Основи психології і педагогіки - Степанов О. М. 2006

5. Психологія індивідуальності

5.1. Темперамент

5.1.2 Історія розвитку вчення про темперамент

Існування індивідуальних відмінностей у психічній діяльності людини було помічено давно. Першу спробу з'ясувати їх причини зробив давньогрецький лікар Гіппократ (V— IV ст. до н. е.). Ґрунтуючись на тодішній матеріалістичній філософії, що визнавала чотири основні начала (землю, воду, вогонь і повітря) і пов'язувала з ними чотири властивості (твердість, рідинний стан, тепло і холод), він за аналогією стверджував, що тіло людини теж складається з чотирьох елементів — гуморів, соків: крові (тепла), слизу (холоду), чорної жовчі (вологості) і жовтої жовчі (сухості). Поєднанням цих соків, красисом, пояснював усі особливості організму.

Флегматичний тип, вважав Гіппократ, зумовлений переважанням у красисі слизу (phlegma). Для людей цього типу властиві сповільненість дій, важке переключення на іншу діяльність, емоційна невиразність.

Переважання жовтої жовчі (chole) визначає холеричний тип, якому властиві велика енергійність і активність, поривчастість рухів, нестримність у діях.

Домінування крові (sanguis) визначає сангвінічний тип, який відзначається великою активністю та емоційністю, багатою мімікою, барвистою мовою, швидкими рухами і легким пристосуванням до оточення.

Меланхолійний тип характеризується переважанням чорної жовті (melas chole), і йому властиві мала активність, уповільненість у діях, швидка втомлюваність.

Учення Гіппократа розвивав давньоримський лікар Гален (II ст.), який для позначення поняття «нервово-конституційний тип» використав латинський термін «темперамент» (temperamentum), що означав узгодженість, устрій, правильне співвідношення частин. За його твердженнями, кожна людина належить до одного з тринадцяти темпераментів.

Наївна гуморальна (рідинна) теорія темпераменту існувала тривалий час, хоч і не давала правильного пояснення фізіологічних основ властивостей людини.

Аристотель вважав, що темперамент залежить від якості крові людини (густини і теплоти). Ця точка зору була підтримана в пізніші часи у працях німецького психіатра і психолога Ернеста Кречмера (1888—1964) та інших дослідників.

Цікаві думки щодо природи темпераменту висловлював німецький філософ Еммануїл Кант (1724 —1804), стверджуючи, що сангвінічний темперамент характеризується швидкою зміною емоцій за незначної їх глибини, холеричний — гарячковістю, поривчастістю дій і вчинків, меланхолійний — глибиною і тривалістю переживань, а флегматичний — повільністю і спокійністю.

В. Вундт трактував темперамент як індивідуальну схильність до афектів. Холериків і меланхоліків він зараховував до групи із сильними афектами, а в сангвініків і флегматиків відзначав слабкі афекти.

Гуморальний підхід не зміг розкрити природу темпераменту. Тому на зміну йому в XIX—XX ст. прийшли нові теорії, автори яких намагалися знайти фізіологічні основи темпераменту в морфологічних особливостях людської голови (Ф. Галль), у товщині нервових волокон (В. Бехтерев), у особливостях будови організму, його конституції (Е. Кречмер, Вільям Шелдон (1899—1977) та ін.).