Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012

Частина друга. Становлення християнської культури Давньої Русі
Глава 1. Хрещення Русі

Період княжіння Володимира називають «кульмінаційним пунктом» в історії Київської Русі, яка в той час досягла значного політичного, економічного та культурного розвитку і стала однієї з найбільших держав Європи. По смерті Ярополка київський князь Володимир (980—1015 рр.) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов’янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Це були дружинники, й історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував владу місцевих «ясних князів» і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв’язками; Київську Русь цих часів порівнюють ще з великою Франкською імперією Каролінгів. Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Володимир, який залишався ярим язичником, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильних сусідів.

Реформа язичницького культу

Тому саме «в цих умовах князем Володимиром була проведена реформа язичницького культу, спрямована на його консолідацію з метою протистояння християнству. В створеному ним в Києві пантеоні перше місце займав Перун, виконаний з золота та срібла. Крім нього в цей пантеон входили Хорс, Дажбог, Стрибог, іранське божество Симаргл та жіноче божество Мокош... Зміцнення язичництва супроводжувалося людськими жертвами»³. В цій реформі Володимир спочатку вирішив «зрівняти в правах» всіх основних племінних богів, а значить, і впливових жрецьких груп. Це була спроба модернізації язичництва, намагання пристосувати його до потреб централізованої держави, і цей новостворений пантеон мав загальнослов’янський, об’єднуючий характер. Як писав Нестор- літописець в літописі «Повість врем’яних літ» за 980 рік: «і почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася требами земля Руська і гора та»⁴.

В цьому новоствореному пантеоні князь Володимир вирішив закріпити принцип єдиновладдя, вибравши серед язичницьких богів найголовнішого — бога грому та блискавки Перуна. В слов’янському пантеоні були і боги неслов’янського походження: фінська богиня Мокош, бог сонця східних народів Хорс. Але культ язичницьких богів не був за своєю сутністю пристосований до єдинобожжя, і тому Володимиру прийшлося обмежитися тим, що серед десятків язичницьких богів він вибрав шість та об’явив їх головними. Причому в деяких містах це прийшлося робити з застосуванням військової сили. Але дослідники зауважують, що «реформований князем Володимиром пантеон став для більшості віруючих не тільки змістовно більш абстрактним, але й більш відчуженим від повсякденного життя, удаванно-фальшивим культом (в порівнянні з первісним стихійно-міфологічним світосприйняттям давніх слов’ян)... пантеон Володимира не отримав всенародної підтримки. Штучно створений на основі фрагментарних міфологічних уявлень, цей культ був вузькогруповим, становим: він відображав корпоративні владні інтереси, військову ідеологію князя та його дружини, місцеві політичні та етнічні інтереси, прагматичні розрахунки, але не охоплював саму систему слов’янської міфології. В пантеон богів не увійшли: Сварог (батько-небо) — верховний бог праслов’ян; Святовит — бог священного світла; Род — покровитель продовження життя та спадкоємності поколінь та супроводжуючі його богині-Рожаниці; Лада і Леля, покровительки сім’ї, шлюбу, народження дітей; Велес (Волос) — «скотій бог», покровитель домашньої худоби, торгівлі, багатства, гарного врожаю; Переплут — за однією гіпотезою, бог підземного світу, покровитель рослин та землеробів. Все це були важливі, притому найдревніші «складові» міфології східних слов’ян, і без цих божеств картина світу здавалася неповною і навіть ущербною»⁵.

Але цієї реформи для Володимира здалося замало, тому він, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру, відродив практику людських жертвоприношень язичницьким богам, яка існувала на світанку становлення язичницької віри слов’ян, та й сам неодноразово в них брав участь. Як пише Нестор-літописець в «Повісті врем’яних літ»: «в літо 6491 [983]. Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їхню. І повернувся до Києва, і приніс жертву кумирам з людьми своїми. І сказали старійшини і бояри: «Мечем жереб на отрока і дівицю, на кого впаде, того і заріжемо в жертву богам»⁶.

Реформи язичницького культу були малоуспішними як з точки зору об’єднання різних князівств в єдину міцну державу, так і з точки зору зовнішньої політики; сусідні християнські держави дивилися на Русь як на варварську країну, яка поклоняється язичницьким богам. Як зазначають дослідники, «спроби протиставити християнству реформований язичницький культ не призвели до успіху. Краще всі ці вимоги могла задовольнити світова релігія, сама створена в умовах пізньої античності, пристосована до феодального суспільства та яка б відповідала тій стадії розвитку, в яку вступила Русь»⁷.

Міжнародне становище Давньої Русі на момент прийняття християнства

Як зауважують дослідники, в IX—X ст. роз’єднані племінні об’єднання слов’ян (а на прикордонних землях також угрофинів та декотрих осілих кочівників) почали довгий шлях об’єднання в єдину давньоруську народність. «Цей процес мав три взаємопов’язаних аспекти: утворення ранньофеодальної держави, прийняття християнства в варіанті візантійського православ’я, та формування єдиної культури. Важливо спеціально підкреслити визначальну роль ідеалів християнської моралі — саме для культури, для мистецтва, для світогляду»⁸.

В цей час, тобто до кінця першого тисячоліття нашої ери, могутня держава Русь мала тісні політичні та економічні зв’язки з народами Середньої Азії, Візантією, Європою. Окрім цього, слов’яни були знайомі і з іншими віросповіданнями: юдаїзмом (Хазарія), католицизмом (Західна Європа), православ’ям (Візантія), ісламом (східні країни, в основному Волзька Булгарія). Як вірно зауважують дослідники, «безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культу була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян «силові поля» культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне «силове поле» культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції)»⁹.

Таким чином, геополітичний простір Давньої Русі знаходився та перетині різних світів. Населення Русі перебувало під потужним впливом різноспрямованих цивілізаційних факторів, перш за все християнського та мусульманського. Крім того, в середньовіччі, не зважаючи на досить значну замкнутість окремих феодальних світів як політичних організмів, міжнародні зносини відігравали значну роль, виражаючись в торгівлі між окремими країнами, в політичних та матримоніальних союзах, в використанні іноземних дружин найманців, в обміні досягненнями культури. В цих умовах правителі всіх європейських держав були зацікавленні в прийняття однієї релігії — християнства, як частини античного спадку.

«Це робило їх формально рівними один одному, які належали до одного культурного світу, та протистояли язичникам-варварам, хоча реальні політичні умови та інші фактори не могли не вести до активної боротьби в межах цього світу та підкоренню одних країн іншими»¹⁰. Тому київський князь Володимир задумався над необхідністю прийняти монотеїстичну релігію, яка б укріплювала владу єдиної держави. Це була тим більш необхідна та нагальна справа, адже такі релігії вже сповідували майже всі сусідні держави. Ще в 962 році хрестився в католицтво польський князь Мешко. Ще раніш християнською стала Чехія. На сході переважав іслам, але в Хазарії (поблизу сучасного Астрахані) домінувало юдейство, послідовники якого були в ті часи і в Києві: під час археологічних розкопках був знайдений лист, написаний із юдейської общини (кагала) Києва до хозарських юдеїв. До того ж, роль єврейських купців у торгових операціях Східної Європи була значною. До того ж в Скандинавії язичницькі конунги (тобто князі) все більше схилялися до християнізації, і не за горами був той час, коли шведські королі хрестилися.

Очевидно, не слід перебільшувати впливи на Русі ісламу, а тим більше юдаїзму. Русь була приречена на християнізацію, і християнська релігія пробивала собі дорогу всупереч всім перешкодам вже більше ста років. Проникнення християнства в слов’янське середовище почалося задовго до того, як воно стало державною релігією. Свідчень про проповіді християнства в Подніпров’ї датуються першими століттями нашої ери і в переказах пов’язані з іменем Андрія Первозваного. Апостол нібито поставив хрест на місці майбутнього Києва, провіщаючи, що тут виникне «град велик». В джерелах також є свідчення про хрещення княгині Ольги (бабки князя Володимира), про існування в період її володарювання християнських храмів. Першими християнами були купці та дружинники, які через свої торгові чи політичні справи подовгу жили в Візантії. З літописів відомо, що вже з початку X ст. давньоруські купці у великій кількості прибували до столиці Візантійської імперії Константинополя, і для них була виділена постійна штаб-квартира в одному з передмість Царгорода (так в давньоруських літописах називався Константинополь). В низці інших візантійських та арабських джерел неодноразово говориться про християнство серед русичів. Таким чином, проповідь християнства на Русі існувала спрадавна, хоча християнство ще і не стало панівною релігією.

Культурні контакти відкривали шляхи для релігійного місіонерства серед слов’ян. В цей період з візантійським (східним) християнством суперничали інші конфесії, які намагалися включити Русь в сферу свого впливу: мусульманство, юдаїзм, католицтво. Тому на Русь приходили з місіонерською діяльністю представники різних віросповідувань. Так, Нестор-літописець в «Повісті врем’яних літ зазначає», що в 986 році до князя Володимира приходили «болгари магометанської віри», тобто волзькі булгари. При цьому літописець зазначає, що «багато брехні говорили, про яку і писати соромно. Володимир же слухав їх, бо і сам любив жінок і грішив з ними багато, і вислухав з насолодою. Але ось це було йому не любо: обрізання, заборона їсти свинину, а особливо заборона випивати. Сказав: «Руси веселье питье, не можемъ без того быти»¹¹.

Тому перед великим князем Володимиром постало питання вибору нової монотеїстичної віри. В «Повісті врем’яних літ» Нестор-літописець зазначає: «в літо 6495 [987]. Скликав Володимир своїх бояр і старійшин городських і сказав їм: «Оце приходили до мене болгари, кажучи: «Прийми закон наш». Потім прийшли німці, і ті хвалили закон свій. Після цих приходили жиди. Наостанку приходили і греки, хулили всі закони, свій же вихваляли... Вибрали мужів славних і розумних числом десять і сказав їм: «Ідіть найперше до болгар, випробуйте їхню віру і службу». Вони ж пішли і, прийшовши, побачили паскудні діла їхні і поклоніння в мечеті — і повернутися в землю свою. І сказав їм Володимир: «Підіть ще до німців і подивіться також, а звідти ідіть у Греки»¹².

Повернувшись з цих чужих країв, ці «мужі славні та розумні» розповідали князю Володимиру: «і прийшли до німців, і бачили як відправляють службу Божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнять із нею. Знаємо тільки, що там бог із людьми пробуває і служба їхня лучча, аніж в усіх інших народів. Не можемо забути ми краси тієї, бо всякий чоловік, коли спочатку покуштує солодощів, потім не захоче гіркого прийняти. Так і ми не маємо уже так жити». Бояри порадились і сказали: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша із всіх людей». Порадившись, Володимир спитав: «То де приймемо хрещення? Вони відповіли: «Де тобі любо»¹³.

Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн — Церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Саме ці причина і виявилася поштовхом для князя Володимира змінити язичництво на нову державну релігію. Близьке знайомство зі східно-християнською імперією Візантією та сусідство слов’ян з грецькими колоніями в Причорномор’ї створювали сприятливі можливості для розповсюдження східного варіанту християнства. В остаточному підсумку це визначило результат суперечки представників релігійних напрямків (німців-католиків, болгар-мусульман, хозар-іудеїв та греків-православних), які боролися за вплив на Русі. Краса візантійського богослужіння та його естетичний ефект змусили давньоруських послів надати перевагу християнській вірі візантійського взірця.

Вибір східної гілки християнства — Православ’я — був пов’язаний з низкою причин, внутрішніх та зовнішніх. В цей період сформувалася необхідність етнокультурного об’єднання всіх земель. Язичництво повинно було дати місце новій релігії, оскільки воно відображало демократичний побут давньослов’янського суспільства, яке зникало під натиском загальнодержавного феодалізму. Вирішальний фактором звернення до релігійно- ідеологічного досвіду Візантії явилися традиційні політичні, економічні та культурні зв’язки Києва та Константинополя. В системі візантійської державності духовна влада займала підкорене становище, залежала від імператора. Це відповідало політичним устремлінням князя Володимира. Для нього було важливим, щоб хрещення та пов’язане з цим запозичення деяких елементів візантійської культури не позбавляла Русі її самостійності. Незважаючи на те, що православну церкву очолив візантійський патріарх, Русь була цілком суверенною державою. На це й були скеровані реформи Володимира, які мали мету зміни культурних основ Київської Русі.

Візантія та Русь

Як зазначають дослідники, Русь в IX—X ст. традиційно була пов’язана з Константинополем — «Царгородом» і зі слов’янами в Центральній Європі і на Балканському півострові, які також знаходилися в тісному спілкуванні з Візантією. Ці зв’язки значною мірою визначали церковну орієнтацію Русі на східнохристиянський світ і на константинопольську кафедру в величній столиці давньої держави, для зрівнювання з якою прийняття християнства давало достатньо обґрунтувань. «При зацікавленості обох християнських центрів, Рима і Константинополя, при наверненні в свою віру народів Європи, київські князі могли самі вибирати той напрям християнства, який, на їх думку, повинен якнайкраще відповідати політичним та культурним потребам держави»¹⁴. Також Володимир шукав релігію, здатну підкріпити державну владу. Візантія являла собою приклад не тільки внутрішньої стабільності, вона була могутньою та потужною державою, яка провадила успішну міжнародну політику як на Сході (проти арабів), так і на заході, на Балканах. Влада імператора була майже необмеженою, і грецька церква її підкріплювала. Окрім того, ця церква, на відміну від римської, була по суті включена в загальнодержавну систему та повністю залежала від імператора.

І ще один момент прихиляв до православ’я. Християнство православного взірця не пов’язувало богослов’я мовними канонами. В католицизмі служба Божа проводилася латинською мовою; Київ захищав національне богослужіння, роблячи наголос на звеличенні слов’янської мови (а більш точно, церковнослов’янської) до рівня сакральної, божественної. Візантійська церква дозволяла відправлення релігійного культу національними мовами, таким чином виникла грузинська православна церква, болгарська, румунська, сербська тощо. В Давній Русі візантійська Церква дозволила відправлення релігійного культу церковнослов’янською (або старо-болгарською) мовою.

Вирішальним фактором звернення до релігійно-ідеологічного досвіду Візантії явились традиційні політичні, економічні та культурні зв’язки Києва та Константинополя. В системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище, залежала від імператора. Це відповідало політичним устремлінням князя Володимира. Для нього було важливим, щоб хрещення та пов’язане з цим запозичення візантійської культури не позбавляло Русі її самостійності. Незважаючи на те, що православну церкву очолили візантійські патріархи, Русь була цілком суверенною державою. На це і були скеровані реформи Володимира, метою яких була зміна культурних основ Київської Русі.

Хрещення Русі

Київська Русь мала давні зв’язки з християнською Візантією, звідки проникало на Русь східне православ’я. Очевидно в цілях більш успішного здійснення своїх задумів та маючи надію отримати з Візантії необхідну допомогу, особливо у справі організації церковного управління та розвитку духовної культури, князь Володимир родичається з візантійськими імператорами (соправителями) Василієм II (976—1025) та Костянтином (976—1028). В Корсуні (сучасний Севастополь), що на кримському півострові, він одружується на їх сестрі Анні. Повернувшись в Київ з дружиною-гречанкою, грецьким духовенством, він також привіз в свій стольний град різні церковні сосуди та святині — хрести, ікони, мощі святих; і саме після цього князь Володимир приступив до офіційного введення християнства на Русі. Тому в 988 році «час сумнівів кінчався. Принаймні для Володимира. Так само рішуче, як колись утверджував і відроджував язичницькі порядки, він пориває з ними і вводить християнство. Язичницькі ідоли, яким ще вчора власті наказували поклонятися по всій країні, скинуто зі своєї п’єдесталів, капища-святилища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, вщент зруйновано. Така сама доля спіткала і верховний язичницький храм Русі на Старокиївській горі»¹⁵.

Русь офіційно прийняла християнства в 988 році, в акті знаменного хрещення на Дніпрі жителів Києва. У Києві Володимир хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Звичайно, народ не міг одразу ж забути своїх «рідних» язичницьких богів і, напевно, спочатку дуже сумував за ними. Цей сум засобами художньої фантазії яскраво передала поетеса Оксана Пахльовська у вірші «Перун»:

Кияни плакали. І плив Дніпром Перун.

Повільно плив. Старий і дерев’яний.

Журились люди. Не торкався струн

співець — можливо, прадід ще Боянів.

Вогонь жертовний згорбився й погас.

З дерев священних облітало листя. —

— Ми кинули тебе, але не кидай нас! —

молились люди. — Боже, повернися!

Але він плив униз по течії.

Куди вона приб’є його уранці?

Чужа ріка. І верби — нічиї.

Вмирав самотній, як усі вигнанці.

І кожен птах жалів його, і звір.

Він був. Він бог. Старий і дерев’яний —

Він плив лицем до тих останніх зір.

Мовчав Дніпро І плакали кияни.

Сум за старими богами був зумовлений також і тим, що християнське вчення за своїм змістом радикально відрізнялося від язичництва, і тому спочатку, напевно, викликало у новохрещених людей справжній «культурний шок». Адже якщо у язичництві і боги, і люди є лише частиною природи, — це не важко зрозуміти і сповідувати, — то християнство відкривало вищу духовну сутність людини, розуміння якої потребує справжнього перевороту у людській душі. За християнським вченням, людина була створеною довершеною — безсмертною і безгрішною, але через непослух до Бога з власної провини втратила цей природній для себе стан і стала смертною. Заради спасіння людини від гріха і смерті Бог сам втілився у людину, — став Боголюдиною, — страждав і вмер щоби спокутувати гріхи людей. Потім воскрес і вказав усьому людству шлях до спасіння від смерті через істинну віру. Християнство дало людям безпосередній образ абсолютного довершеної Особистості і взірця для кожного — Боголюдини Ісуса Христа. Орієнтована на Христа як на свій абсолютний Взірець людина індивідуалізується як носій унікального досвіду «життя во Христі» — тобто боротьби зі злом власної натури у власних, неповторних умовах земного життя, орієнтованого на цей образ і взірець. Отже, сприйняття цього вчення потребувало від учорашніх язичників великих духовних зусиль, нового образу мислення і освіти.

З іншого боку, зміна віри на Русі виникла без іноземного втручання, це було її внутрішньополітичною справою. Русь сама зробила свій вибір, в той же час більшість її країн-сусідів прийняло християнство з рук місіонерів та хрестоносців. Введення християнства в Київській Русі як державної релігії було цілком закономірним явищем та не могло викликати серйозних ускладнень, хоча в деяких місцях не обійшлося без відкритої боротьби. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Кумири старих богів скинули та спалили, були побудовані християнські церкви. Першопочатково християнство розповсюджувалося переважно по лінії Дніпра-Волхова. На схід від великого водного шляху, в області річок Оки та верхньої Волги, християнство розповсюджувалося досить повільно, і в Ростовській землі проповідники нової віри довго ще зустрічали запеклий спротив язичників.

Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були саме низи суспільства, але й вони досить швидко зрозуміли вищий смисл нової віри.

Становлення християнства

Хрещення, здійснене при Володимирі, стало важливою ланкою в перебудові релігійного життя на нових основах. Так, в «Повісті врем’яних літ» Нестор-літописець зазначає, що «завдяки князеві нашому Володимиру придбали ми доступ через віру до цієї благодаті, завдяки йому здобудемо славу і стоїмо. Нині ж, звільнившись від гріха і ставши рабами Господа, одержали плід свій у святості»¹⁶. Окрім того, християнізація Русі привело до появи особливого суспільного інституту — християнської церкви, діяльність котрої поступово стала впливати на життя східних слов’ян.

По-перше, це було духовно-моральний вплив: на зміну «злим» язичницьким богам з їх кривавими жертвоприношеннями (інколи навіть людськими) прийшла проповідь жертовної любові Бога до людей і, як наслідок, братської любові між людьми, їхньої рівності перед Богом. На зміну життєстверджуючому та життєрадісному оптимізму язичництва йшла віра, яка вимагала обмежень та суворого виконання моральних норм: прийняття християнства означало зміну всього укладу життя. Тому в період X—XIII століть відбувається складний психологічний злам язичницьких вірувань та становлення християнських уявлень. В християнстві людина є носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, і ця мораль витікає з євангельських заповідей. Християнство допомагало звільнитися від невпинної і виснажливої боротьби з безліччю злих та підступних сил, воно уніфікувало сили добра і зла. Людина вручала себе волі єдиного Бога, лише він один міг вирішувати її долю, до речі, і після смерті теж, і ніхто з людей вже не міг втрутитися в цей процес.

По-друге, християнство принесло з собою величезну просвітницьку діяльність. Прийняття християнства сприяло широкому та швидкому розповсюдженню на Русі писемності, саме з християнством з’явилася багата, перекладена з грецької мови література, котра сприяла виникненню власної давньоруської літератури. Монастирі стали центрами книжної мудрості та писемності, яка потім розповсюдилася серед широких прошарків населення. Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (зокрема, іконопису), з’явилися перші літописи, школи, де здобували освіту люди з різних прошарків населення. Вже за часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого з’являються школи та бібліотеки, котрі стали найважливішим засобом розповсюдження освіти на Русі.

По-третє, економічний та політичний вплив: церква сприяла зближенню східнослов’янських племен та формуванню давньоруської народності, розвитку давньоруського патріотизму. Християнство створювало широку основу для об’єднання давньоруського суспільства, формування єдиного народу на основі загальних духовних та моральних принципів. Прийняття нової релігії допомогло встановити політичні, торгові, культурні зв’язки з країнами християнського світу. Русь була включена в європейський християнський світ. Окрім того, християнство сприяло становленню міської культури в переважно сільськогосподарській за трибом життя країні. Але тут необхідно враховувати специфічний «слобідський» характер міст та містечок Русі, де основна маса населення продовжувала займатися сільськогосподарським виробництвом, незначною мірою доповненим ремеслом, а власне міська культура зосереджувалася в вузькому колі світської та церковної аристократії. В першу чергу християнство прививалося в містах та у верхніх прошарках тодішнього суспільства. В особистому володінні князів та бояр знаходилися дорогоцінні богослужбові книги та література, в якій тлумачилися основні положення нового віровчення.

Однак ми знаємо, що процес християнізації східних слов’ян проходив не так швидко і не так просто, адже це була багатолітня боротьба двох релігійних ідеологій. Ця боротьба супроводжувалася і насиллям, і гоніннями на язичників. Як і при будь-якому кардинальному перетворенні, нове, прогресивне, наштовхувалося на спротив старого, віджилого. Як вірно зауважують дослідники, «зустріч християнства зі східно-слов’янським язичництвом породила давньоруську культуру — одну з вершин духовного та художнього досвіду людства. Варто підкреслити, що справа в жодному разі не зводиться до «переміни віри». Перехід від язичництва до християнства — це якісний стрибок від варварства до цивілізації, від культури доміського неписемного (фольклорного типу), від родових ритуалів та звичаїв до потенційно універсальної культури християнського світу, яка спиралася на Писання та розвинену історичну традицію. Певна річ, цей перехід був можливий тільки тому, що сама культура Київської Русі... вже була до нього внутрішньо готова»¹⁷. Достатньо згадати методи князя Володимира Святославича: знищення язичницьких місць поклоніння богам — капищ, насильницьке хрещення, церковні заборони святкування поганських свят. Перехід до християнства відбувався поволі як в середовищі міщан та селян, так і в вищих прошарках суспільства, серед дружинників та бояр. Адже і сам князь Володимир Святославович, можливо, сам того не підозрюючи, не надто поспішав збутися язичництва, оскільки він зберіг, наприклад, княжі бенкети, які знало і язичництво. Правда, що князь надав цим бенкетам новий зміст: на них між представниками князівської дружини та племінної знаті обговорювалася питання зовнішньої та внутрішньої політики та інші важливі державні питання. Тому й літопис «Повість врем’яних літ» так восхваляє князя Володимира Хрестителя: «Це новий Костянтин великого Рима, що охрестився сам і людей своїх [охрестив]. Так і Володимир зробив подібно йому. Якщо раніше був у поганстві і хтивих насолод бажав, то потім великих успіхів зажив у покаянні за заповідями апостольськими: «Де умножався гріх, там ряснітиме благодать». Бо коли раніше у невігластві деколи було согрішив, то пізніше розсипався покаянням і милостинями»¹⁸.

Значення прийняття християнства на Русі

Організаційно християнство прийшло з готовою схемою церковного управління. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. На чолі церковної ієрархії стояв митрополит (або архієпископ), в великих областях — єпископи, яким підкорялося все обласне духовенство та ігумени монастирів. Давньоруська церква від своїх початків (за взірцем грецької церкви) залежала від великого князя, і церковні ієрархи були самостійними лише в суто церковних справах. Централізована організація священнослужителів — Церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Прийняття християнства укріплювало державну владу та територіальну єдність Давньої Русі.

Прийняття Руссю православного християнства мала міжнародне значення, яке полягало в тому, що Русь, відмовившись від «примітивного» язичництва, ставала тепер рівною іншим християнським країнам, вона стала частиною світового християнського суспільства. Прийняття православного християнства зразу ж поставило Русь на один рівень з передовими державами того часу, воно полегшувало дипломатичні зв’язки, оскільки люди середньовіччя надавали велике значення релігії, а християнство охоплювало до цього часу приблизно три чверті Європи, Закавказзя та значну частину Близького Сходу.

Нарешті, прийняття християнства відіграло велику роль в розвитку давньоруської культури, яка таким чином збагатилася через християнство від візантійської, а через неї і античної культури. Як зазначають дослідники, «прийняття Руссю християнства в цілому можна цінувати як прогресивну подію: укріпилися зв’язки молодої держави з країнами християнського світу, а через них і з великою спадщиною античності, що сприяло збагаченню давньоруської культури. Народжується література, яка ввібрала в себе колосальну інформацію про минуле та теперішнє Русі. Починається систематичне будівництво кам’яних культових споруд в немислимій кількості»¹⁹. Після хрещення Русі із Візантії прибули єпископи на чолі з митрополитом, а з Болгарії — священики, які привезли з собою богослужбові книги староболгарською мовою; будувалися храми, відкривалися школи та училища для підготовки духовенства з місцевих жителів. В православні церкві складалися певна традиція залучення тих чи інших видів мистецтва. Наприклад, заохочуючи живопис (фрески та ікони потрібні були для культових цілей), православна церква осуджувала мистецтво скульптури (скульптурі в православному храмі місця немає). Культивуючи співи а капелла (тобто хоровий спів), яким супроводжувалися православне богослужіння, вона засуджувала інструментальну музику, якій не знаходилося богослужбового застосування.

Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією — найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Візантійська імперія в політичному та культурному відношеннях була головною силою середньовічного світу. Вона займала надзвичайно важливе положення на Близькому Сході, на Балканському півострові. Константинополь, або Царгород (як він називався в давньоруських літописах), вважався інтелектуальною та соціальною столицею середньовічного світу. Таким чином протягом майже всього давньоруського періоду Візантія представляла собою вищий рівень культурної цивілізації не тільки для Русі, але також і по відношенню до Західної Європи.

В X—XII ст. в мистецтві Візантії склалася класично струнка художня система, стійкий канон художніх образів, стабільна ієрархія основних духовних цінностей. Завдяки своїй універсальності візантійське мистецтво набуло деякий надетнічний характер, ввібравши культуру багатьох народів. Це послужило основою його широкого розповсюдження в різні країни. Візантійське мистецтво стало незаперечним еталоном для мистецтва православного світу — давньоруського, болгарського, сербського, грузинського. До нього зверталися художники латинського Заходу та мусульманського Сходу. Вплив візантійського мистецтва простежується в Італії й на острові Сицилія, на Кавказі тощо. Але візантійське мистецтво і само змінювалося під впливом місцевих художніх шкіл. Так, в іконопису та архітектурі виникла на Русі самобутня школа, пов’язана з національним характером, з народно-релігійним розумінням «міри та краси». Тому дослідники й відзначають, що «наслідки прийняття християнства від Візантії були різноманітними та часом суперечливі. З одного боку, цей процес тимчасово ускладнив відносини між Заходом і Руссю, але, з іншого боку, він послужив потужним стимулом для ознайомлення Русі з візантійською культурою, найбільше вплив якої відчувався в церковній ідеології, канонічному праві, літургії, богослужбовій літературі, музиці, культовому образотворчому мистецтві»²⁰. В культурному відношенні грецька церква мала великий фонд богослужбової, богословської та історичної літератури. Окрім цього, вона мала високорозвинене сакральне мистецтво (іконопис, архітектура).

В перші століття Давню Русь за багатьма культурними, ціннісно - орієнтаційними рисами можна розглядати як «дочірню» зону візантійської культури, хоча за більшістю форм суспільного устрою та життєдіяльності вона була скоріш ближчою до центральної Європи. Таким чином можна стверджувати, що на першому етапі свого становлення давньоруська цивілізація вже синтезувала риси європейської, елліністичної культури та візантійської містики. Залучення до тисячолітньої християнської історії, до культурних цінностей візантійської імперії ставило перед давньоруським суспільством, давньоруськими майстрами нові культурні, духовні задачі та вказувало на засоби їх рішення (засвоєння багатовікового спадку греко-римської цивілізації, розвиток самобутніх форм літератури, мистецтва, релігійного життя). Культурні запозичення ставали основою для співпраці, із засвоєних досягнень Візантії поступово виростали раніш невідомі слов’янам кам’яне зодчество, іконопис, фресковий розпис, житійна література та літописи, школа і переписування книг.

Християнство, яке було запозичене від греків, і в той же час відмежоване від католицького Заходу, зрештою виявилося ані візантійським, ані західним, а самобутнім давньоруським. Розвиток самобутності християнства ішов в двох напрямках. Перший — це боротьба за свою національну церкву на верхніх щаблях влади. Грецькі митрополити з самого початку зустрічались на Русі із тенденцією до самобутності. Наприклад, перші давньоруські святі (св. Борис та Гліб, св. Ольга) були звеличені з причин політичних, всупереч поглядам грека-митрополита. Інший струмінь самобутності йшов із самого народу. Тому «хрещення Русі призвело до того, що країна опинилася об’єднаною загальною для всіх племен релігією. Якщо раніше різні племена мали, як правило, різних племінних богів, то тепер всі вони мали єдину Церкву. В результаті поділ Русі на племена поступово щезає та заміняються загальним для всіх поняттям «руський»»²¹.

Протягом довгого часу, до XX ст. християнство залишатиметься домінантою слов’янської культури. Православ’я буде визначати стиль, манери, образ думок та почуттів. Створювалися своєрідні відносини церкви та держави;

держава взяла на себе й церковні задачі. Адже православна церква стала знаряддям централізації держави, створила ідейні основи самодержавства.

Контрольні питання:

1. Для чого великий князь київський Володимир провадив реформу язичницького культу? Яким чином проходила ця реформа?

2. Чи вдалою була ця спроба реформи язичницького пантеону богів? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Як стверджується в даному підрозділі, «геополітичний простір Давньої Русі знаходився на перетині різних світів». Яких саме?

4. Перед князем Володимиром постало питання вибору нової монотеїстичної віри. Хто приходили до князя Володимира з місіонерською діяльністю? Куди князь посилав своїх дипломатів для ознайомлення з богослужінням?

5. З яких причин князь Володимир зробив вибір на користь християнства православного взірця?

6. В якому році Давня Русь прийняла християнство?

7. Яке значення мав вплив Візантії на розвиток давньоруської культури та мистецтва?

8. Які зміни відбулися на Русі з приходом християнства (в політичному, культурному, світоглядному сенсі)?

9. Яке значення має прийняття православ’я для розвитку давньоруської культури?

Примітки

¹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 187.

² Огієнко І. Візантійська культура й Україна. До праджерел української віри й культури // Хроніка. Український культурологічний альманах. Вип. 37—38, 2000. — С. 119.

³ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.). // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С. 13.

⁴ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 133.

⁵ Кондаков И.В. Культура России: краткий очерк истории и теории: учебное пособие. — М.: КДУ 2007. — С. 83—84.

⁶ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 137.

⁷ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.) // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 15.

⁸ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 4.

⁹ Толочко П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 50.

¹⁰ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.) // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 15.

¹¹ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 140—141.

¹² Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 169—171.

¹³ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 171—173.

¹⁴ Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.). // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С 15.

¹⁵ Толочко П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 278.

¹⁶ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 186.

¹⁷ Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культурология. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 11.

¹⁸ Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письменник, 1990. — С. 204.

¹⁹ Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 20.

²⁰ Крянев Ю. В., Павлова Т. П. Двоеверие на Руси // Как была крещена Русь. — М.: Политиздат, 1989. — С. 312.

²¹ Раушенбах Б. В. Развитие Киевской Руси как результат ее христианизации // Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси: Сборник. — М.: Столица, 1991. — С. 31.