Політологія - Є.В. Перегуда 2011

Світові політичні процеси
Україна в системі міжнародних відносин

Проголошення незалежності України та розвиток її зовнішньої політики відбувались в умовах краху біполярної системи міжнародних відносин, становлення багатополюсного світу, швидкого зростання нестабільності, загострення глобальних проблем тощо.

Внутрішніми чинниками зовнішньої політики України були:

■ проголошення неоліберальних суспільних реформ, що зумовило курс на інтеграцію до світових ринків, міжнародної спільноти в цілому;

■ особливості економічного розвитку. Україна була серед найрозвинутіших республік екс-СРСР, але 45% продукції виробляв її військово-промисловий комплекс, а потенціал інших галузей базувався на застарілих матеріало- та енергомістких технологіях. Це обмежувало амбіції України, перетворювало її на постачальника напівфабрикатів високої собівартості та збільшувало залежність від постачальників енергоресурсів. Для перебудови економіки потрібні були величезні інвестиції, яких країна не мала;

■ потенціал України як транзитора енергоресурсів. Її територією пролягають магістральні газо- та нафтопроводи, вона знаходиться на перетині торговельних шляхів;

■ військовий потенціал. Хоча Україна мала найчисельнішу армію в регіоні, її обороноздатність була нівельована кризою 1990-х рр. До того Україна не могла використати ядерну зброю, якою володіла в перші роки незалежності, для отримання істотних зовнішньополітичних переваг;

■ географічне положення та історичні традиції. Згідно з концепцією С. Хантінгтона, Україна знаходиться на зламі трьох цивілізацій — північноатлантичної, православної та мусульманської, а відтак — в одній з найбільш конфліктогенних зон. Лінії міжцивілізаційного розколу пролягли не просто по території країни, а всередині її суспільства. До того тривале перебування регіонів у складі різних держав зумовили відсутність внутрішньої консолідації суспільства, різкі розбіжності зовнішньополітичних орієнтацій;

■ особливості внутрішньої боротьби за владу, використання елітами зовнішньополітичного чинника в цій боротьбі, звідси — ослаблення позицій України у діалозі з суб’єктами міжнародної політики.

Перелічені та інші чинники зумовили розходження зовнішньополітичних орієнтацій населення регіонів України. Якщо на заході популярні гасла зближення з європейськими та євроатлантичними структурами, то на сході та півдні — співпраці з Росією. На півдні діють структури, які орієнтовані на співробітництво з мусульманським світом.

Організаційна структура зовнішньої політики України включає:

■ Верховну Раду України. Вона ухвалює основні засади зовнішньої політики, ратифікує міжнародні договори тощо. У складі Верховної Ради діють комітети з питань зовнішньої політики, національної безпеки тощо;

■ Президент, який керує реалізацією зовнішньої політики, укладає міжнародні договори, здійснює візити, проводить переговори, призначає міністра закордонних справ, послів України тощо;

■ Кабінет Міністрів та інші центральні органи виконавчої влади, які здійснюють зовнішньополітичні дії в межах своєї компетенції, укладають міжурядові та міжвідомчі угоди тощо;

■ Міністерство закордонних справ;

■ регіональні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, які укладають угоди з регіонами інших держав.

Вплив на формування зовнішньої політики України здійснюють політичні партії, громадські організації, фінансово-економічні структури тощо.

У вищезазначених зовнішньо- та внутрішньополітичних умовах чіткий вибір на користь однієї зовнішньополітичної стратегії був маловірогідний. Політику України у 1990-х — на початку 2000-х рр. прийнято називати багатовекторною, тобто спрямованою на розвиток відносин з усіма основними центрами сили — США, Євросоюзом, НАТО, СНД, Китаєм тощо.

Але в перше десятиліття незалежності західний вектор все ж виділявся. Україна стала членом міжнародних організацій — МВФ (1992), ОБСЄ, Ради Європи (1995), Центральноєвропейської ініціативи (1996) тощо, уклала з НАТО угоду про співробітництво в рамках програми «Парнерство заради миру» (1994), Хартію про особливе партнерство (1997), стала членом Ради Євроатлантичного співробітництва (1997). Важливе місце в українській політиці посідали відносини стратегічного партнерства з Польщею. Західні організації створили систему надання грантів громадським структурам в Україні. Попри це, Україна не стала «своєю» для Заходу. Це було пов’язано як з внутрішньоукраїнськими (зокрема, гальмуванням важливих реформ, невизначеністю з остаточними пріоритетами зовнішньої політики), так і з іншими чинниками (зокрема, небажанням Заходу загострювати стосунки з Росією).

Незважаючи на роль західного вектору, важливе місце в зовнішній політиці України посідали відносини з Росією та іншими країнами. У 1997 р. був укладений українсько-російський міждержавний договір, яким було підтверджено непорушність кордонів. Намагаючись диверсифікувати джерела постачання енергоресурсів, Україна розвивала відносини з Туркменистаном, Азербайджаном тощо. У 1997 р. було створено організацію ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), до завдань якої відносили прокладання нових шляхів постачання енергоресурсів, у 1999 р. — Організацію чорноморського економічного співробітництва.

У 2000-х рр. дискусії щодо зовнішньополітичних пріоритетів загострились. Це було пов’язано з зовнішніми чинниками, зокрема консолідацією російської влади, посиленням експансії Росії, консолідацією на пострадянському просторі, підписанням угод про Єдиний економічний простір (2003), створенням Митного союзу, а також загостренням боротьби за владу в самій Україні, до якої задіювався зовнішньополітичний чинник.

Незважаючи на це, слід констатувати в цілому збереження Україною багатовекторної політики. Україна стала членом Світової організації торгівлі (2008). Пріоритетом зовнішньої політики України залишається європейська інтеграція. Послідовними кроками в цьому напрямі стали вступ до Енергетичної співтовариства, схвалення Плану дій щодо введення безвізового режиму з Євросоюзом, переговори відносно Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі. Водночас Україна не відмовляється від пошуку прийнятної формули щодо співробітництва з Митним союзом.

Згідно з Законом «Про Основні засади внутрішньої та зовнішньої політики України», який парламент прийняв у 2010 р., зовнішня політика України ґрунтується на принципах: суверенної рівності держав; утримання від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або незалежності будь-якої держави; поваги до непорушності державних кордонів; вирішення міжнародних спорів мирними засобами; поваги до прав людини та її основоположних свобод; невтручання у внутрішні справи держав; взаємовигідного співробітництва між державами; пріоритету загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права; застосування Збройних Сил України лише у випадках актів збройної агресії проти України; боротьби з міжнародним тероризмом та піратством тощо.