Довідник з української мови - Дудка О. О. 2010

МОРФОЛОГІЯ. ОРФОГРАФІЯ

Прислівник

Загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль

Прислівником називається незмінна самостійна частина мови, що виражає сталу ознаку дії, стану, ознаку іншої ознаки або предмета. Наприклад: а восени шумів-шумів ліс по-осінньому (А. Головко). Знову серце б’ється молодо і дзвінко (В. Сосюра). Восени й горобець багатий (Народна творчість). От і Середземне море — тепле, дуже солоне (В. Іваненко). Пане Вишневецький, а нум виведи танчик по-німецьки! (Народна творчість). Дорога додому пролягала через ліс.

Прислівники найчастіше називають ознаку дії і стану, рідше — ознаку іншої ознаки і ще рідше — ознаку предмета, тому вони в реченні переважно пов’язуються з дієсловами ( добре знати, пізно повернутися, дивитися вниз), рідше — з прикметниками ( надзвичайно приємний, дуже гіркий, трохи дивний), іншими прислівниками ( дуже дешево, занадто довго, далеко попереду) та іменниками (завдання додому, рух прямо, плов по-узбецьки).

До морфологічних ознак прислівників належать:

1) незмінність;

2) типові тільки для прислівників суфікси -о, - е, - ому, - и, - і (тихо, добре, по-нашому, по-людськи, верхи, пішки, сьогодні, увечері);

3) лексична і словотвірна співвіднесеність з усіма відмінюваними частинами мови. Наприклад, прислівники тихо, весело, подовгу співвідносяться з прикметниками; удень, восени, угорі — з іменниками; по-моєму, по-своєму — із займенниками; нехотя, перегодя — із дієсловами; уперше, натроє, уп’ятьох — із числівниками.

У реченні прислівники найчастіше виступають у ролі різних обставин. Залежно від значення прислівники бувають обставинами:

а) способу дії. Собаки заскавуліли і кинулися врозтіч (І. Багряний). Святиня — це те, що людей об’єднує, збирає докупи (П. Загребельний). Рівно, тихо шуміло навкруги (О. Гончар);

б) міри і ступеня. У повітрі стало нестерпно душно, задихалися і люди, й тварини (В. Мезенцев). Чи думка Задьори видалася йому [Васькові] такою дотепною, чи вже знесилився вкрай, але рука з палицею йому опустилася (В. Винниченко);

в) місця. Знадвору почувся гамір (В. Вінграновський). Тисячі сіл вогнями благань і скорботи піднялися вгору і вугіллям та попелом упали додолу (М. Стельмах). Удома, у родині, Іван часто був свідком неспокою і горя (М. Коцюбинський);

г) часу. Воно на те й заходилось спочатку (Л. Костенко). Та завтра вже буде Стрітення (І. Драч). Що влітку родиться, то взимку згодиться (Народна творчість). Відтоді й вирощують у нас рибу на рисовому полі (В. Іваненко);

ґ) причини. Вірьовка була трохи покоротка, він [Григорій] її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині (І. Багряний). Спросоння не добереш, чи то людина, чи вітерець, чи місяць золотою пучкою стукає в шибки (М. Стельмах);

д) мети. Навіщо тут вночі блукаєш ти, дитино нерозумна? (І. Кочерга). Йому здавалось, що дерева навмисну заступають дорогу (О. Донченко).

Зрідка прислівники можуть пов’язуватися з іменниками і виражати ознаку предмета. Тоді вони виступають у ролі неузгодженого означення. Карлос вибрав шлях направо, Гвідо вибрав шлях наліво, а Бертольд подався просто (Леся Українка).

Такі прислівники, як треба, потрібно, шкода, можна, необхідно, жаль, пора, соромно, прикро, слід тощо, виконують роль присудків у безособових реченнях і становлять окрему групу присудкових прислівників. Сором сліз, що ллються від безсилля (Леся Українка).