Культура Давньої Русі - В. М. Даренська 2012
Частина друга. Становлення християнської культури Давньої Русі
Глава 3. Народна культура Давньої Русі
Билини
Протягом багатьох поколінь народ створював та зберігав своєрідний «усний» літопис у вигляді епічних сказань про минуле своєї рідної землі. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII ст. Як вірно зауважують дослідники, «епос — це не проста сума билин та історичних пісень. Билини сюжетно є взаємопов’язаними. Вони змальовують нам цілу епічну епоху в житті руського народу. Епоха ця є фантастичною в декотрих своїх частинах, але разом з тим й історична. Ця епоха — час князювання Володимира Красне Сонечко. Сюди переносяться дії багатьох сюжетів, як, вочевидь, існували й раніше, а в декотрих випадках виникли пізніше»1.
Билини — це усні поетичні твори про минуле, в основі яких лежать реальні історичні події. Вони розказувалися-співалися речитативом, інколи у супроводі гуслярів: «билини співались та розказувались одночасно. Від інших народних пісень вони відрізняються грандіозністю, величавістю образів, важливістю дії та урочистістю тону. Всі ці якості визначаються коротким та грецьким словом «епос»: це і розповідь, і промова, і вірш, і пісня. Їх поєднання стало можливим тому, що епос виникав на зорі народної історії, коли спів та розказування ще не стали різними видами художньої творчості. Спів надавав розповіді урочистості, а розповідання так підкорило собі спів, що воно стало здаватися таким, що існує саме заради розповіді. Урочистість потрібна була для прославлення народних діянь. Спів закріплював в пам’яті людській розмірені строки розповіді, щоб воно точно утрималося в пам’яті»2.
Як зазначають дослідники, від пісень билини відзначаються урочистістю, а від казок грандіозністю сюжетної дії. Билина — це і розповідь, і величальна пісня. Поєднання таких властивостей стало можливим тому, що билини виникли в древні часи, коли розказування та співи ще не розділялись так рішуче, як це відбулося пізніше. «Спів надав розказуванню урочистості, а розказування зі співом — подібність до інтонацій людського мовлення. Урочистість тону відповідала прославленню в билинах героїчних діянь, а спів укладав розповідь в мірні строки, щоб жодна подробиця не щезла з людської пам’яті»3. Якщо про слов’янську міфологію ми маємо мало прямих свідчень, але про більш пізніший шар народної культури — билини — ми знаємо набагато більше, адже вони збереглися в живій традиції майже до початку XX ст. на півночі Росії: «билини — це оповідні пісні, які були записані в Олонеччині, Архангельщині та інших віддалених російських місцевостях... Згодом учені розробили таблицю поширення билин: Московська губернія дала три тексти, Нижньоновгородська — шість, Саратовська — десять, Симбірська — двадцять два, Сибір — двадцять дев’ять, Архангельська губернія — тридцять чотири, а Олонецька — триста»4.
Більшість відомих нам творів давньоруського фольклору (билини, чарівні казки), були зафіксовані в писемному чи в звуковому варіанті протягом вісімнадцятого, дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Тому ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувало багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, перекази, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливе розповсюдження отримали в давнину епічні пісні-билини, які виконувалися під музику в речитативно-декламаційній формі. «В билинах оспівувалися важливі події з життя народу та її героїв, боротьба з ворогами, соціально-побутові явища. Відомими є билини київського та новгородського циклів. Незважаючи на те, що билини були записані в минулому столітті на російській півночі, дії багатьох з них відбуваються в Києві, при дворі князя Володимира «Красне сонечко»»5. Ряд сучасних істориків і філологів вважають, що в билинах відображаються конкретні історичні факти і фігури. Але більш правильною буде точка зору на билини як на явище фольклору, яке відображало найбільш загальні процеси соціального та політичного життя, а билинні герої уособлювали в собі різні хронологічні шари.
Дослідники відзначають, що «самі билини як жанр були якоюсь мірою «бенкетними піснями», які в більшості випадків виконувалися на княжих бенкетах. Билини, особливо про весілля, про змагання, де майже вся дія розгортається на бенкеті ( на відміну від воїнських, де вона, почавшись на бенкеті, продовжується в «чистому полі», щоб потім знову повернутися в Володимирів город), тісно пов’язані з бенкетами»6. Тому «билини виникли як вираз історичної свідомості нашого народу в ранню епоху існування давньоруської держави... Дії частіш усього відбуваються в Києві та Новгороді, рідше — в Чернігові, Ростові, Муромі чи в інших таких же відомих древніх містах. Русь і тоді, в ту далеку від нас епоху, провадила жваву торгівлю з сусідами. Тому в билинах згадується знаменитий шлях «з Варяг в Греки»: Дніпро, Волхов, Ладозьке озеро, Нева-ріка, Варязьке (нині Балтійське) море. Сказителям билин відомо про існування землі Венедецької (скоріш за все Венеції), багатого Індійського царства, Царгороду, Близького Сходу»7.
Епічні пісні (старини, билини), які за змістом можна датувати київським та новгородським періодом, доволі багаточисельні: «Билина про Волха», «Вольга і Микула Селянинович», «Добриня і Змій-Горинич», «Добриня сват», «Бій Іллі Муромця з сином», «Ілля Муромець і Соловей- розбійник», «Альоша і Тугарин», «Садко». Ці поеми зазвичай присвячувалися славним подвигам могутніх богатирів, які захищали руську землю від степових кочівників.
Цілий світ давньоруського життя відкривається в билинах, адже «давньоруські билини дають відносно чітку та повну картину історично побутової обстановки Київської Русі, включаючи й реалії духовної культури»8. Головний билинний герой — це завжди богатир, захисник Вітчизни та народу від ворожих сил, адже «сказителі знали: билинна розповідь принаджує силою прикладу — та вважали билини кодексом героїчної поведінки»9. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. Богатирі, яких оспівували в епічних поемах, в основному дружинники Володимира Святого. Як зазначають дослідники, «Давня Русь та її стольний град Київ того часу часто зустрічаються в багаточисельних історичних переказах, легендах та билинах. Більшість з них об’єднані іменем князя Володимира Святославича, «Володимира Красне Сонечко», як звуть його билинні сказителі... Володимир і в билинах, і в переказах — один з символів Русі, він не має індивідуальних рис, якихось особливостей поведінки, характеру... Народна свідомість переробила його образ у відповідності з своїми уявленнями про мудрого правителя, доброго оборонця своєї землі»10. Хоч вони завжди готові захищати князя та його державу, але в них немає підлесливості, вони по-дружньому спілкуються з ним.
Як зазначають дослідники, «епічна пісня представляє героїв бездоганними, твердими в правилах морального життя. Герой захищає достоїнство, честь та людські права народу, та він безпощадний до всіх, на зазіхає на свободу людини, чи це іноземець-ворог чи співвітчизник-пригноблювач. Ідеали епосу народжувались не віддалік від повсякденних турбот, а в людській боротьбі, в зіткненнях племен та народів. Ось цьому ці ідеали історичні»11. Старший з богатирів давньоруського епосу — Ілля Муромець, могутній богатир селянського походження (зараз він похований у печерах Києво- Печерської лаври), цілеспрямований та безстрашний. Його головний сподвижник — ростовець Альоша Попович, син священика. Рязанець Добриня Никитич — боярин, благородна великодушна людина. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум’яка — безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, новгородець Садко. Це ж зазначають і дослідники, стверджуючи, що «улюбленими героями билин були воїни-богатирі — безкорисливі захисники Руської землі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, які здійснювали героїчні подвиги в боротьбі з ворогами. Велич селянської праці оспівувалася в образі популярного героя народного епосу Микули Селяновича — селянина-хлібопашця. Відображаючи народну ідеологію автори билин намагалися оспівувати труд та подвиги простої людини»12.
До володимирського циклу билин пізніше додалися інші епічні поеми, серед яких сказання про Волхва Всеславича, яке описує пригоди князя Всеслава Полоцького, та поема про Дюка Степановича, яку склали в Галичині в XII ст. та в якій відображається тісний зв’язок цього князівства з Візантійською імперією. Знаменита билина «Садко», ранній варіант якої був створений в XII ст. — це типово новгородський твір, в якому головний герой Садко — не степовий богатир, а купець, тому багатство, а не військова доблесть надає колориту цій билині. В билинах всі її герої зображувалися надзвичайно сильними фізично. Як правило, носієм такої невгамовної сили був виходець із народу — Ілля Муромець, Микула Селянович тощо. Народні богатирі володіли також величезною чарівною силою, мудрістю, хитрістю. Так, богатир Волхв Всеславович міг обертатися сизим соколом, сірим вовком, міг стати і Туром-Золоті роги. У билинних узагальнених образах ворогів вгадуються і реальні політичні супротивники Русі, боротьба з якими залишилася в билинах на віки. Під ім’ям Тугарина проглядається збірний образ половців (вони на той час були сусідами Давньої Русі, проживали в південно-східних степах сучасної України) з їхнім ханом Тугорканем, свавільна боротьба з яким зайняла кінець XI ст. Під ім’ям Жидовина виводиться збірний образ хазарів та держави Хазарія (землі поблизу сучасної Астрахані), державною релігією якої було іудейство. Також у билинах богатирі вірно служать князю Володимиру Красне Сонечко. У цьому образі злився узагальнений образі і Володимира Святославича — воїтеля проти печенігів, і Володимира Мономаха — захисника Русі від половців, і образ інших давньоруських князів.
Билини — це не тільки скарбниця усної народної творчості, вони також несуть в собі важливу інформацію про свою епоху, на основі якої можлива реконструкція повсякденного життя давньоруського суспільства. Історики культури знаходять в епосі риси старовинного побуту: з билин можна узнати про устрій древніх міст, їх башт, про розписи та оздоблення в теремах, про святковий одяг жінок та військову зброю, склад дружин та бойовий порядок полків, про устрій лад’ї, про соху, про гру на гуслях, про весільні порядки і про правила благочестя. Все це робить билини дуже цінним джерелом для вивчення народної історії. Однак всього важливіше те, що «билини донесли до нас думи, сподівання та почуття народу минулих епох. В пам’яті утримувалося найважливіше, що мало ціну і в житті пізніших поколінь»13.
Билини, цілком самобутнє та неординарне явище культури, свідчать про високий та самобутній культурний рівень давньоруського народу, і основними рисами давньоруських билин були «оптимізм, впевненість в міцності та непереможності руського народу»14. Окрім того, усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу, зокрема на поетику «Слово о полку Ігоревім».
Сміхова культура Давньої Русі. Скоморохи
В Давній Русі музика звучала і на боярських та княжих бенкетах, і на народних святах та гуляннях. Головними музикантами в ті далекі часи були скоморохи, у мистецтві яких поєднувались театралізована пантоміма, спів, гра на музичних інструментах, акробатика, дресирування звірів тощо.
Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширеним в Давній Русі. Скоморошество виражало не одну якусь професію, але цілу низку спеціалізацій: тут були музиканти, танцюристи («плясцы»), співаки, фокусники, акробати, лялькарі («кукольники»), дресирувальники тварин («медвежатники»), блазні та паяци, — власне, всі, хто так чи інакше розважав народ, на думку церковнослужителів, «глумы деющие и позоры некакы бесовские творяще». Окрім того, скоморохи були вдатними жартівниками, адже розказували веселі байки, примовки, дотепи, співали потішних «скомороських» пісень. Звідси і пішло слово «скоморошити» чи «скоморошничати» — заробляти музикою, піснями та танцями на життя. При цьому варто зауважити, що скоморошество мало професійний характер, їх можна назвати цехом музикантів і фіглярів, які заробляли на життя музикою та піснями. Деякі автори вважають, що давньослов’янські скоморохи були частиною жрецького стану. На думку найвідомішого дослідника культури Давньої Русі Бориса Рибакова, скоморохи та гусляри — це особливий різновид волхвів. Окрім того, щипковий музичний інструмент — гуслі — в свідомості давніх слов’ян мали ще й сакральне значення. Вважалося, що грою на гуслях можна зцілювати хворих, надихати військовою піснею на бій дружинників тощо. Тому в язичницькому світогляді вважалося, що «корпус гуслів — це душа людини, а струни — сонячні промені. Вважалося, що дзвін гуслів викурює хворобу та смерть. Гуслі були улюбленим музичним інструментом народу і займали в сільському дому почесне місце»15.
Безперечно, скоморохи були представники давніх язичницьких культів, адже вони вносили в народне середовище не лише розваги, веселощі та сміх, але, як знавці древніх культів, обрядів, пісень, музики та символічних ігор, мали значення народних наставників. Так, дослідники зазначають, що «княжі ігри та забави зображені на стінах Київського Софійського собору.
На одній фресці зображені танцюристи та музиканти, акробати та ряджені. Відтворюють фрески і поєдинок людини з рядженим звіром, свято Коляди, кінні змагання. Любов русичів до ігор та танців спеціально підтримувалася скоморохами, які під час свят, народних ігор та різних обрядів були їх головними учасниками та виконавцями пісень та танців»16.
Важко сказати, в яких відносинах перебували скоморохи відносно професійних жерців. Вони не були прикріплені до яких-небудь храмів і вели кочовий спосіб життя. Разом з тим, ритуальні ігри й танці скоморохів становили невід’ємну частину східнослов’янського язичницького культу. До того ж, народ з повагою ставився до скоморохів і вважав їх людьми з надприродними можливостями. Зокрема, їм приписували можливість знати майбутнє, впливати на погоду, вони могли накласти прокльони або навпаки, використовуючи свої надприродні можливості, допомогти людям.
Скоморохи були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій (весіль, поховань); нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Ось як описуються народні гуляння в перші роки християнізації Русі: «до ранку інколи відбувалася народна «гульба» на вулицях та торговищах (ринкових майданчиках). Вона супроводжувалася палочними та кулачними боями, піснями та плясками під завивання дудок та «гудків», треньканням домр та тріскотнею барабанів. В натовпі маячили скоморохи: одні, з «харями» - масками та в недоладно-чудернацькому одязі, розігрували якісь «дійства» чи забавляли хрещений люд приповідками; інші водили ведмедів, навчених різним штучкам. Зустрічались серед скоморохів і лялькарі. Їх вистави, не завжди пристойні, незмінно, однак, смішні, викликали особливий захват у простодушних глядачів. Різні напівхристиянські-напівязичницькі обряди та незмінно пісні, пляски, ігри скоморохів супроводжували такі свята, як масляна, день вшанування померлих («троїцька субота»), Іванів день (різдво Іоанна Хрестителя), чи Івана Купала, як зазвичай його називали в народі»17.
Особливо поширені були ігри скоморохів під час деяких язичницьких свят Оскільки діяльність скоморохів пов’язана з язичницькою культурою, тому їх мистецтво було близьке, з одного боку, до чарівництва, а з іншого — до ритуальних веселощів. Язичницькі обряди слов’ян завжди неодмінно супроводжувалися музикою, співом та танцями, та й взагалі слов’яни з любов’ю відносилися до музики, а музикант шанувався. Голов - ною метою ритуальних танців та гри на музичних інструментах під час народних свят (тобто, кажучи словами церковнослужителів, влаштування «позоров и глумов с пением и пляской»), ймовірно, був позитивний вплив на родючість землі й урожай. Очевидно, основною функцією скоморохів було за допомогою музики і танців приводити людей до екстазу під час народних язичницьких свят і ритуалів. Для цієї мети скоморохи використовувалися хмільні напої і наркотичні речовини. Пияцтво під час ігрищ стало головним об’єктом нищівної критики скоморохів з боку представників християнського духовенства. Наймання «нечестивих танцюристів» та «танці на траві» під час русалій забороняються майже в усіх релігійних кормчих книгах до XVII століття.
Оскільки в язичницькі часи скоморохів запрошували на всі суспільні та родинні події, тому завжди скоморохи приймали участь і в весільних обрядах, які відбувалися до виїзду на вінчання до церкви. Обов’язкова присутність скоморохів на весіллях зберігалася ще довгий час і після прийняття християнства. Ось що, наприклад, повідомляє автор «Слово христолюбця», — «и егда же оу кого ихъ боудетъ бракъ, творять съ бубны и съ сопелеми и многими чюдесы бесовскими». В повчаннях священників зустрічаємо згадку про присутність скоморохів на весіллях: «в мирських свадьбах играют глумотворцы и органики, и смехотворцы, и гусельники, и бесовские песни поют; и как к церкви венчатися поедут, священник со крестом едет, а перед ним со всеми теми играми бесовскими рыщут, а священницы им о том не возбраняют».
В антиязичницьких церковних творах дуже часто згадується звичай запрошувати скоморохів на «жальники», тобто кладовища, де вони були ініціаторами пісень та «бісівських плясок». Без сумніву, що на сумні «жальники» скоморохи сміли являтися за старою пам’яттю, адже саме в дохристиянський період існував всім зрозумілий обряд поминок з «плясками» та іграми. Тому, безсумнівно, і народ допускав скоморохів на могили і не вважав непристойним захоплюватися їхніми піснями та танцями, знову ж таки за старою пам’яттю.
Відповідно до давньоруських джерел, скоморохи приходили завжди зі своїми музичними інструментами (це були гусла, сурни, домри, дерев’яні ложки, труби, бубни, сопелі, дудки, волинки та схожі на скрипку інструменти «гудки со смыками»). Музичні інструменти відігравали в житті наших предків роль оберегів. Не випадково їх знаходять у багатьох східнослов’янських похованнях. Окрім того, скоморохи завжди наряджалися в маскарадний скомороший одяг та маски. Особливий інтерес представляли маски скоморохів — так звані «личини» і «харі», які вони одягали під час виступів. Як зазначають дослідники, «для давньоруського сміху велику роль відігравало вивертання одягу навиворіт (вивертання хутром кожуха), одягнені задом наперед шапки. Особливу роль в сміхових перевдяганнях мали рогожа, мочала, солома, береста, лико. Це були немов «удавані» матеріали, анти матеріали, які полюбляли ряджені та скоморохи»18. Маски, або як їх називали в давньоруських джерелах — «лярви та харі», — мали вигляд диких і свійських тварин — корів, свиней, овець, кіз, ведмедів, вовків і лисиць. Залишки цих масок фіксують археологи в культурному шарі багатьох давньоруських міст. Ймовірно, таким чином скоморохи імітували поведінку істот зі світу тварин, органічно пов’язаного з культом Велеса. Ритуальні маски зображувалися на срібних браслетах, відомі й справжні маски, пошиті зі шкіри, знайдені при розкопках міст Давньої Русі (в основному при археологічних розкопках в Новгороді, оскільки тамтешній клімат уможливлює зберігання речей понад тисячу років).
Існували скоморохи осілі, в основному боярські та княжі, та мандрівні. Скоморохи-музиканти знаходили собі притулок у хоромах східнослов’янських князів навіть і в ранньохристиянські часи. Останні не бачили особливого гріха в забавах скоморохів. Принаймні так стверджує невідомий автор «Слова про царів, князів і володарів» — письмового джерела середини XII ст. Автор, засуджуючи у першу чергу свого князя Романа, стверджує, що східнослов’янські князі проводять усе життя «с раби и рабами; в смехе и веселии, с игрецами», які не відходять від них, навіть коли князі сплять. Але основна частина скоморохів вела мандрівний спосіб життя. Відповідно до матеріалів, які збереглися у виступах священиків православної церкви проти скоморохів (які називали їх «глумотворці, органники, сміхотворці та гусельники», з їх «бісівськими піснями та ігрищами»), вони збиралися в артілі й ходили по теренах Давньої Русі великими ватагами, іноді нападали на шляхах та грабували мандрівників.
Скоморохи також як лялькарі давали вистави народного лялькового театру: комедіант одягав спідницю з обручем внизу, потім піднімав цю спідницю догори, ховаючи голову, і з-за цієї імпровізованої завіси показував свою виставу. Це могла бути інсценізована народна побутова казка чи пісня чи вистава на злобу дня.
Особливим різновидом скоморохів були поводирі ведмедів. Ведмідь, як один із символів бога Велеса, вважався гарним засобом від нечистої сили. У випадку, якщо хтось із наших предків вважав, що в його будинку або господарських будівлях завелася зловмисна нечиста сила, він запрошував до себе в гості скомороха з ведмедем. Звір обходив володіння хазяїна й нібито виганяв з них злий дух. Використовували скоморохи ведмедя для забав та «игор бесовъских и кощунов сатанинъских». Ведмежі забави були популярні не лише серед простого люду, але й у бояр та князів. Таким чином, складається враження, що скоморохи відігравали вагому роль у житті наших предків.
Церква та скоморохи. Після християнізації Русі язичницька культура поступово відступала, давньоруський народ не зразу забував свої календарні свята та обряди, в яких закарбувалися риси язичницької святкової сміхової культури. Тому важливо зауважити основні риси цієї культури.
Як зазначають дослідники, «функція сміху — викривати правду, роздягати реальність від покровів етикету, церемоніальності, штучної нерівності, від усієї складної знакової системи даного суспільства»19. І тому, по- перше, всі язичницькі свята та обряди супроводжувалися щирим сміхом та невпинними веселощами, оскільки свято та святковий сміх — це інший бік суворих трудових буднів. Язичницький сміх був тісно пов’язаним з ідеєю кругообігу часу, зміною пір року, сонячним циклом — вічним повторенням та поверненням. Аграрний цикл — сівба та жнива — та кругообіг пір року призводили до уявлення про вічно помираючих та воскресаючи богів (наприклад, Ярило і Купайло, солом’яні опудала яких щорічно спалювалися під загальний веселий сміх та жарти, з надією на їх воскресіння). Тому символи сонця — підпалене колесо, яке спускали з пагорба на свято Купали, круглі масляничні млинці, хороводи — представляли собою сміхове начало. Усвідомлення того, що все відбувається як треба, веселило та радувало давнього слов’янина, тому він з радістю та сміхом здійснював освячені древністю обряди, які символізували собою космічний порядок, порядок природи. Язичницька сміхова культура Давньої Русі заснована на побутуванні відверто тілесного сміху, сміх був символом життя, однак такого життя, де радується людська плоть, переповнена емоціями, силою, здоров’ям, самовдоволенням. Тому язичницький сміх — це скоріш за все регіт плоті, здорової та веселої. Православний етап розвитку сміхової культури характеризується вже подвійним сміхом, який поєднував в собі традиційну народну культуру обрядового сміху, особливим чином — символічно — її переосмисливши та пристосувавши до потреб християнства.
По-друге, тілесний, аграрний смисли сміху приводять до найглибшого шару язичницької святкової культури — до любовно-еротичних, жартівливо-непристойних обрядів, до яких язичницька культура відносилася дуже серйозно. Для язичницьких свят була притаманна сексуальна свобода (наприклад, на літнє свято Купали), яка була частиною обрядів, безліч непристойних жартів та пісень (особливо під час проведення весільних обрядів). Так, дослідники зауважують, що «відкритий, яскравий, впевнений сміх весілля володів особливим життєстверджувальним тонусом, проникаючи за час свого багатоденного існування в обрядовій дії навіть в найбільш немічних та хворих. Народжений ситістю, задоволенням та радісним сприйняттям того, що відбувається, він був природним сміхом тіла, сміхом природної людської істоти, яка торжествує в час свого розквіту. Веселий, світлий, він дарував колективу силу, об’єднуючи його членів переживанням загальної радості, схвильованості, збудження, напруженого очікування, вселяючи в тих, хто зібрався, відчуття особливої матеріально-тілесної єдності та неповторного єдинодушшя»20. В язичницькі часи подібний шар культури не вважався аморальним, адже все, що сприяло народженню нового життя, представлялось вищою цінністю. З прийняттям християнства цей любовно-еротичний шар язичницької святкової сміхової культури піддавався найбільшій критиці, оскільки в християнстві людина була носієм нової моралі євангельських заповідей, заснованої на культурі совісті. Тому «скоморохи фактично були поставлені поза законом. Повсякчас ризикуючи бути побитим та втратити зароблені гроші чи їжу, ніде не маючи постійного пристанища, вони переходили з міста в місто, з села в село, нерідко з нужди чергуючи зайняття скомороством з старцюванням чи промислом на великому шляху»21.
Згадки про скоморохів відомі в письмових джерелах починаючи з XI ст. (хоча скомороство зародилося і розвивалося протягом всього язичницького періоду нашої історії). Після прийняття християнства для Русі стало характерним суперечливе відношення до світських розваг: їх то забороняли, то визнавали необхідність сміхової розрядки. Справа в тому, що в православній традиції сміх вважався атрибутом бісів, адже Ісус в Євангеліях ніколи не сміється, тільки сумно посміхається. Але, як зазначають дослідники, «повсюдне обмеження веселощів та сміху, яке пропагувала церква, без усякого сумніву, було цілком неактуальним в світському простонародному, далекому від книжної освіченості середовищі. Вистави скоморохів, незважаючи на несхвалення церкви, продовжувалися на Русі багато століть і супроводжувалися, звична річ, посмішками та сміхом»22.
Православне духовенство вбачало в народних сміхових традиціях прояви язичництва: «безумовно, скоморохи були пов’язані з давньоруським язичництвом. І не дивно, що церква провадила постійно боротьбу зі скомороством, починаючи щонайменше з середини XI ст. Скоморохів називали диявольськими слугами, їхні ігри — бісівськими, а їх дії — неугодними Богу. Слухати скоморохів, дивитися на їх вистави вважалось одним з найбільших гріхів»23. Представники християнського духовенства відносилися негативно до музики, пісень, танців та перевдягань, бо справедливо вважали їх складовою язичницьких обрядів. Починаючи з джерел XI ст. й аж до кінця XVII ст. християнські письменники піддавали нещадній критиці народні ігрища. В російському фольклорі лишилися ціла низка прислів’ їв, які відображають це протистояння скоморохів та служителів церкви: «Скоморошья потеха, сатане в утеху», «Бог дал попа, черт скомороха», «Скоморох попу не товарищ» тощо.
Оскільки скоморохи свого часу були частиною східнослов’янської язичницької культури, то православна церква була постійним та рішучим супротивником скоморохів як «діла бісовського». Як свідчить ряд письмових джерел, під час язичницьких свят спостерігалося жорстке суперництво між православним духівництвом і гуслярами, які керували ігрищами. Хоча основна частина населення Русі вже була хрещеною, але народ за старою пам’яттю йшов на ці «ігрища» чи «позорища» у будь-яку погоду чи негоду (навіть під час дощу чи заметілі), і це при тому, що всі язичницькі свята відбувалися просто неба. На думку дослідників, «неспівчутливе та навіть вороже ставлення церкви до світської музики, яке спочатку мало характер морального осуду, виражається пізніше в вигляді державних заходів. Причини цього ворожого ставлення досить складні. З одного боку, тут впливав загальний візантійсько-християнський аскетичний погляд, який засуджував будь-які світські забави; з іншого боку, пісні та танці скоморохів часто мали грубо-цинічний та аморальний характер; нарешті, моральність скоморохів і поза межами їх ремесла мала досить часто сумнівний характер, так що і в той дикий та грубий час вони були ненадійним та навіть небезпечним суспільним елементом»24.
Показовим для характеристики цього протистояння є знамените церковне повчання проти язичництва «Слово о твари», яке було створене анонімним священиком у XII ст. Автор «Слова...» дає цікаве протиставлення порожніх під час літургії християнських церков та шумному багатолюдству язичницьких ігрищ, які священики називають «позорищами»: «Мнози ся ленять и зле живуть яко же имян не ведати чтомых книг, — то же и срамеются тем и не содрогнуться, но слабе живуть и не слушая божественных словес [лінуються слухати читання божественних книжок]. Но аще плясци или гудци [скоморохи - танцюристи чи скрипалі] или ин хто игрець позоветь на игрище или на какое зборище идольское [на язичницьке свято] — то вси тамо текут, радуяся...и весь день тот предстоят позорьствующе тамо ... [коли ж нас запрошують у церкву] мы позеваю(ще) и чешемся и протягаемся, дремлем и речем: «Дождь» или «Студено» или леностно ино... А на позорищех [язичницьких святах] ни крову сущю [ані даху над головою], ни затишью, но многажды дождю и ветром дышащю или въялици [заметіль чи хуртовиця] — то все приемлем радуяся, позоры дея на пагубу душам. А в церкви покрову сущю и заветрию дивну — и не хотять прити на поученье, леняться... Да не вем, како ны буде милость обрести от бога не послушаеще святых писаний!».
Суворо засуджує «бубенное плескание, свирельный звук, плясанье сотонино» й невідомий автор давньоруського глоса до «Слова Григорія Богослова» про ідолів. У «Слове про казни Божии» засуджуються «труби, скоморохи и иные игры, гусли, свирели, плясание, смехи». Щось подібне знаходимо і у «Слове какого-то христолюбца» — пісні, танці і музика віднесені до одного розряду з «идольскою службою» — «не подобает крестьяном игр бесовъских играти, еже есть плясание, гудение, песни мирские и жертвы идольские». Засуджується скомороство й у слов’янських глоссах до «Слова про повернення назад на язичницькі справи Єфрема Сирина» — письмовому джерелі другої половини XI ст.: «не подобает играти и глумитися... яко ходити на игрища со идолослужителями имать часть».
Свято та святковий настрій як в язичницькій, так і в християнській культурі неможливо уявити без веселощів та сміху. Однак разом з тим існує відмінність розуміння сміху в цих культурах. Так, язичницька сміхова культура заснована на архаїчному, відверто тілесному сміху. В архаїчних обрядах сміх являється символом життя, однак це життя радісної тілесності, це життя здорового, сильного, сповненого емоціями тіла. І тому язичницький сміх — це всеочищуючий регіт плоті. А православна сміхова культура увібрала в себе традиційну народну культуру обрядового сміху, особливим чином — символічно — її переосмисливши та пристосувавши до потреб християнства.
Але в свідомості народу та більшості князів аскетична відмова від плотських радощів викликала протидію. Незважаючи на численні заборони церкви, поряд з церковними обрядами, церковною музикою та співом продовжували існувати обрядові народні дійства, які супроводжувалися піснями, народними танцями, грою на народних музичних інструментах. І тому князі в давньоруський період, простий народ, міщани в наступні століття завжди підтримували скоморохів: вони запрошували їх на весілля, поминки та «братчини» (спільні трапези). Можна стверджувати, що саме представники народу давали можливість існувати скоморохам майже до XVII ст.
Скоморохи та народний фольклор. Варто наголосити про зв’язок творчості скоморохів з фольклором, адже частина із зафіксованих творів усної народної творчості належала скоморохам. Скоморохи-поети складали особливі вірші — слави, які описували подвиги князів, відгомони віршів-слав містяться також у билинах. Вони також складали веселі та потішні пісні, примовки та дотепи, які потім жваво підхоплював народ. Автори цих пісень, байок, дотепів забувалися, але їх твори продовжували жити в народі і ставали народними.
Таким чином, можна зробити висновок, що головними носіями давньо - руської сміхової культури були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти та актори, які були невід’ємною частиною східнослов’янського язичницького культу. Вони стали основоположниками народного пісенного мистецтва й хореографії, міфологічної поезії.
Слід зауважити, скомороство — це складний феномен слов’янської сміхової культури, який втрачав популярність протягом багатьох століть після прийняття християнства, конкуруючи з християнською церквою. Скоморохи дійсно показали надзвичайну, гідну подиву життєздатність, незважаючи на постійну та жорстоку боротьбу проти них церкви і держави. Доживали вони свій вік як медвежатники, лялькарі, ярмаркові балаганщики. Але народне мистецтво скоморохів у зміненому вигляді живе повним життям і в наші дні: лялькові театри, цирк з його акробатами, жонглерами та дресированими тваринами, естрадні концерти з їх в’їдливим гумором та веселими піснями, оркестри та ансамблі народних інструментів розвилися в окремі великі галузі мистецтва із різноманітного веселого мистецтва скоморохів.
Музика
Різноманітні джерела (народні пісні, билини, літописи, твори давньоруської літератури, пам’ятки образотворчого мистецтва) свідчать про високий розвиток музики на Русі музики. У житті давньоруських людей значне місце посідали музика, пісні і танці. Пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Поряд з різними видами народної творчості важливу роль грала військова та урочисто-церемоніальна музика. Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.
Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах та танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин, літописів ми знаємо про музичні інструменти Русі. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, домра, гуслі; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. При дворі князів та у представників дружинної знаті перебували на службі співаки та виконавці-інструменталісти, як вітчизняні, так і з Візантії. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. В військових походах приймали участь трубачі та гравці на «бубнах» (ударних інструментах типу барабана або литавр), також обов’язковою частиною військових оркестрів були сурми (зурни) та труби.
Окрім військових оркестрів, давньоруські князі утримували спеціальні ансамблі для княжих бенкетів та свят. Музика звучала під час офіційних прийомів, свят, на бенкетах князів та інших іменитих людей. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказите лі билин, скоморохи. В «Слові о полку Ігоревім» є поетичний опис такого співу славетного Бояна: «Боян же віщий, якщо хотів кому піснь творити, то розтікався мислію по древу, сірім вовком по землі, сизим орлом під хмари... Боян же, братія, не десять соколів на стаю лебедів напускав, але свої віщі персти на живі струни поскладав, а вони вже самі славу князям рокотали»25. В біль шості випадків співець сам акомпанував собі на гуслях. Також гусляри оспівували ратні подвиги сучасників-князів та легендарних богатирів в піснях та сказаннях, які вони самі створювали та виконували під акомпанемент гусел.
Після прийняття та розповсюдження християнства широкий розвиток отримав церковний спів (використання музичних інструментів в церкві було забороненим, адже православний канон не допускав інструментальної музики). Основи давньоруського церковно-співочого мистецтва були запозичені з Візантії, але подальша поступова їх трансформація призвела до утворення самостійного співочого стиля. Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов’янського «знам’я» — знак). Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов’ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.
Принцип канону відігравав важливу роль в культурі Візантії, де він складався поступово, формуючи всі види богослужебних чинопослідувань. Канон мав охоронну функцію, він не дозволяв привносити в церковну культуру нічого низького, банального, чужого їй. Саме візантійський канон став основою співочої церковної культури Давньої Русі. Однак якщо в Візантії музично-поетичний канон служби Божої складався поступово протягом декількох століть і оформився лише в Х ст., в Давній Русі канон сприйняли разом з хрещенням Русі, і тому він розглядався як щось священне та непорушне. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят, особливо двунадесятих, виконувалися по кілька десятків творів дзвонової музики.
Контрольні питання:
1. Охарактеризуйте билинний епос Давньої Русі. В якому століття вчені- дослідники почали записувати билини і в яких краях?
2. Що є провідною темою в билинах київського та новгородського циклу? Хто були головними героями давньоруських билин?
3. Хто виступає в билинах під іменем Володимира «Красне Сонечко»?
4. Хто такі скоморохи? Якими видами діяльності повинен був володіти скоморох?
5. Охарактеризуйте зв’язок скоморохів з язичницькою культурою.
6. Чому православна церква виступала проти діяльності скоморохів?
7. Яке значення має діяльність скоморохів для розвитку усної народної творчості, народно театру тощо?
8. Яке значення мала музика в Давній Русі?
9. Що таке візантійський канон в співочій церковній культурі?
Розвиток правової культури: «Руська правда»
У стародавніх слов’ян спочатку існувало звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки, які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. Так, наприклад, поняття честі вже існувало у слов’ян-язичників і було відомо під іменем правди. «Правда» в перекладі сучасною мовою означає «установлення, правило, закон», а також «відповідність закону». В ті часи, задовго до прийняття християнства, для людини репутація часто була дорожчою, ніж життя, і визначала його взаємовідносини з людьми.
Особиста правда — це репутація даної людини. Основні норми поведінки були відомі всім. Це — брехня, неправдиві свідчення, порушення клятви, зрада, боягузтво, відмова від виклику на поєдинок, сороміцька пісня гусляра, яка зганьбила честь людини, завдають образи честі. За страшні дійства, на кшталт вбивства родича, інцесту, порушення законів гостинності людину могли об’явити поза законом. Навпроти, помста за родича, перемога над ворогом, удача на полюванні, перемога в двобої (над рівним чи сильнішим супротивником), улаштування бенкету чи змагання, підношення подарунку, одруження, хвалебна пісня гусляра, служба у славного князя ведуть до збільшення честі людини тієї епохи. Однак той, хто зганьбив себе безсоромним вбивством, хто не потурбувався про поховання вбитого і т. п. ризикує спрямувати на свою голову кару як від людей, так і від богів. Правда роду представляла собою своєрідний «паспорт», під яким він був відомий оточуючим. Людина «доброго роду» апріорі вважалася достойною (належність до того чи іншого роду легко відрізнити за знаками на одязі). І навпаки; звідси і прийшов вислів «зустрічають по одягу...».
Християнство, а разом з ним і розвиток писемності на Русі слово відкрили нові горизонти й у сфері правової культури, оскільки «цивілізована держава не може існувати без єдиних для всієї країни писаних законів, і при Ярославі створюється «Руська Правда» та низка інших писемних уставів. Ці юридичні документи приходять на зміну племінних звичаям, які існували в язичницькі племена»26. У роки князювання Ярослава Мудрого з’являється перший збірник давньоруських законів Київської Русі — «Руська правда»27.
«Руська правда» — пам’ятка законодавства XI—XII ст., перше зведення давньоруських законів Русі. Термін «правда», який часто зустрічається в давньоруських джерелах, означає правові норми, за якими здійснювався суд, звідси вираз «судити право» чи «судити в правду», тобто об’єктивно, справедливо. «Руська правда» почала створюватися за часів князювання Ярослава Мудрого і називалася Правда Ярослава Мудрого (1019—1054); починалася вона словами «якоже Ярослав судил». Далі вона була доповнена новими законами за часів князювання синів Ярослава — це Правда Ярославичей, вона починається словами «правда оуставлена Роуськой земли». Джерелами створення «Руської правди» були норми звичайного права, за якими жили ще до прийняття християнства (наприклад, кревна помста або кругова порука), княжа судова практика, а також запозичені норми із авторитетних джерел — перш за все із Священного Писання.
Головою правосуддя був князь, а звичайним місцем проведення судових процесів був княжий двір. Але князь доручав свою владу тіунам та княжим отрокам (князевим помічникам). Чиновники, які вирішували карні справи, називалися вірниками, і кожний суддя мав помічника-писця. Закони «Руської правди» регулювали відносини в межах княжого чи боярського господарства; серед них — постанови про плату за вбивство, за завдання образи, каліцтва чи побоїв, крадіжку чи пошкодження чужого майна. Також ці закони захищали життя та майно княжих дружинників та слуг, вільних сільських общинників та міщан, тобто вільних громадян. «Руська правда» встановлювала положення феодально-залежних людей (холопів, рабів), обмежувала кровну помсту колом найближчим родичів, регулювала питання боргових зобов’язань і кабальних відносин, питання спадкоємства тощо.
Закони «Руської правди» визнавали законним кревну помсту, яка побутувала в нормах звичайного права. Як зауважують дослідники, «предки наші знали в усіх народів поширену тоді криваву помсту. За вбивство повинен був мстити кожен член роду, а відповідальність лежала на всіх членах роду вбивника, але міг бути й викуп за помсту»28. Також варто додати, що кровна помста була «своєрідним засобом правового порядку між представниками родів і племен... У законодавстві Ярослава Мудро - го кровна помста набуло характеру державної інституції, апробованої і контрольованої державою. Він значно обмежив кровну помсту, а його сини скасували її назавжди»29. Так, згідно з цим правовим кодексом, «якщо людина вб’є людину, то мстить брат за вбивство брата, син за батька чи двоюрідний брат, чи племінник з боку сестри». В іншому місті цього кодексу з’являються конкретні цифри пені: «хто вб’є людину, тому родичі мстять за смерть смертю; а коли не буде месників, то з убивці стягнути грошима в казну: за голову боярина, тіуна чи громадян іменитих — 80 гривень, за княжого отрока, повара, конюха, купця, за будь-яку вільну людину — 40 гривень. За старосту княжого чи боярського, за ремісника, дядьку чи пестуна, і за кормилицю 12 гривень, за простого холопа — 5 гривень, за рабу — 6 гривень».
Також цей давньоруський законодавчий звід дбав про особисту безпеку та цілісність приватної власності, і тому вбивство крадіїв вважало ся справедливим, якщо їх захопили зненацька на місці злочину: «якщо вб’ють злодія на своєму подвір’ї чи в домі чи в хліві, то так тому й бути; якщо ж його дотримали до світанку, то відвести його на княжий двір». Особливо жорстоке покарання чекало на злодія — викрадача коней, адже древні закони засуджували на смерть кожного, хто уведе чужого коня: «викрадач коней видається головою князю та втрачає всі права громадянські, волю та майно». Грошове покарання чекало також тих, хто завдав особистої образи іншій людині: «а за вирваний вус платити 12 гривен, а за клок бороди — 12 гривен».
Також в цьому кодексі існували постанови, які узаконювали кругову поруку — відповідальність общини за злочини її членів: «якщо в якомусь володінні буде перерита земля, знайдуться тенета [для полювання на звіра] чи інші прикмети злодійського полювання, то верв [община] повинна знайти винуватця чи заплатити пеню». Окрім того, будь-яке сільське поселення мало свої межі, які не можна було переміщати або руйнувати, вони були священними для народу: «хто зруйнує бортні знаки чи заоре межу польову, чи перегородить дворову межу... чи межовий стовп, з того взяти в казну 12 гривень». Община відповідала також за серйозні злочини, наприклад за вбивство: «якщо хтось вб’є людину під час сварки чи з причини пияцтва та сховається, то верв [община], де здійснилося вбивство, платить за нього пеню». Цей закон був дуже розсудливим для тих часів: полегшуючи долю злочинця, він спонукав кожного бути миротворцем, щоб у випадку вбивства не платити пеню разом з винуватцем. Але «якщо вбивство відбулося без усякої сварки, то волость не платить за вбивцю, але видає його в руки князю разом із дружиною, дітьми та майном». Звична річ, з нашої точки зору цей устав видається жорстоким та несправедливим, та дружина і діти відповідали в ті часи за провину чоловіка та батька, адже вважалися його власністю.
Найдавніші закони всіх народів були карними, але Ярославові визначають також й важливі питання спадкоємства. Так, наприклад, майно бездітної людини йшло в державну казну: «коли простолюдин помре бездітним, то все його майно взяти в казну; якщо залишилися дочки незаміжні, то їм дати декотру частину спадщини». Особлива увага в «Руській правді» приділялася заповіту, за яким розподілялося майно між синами- спадкоємцями: «заповіт померлого виконується точно. Якщо він [померлий] не виявив волі своєї, в такому випадку все віддати дітям, а частину в церкву для спасіння його душі». «Руська правда» особливу увагу приділяла правам молодшого сина в процесі розподілу батьківського майна, адже на момент виконання заповіту він був найменше здатний забезпечити своє життя: «подвір’я батьківське завжди без розділу належить молодшому сину». Що ж до дочок померлого, то вони не приймали участі в розподілі спадщини, їхнє майбутнє залежало від доброї волі братів: «сестра нічого не має, окрім добровільного приданого від своїх братів». Вдовина частина спадщини теж була досить непевною: «вдова бере, що призначив їй чоловік, а втім вона не є спадкоємицею». Але «Руська правда» чітко регламентує подальше її життя, охороняючи від свавілля невдячних дітей: «але діти не можуть зігнати матері-вдови з двору чи відняти те, що віддано їй чоловіком. Вона може вибрати собі одного спадкоємця чи дати всім рівну частину. Якщо ж мати помре без язика, чи без заповіту, то син або дочка, з ким вона проживала, одержують всю її спадщину». Звична річ, «Руська правда» також визначала і долю позашлюбних дітей: «діти, прижиті з рабою, не беруть участі в отриманні спадщини, але отримують свободу з матір’ю».
Більша частина грошової пені, як бачимо, йшла в державну казну, адже будь-яке порушення порядку вважалося зневажанням князя, блюстителя загальної безпеки. Князь стає уособленням сили, норм та справедливості. В той же час, згідно давньоруського закону, князь не являвся джерелом права, він лише був його носієм, виразником тих правових норм, які були створені традиційним укладом в слов’янському середовищі.
Контрольні запитання:
1. Чи існувало у слов’ян-язичників норми права? На чому вони були засновані?
2. Що означало слово «правда» в давньоруський період?
3. Що таке «Руська правда»? Коли вона з’явилася?
4. В чому полягало значення «Руської правди» для розвитку давньоруського суспільства?
Примітки
1 ЛихачевД. С. Первые семьсот лет русской литературы // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 11.
2 Добрыня и Змей. Десять былин. — М.: Детская литература, 1976. — С. 3.
3 Аникин В. П. Героика былинного эпоса. // К мудрости ступенька. О русских песнях, сказках, пословицах, загадках, народном языке: Очерки. — М.: Детская литература, 1988. — 176 с. — С. 91.
4 Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. — К.: Веселка, 2003. — С. 5—7.
5 Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 157.
6 Липец Р. С. Эпос и Древняя Русь. — М.: Наука, 1969. — С. 120.
7 Добрыня и Змей. Десять былин. — М.: Детская литература, 1976. — С. 3—4.
8 Липец Р. С. Эпос и Древняя Русь. — М.: Наука, 1969. — С. 9.
9 Аникин В. П. Героика былинного эпоса // К мудрости ступенька. О русских песнях, сказках, пословицах, загадках, народном языке: Очерки. — М.: Детская литература, 1988. — 176 с. — С. 101.
10 Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — К.: Наукова думка, 1986. — С. 133.
11 Добрыня и Змей. Десять былин. — М.: Детская литература, 1976. — С. 3.
12 Высоцкий С. А. Культура Древнего Киева // История Киева. Древний и средневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 157.
13 Добрыня и Змей. Десять былин. — М.: Детская литература, 1976. — С. 4.
14 Липец Р. С. Эпос и Древняя Русь. — М.: Наука, 1969. — С. 10.
15 Фролова Е.Н. Чистый источник. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 15.
16 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 36.
17 Корнилович К. Окно в минувшее. — Л.: Искусство, 1968. — С. 17.
18 Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. — Л.: Наука, 1984. — С. 16.
19 Лихачев Д. С., Панченко А. М., Понырко Н. В. Смех в Древней Руси. — Л.: Наука, 1984. — С. 16.
20 Лащенко С. К. Заклятие смехом: Опыт истолкования языческих ритуальных традиций восточных славян. — М.: Ладомир, 2006. — С. 106.
21 Корнилович К. Окно в минувшее. — Л.: Искусство, 1968. — С. 19.
22 Долгов В. В. Потаенная жизнь Древней Руси: Быт, нравы, любовь. — М.: Яуза: Эксмо, 2009. — С. 94.
23 Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 37.
24 Гнедич П. П. История искусств. Древняя и Московская Русь. — М.: Изд-во Эксмо, 2005. — C. 122.
25 Слово о полку Игореве // «Изборник». Сборник произведений литературы Древней Руси. — М.: Художественная литература, 1969. — С. 197—213.
26 РаушенбахБ. В. Развитие Киевской Руси как результат ее христианизации // Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси: Сборник. — М.: Столица, 1991. — С. 26.
27 Правда Русская («Древнейшая Правда») // От Корсуни до Калки. — М.: Молодая гвардия, 1990. — С. 492—494.
28 Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історично- релігійна монографія. — К.: АТ «Обереги», 1994. — С. 347.
29 Сліпушко О. Таємниці володарів Русі (від Олега до Володимира Мономаха). — К.: Аконіт, 2003. — С. 166.
