. Гріхом вважалася будь-яка дія, яка могла завдати шкоди землі, врожаю, тваринам і, найголовніше, — яка могла привести до зникнення людського роду. Дотримання правил життя давало можливість продовжити рід, сприяло благополуччю, спокою ти миру.

Слов’яни-язичники вшановували духів та стихії природи, тому й головний гріх полягав у шкідливих діях проти природи (наприклад, забруднення водних джерел чи руйнування пташиних гнізд, безоглядне та хижацьке використання природних ресурсів, вбивство вагітних самиць диких звірів, навмисне руйнування природних ландшафтів), і це могло порушити баланс життєвого простору людини, а значить, під загрозу могло бути поставлене життя роду. Тому для язичника знищення позашлюбної дитини чи закидання камінням жінки, яка працювала у невідповідній час, або вбивство конокрада чи підпалювача, — це не гріх, оскільки ці вчинки, з погляду язичницької свідомості, могли призводити до руйнування роду, могли накликали покарання з боку природи (повені чи суховії, неврожай, голод тощо). В той же час з позицій християнства всі ці вчинки розглядаються відповідно до заповіді «Не вбивай». Тому перед християнином стоїть вибір: рай чи пекло, то язичника, у випадку порушення норм життя, чекали природні катаклізми: сильні зливи, буревій, град, посуха.

З позицій християнських настанов сила покарання йде від Бога, тому людина має щастя покаятися перед ним, звернутися до нього зі словами у вигляді молитви та спокутувати свої гріхи. Щодо язичника, — він теж молився, відправляв ритуали, приносив жертви, але присвячував все це силам природи й божествам (своїм кумирам).

Мораль, притаманна язичницькому суспільству (поклоніння та вшанування духів природи та роду), частково зникала, не сприйнята православ’ям; також назавжди відходили у минуле русалії, умиканіє (викрадення) нареченої, багатоженство. Під впливом християнства язичницькі порядки на Русі почали пом’якшуватися. На думку дослідників, після хрещення Русі «в цей відносно короткий період нова віра не відчувала особливої потреби в боротьбі зі старою. Обидві релігійні системи відображали різні сторони буття. Язичництво перш за все співвідносило людину з природою, визначало його місце в світі природи, християнство — відображало соціальну сутність людини і суспільства і місце людини серед людей. «Кола охоплення» цих систем не співпадали, але вони пересікалися. І це — одна з причин православного двовір’я. Багато співпадало: віра в загробне життя, віра в надприродне — чудеса, в можливість умилостивити вищі сили. Те, що одні називають «свої» сили богами, а «не свої» — бісами, справи не міняло. В бісів теж вірили»⁷.

Як свідчать дані археології, майже до ХІІІ ст. кількість речей, які використовувалися в нехристиянських (а значить язичницьких) ритуалах, чи речей з язичницькою символікою, залишалася достатньо великою. При розкопках давньоруських міст археологам часто зустрічаються предмети, на яких одночасно існують символи язичництва та християнства. Прикметними в цьому відношенні є бляхи-талісмани (так звані «обереги», «наузи») та «змієвики», на одному боці яких зображувалися православні святі (наприклад, перші давньоруські святі Борис і Гліб), а на іншому — давня змієволоса богиня. Також археологи при розкопках часто зустрічають так звані «громові стріли» з кремнію, які застосовувалися в середньовічній Русі для магічних цілей. На деяких з них були прошкрябані хрести, що свідчить про синкретичне поєднання язичницьких уявлень («громові стріли») та християнської символіки (хрести на язичницьких ритуальних речах). В матеріалах сільських курганів цього часу (X—XIII ст.) дуже мало предметів, пов’язаних з християнством, але багаточисельними прикраси з язичницькою символікою. Особливе зацікавлення представляють амулети-підвіски у вигляді стилізованих птахів та тварин, які були пов’язані з заклинальною магією, а також зображення зубів, пазурі хижаків для захисту від зла. Амулети-гребені являлись оберегами від різних хвороб та нерідко носились на грудях разом з освяченим християнським хрестиком.

Пережитки архаїки в поховальній обрядності фіксують розкопки, про них «обмовляються» автори літературних творів, на цих фактах створюється картина переважання нехристиянського відношення до смерті. Все це стосувалося поховань звичайних людей, але позацерковні елементи проводів навіть померлих представників княжого роду продовжують існувати з ХІ по ХІІІ ст. Так, в «Повісті врем’яних літ» читаємо про смерть великого князя київського Володимира, в поховальному обряді якого ми бачимо архаїчний елемент — перевезення померлого князя на санях в православну церкву для відспівування: «в літо 6523 [1015]. Володимир розхворівся, в той час у нього був [син його] Борис, а печеніги пішли походом на Русь. Володимир послав супроти них Бориса, а сам розхворівся ще дужче. Від цієї хворості і помер в липні місяці, у п’ятнадцятий день. Помер же Володимир, великий князь, на Берестові, і смерть його приховали, бо був у Києві Святополк. І вночі розібрали поміст між клітями, і в килим загорнули, і рідні спустили на землю його, і на сани возложили його, і повезли, і поставили його в [церкві] святого Богородиці, яку він сам і збудував. Та люди довідалися про це, зійшлися без ліку і плакали за ним: бояри як за заступником землі їхньої, а бідні як за своїм заступником і кормильцем. І поклали його в гріб мармуровий, і поховали тіло його, блаженного князя, з плачем великим»⁸. Саме зі згадки про цей же елемент язичницького поховального обряду починається «Повчання» Володимира Мономаха, написане «сидячи «на санях», тобто в кінці життя: «Я, смиренний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, нареченний в хрещенні Василієм, руським іменем Володимир... Сидячи на санях, помислив в душі своїй і похвалив Бога, який мене до цих днів, грішного, зберіг»⁹. Окрім того, в ранньосередньовічних княжих похованнях при храмах неодноразово виявляли прикраси та зброю, як того і вимагав язичницький обряд. Незважаючи на те, що зовнішній вигляд давньоруських поховань еволюціонував в бік християнських вимог, деякі деталі ритуалу проводів «на той світ» продовжували відображати архаїчні уявлення: обов’язково після поховання влаштовувалася тризна, тобто пишні поминки за померлим. Також протягом календарного року існували дні особливого згадування померлих (наприклад, Радуниця навесні), коли їх вшановували жертовною їжею, яку вживали просто на могилі. Звична річ, це були пережитки слов’янського культу предків, за яким вважалося, що від померлих залежить добробут та благополуччя живих родичів.

Жителі міст, які, на відміну від селян, не були пов’язані з аграрно - землеробськими культами, ближче та безпосереднім чином стикалися з занесеною греками християнською культурою, і, не маючи такого неподільного зв’язку з природою, швидше засвоювали її. Село ж ще довго лишалося почасти язичницьким, хоча християнство і проникло в життя основної маси сільських жителів. За тисячу років в умовах життя та праці мало що змінилося: як і в давнину, основою сільського господарства було землеробство та скотарство, а сільська громада задовольняла більшу частину потреби в спілкуванні, обміні знаннями та досвідом.

Якщо язичництво продовжувало існувати в народі, відображаючи народну культуру, ідеологію та світогляд, то нове християнське відношення до світу впроваджувалося спочатку в княжо-боярському середовищі. Але і в цих вищих прошарках суспільства не все проходило швидко, про що свідчать багаточисельні повчання церковнослужителів проти язичників та залишки матеріальної культури, які відобразили побут та духовний світ соціальних верхів. Письмові свідчення церковних діячів відобразили широке побутування язичницьких, майже незмінених обрядів, які протягом багатьох століть лишалися в основному у сільського населення. Практикувались різного роду ворожіння, «оклички» померлих предків, позацерковна весільна обрядність, поховальні голосіння.

Пересаджене на язичницький грунт, християнство поступово витісняло язичницьку культуру, вбираючи її зовнішню форму та поступово обростаючи великою кількістю язичницьких обрядів, традицій та вірувань Дослідники (зокрема, визначний дослідник язичницької культури Борис Рибаков) зауважують суттєву характерну рису цього періоду: «коли на Русі з’явилося християнство, воно зустрілося з такою стійкою землеробською релігією, яка складалася віками, з такими міцними язичницькими віруваннями, що змушена була пристосуватися до них, підмінити Волоса — Власієм, Перуна — Іллєю, Мокош — П’ятницею-Параскевою, мовчки визнати масляну та інші язичницькі календарні свята»¹⁰. І тому релікти міфологічного світогляду, які втратили своє язичницьке коріння, продовжували жити під покровом нових релігійних обрядів, являючись тією основою, з якою взаємодіяла візантійська освіченість. Візантійсько- християнська традиція стала однією з двох головних складових давньоруської культури.

Але варто зауважити, що Візантія чутливо реагувала на будь-які відступи від православних канонів, не випадково багато починань в церковному та культурному житті Русі не отримали схвалення Константинополя. Але попри це також можна стверджувати, що християнство ніде і ніколи не існувало в абстрактному «взірцевому» вигляді. Християнство завжди — і це закономірно — набувало специфічні риси того середовища, куди потрапляло, становлячись тою чи іншою мірою синкретичним. Тому з цих позицій говорити про порушення чи дотримання канонів віри можна тільки по відношення до основних догматів, утверджених Вселенськими соборами. Наприклад, для Ярослава Мудрого розмальовували деякі стіни Софії Київської сценами, на яких були зображені скоморохи-гудці та танцюристи. Навіть церковні ієрархи зверталися до культурного спадку минулого.

Волхви та церковні повчання проти язичників

У язичників давньої Русі не було загального язичницького центра та загальної язичницької ідеї, загального керування, інакше Русь просто ніхто б не зміг охрестити. Волхви користувалися великою популярністю та підтримкою у населення, але поступово їхній вплив меншав; скоріш усього, на момент прийняття християнства волхви не мали великого впливу на давньоруське населення. Як речники дохристиянської язичницької ідеології, вони, звична річ, були противниками тих релігійних перетворень, які відбувалися в країні. Старовинні знання і їх використання (так зване «ведовство») отримують негативну оцінку християнською церквою і тому викорінюються духовенством як чарівництво.

В деяких містах народ під керівництвом волхвів піднімав повстання, але вони були придушені. В Новгороді християнство було введено князівською владою за допомогою зброї, що відобразилося в прислів’ї: «Путята хрестив мечем, Добриня — вогнем». Як свідчить Новгородський літопис, Добриня (дядька князя Володимира): «идолы сокруши, древяннии сожгоша, а каменнии, изломав, в реку вергоша», «посем вскоре повеле рубити церкви и поставляти по местом, иде же стояще кумиры». Лаврентіївський літопис свідчить, що князь Ярослав Мудрий в Суздалі в 1024 році придушив повстання волхвів, народні повстання проходили і Новгороді та Ростові в 1071 році. Літописи свідчать, що в 1024 році в суздальській землі були схоплені волхви та «лихі баби» та були спалені. Їм висунули обвинувачення в тому, що вони — винуватці страшного неврожаю, яке трапилося в суздальській землі. В 1071 році в Новгороді стратили волхвів за публічне засудження християнської віри. Таким же чином поступили і ростовці в 1091 році. В Новгороде після допитів та катувань спалили в 1227 році чотирьох «волшебників». Як свідчить літопис, покарання відбувалося на архієрейському дворі за постановою новгородського архієпископа Антонія. Духовенство підтримувало в народі віру, що ворожбити та відьми здатні на ворожі християнству вчинки, та вимагали жорстокої розправи з ними.

В найдавнішій юридичній пам’ятці — «Уставі князя Володимира про церковні суди» (989 року) відьмацтво, чарівництво та волхвування віднесено до числа справ, які розбирала та судила православна церква. По цьому уставу кожний, хто молився в лісу, карався церковним судом. В церковній кормчій книзі 1285 року також були види покарання волхвів: «відлучати від церкви тих, хто ходить до волхвів та обавників». Згідно з першими правовими актами давньої Русі — «Руською правдою», — людям заборонялося приймати у себе волхвів, а справи, пов’язані з волховством, чародійством, ворожбою та іншими проявами язичництва чи двовір’я, передавались до церковного суду, з правом саджати винних в монастирські в’язниці.

Антиязичницькі повчання. Про повільне розповсюдження нового відношення до світу в перші століття після введення християнства на Русі можна судити за антиязичницькими повчаннями, які не втрачали своєї актуальності протягом всього давньоруського періоду. Ці церковні повчання проти язичництва призначалися в першу чергу для близького до православ’я княжо-боярського середовища та нижчого духовенства, і це значить, що проникнення нової віри в інші шари населення йшло ще більш повільніше. В цих повчаннях язичництво прирівнювалося до бісовщини. В пам’ятці XII ст. «Слово о злых дусех», складеній митрополитом Кирилом, говориться про необхідність покарання відьом та чарівників церковним судом. В повчанні невідомого автора «Како жити христианам» влада закликала вистежувати чародіїв та чаклунів та передавати їх церковному суду на «всеконечні муки», тобто на смерть, під загрозою церковного прокляття. «Не можна щадити тих, хто творив зло перед Богом», стверджував автор повчання, доводячи, що ті, хто бачив страту, «Бога убояться».

Через декілька століть християнство на Русі зайняло панівні позиції, стало загальнодержавною релігією, хоча в багатьох селах та віддалених містечках зберігалися залишки язичництва та двовір’я. Проти них і розгорнулася боротьба церкви та держави, і ця боротьба з язичництвом велася протягом декількох століть. Як ми вже знаємо, предметами язичницького поклоніння були ліс, каміння, річки, болота, лісові джерела, гори, пагорби, сонце, місяць, зірки, озера, гаї та всі тварини. Після хрещення Русі «скверные идолские мольбища» були зруйновані, волхви та прибічники давньої віри наражалися на репресії та фізичні розправи, язичницькі храми, священні гаї, культові споруди та предмети культу знищувалися. Язичницькі талісмани — наузи, обереги та інші ворожі християнству ритуальні предмети вилучалися та знищувалися.

Архієпископи наказували всім ігуменам, священикам, дияконам різні шляхи боротьби проти язичників: руйнувати та знищувати язичницькі мольбища — місця поклоніння деревам та камінням; руйнувати, розбивати, спалювати, кидати у воду в усіх селах та містечках, лісах, біля озер, річок язичницькі кумири. Те ж саме зазначають і дослідники: «зміна релігійних культів супроводжувалася знищенням зображеннями колись шанованих богів, їх публічним знеславленням з боку княжих слуг, побудовою церков на місцях, де стояли язичницькі ідоли та храми. Так, на пагорбі в Києві, де стояв ідол Перуна, була збудована церква Василія, присвячена Василію Великому. Під Новгородом, в Перині, де знаходився язичницький храм, була збудована церква Різдва»¹¹.

Також свідчення повільної християнізації можна знайти, зокрема, у таких історичних джерелах, як листування сільських священиків з вищими церковними ієрархами. У листах містяться скарги на те, що нема ніякої можливості відучити паству від багатьох поганських звичок і вірувань: багато чоловіків жили від своїх дружин «законопреступно» з іншими жінками та дівками, також в той же час багато жінок жили з іншими чоловіками «законопреступно» без вінчання і без молитви. Окрім того, священики відзначали, що в деяких селах люди «церковні правила не берегли і до церкві до божественного співу не ходили», не приходили на покаяння до своїх духовників, «святих постів не шанували», в Петров піст багато з них вживали «скором», тобто жирну м’ясну і молочну їжу. Окрім того, різні історичні документи фіксують співіснування в перші століття після хрещення і нововведених православних звичаїв, і тисячолітніх язичницьких. Зокрема, у віддалених місцевостях молоді люди вінчатися в церкву не приходили, ховали мерців не на церковному погості, а в селах, на курганах й на старих кладовищах, без священиків; при народженні дитини давали йому не церковне канонічне ім’я (згідно православних святців), а язичницьке. Інколи взагалі продовжували здійснювати свої язичницькі культи — молились деревам та камінням, приносили своїм язичницьким богам жертву й під час жертво - приношення багато пили та їли м’ясної та молочної їжі.

Історичні джерела не зафіксували великих повстань і збройної боротьби між прибічниками народної і державної віри. Але з плином часу православ’я як розвинутіша форма релігії, ще й підтримана примусом держави, зрештою, перемогло. Вже на початку татаро-монгольського нашестя (середина XIII ст.) князівства на території Київської Русі вважались християнськими і на цій основі, хоча, звичайно, і на основі спільних етнічних і державницьких коренів, об’єднували зусилля у боротьбі з «поганими».

Тимчасове співіснування язичництва та християнства

Довгий час духовне життя на Русі визначалося явищем, яке прийнято називати православно-язичницьким синкретизмом. Слов’янське двовір’я XI—XII ст. — поступове витіснення християнством язичницьких богів з перенесенням на християнських святих рис язичництва. «Тож 988 р. — початок християнізації Русі — звичайно, не став кінцем розвитку міфічної свідомості давніх слов’ян. Скоріше це була дата народження цікавого явища в історії вітчизняної духовності — явища, що мало назву двовір’я... Смисл його полягав у тому що язичницькі уявлення, обряди створювали у народній свідомості єдине синкретичне ціле з тими уявленнями та обрядами, що їх було запроваджено у процесі християнізації східного слов’янства. Тож двовір’я становило характерну рису слов’янської середньовічної ментальності»¹².

Княже та боярське середовище, ремісники та торгові люди, вільні землероби та холопи — всі вони, стикаючись із православним християнством, ставали більшою чи меншою мірою двовірами. Хоча цей термін досить умовний, оскільки людина не може належати до двох вір одночасно, але історичні факти свідчать, що християнська церква змушена була змиритися з деяким використанням язичницької символіки та обрядів, надавши їм зовсім нового змісту. На думку дослідників, «двовір’я, яке виникло на Русі, було системою вірувань, де поєднувались різні шари — народної культури, яка мала свої корені в язичництві, та церковно-християнської»¹³.

Необхідно зважати й на іншу обставину — Католицька церква на відміну від православної була непоступливою у своєму запереченні язичницьких ідей та явищ, Православна ж часто намагалася пристосувати старі вірування до церковних обрядів, у результаті чого вони збереглися більшою мірою.

Потрібно відзначити, що православне духовенство хоча й боролося з язичницькими пережитками, але при цьому все ж таки відносилося до них доволі терпимо. Виникло протистояння: з одного боку — простий народ, який ідентифікував і усвідомлював себе як етнос лише у розрізі язичництва — віри батьків, а з іншого боку — еліта суспільства — князь і дружина, які у насадженні християнства керувались політичними і державницькими інтересами. Вступивши у взаємодію, ці два культурних потоки видозмінювалось. Співвідношення християнського та язичницького могло коливатися від протистояння до синтезу, в цілому ж в залежності від конкретних умов переважала або язичницька, християнська основа. Отже, простий народ був поставлений перед необхідністю прийняття християнства, але не міг у повноті цього зробити, про що вже йшлося вище. Відповідно, єдиним шляхом гармонізації християнської православної доктрини і язичницької свідомості було адаптування одне до одного.

Деякі язичницькі обряди повністю змінили свою сутність і були використані Православною Церквою для передачі християнських символів.

Ця ситуація «двокультурності» впливала на всі рівні давньоруського життя. Двовір’я вплинуло на розвиток культури, адже пам’ятки матеріальної культури і писемності, усна словесність в своїх найдавніших шарах, живопис, дані історичної лінгвістики та багато інших джерел свідчать про взаємодію та взаємопроникнення в культурі Русі двох світоглядних традицій: слов’янської язичницької та православної. Для цього «двокультурного» періоду типовою була така ситуація, коли художник міг зобразити поряд християнського святого та язичницьке божество, звести разом у вітіюватому орнаменті хрест та давні слов’янські символи.

Також ще раз повторимо, що задовго до проникнення на Русь християнства там вже існували цілком сформована язичницька релігія, яка вплинула на православне християнство, і тому останньому доводилося вбирати в себе деякі елементи язичницьких вірувань, адже без цього «нова віра» не змогла би прижитися у східнослов’янських народів. Увібравши в себе багато елементів давньослов’ямських язичницьких вірувань та народних традицій і, одночасно, пристосувавши свої догмати до місцевої язичницької релігії, звичаїв слов’ян, православне християнство отримало нові форми та імпульси для розвитку обрядової сторони.

Окрім великої кількості язичницьких свят, які християнство прийняло та канонізувало, в народі, в середовищі, далекому від офіційних канонів, залишилося багато очевидних рис язичницького минулого. Перш за все це збережена в атрофованій формі віра в представників «нечистої сили». Сучасні дослідники обрядності та культури слов’янських народів однозначно відзначають, що вся нечиста сила — це старі язичницькі боги, знання яких не вивітрилось із свідомості народу. Можливо тому, що більшість язичницьких богів не мали яскраво вираженого злісного характеру, християнська церква не вела з ними такої жорстокої боротьби, як з язичництвом в Західній Європі. Значна частина язичницьких персонажів та вірувань трансформувалась в складову частину Православ’я. Коли Православ’я стало панівним, розпочався процес православізації язичницьких образів. За формою і змістом Православ’я утверджувало себе на основі національної культури, підвалини якої були закладені іще в язичницькі часи. Як стверджують дослідники, «народне язичництво, таким чином, не тільки не зникло з прийняттям християнства, але, перетворюючись саме, воно також видозмінювало найважливіші обрядові установлення та догматичні законоположення прийнятого християнства»¹⁴.

Головне достоїнство язичництва полягало в збереженні в межах язичницьких культів його господарського досвіду. При насильницькій християнізації інколи втрачалися саме практичні надбання (аграрні, господарські, природничі, медичні знання) багатьох поколінь. Церква пристосовувалася до язичницьких свят, які стосувалися циклу сільськогосподарських робіт. Складніша ситуація була з народною медициною, яка часто набувала зовнішньої подоби чародійства. На Русі в цей час загорялися вогнища, які спалювали язичницьких «кудесників»: вперше про це згадує новгородський літописець за 1227 рік. Без сумніву, були втрати також в області поетичної творчості народу. Поезія — це обов’язковий супутник язичництва та взагалі племінного ладу. Історичні пісні підтримували зв’язок епох, а живий зв’язок з природою давав образи, які були зрозумілими язичнику та підозрілі для християнина. В чернечо-аскетичному варіанті християнства особливому гонінню підлягало взагалі язичницьке життєстверджуюче «веселіє».

Найбільш яскраво двовір’я відобразилося в селянському землеробському календарі, де шанування християнських святих тісно переплелося з язичницькими повір’ями та обрядами. З часом багато важливих для язичника ритуалів сприймалося все менш серйозно та поступово перетворювалися в дитячі ігри. В новій оболонці багато сторіч зберігалися дохристиянські уявлення. Богородиця-заступниця покрила своїм образом риси рожаниці, матері-землі. Тема божественного заступництва пов’язана з давніми уявленнями про наперед визначеність людського життя. Князь Гліб Святославич, насміхаючись над схопленими волхвами, говорив їм в 1071 році, що вони стверджують, ніби все знають, а власної долі не відають. Очевидно, волхви претендували і на знання людської долі, яка в давнину визначалася ще при народжені — за положенням небесних світил (звідси найменування зірок — «рожаниці»), також залежали від пращурів — «дідів».

В епоху двовір’я християнство та язичництво не стільки боролись один з одним в народній свідомості, скільки взаємодоповнювались. Вшанування давніх богів в колишніх формах було поступово витіснено, язичництво зникало як світоглядна система, але язичницький пантеон значною мірою був замінений багаточисельними християнськими святими, які прийняли на себе їхні функції. Християнські святі, певна річ, не стали повністю подібні язичницьким богам, і тому уявлення про того чи іншого святого істотно різнилися в різних місцевостях Русі. Християнська церква переосмислила багато народних звичаїв і багатьом з них надала християнського забарвлення. Старі язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими і втратили свої імена, але перенесли свої функції та атрибути на цих святих.

Зокрема, багато язичницьких слов’янських богів прийшли до християнського пантеону під іншими іменами, зберігши при цьому всі свої основні функції. Так, бог-громовик Перун з усіма своїми атрибутами виступив під ім’ям Іллі-Пророка, який, за народними повір’ями, проносився на колісниці по небу під час грози. Свято вшанування Перуна співпало з днем шанування святого Іллі, тому в народному календарі за ним закріпилося назва — Ілля Громовик. Велеса замінив святий Власій, багатий пастух з Каппадокії, який жив в IV ст. і мученицьки загинув за християнську віру. Часто храми святого Власія будували на місці капища язичницького Велесу; також на іконах святий Власій зображувався із домашньою худобою. Він був покровителем чередників, пастухів та коновалів, і до нього селяни зверталися в разі хвороби худоби. Ярило, бог плодючості, на честь якого язичники влаштовували свята Ярилки на початку травня, в момент розквіту природи, був замінений святим Георгієм, оскільки ім’я Ярила співзвучне з ім’ям Юрій (одне з варіантів імені Георгій). Святий Георгій вважався покровителем домашньої худоби. Також Флор та Лавр — захисники коней, Зосима і Саватій — покровителі пасічників, Микола Угодник — захисник землеробів і рибалок («Микола Мокрий»).

Культ «малих» божеств, а це і домашні духи чи духи природи («відповідальні» за природні об’єкти, уособлення деяких явищ людського життя), не зникає із приходом християнства, а продовжує існувати майже без змін до XX ст.: це русалки, мавки, злидні, Доля, полудниця, болотяники, лісовики, польовики, бузинники, криничники, очеретяники, повітрулі, гайовики і т. д. Вірування у цих духів збереглися з двох причин. По-перше, шанування «малих» божеств було менш явним, ніж культ богів неба, землі, грози, води. Для «малих» божеств не будували святилищ, обряди на їх честь здійснювались вдома, в колі сім’ї, а інколи і однією людиною. По-друге, люди вважали, що «малі» божества живуть поряд і людина спілкується з ними щоденно, тому, незважаючи на церковні заборони, продовжували шанувати добрих та злих духів, тим самим забезпечуючи собі благополуччя та безпеку. В період впровадження християнства всім язичницьким богам, божествам, духам, в тому числі і тим, що оберігали людину (берегиням), надавались злі, демонічні риси, потворність зовнішнього вигляду та характеру, злі наміри.

Але найяскравішим прикладом такого поєднання може служити свято, яке в народі отримало назву «Івана Купала». Купало — язичницький бог плодючості, земних плодів, радості, злагоди та любові. З приходом християнства свято Купало поєдналося зі святом Івана Хрестителя, і виникла чудернацька назва (яка прижилася в народній культурі, але в жодному разі не в православ’ї) — свято Івана Купала. Зараз в українців існує культ Святої П’ятниці, пов’язаний зі святою великомученицею Параскевою і Пресвятою Богородицею. Але при уважнішому розгляді у ньому можна знайти залишки давнього культу язичницького божества Мокоші — богині землеробства, покровительки врожаю та достатку. І тепер деякі традиції та обряди зберігають сліди культу стародавніх народних вірувань: звичай залишати при стрижці овець жмутик вовни («для богині Мокуші»), приносити до церкви на день Іллі колосся жита та зелений горох («щоб Перун не спалив»). Що ж стосовно нижчих божеств, то відношення до них з часом ставалося все більш негативним, поступово в народній уяві вони перетворились в бісів чи просто в шкідливі істоти.

Старі землеробські та інші свята були приурочені до днів церковних свят. Обрядовий бік по відношенню до багатьох двунадесятих свят, благоговійне відношення до природи, віра в талісмани, обереги, прикмети — все це та багато іншого свідчить про вражаючу живучість язичницьких культурних традицій протягом століть після прийняття Руссю християнства. Багато елементів давньослов’янської міфології ввійшли в християнські обряди та в церковний календар. Так, проміжок між Різдвом та Хрещенням зайняли дохристиянські святки, за якими потім йде Масляна, яка вже в християнські часи була сирним тижнем перед Великим постом. В християнський Великдень (Пасху) вплелися язичницькі поминальні обряди (відвідання могил померлих родичів з обов’язковим ритуальним обідом на кладовищі), а також давньослов’янський культ хліба (обов’язкові печені великодні паски). На Трійцю, яка наступає на п’ятдесятий день від Великодня, і по сей день зберігся культ берези та інші елементи давньослов’янського свята (обов’язкове прикрашання оселі зеленим гіллям та травою). Преображення Господнє стали відзначати, як свято збирання плодів — Яблучний Спас. Насправді, всі двунадесяті християнські свята, які відзначали православні, — християнські по суті, язичницькі обряди обожнення природи поєднались з християнськими віруваннями про народження, смерть i воскресіння Христа: Хрещення Господнє, Сретення, Масниця, Благовіщеня, Троїця, Спас, Покров. Вплив язичництва виявився міцним та тривалим.

Таким чином Великдень (Пасха) — свято християнського спасіння та воскресіння — поєднався з язичницькою Радуницею — днем пам’яті померлих предків. В християнстві не існувало традиції поминати померлих їжею, адже це чисто язичницька традиція, але ця традиція глибоко вкоренилася в обрядності слов’янських народів. Таким чином, не тільки християнство впливало на язичництво, але і навпаки.

Крізь тисячоліття християнства благополучно пройшло та збереглося язичницьке свято — Масниця, або Масляна. Це проводи зими та зустріч весни. Язичники випікали млинці — символ теплого весняного сонця — та з’ їдали їх гарячими, наповнюючи себе таким чином сонячною енергією життя, сонячною силою та здоров’ям, яких повинно було вистачити на весь сільськогосподарський річний цикл. Частину спеченого давали домашнім тваринам, не забуваючи пом’янути души померлих родичів.

Зимові та літні святки — ігри на честь бога Світовида в період повороту сонця на літо чи на зиму також не були зовсім забутими. Літні святки частково злилися з християнською Троїцею, а зимові — з різдвяними святами.

Поступово більша частина обрядової поезії, яка звучала під час календарних свят, втрачала своє культове значення, i лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік i на Водохреща) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Традиційні народні свята завжди супроводжуються танцями, різними іграми та гуляннями. Це також йде ще з сивої давнини. Літописець так оповідає про давні народні забави: «Сходились на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісні». Проте незважаючи на негативне ставлення церкви до елементів давніх культів, деякі з них продовжують існувати в українському фольклорі й зараз. Ось наприклад така веснянка:

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав

З правої ручейки

І ключики видав...

Більшість християнських свят зберегла і назви язичницьких: русальний тиждень, Радуниця, Купало і т.д. Згадки про шалені святкування свята Івана-Купало є і в Стоглаві, й на сторінках багатьох давньоруських літописів. Служителі церкви нарікають на «сатанинські пісні та пляски», пияцтво, оргії та інші «богомерзькі» справи.

Отже, Русь стала християнською. Позгасали поховальні багаття, згасли вогні Перуну, який вимагав для себе жертв, але ще довго насипалися язичницькі кургани, таємно молилися Перуну та вогню-Сварожичу, святкували бучні свята. Автори літописів в перші століття після християнізації пишуть про те, що люди тільки «словом називаються християнами», а насправді — «поганьске живуще», на ігрищах людей «многое множество», а в той же час в церкві їх мало. В кінці XI століття київський митрополит Іоанн скаржився, що церковний обряд вінчання дотримується тільки боярами та князями, а прості люди одружуються, як і раніше — «поимают жены своя с плясанием и гудением и плесканием» та декотрі «без сраму» мають навіть дві дружини одночасно.

Не маючи змоги досягти дійсного та швидкого перетворення новонавернених в християни язичників, грецькі священики пішли на поступки колишній язичницькій вірі: вони визнали реальність існування всіх слов’янських язичницьких богів, прирівнюючи їх до бісів, визнавали святість традиційних місць та строків старого культу, будуючи храми на місцях колишніх кумирів і капищ та призначаючи християнські свята приблизно на ті ж дати, на які раніше припадали язичницькі. І тут можна з певністю стверджувати, що власне християнський світогляд зайняв домінуючу позицію тільки в XIV—XV ст. В цей час навіть у «ведмежих кутках» забули про основний вищий пантеон язичницьких богів (Перун, Сварог, Дажбог, Мокош).

Аналізуючи східне Православ’я, треба відзначити важливу річ: за століття свого існування воно увібрало в себе стільки національного, народного, що, власне кажучи, перетворилося в «національну релігію». Коли в 1453 році Візантія як незалежна православна держава припиняє своє існування внаслідок вторгнення турків-сельджуків, Русь стає, так би мовити, «законною її спадкоємицею». Але і в цей час зберігається власна традиція східного православ’я, яка виражалася в відносно широкому існуванні різних тлумачень канонічних положень, а також терпимості до побутових пережитків слов’янського язичництва.

Християнізація східнослов’янських земель призвела до загибелі всієї системи богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної організації. Перший і найсильніший удар був скерований проти віри в язичницьких богів, тому на Русі християнізація починалася зі знищення ідолів богів, яке супроводжувалося ганьбою та паплюженням. Подальша доля богів була пов’язана з їх повним забуттям, або з різким зміненим та «обмеженим» їх існуванням. В одних випадках відбувалася «деномінація», тобто перейменування, при якому багато з того, що відносилося до старих богів, зберігалося, але замінювалося іменами християнських персонажів (св. Ілля-пророк, св. Параскева-П’ятниця, св. Власій тощо). В інших випадках старі язичницькі боги відтіснялися на периферію, понижувалися в ранзі. В третьому випадку відбувалася «демонізація» богів, їх «погіршення», яке призводило до того, що колишні язичницькі боги ставали бісами, нечистими шкідливими істотами. Хоча варто визнати, що три вищезгадані випадки могли відбуватися одночасно.

Агонія язичництва продовжувалася не менше тисячі років, але так і не закінчилася повним забуттям — смертю — давніх богів та їх культів. Відлуння язичницької релігії пращурів існували до XX ст., а в XXI ст. відроджуються у вигляді неоязичництва.

Контрольні запитання:

1. В чому існувала істотна різниця між язичницькою вірою та християнством?

2. Як швидко відбувалася християнізації населення Русі? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Чому християнізація швидше проходила в давньоруських містах, аніж в сільській місцевості?

4. В перші століття після прийняття християнства писалося багато повчань проти язичників. Хто їх писав і в чому полягав основний пафос цих повчань?

5. В чому полягала адаптація християнського світогляду до язичницького? Наведіть приклади.

6. Як православна церква відносилася до вшанування старих язичницьких богів?

7. Коли православна віра остаточно утвердилася на давньоруських

землях?

Примітки

¹ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.) // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 17—18.

² Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 13.

³ Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 59—60.

⁴ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 185.

⁵ Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 304.

⁶ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 14.

⁷ Прошин Г. Второе крещение // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 145.

⁸ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 205.

⁹ Мономах Владимир. Поучение // «Изборник». Сборник произведений литературы древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 146—147.

¹⁰ Цит. по: Любимов Л. Искусство Древней Руси: Книга для чтения. — М.: Просвещение, 1981. — С. 92.

¹¹ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.) // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 17.

¹² Голіченко Т. С. Слов’янська міфологія та антична культура. — К.: Наукова думка, 1994. — С. 4.

¹³ Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 311.

¹⁴ Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 311.