Політологія - Є.В. Перегуда 2011

Політичні процеси
Виборчий процес та виборчі системи

Вибори (elections) органів влади — одна з ознак демократії. Але нині не лише демократії вживають цей механізм формування влади. Вибори проводяться й у недемократичних державах — колишніх СРСР, Італії, Іспанії, нинішніх Туркменистані, Узбекистані, Білорусі. Це пов’язано з тим, що вибори є не лише способом формування влади, а й її легітимації. Навіть в недемократичних країнах влада, сформована на виборах (нехай вони лише декоративні), оголошує себе такою, що підтримується населенням.

Але в середовищі політологів ширяться й інші оцінки виборів. Ю. Хабермас вважає, що вибори органів влади є виборами рабами своїх панів, С. Телешун — що вибори є способом не залучення, а відсторонення громадян від влади. У О. Енкарнасьйона «елективна демократія» в його ієрархії демократій посідає нижчу сходинку, адже громадяни беруть участь у здійсненні влади на виборах, а між ними вони відлучені від неї.

Частково це пов’язано з тим, що раніше вважалося, що на виборах визначається не лише, який політик чи партія будуть при владі, а й стратегія розвитку країни. Натомість зараз ідеологічний аспект виборів нівелюється. Кандидати та політичні сили говорять виборцям те, чого вони хотять чути, вони пропонують себе виборцям, які є покупцями на політичному ринку. Політики можуть обіцяти будь-що, а після виборів — забути обіцянки. Щоправда, вони пам’ятають про наступні вибори, але сподіваються, що доведуть виборцям, чому не могли зробити того, що обіцяли.

Відсутність принциповості зменшує інтерес виборців та є причиною неучасті у голосуванні. Ухиляння від голосування називається абсентеїзмом. Політики борються з цим, адже абсентеїзм делегітимізує режими.

І все ж вибори — не достатній, але необхідний критерій демократії. Демократія — це не лише вибори, але без них демократії не буває.

В більшості країн обирають: депутатів парламентів, президентів, органи місцевого самоврядування, мерів. Рідше обираються керівники великих регіонів, глави урядів, посадові особи місцевого самоврядування. У США через вибори проходять шерифи, прокурори, судді тощо.

В Україні обираються: Президент, депутати Верховної Ради України, Верховної Ради Криму, голови та ради міст, сіл та селищ (в деяких містах обирають ради районів), обласні та районні ради. Останні обирають зі свого складу голів рад. Ради міст обирають виконавчі органи.

Передумовою виборів є законодавча їх регламентація. Закони про вибори визначають учасників виборчого процесу, регламентують їх права та обов’язки, терміни виборів, процедуру виборів, правила визначення переможців, механізм громадського контролю за виборами тощо. Ці закони, як правило, ухвалюють парламенти.

В більшості країн діє кілька законів, що регламентують вибори різних органів, в деяких — виборчі кодекси. В Україні нині діють закони «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, міських, сільських та селищних голів». Напередодні майже усіх виборів ухвалювалися нові закони або вносилися зміни до діючих. Це пов’язано зі зміною відносин між політичними силами. Парламентські партії вносили зміни для отримання переваг щодо інших учасників. У 1997 - 2007 рр. партійні фракції намагалися збільшувати роль партій на виборах. У 2010 р. Партія регіонів сприяла ухваленню закону про місцеві вибори, який вилучив з його учасників блоки, що скоротило можливості опонентів.

Прагнення політичних сил створити для себе комфортні умови порівняно з опонентами властиве не лише пострадянським країнам. Так, у Франції на початку 1950-х рр. правоцентристи впровадили мажоритарну систему, що зменшило успіхи комуністів. Після приходу у 1980-х рр. до влади соціалісти впровадили пропорційну систему, але правоцентристи, повернувши собі більшість, повернули й мажоритарну систему.

Виборчий процес складається зі стадій: оголошення виборів; формування виборчих комісій (дільничних, окружних); розробка графіку виборчої кампанії; складання списку виборців; висунення кандидатів; агітація; голосування; підрахунок голосів; оприлюднення результатів.

Виборче право поділяється на активне та пасивне. Під активним розуміють право обирати владу, під пасивним — право бути обраним.

Виборче право надається не усім мешканцям території, де проводяться вибори. Обмеження у використанні виборчого права називається цензом. Основний ценз — приналежність до громадянства держави. У низці країн пасивне право на виборах місцевого самоврядування надається не лише громадянам. Так, в Україні на початку 2000-х рр. головою одного з сіл було обрано громадянина Пакистану.

Ще один ценз — віковий. Участь в обранні влади та обрання до неї пов’язані з відповідальністю, яку бере на себе людина. Громадяни України мають право голосувати з 18 років. Вік, з якого громадянин набуває пасивного виборчого права, встановлюється ще більшим. Якщо депутатом місцевої ради чи мером громадянин України може стати теж з 18 років, то народним депутатом — з 21 року, а Президентом — з 35.

Поширеним є ценз осілості. Для балотування в президенти України громадянин має протягом 5 останніх років постійно мешкати в Україні. А Президентом США може взагалі стати лише той, хто народився в США.

У різні часи в державах світу існували цензи — майновий, статевий (донедавна в багатьох країнах жінки не брали участь у голосуванні) тощо.

Типологія виборів. Вибори класифікуються:

- залежно від органів, які обираються — президентські, парламентські, вибори місцевих рад, вибори голів міст (сіл, селищ) тощо;

- залежно від рівня органів, які обираються — міжнародні (в країнах Євросоюзу — до Європарламенту), національні, регіональні, місцеві;

- залежно від збереження таємним факту, за кого голосує виборець — таємні та відкриті (в сьогоднішньому світі більшість виборів таємні);

- залежно від того, від якої кількості громадян обирається депутат або скількох депутатів може обирати громадянин — рівні та нерівні. Приклад останніх — вибори до Сенату Конгресу США, куди кожен штат незалежно від чисельності населення делегує 2 депутатів;

- залежно від того, обирає громадян владну особу або того, хто буде обирати її — прямі та непрямі. Приклад останніх — вибори Президента США. Громадяни обирають виборщиків, які обирають Президента;

- чергові та позачергові. Позачергові проводяться в разі дострокової відставки посадової особи (органу), що обирається, або коли немає можливості розв’язати політичні кризи без виборів тощо. В Україні позачергові парламентські та президентські вибори проводились у 1994 р., рішення про що було прийняте після шахтарських страйків. Позачерговими були й вибори у 2007 р. Верховної Ради (це було пов’язано з конфліктом між Президентом та парламентом), Київської міської ради та міського голови.

Оскільки абсентеїзм делегітимізує режими, один з важливих показників виборів — явка виборців. Останніми роками вона знижується в багатьох країнах. В деяких державах встановлюється мінімальний поріг явки (10 - 50%). Якщо голосує менша частка виборців, вибори визнаються недійсними — вважається, що влада не користуватиметься підтримкою. В останні роки в багатьох країнах політики намагаються знизити чи скасувати поріг явки, щоб унезалежнити владу від настроїв громадян.

Виборча система — сукупність правил і прийомів, що застосовуються на виборах. Найбільш поширена типологія виборчих систем враховує критерії голосування та розподілу мандатів. За нею вибори бувають:

■ пропорційними. На них громадяни голосують за списки кандидатів від партій (блоків партій), а мандати депутатів розподіляють між партіями (блоками) пропорційно частці голосів. Позитивною рисою цих виборів є те, що розклад депутатів віддзеркалює співвідношення переваг виборців, негативною — вони не завжди сприяють чіткій політичній структуризації органів влади, а тому ускладнюють прийняття рішень.

Останнє особливо відчутне при атомізованой партійній системі та системі поміркованого плюралізму. Щоб нівелювати загрозу дрібнопартійності, впроваджується загороджувальний (прохідний) бар’єр. Він встановлюється у відсотках голосів. Лише набравши його, партія бере участь у розподілі мандатів. Він складає від частки відсотку до 10% (у Туреччині).

Пропорційні вибори поділяються на вибори з закритими (виборець голосує за списки, не впливаючи на розподіл місць у них, як нині в Україні) та з відкритими (голосують як за список, так і за окремих кандидатів у списку) списками. Вважається, що система з відкритими списками демократичніше, але вона більш складна, вимагає більшої поінформованості громадян (інколи вона навіть передбачає, що виборці можуть голосувати за список однієї партії та за окремих кандидатів іншої).

За пропорційних виборів можуть існувати єдиний округ, від якого обираються усі депутати (як в Україні), або декілька округів, від яких обирається частина депутатів.

При підрахунку голосів використовується показник виборчого метру (квоти) — найменше число голосів, необхідне для обрання 1 депутата.

■ мажоритарними. Голосують за окремих кандидатів. Обраним є той, хто набрав більшість. Як правило, країна поділена на округи, від кожного обирається один депутат. Такі вибори поділяються на мажоритарні вибори відносної більшості, коли перемагає кандидат, що отримав голосів більше за інших (ця система існує у Великобританії, колишніх англійських колоніях), та мажоритарні вибори абсолютної більшості — перемагає кандидат, що набрав 50% голосів + 1 голос (Франція, Білорусь);

■ змішаними. Частина депутатів обирається за пропорційною, частина — за мажоритарною системою. Застосовується, зокрема, у ФРН.

Мажоритарні вибори абсолютної більшості, як правило, проходять у два тури. Якщо необхідну кількість голосів у першому турі не набирає жоден кандидат, у другому беруть участь ті, хто набрав у першому турі більшу кількість голосів. Отже, вибори також поділяються на одно- та двотурові. Двотуровими найчастіше бувають вибори президентів. У деяких країнах вибори можуть відбуватися у три та навіть більшу кількість турів.

В Україні на виборах до Верховної Ради та місцевих рад у 1990 - 1997 рр. діяла мажоритарна система абсолютної більшості з порогом явки 50%+1 голос. Це призвело до того, що у 1994 - 1998 рр. конституційний склад парламенту ніколи не був повністю сформований та до перманентних перевиборів в округах, де кандидати не були обрані. У 1998 р. на парламентських виборах було впроваджено змішану систему — по 50% депутатів обиралися за закритими списками партій (блоків) та за мажоритарною системою відносної більшості, а поріг явки було скасовано. На виборах до місцевих рад в цей час діяла мажоритарна система відносної більшості без порогу явки. З 2006 р. й Верховна Рада, й місцеві ради (крім сільських) обиралися за пропорційною системою з закритими списками. Прохідний бар’єр становив у 1998 - 2005 рр. 4%, а з 2006 р. — 3%. У 2010 р. вибори до місцевих рад відбулись за нової системи — змішаної, але блокам було відмовлено в участі у виборах. Високою є вірогідність внесення таких змін й до системи виборів Верховної Ради, які відбудуться у 2012 р.

Тип виборчої системи залежить від національних традицій та ситуативних чинників. Значно впливає розклад сил в еліті. Так, впровадження змішаної системи у 1998 р. та пропорційної у 2006 р. в Україні було зумовлене партійною структуризацією політикуму та намаганням політичних угруповань нівелювати негативний вплив президентського авторитаризму. Виключення у 2010 р. на місцевих виборах блоків партій з кола суб’єктів висування кандидатів було пов’язане з прагненням правлячої партії обмежити вплив основних опонентів, які представляли блоки партій.

Отже, є зв’язок між станом партійної системи та типом виборчої системи. Водночас тип виборчої системи теж впливає на стан партійності.

Таблиця 7. Закони Дюверже щодо кореляції виборчих та партійних систем.

Організація виборчої кампанії. Учасниками виборчого процесу є: виборці; кандидати на посаду, на яку здійснюється обрання (в депутати, президенти); політичні сили, що висунули кандидатів; спостерігачі за організацією виборчої кампанії, ходом голосування та підрахунком голосів (вони представляють не лише політичні сили, а й громадські організаці, зокрема міжнародні); засоби масової інформації.

Може здатися, що зацікавленість у результатах виборів мають лише ці категорії. Але це не зовсім так. До кола учасників виборчої кампанії належать також особи, задіяні в її організації (насамперед члени виборчих комісій). Враховуючи, що вони часто делегуються політичними силами, ці особи як громадяни мають політичний інтерес щодо результатів виборів, а їх дії впливають на результати голосування.

Є й інші індивіди та групи, які, хоча вони не є безпосередніми учасниками виборчого процесу, здатні вплинути на хід виборів. Це органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовці. Вони надають приміщень під голосування, вирішують інші питання забезпечення роботи виборчих комісій. Вірогідно, ці громадяни теж не будуть політично нейтральними, відтак їх дії можуть впливати на голосування. Врешті-решт органи влади (парламент), ухвалюють правила виборів.

Не слід забувати про суди, повноваження яких прописані у виборчому законодавстві, але які на власний розсуд ухвалюють рішення, що впливають на голосування — щодо відповідності законодавству діяльності виборчих комісій, інших учасників (аж до їх зняття з балотування) тощо.

Кожен з суб’єктів розробляє алгоритм дій під час виборчих кампаній з метою реалізації власних інтересів. В політології це віддзеркалюється у понятті виборчої інженерії. До методів цієї інженерії в частині організації виборчої кампанії В. Бебик відносить: зміну виборчих процедур; маніпулювання кордонами виборчих округів; відбір часу для проведення виборів; добір лояльного складу виборчих комісій; практику голосування вдома.

Політичні сили та кандидати, що беруть участь у виборах (балотуються), формулюють стратегію виборчої кампанії, її тактику, здійснюють організаційну діяльність. До стратегії виборчої кампанії належать: декларування причетності до партії, блоку, лідера; створення міжособистісного контрасту кандидатів; створення ідеологічного контрасту; ставка на головну проблему; формування позитивного іміджу; створення негативного іміджу конкурентів; утворення коаліцій; ставка на владні структури, на суспільно-політичні структури, на ЗМІ; деморалізація конкурентів.

Тактика виборчої кампанії передбачає дії щодо реалізації стратегії. Розробка плану дій передбачає їх послідовність, вирішення питань ресурсного забезпечення, кореляцію цих дій з діями інших учасників виборчого процесу, зокрема й конкурентів тощо.

Організаційний бік участі у виборах передбачає створення передвиборного штабу, розподіл обов’язків та відповідальності між його членами (до цих обов’язків належать розбудова зв’язків з іншими учасниками виборів, зокрема органами влади, конкурентами, громадськими організаціями,

ЗМІ, ресурсне забезпечення, координація дій регіональних штабів, робота з активістами тощо). Важливий напрям організації виборчої кампанії — контроль за діями низових ланок (регіональних штабів тощо).

Елементом виборчої кампанії є її моніторинг, мета якого — інформаційне забезпечення розробки та реалізації тактичних дій кандидата (політичної сили). Він включає відслідковування та аналіз наслідків дій самого кандидата (політичної сили), опонентів, інших учасників виборів. На основі інформації аналітичні служби розробляють пропозиції щодо реагування, корегування тактики передвиборчої кампанії, план дій кандидата тощо.