Розділ 3. БІЛІНГВІЗМ

Вчення про білінгвізм перебуває в стадії становлення. Соціолінгвістичні дослідження двомовності провадяться в різних країнах і поки що переважно накопичують матеріал для майбутніх теоретичних узагальнень, що могли б визначити надзвичайно різноманітні типи білінгвізму й закономірності його розвитку.

Комплексним дослідженням білінгвізму займаються кілька наук. Він цікавить психологів, які вивчають двомовність під кутом зору механізмів утворення мовлення та сприймання його (виділяють окремий розділ психології - психологію білінгвізму). Лінгвістика досліджує двомовність у зв'язку з текстом (проблеми білінгвізму вивчає теорія мовних контактів). Соціологія розглядає зовнішні щодо мов закономірності, які впливають на функціональний розподіл і стан двох мов, що існують в певний історичний період у тому чи тому колективі [Верещагин 1969: 3-4].

Термін білінгвізм походить від лат. bі «два» і lingua «мова». У синонімічному значенні вживається український термін двомовність.

Одне із загальновідомих визначень білінгвізму належить американському мовознавцеві Уріелю Вайнрайху, яке він дав у праці «Мовні контакти», яка вийшла в 1953 р.: «Навперемінне використання двох мов називається білінгвізмом, а людина, яка ними користується, є білінгвом» [Вайнрайх 1979: 22].

У подальших дослідженнях білінгвізму це поняття дістало уточнення й розширення. Зокрема, провідний російський соціолінгвіст О. Швейцер зауважив, що у визначенні білінгвізму обов'язково має бути присутнє посилання на мовний колектив, який є носієм двомовності, у зв'язку з чим дефініція, запропонована У. Вайнрайхом, є неповною. «...У соціолінгвістичному розумінні білінгвізм - це співіснування двох мов у рамках одного й того ж мовленнєвого колективу, - зазначає О. Швейцер, - що використовує ці мови у відповідних комунікативних сферах, залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту» [Швейцер 2009: 115]. Згідно з цим поглядом, дві мови, які обслуговують один мовний колектив, утворюють єдину соціально-комунікативну систему і перебувають у відношеннях функціональної доповнюваності одна до одної [Швейцер 2009: 115-116]. Цілком очевидно, що у визначенні білінгвізму, запропонованому О. Швейцером, відображено соціолінгвістичний характер відношень між російською мовою і мовами національних республік в колишньому СРСР.

Дослідниця українсько-російської двомовності Т. Бурда (Федорчук) дає таке визначення білінгвізму - «це володіння двома мовами, яке охоплює різні рівні знання мов і реалізується у практиці поперемінного активного чи пасивного їх використання залежно від комунікативних сфер, соціальних ситуацій, параметрів комунікативного акту, а також від соціальних та індивідуальних настанов» [Бурда 2002: 5-6].

У науковій літературі висловлювались погляди, що білінгвом можна визнати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією мовою до іншої. У такому значенні, наприклад, тлумачиться термін двомовність у «Словнику лінгвістичних термінів» О. Ахманової [Ахманова 1966: 125].

Але ще А. Меє зазначав, що за двомовності не можна досягнути однакового рівня знання двох мов. Більшість дослідників білінгвізму, в тім числі й українські вчені Ю. Жлуктенко та С. Семчинський, вважають, що у переважній більшості двомовних ситуацій обидві мови, якими володіє білінгв, посідають у його свідомості неоднакове становище.

У зв'язку з цим розрізняють симетричний і асиметричний білінгвізм. Симетричний білінгвізм - це той тип двомовності, за якого знання обох мов однакові, асиметричний - неоднакові.

Всередині асиметричного білінгвізму виділяють такі типи: пасивний, коли білінгв розуміє другу мову, але не володіє нею; писемний, що передбачає володіння лише писемною формою другої мови; технічний, коли білінгв володіє другою мовою в межах, необхідних для його професії.

Є. Верещагін розрізняє рецептивний білінгвізм, що дорівнює зазначеному вище пасивному; репродуктивний білінгвізм - вміння, що дозволяє двомовцеві цитувати вголос чи про себе прочитане й почуте; продуктивний білінгвізм - вміння самостійно породжувати висловлювання [Верещагин 1969: 22-25].

Існує ще ряд класифікацій типів білінгвізму, що базуються на розрізненні як кількісних, так і якісних ознак цього явища. Зокрема, за ціннісною орієнтацією мовців виділяють горизонтальну двомовність (коли мови однаково оцінюються мовцями) та вертикальну (коли одній або більше мовам надається перевага на шкалі цінностей щодо першої (рідної) мови). За рівнем розмежування контактних мов розрізняють координативну (чисту) та субординативну (мішану) двомовність [Чередниченко 2007: 55].

Дещо відрізняється від наведеної класифікація типів двомовності С. Семчинського, визначена за тією ж ознакою: субординативна двомовність, «коли володіння білінгвом (двома мовами) неоднакове і коли соціальні моменти сприяють переважному використанню од_нієї мови за рахунок іншої»; координативна двомовність, «коли дві різні мови використовуються двомовцем у різних ситуаціях спілкування і між ними встановлюються певні відповідності, які при сприятливих умовах ведуть до інтерференцій, що можливі в обох напрямках»; чиста (або ідеальна) двомовність, «коли мовні механізми двох систем співіснують у свідомості двомовців без будь-якого зв'язку» [Семчинський 1996: 352-353]. Слід зауважити, проте, що останній тип двомовності С. Семчинський кваліфікує як «лише теоретично допустиму абстракцію» [Семчинський 1996: 353].

Білінгвізм описують також із погляду його кількісного поширення. За цією ознакою розрізняють індивідуальний, груповий та масовий (або тотальний) білінгвізм.

Індивідуальним білінгвізмом називають володіння і користування двома мовами окремими індивідами одномовної спільноти. Другу мову такі особи можуть вживати лише за спілкування з монолінгвами тієї спільноти, мову якої вони знають. Це переважно перекладачі.

Груповий білінгвізм, за якого до двомовців належить лише частина мовної спільноти, може спричинити ідеологічний та культурний вплив однієї країни на іншу.

Протилежним до індивідуального білінгвізму є масовий (або тотальний) білінгвізм. За певних умов, передусім у випадку колоніальної залежності одного народу від іншого, ціла мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення білінгвів на одномовців, що переходять на другу мову спілкування.

Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактують явище масової двомовності, що його переживає певна національна спільнота, як перехідний етап в асиміляційному процесі витіснення однієї мови іншою. Досліджено, що за такого контактування двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга стає підлеглою. Домінуюча мова витісняє підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, яка нею подається, і зворотно пропорційно до структурної диференціації цих мов. Зокрема, завдання мовно-культурного зросійщення українців і білорусів полегшувала структурна близькість їхніх мов з російською, тоді як асимілювати, приміром, естонців було значно складніше через віддаленість їхньої мови від контактної російської.

Двомовність країни на масовому рівні гармонійною ніколи не буває. Тому суто ідеологічний, а не науковий характер мало поширене в радянському мовознавстві трактування тотального білінгвізму неросійських народів радянської імперії як «гармонійної» національно-російської двомовності.

Висвітлення проблем українсько-російської двомовності було підпорядковано політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації Украни. Попри очевидну невідповідність реальному станові мовної ситуації в країні, ідеологи від мовознавства стверджували, що «двомовність на Україні - це той вид білінгвізму, за якого обидві мови, що перебувають на високому рівні розвитку всіх своїх функціональних стилів, з однаковою широтою і рівною мірою використовуються народом» [Белодед 1981: 57]. Проблема двомовності в Україні визначалась як справедливо вирішена й гармонійна. Кон'юнктурність такої позиції особливо виразно виявлялась у тому, що факт масового використання українцями російської мови як головного засобу спілкування у великих містах трактувався як позитивне явище. У 1960-х роках з метою посилення впливу псевдотеорії про «гармонійну» національно-російську двомовність партійна верхівка впровадила тезу, згідно з якою російська мова оголошувалась другою рідною мовою неросійських народів СРСР.

Натомість у науці, що керується об'єктивними критеріями, доведено, що на масовому рівні двомовність у країні є, як правило, станом нестійкої рівноваги, яка має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою [Гак 19896]. Останнє наукове спостереження підтвержують реалії сучасного мовного конфлікту, що спостерігається у таких двомовних на державному рівні країнах, як Канада і Бельгія. Так, під час референдуму 1997 р. для виходу франкомовної провінції Квебек зі складу Канади і перетворення її на самостійну державу не вистачило лише одного відсотка голосів [Погрібний 2003: 41].

Постійний конфлікт на мовному ґрунті характеризує двомовну Бельгію, яку населяють два народи - фламандці, що розмовляють нідерландською мовою, і валлони, які розмовляють діалектом французької мови. В країні встановлено мовний кордон, і навіть у Брюсселі, що його визначено як двомовний столичний округ, свого часу було заборонено батькам-фламандцям віддавати своїх дітей до шкіл з французькою мовою навчання [Национально-языковые отношения 1989: 110].

В останні два десятиліття білінгвізм, переусім українсько-російський, став одним з основних об'єктів соціолінгвістичних досліджень в Україні. Це засвідчує, зокрема, розгалуженість мікрополя, яке утворює цей термін з похідними композитними утвореннями: білінгвізм (двомовність), індивідуальний білінгвізм, масовий білінгвізм, штучний білінгвізм, природний білінгвізм, регіональний білінгвізм, національний білінгвізм, соціальний білінгвізм, міжгруповий білінгвізм, внутрішньогруповий білінгвізм, індивідуальний / соціальний білінгвізм, масовий / індивідуальний білінгвізм, двосторонній білінгвізм, односторонній білінгвізм, початковий білінгвізм,

прогресивний білінгвізм, інтегрований білінгвізм, адекватний білінгвізм, регресивний білінгвізм, залишковий білінгвізм [Верста 2007: 19]. Деякі із зазначених термінів перебувають в антонімічних відношеннях: індивідуальний білінгвізм - масовий білінгвізм, природний - штучний, регіональний - національний, односторонній - двосторонній [Верста 2007: 19].

Специфічний тип білінгвізму становить диглосія. Цим терміном, що походить від грецьк. δί(ς) «двічі» і γλωσσά «мова», позначають одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм однієї мови, що вживаються в різних функціональних сферах. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає обов'язкову свідому оцінку з боку мовців своїх мов за шкалою «високе - низьке» («урочисте - буденне», «літературне - розмовне»).

Термін диглосія запропонував американський лінгвіст Ч. А. Ферґюсон. Дослідник проілюстрував відповідне явище прикладами співвідношення двох форм однієї мови - арабської класичної і місцевих арабських діалектів у країнах Маґрибу, німецької літературної мови і швейцарсько-німецького діалекту, французької і креольської мов на острові Гаїті тощо [Мельничук 2007: 146].

У диглосній ситуації люди використовують один варіант мови - найчастіше місцевий діалект - у хатньому вжитку, а інший - найчастіше літературну мову - у громадських місцях [Вахтин, Головко 2004: 27]. Тому диглосію визначають також як «відносно стійку ситуацію, в якій, окрім діалектів мови... існує дуже несхожий на них стандартний, часто граматично складніший варіант, мова літератури, яку опановують головно в школі і використовують для більшості писемних і формальних цілей, але ніколи не використовують для звичайної розмови» [Вахтин, Головко 2004: 28].

Термін диглосія застосовують і до двомовних ситуацій, у такому разі йдеться про різномовну диглосію. Д. Фішман протиставляє білінгвізм диглосії в контексті, близькому до опозиції індивідуальний/наці- ональний (масовий) білінгвізм. Згідно з концепцією Д. Фішмана, білінгвізм характеризує індивідуальні здібності, а диглосія - соціальний розподіл функцій мов. Відтак білінгвізм - індивідуально-психологічний феномен, а диглосія - соціологічний [Швейцер 2009:116-117].

Для оцінних визначень мов у диглосних ситуаціях використовували різні терміни: «висока/низька», «престижна/непрестижна», «Домінуюча/підлегла», «мажоритарна/міноритарна» [Гак 1989а: 107].

Диглосний характер мало співвідношення російської і французької мов у середовищі російського дворянства XVIII-XIX ст.

Російський дослідник Б. Успенський відносив до диглосної також Мовну ситуацію Київської Русі, коли роль високої писемної мови виконувала старослов'янська, а низької простонародної - місцеві діалекти [Успенський 1983].

Дослідники мовної ситуації України (Я. Радевич-Винницький, О. Тараненко) характеризують як диглосну українсько-російську двомовність у тому її стані, який сформувався за радянської доби. Російська мова набула у сприйнятті більшості населення УРСР рис вищої мови, важливої, обов'язкової, пов'язаної з категоріями влади і престижу, а до української ставились переважно як до нижчої, необов'язкової, маргінальної [Радевич-Винницький 1997: 152; див. також Тараненко 1996: 26].

Слід підкреслити, що зазначений стан не був зумовлений якостями самих мов - його спричинило панівне становище російської мови в СРСР.

Згідно з відомим висловом французького лінгвіста Андре Мартіне, «мова перемагає своїх суперників не в силу якихось своїх внутрішніх якостей, а тому, що її носії є войовничіші, фанатичніші, культурніші, заповзятливіші» [Мартине 1972: 81-82]. На думку мовознавця і його послідовників, двомовність, поширена на певній території, є нестійким станом, рано чи пізно вона призведе до «глоттофагії» - поглинання однієї мови іншою [Гак 1989а: 106].

«Диглосія призводить до неповноти функцій міноритарної мови, - зазначає В. Гак, - що відображається і на її внутрішній структурі, оскільки, приміром, цілі шари лексики в ній не утворюються або випадають з ужитку. Її соціо-психологічним наслідком нерідко виявляється мовне відчуження, яке детально досліджують зарубіжні лінгвісти. Останнє полягає в тому, що людина, яка не має можливості повноцінно користуватися рідною мовою і яка не опанувала повністю мажоритарну мову, фактично виявляється без засобів спілкування і випадає із числа активних членів суспільства. Тому у носіїв міноритарної мови може виникнути прагнення перейти повністю на мажоритарну мову, у декого розвивається те, що американські лінгвісти називають “self-hatred” (самоненависть), тобто презирство й ненависть до рідної мови. В умовах двомовності міноритарна мова завжди може виявитися на шляху до знищення, а попередити цей процес можна лише за допомогою цілеспрямованих дій, що становлять частину мовного облаштування» [Гак 1989а: 107].

Відносини російської і української мов на території України в радянський період відбувалися відповідно до наведеної опозиційної моделі відносин мажоритарної, або домінуючої, і міноритарної, або підлеглої, мов. Особливість української ситуації полягала в тому, що до стану міноритарної була зведена мова чисельно більшого корінного етносу, тобто того етносу, який на своїй території мав утворювати домінуючу більшість. Проте в совєтській імперії українці на своїй власній території були зведені до стану масового етносу, тобто стали більшістю, підпорядкованою домінантній меншості. Як зазначає етнолог Володимир Скляр, «масовий етнос (підпорядкована

більшість) - чисельно найбільший, але підпорядкований етнос в умовах відсутності власної державності. За своїм статусом масовий етнос не відрізняється від меншинних груп і зазнає мовної та етнічної асиміляції з боку домінантної меншості. Масовий етнос, порівняно зі своєю чисельністю, менш представлений на верхніх щаблях суспільної піраміди. Підпорядкова більшість має нижчий рівень зосередження у великих містах, адміністративних та науково-освітніх центрах, порівняно з домінантною меншістю, для масового етносу характерна вища демографічна потужність, але нижча комунікативна, порівняно з домінантною меншістю» [Скляр 2010: 14].

Таким чином, двомовність українців як масового етносу є наслідком тривалого процесу мовно-культурної асиміляції, тимчасовим перехідним містком, по якому людність рухалась від української до російської одномовності. Здобуття державної незалежності спинило рух десь на середині між супротивними берегами. У цій непевній і хисткій позиції ми лишаємося досі, тоді як завдання збереження й зміцнення державної самостійності потребує рішучої зміни вектора двомовного розвитку. Немає сумніву в тому, що подальший інерційний рух до російської одномовності приведе країну до реінтеграції з Росією, як це вже трапилось з Білоруссю.

Слід сказати, що державний статус української мови сприяв підвищенню її престижу. В масовому опитуванні громадян України, проведеному восени 2006 р., на запитання, чи престижно сьогодні в Україні говорити українською мовою, 73,2 % респондентів відповіли ствердно. І хоча достатньо високою лишається престижність спілкування російською (ствердно на аналогічне запитання стосовно російської мови відповіло 64,7 % опитаних), вона все ж поступилася за цією ознакою українській [Масенко 2008: 110].

Це ж опитування показало, що громадяни України у своїй більшості погоджуються з твердженням, що українська мова є одним із символів державності України. Ствердно відповіли на це запитання 70,1 % респондентів, тоді як не погодились із таким твердженням усього 9,4 % за 18,2 % тих, хто обрав варіант відповіді «і так, і ні» [Масенко 2008: 346].

Підтримку з боку населення державного статусу української мови відображає й те, що більшість опитаних висловилась за запровадження іспиту (атестації) з української мови для державних службовців. 50,9 % підтримали необхідність впровадження такого іспиту, за 34,5 % тих, хто висловився проти, і 14,7 % тих, хто не зміг визначитися з відповіддю [Масенко 2008: 312].

Але брак реальних державних заходів, спрямованих на впровадження механізмів контролю за виконанням мовного законодавства, загальмував процес розширення функцій української мови в суспільному житті. Збереження панівних позицій російської мови в ЗМІ

і масовій культурі, популяризація російської кіно- і телепродукції заблокували процес зміни міжмовних відносин, зберігши їхній дискримінаційний щодо державної мови характер. Відтак українські міста лишились і в добу незалежності потужними осередками зросійщення.

Опитування, проведене в 2005 р. в Чернігові серед освіченої молоді віком від 22-х до 24-х років, засвідчило психологічне напруження, що його відчувають молоді люди зі сформованою національною ідентичністю й усвідомленням цінності української мови перед труднощами реалізації свого бажання говорити українською в умовах постійного тиску російськомовного середовища міста.

Як підкреслила інтерв'юер, більшість опитаних зазначали, що українці мають говорити українською мовою, але самі при цьому відповідали російською [Литвиненко 2007: 9].

Ось кілька фрагментів із записаних інтерв'ю:

«Я понимаю, что надо (перейти на українську. - Λ. М.). Но пока ото, видимо, невозможно. Много раз уже говорила себе, что вот, завтра проснусь и начну всем отвечать на украинском, но это, как бросить курить, умом понимаешь, что так будет лучше, но для зтого нужна большая сила воли».

«Но мы же украинцы, это логично, что украинцы должны говорить по-украински. Я четко это осознаю. Я не могу обьяснить почему, но я так просто чувствую. Я постоянно испитываю, как бы, чувство вини из-за того, что говорю по-русски, хотя я понимаю, что объективно я в этом не виновата».

«Наши дети - это, наверное, наш шанс что-то исправить. Я не хочу, чтобы мой ребенок мучился так как я из-за этого странного несовпадения. Хочу чтобы он даже не задумывался над тем, на каком ему языке нужно говорить, чтобы у него была одна родина и один родной язык, и чтоб в его сознании все сходилось: Украйна - украинский язык» [Литвиненко 2007: 9-10].

У зв'язку з цим слід підкреслити хибність поширеної в російськомовній пресі України тези про вільний вибір мови, як і твердження про «насильницьку українізацію». Фіктивність цих усе ще впливових постулатів переконливо довів український етнолог Роман Кісь:

«Насправді в міському комунікативному середовищі людина неминуче підпадає під мовно-культурний диктат довкілля, під дію соціально-групового контролю, який уже на рівні дітей маргінала стає самоконтролем, що й створює позірне враження “добровільної” відмови від рідної мови і “власного” вибору російської. ...Дискурси нормують, “контролюють”... повсякденну поведінку людей, спрямовуючи цю останню у певні задані "русла” у межах певних взірців

комунікативної поведінки, котра є водночас поведінкою соціородьовою і відображає структури домінування, позиційного і соціопрестижного статусу, врешті-решт структури підпорядкування, володарювання і залежності тощо. Ось чому, між іншим, і функціональ_на "занедбаність” українського мовлення у великих містах України... засвідчує не упослідженість, знехтуваність самої мови, а упослідженість (принижений соціокультурний статус) самих мовців» [Кісь 2007: 33].

Водночас Помаранчева революція довела, що зазначену асиметрію домінування євразійсько-русофонних дискурсів і третьорядності дискурсів власне українських легко ліквідувати «у спосіб насичування відповідного соціопростору (простору інфо-комунікативного) принаймні відносно якісним і модерним українським інфопродуктом та більш інтенсивною дискурсивною активністю на своєму власному лінґвокультурному грунті» [Кісь 2007: 34].

За спостереженнями етнологів, попри брак дієвої державної мовної політики, сам факт існування Української держави зумовив зростання чисельності україномовного населення на тлі скорочення російськомовного. Однак інерційний вплив радянської доби зберігається на Донбасі і в Криму [Скляр 2010: 21].