Політологія - Є.В. Перегуда 2011

Політична свідоміст та політична культура
Політична участь та політична соціалізація

Індивіди — головні суб’єкти політики. Вони не лише вступають у відносини, а й визначають характер функціонування політичних інститутів. Але людина є й об’єктом політики. «Організований капіталізм» сприяв появі концепції людини як гвинтика суспільного механізму. Структурний функціоналізм твердив про знеособлення інституційних ролей, біхевіоралізм — про те, що дії людей є реакціями на зовнішні стимули. Історія засвідчила хибність цих постулатів. Тоталітаризм не змінив природу людини, а вчені виявили, що на однакові стимули люди реагують по-різному. Отже, вони не є пасивними об’єктами впливу. Вибухнула постбіхевіоральна революція, спрямована на вивчення внутрішніх цінностей людей. Людський чинник відчувається й в інших теоріях. Неоінституціоналізм оцінює політичні інститути не як надіндивідуальні структури, а як групи індивідів, що переслідують власні цілі. Але концепція людини-гвинтика не усунена повністю. Не лише за тоталітаризму, а й за інших форм «організованого суспільства» людина відчужується від управління.

Політичне відчуження — перетворення чинників політичного життя на чужі щодо людини сили, що панують над нею. Прислуговують цьому й новітні технології. ЗМІ, політреклама стають засобами маніпулювання свідомістю.

Щоправда, інколи виникає ілюзія виходу за межі владного контролю. Вибухають революції, як-от на зламі 1980 - 1990-х рр. та в першій половині 2000-х рр. в колишніх соціалістичних країнах або в арабському світі у 2010 - 2011 рр. Але часто революції обмежуються зміною еліт, а механізми владарювання зберігаються. До того ж революції так само проектуються елітами — опозиційними або й частиною владних.

Регламентованість може формувати виконавську дисципліну, але породжує конформізм — відмову від критичного осмислення дійсності, погодження на цінності та інтереси, які людині нав’язують, або асоціальну поведінку з надією уникнути політики. Але це не означає, що людина таки уникає її. Адже, якщо вона не бере участі у виборах, її бюлетень буде використаний для фальсифікацій. Навіть якщо людина не бере безпосередньої участі у політиці, її дії в сім’ї, на роботі все одно регламентуються суспільними нормами. Отже, прагнення уникнути політики насправді означає зменшення можливостей впливати на власне життя.

Хоча авторитарні режими сприяють, щоб громадяни менше цікавилися політикою, сподіваючись зменшити потенціал протесту, в цілому влада стимулює участь громадян у санкціонованих нею подіях. Інколи — примусово. Так, у деяких країнах відмова від голосування карається штрафом чи ув’язненням. Опозиція теж здійснює тиск на виборців, звинувачуючи їх у негромадянськості. Тому прагнення уникати політики не слід плутати з прагненням уникати участі в акціях, які ініціюються політсуб’єктами, і наданням переваги неінституційним формам участі.

Політична участь — це дії громадян з метою впливу на політичну владу, на процес прийняття політичних рішень.

Проблема політичної участі історично пов’язана з проблемою громадянства. Зазвичай громадянство визначають як правовий зв’язок індивіда з державою, який зумовлює володіння правами та обов’язками, зафіксованими у законах. Згідно з законами України, політичні права — це право на свободу слова, переконань, обирати владу та бути обраним, створювати партії, громадські організації, звертатися до влади тощо.

Існують два способи набуття громадянства — за фактом народження та через натуралізацію (у відповідності з законодавством країн). Законодавство деяких країн допускає подвійне громадянство, тобто можливість бути водночас громадянином двох та більше країн. Але при цьому часто вимагається визначитися з пріоритетом громадянської приналежності. Так, законодавство США дозволяє громадянину іншої держави стати громадянином США, але він втрачає обов’язок служити в армії «першої батьківщини», інакше позбавляється громадянства США. Водночас громадянин США не має права вступити у громадянство іншої держави — тоді він теж втрачає громадянство США. Закони України не допускають подвійного громадянства. Це викликано проблемами національної безпеки у відносинах з іншими країнами-сусідами. Певні політичні сили України вважають необхідним дозволити подвійне громадянство.

Але паспорт може пов’язувати громадян між собою та з державою менше, ніж їх розмежовують соціальні суперечності або пов’язують спільні ідентичності. Відтак використання прав та дотримання обов’язків пов’язане не лише з формальним громадянством, а й з суб’єктивним ставленням до держави та співгромадян. Це ставлення актуалізується у понятті громадянської культури. Остання характеризується, зокрема, таким показником як довіра. За Ф. Фукуямою, довіра — це готовність суб’єкта соціальної дії до встановлення відносин з іншими суб’єктами.

Стан довіри пов’язаний з розвитком мереж соціальних взаємодій. 2000-ті рр. були відзначені активним їх становленням. Електронні технології розширюють їх можливості. Р. Патнем розрізняє два типи мереж — горизонтальні, що об’єднують індивідів зі схожим статусом, та вертикальні, які об’єднують людей з нерівними статусами у відносинах ієрархії.

Але соціальні мережі часто є не спонтанними, а цілеспрямовано створюваними, зокрема політиками. Мережі можуть зміцнювати довіру або стимулювати конфлікти. Т. Бернерс-Лі вважає, що великі соціальні сервіси роз’єднують, бо тримають дані «за стіною».

Отже, подолання концепції людини-гвинтика є складною проблемою. Нині немає надійних свідчень можливості її вирішення. Теоретично варіантом розв’язання є формування нових форм соціальності та політичних дій, але вони теж можуть ставати механізмом відчуження.

Дія людини є наслідком впливу на неї безлічі зовнішніх та внутрішніх чинників. Двигун поведінки — потреби. Найбільш відома класифікація А. Маслоу виділяє такі потреби: фізіологічні та сексуальні; екзистенційні (в безпеці та стабільності); соціальні (у спільній діяльності з іншими); престижності; духовні.

Людина діє, коли потреба не задоволена повністю. Її задоволення вимагає механізмів, зокрема політичних. Формується політичний інтерес — ставлення до влади, інших суб’єктів, що є рушійною силою політичної дії. В інтересах людини може бути прихід політичної сили до влади, прийняття закону, реалізація партпрограми. Інтерес змушує її діяти.

За суб’єктами виокремлюються індивідуальні та групові інтереси (професійних, етнічних, територіальних груп, організацій). Так, інтерес будівельників полягає у спрощенні отримання дозволів. Груповий інтерес не існує поза індивідами. Він виникає, коли збігаються індивідуальні інтереси. Чим більше група, тим складніше досягти співпадіння. Але інтерес може бути сформований завдяки зовнішньому впливі. Методами впливу є переконання, нав’язування, маніпуляція. Тому деякі дослідники розцінюють групові інтереси як такі, що нав’язані одними членами групи іншим, а національні — як інтереси, нав’язані одними індивідами та групами іншим.

Виокремлюють інтереси в сфері економічної, соціальної, військової, регіональної, зовнішньої політики. Так, керівники регіонів зацікавлені, щоб більше коштів від податків залишалося у бюджеті регіонів.

Оскільки інтереси переносяться на предмети, духовні явища, останні набувають соціальних властивостей. Речі, предмети, явища політичної сфери, які оцінюються як засоби задоволення потреб, реалізації політичних інтересів, називаються політичними цінностями. Такими виступають також людина, її права та свободи (для лібералів), нація (для націоналістів), суспільні традиції (для консерваторів), мир, справедливість, демократія, влада, мова тощо. Оскільки формування політичних цінностей є наслідком взаємодії, включення в політичні відносини, якість цих відносин є найбільшою цінністю.

Діяльність є наслідком порушення рівноваги між зовнішнім середовищем та потребами. Її збудник може знаходитися й поза людиною, й всередині її. Адже діяльність є не сумою реакцій, як вважали біхевіоралісти, а сукупністю усвідомлюваних дій. Внутрішні збудники дії є мотивами. Насамперед вони визначаються політичними інтересами та цінностями. Мотивами можуть бути прагнення влади, змін у регулюванні певної сфери. Мотиви формуються в спілкуванні з іншими, тому мотивом може стати зовнішній стимул, якщо він стане суб’єктивно значущим.

Мотиви бувають ідеологічними, нормативними, статусно-рольовими. Про сучасних політиків, зокрема українських, часто говорять, що їх діяльність визначається мотивом до отримання (зміцнення, утримання) влади. Це пояснюється тим, що саме влада є важелем реалізації політичних інтересів та втілення політичних цінностей.

Оскільки учасник політики зіштовхується з перешкодами, реалізація його інтересів пов’язана з політичною волею, що проявляється у прагненні домагатися реалізації цілей попри перешкоди.

Залежно від суб’єктів виокремлюють індивідуальну та групову (партійну, урядову, громадську) діяльність, залежно від сфери діяльності — внутрішньо- та зовнішньополітичну, парламентську, діяльність у сфері економічної, соціальної, екологічної тощо політики, залежно від характеру — ідеологічну, агітаційну, організаційну, управлінську та інші. В контексті політичних подій діяльність може бути передвиборною тощо.

Сьогодні в широких колах громадян України поширена думка, що пересічні громадяни не впливають на політику. Грунт для цього дають події останніх років, дії еліт. І все ж це не зовсім так. Коли еліти складаються з багатьох угруповань, які конкурують за владу, думка населення важлива для них. Одним з прикладів цього було гальмування у березні 2011 р. пенсійної реформи в Україні. Ще одним прикладом стали революції 2010 - 2011 рр. на арабському Сході, хоча раніше ці країни вважалися зразком того, що маси не впливають на владу.

Існує безліч форм політичної діяльності та участі. Професійний політик може брати участь у керівництві організаціями, розробці їх програм, організації масових акцій, законотворенні, здійсненні влади тощо. Політичне керівництво — визначення цілей, завдань розвитку суспільства (держави/партії), організація спільноти на досягнення цілей.

Основна форма політичної участі пересічного громадянина — вибори та референдуми. Але вона не обмежується голосуванням, а може включати участь в агітації, роботі виборчих комісій. Громадяни можуть брати участь у масових акціях (мітинги, демонстрації), звертатися до влади з пропозиціями (вимогами), брати участь у роботі громадських організацій, обговорювати проблеми суспільного розвитку тощо.

Громадяни України можуть ініціювати референдум. Для цього має бути створена ініціативна група, що реєструється у Центральній виборчій комісії, а після створює групи зі збирання підписів за проведення референдуму. Всього таких підписів має бути зібрано не менше 3 млн. з певними вимогами щодо мінімальної кількості в областях.

Також громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду з проханням з’ясувати відповідність Конституції будь-якого правового акту (закону), але робити вони це мають через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Опротестувати дії або бездіяльність посадових осіб органів влади громадяни можуть в адміністративних судах.

Нині поширюються форми політичної участі з застосуванням електронних комунікацій. Виник термін «електронна демократія». Детально ця проблема аналізується в наступному розділі посібника.

Політологія не лише описує форми політичної участі, а й класифікує їх. Політичні дії поділяються на санкціоновані та несанкціоновані, законні та незаконні. Так можуть класифікуватися схожі дії. Невідповідність дії закону не означає, що вона не схвалюється оточенням суб’єкта. Так, «підприємницький майдан» в 2010 р. з вимогами зміни Податкового кодексу не був санкціонований, але був схвалений частиною суспільства.

Відмова влади або опонента йти на поступки часто змушують громадян вдаватися до конфліктних форм політичної участі.

Політичні дії поділяються на добровільні та примусові. В першому випадку громадяни вдаються до дій згідно зі своїм бажанням, у другому — їх примушують. В Україні були непоодинокі випадки, коли керівники установ примушували підлеглих під загрозою звільнення (невиплати зарплати) брати участь у політичних акціях. Але в сучасному суспільстві форми примусу стали витонченішими. Не можна повністю добровільною вважати участь громадян в акціях за винагороду. Ще однією формою примусу є маніпулювання. У 2004 р. багато людей брали участь у «помаранчевій революції» тому, що ЗМІ поширювали інформацію про фальсифікації або ж люди були налякані чутками про загрози від нової влади.

Серед соціальних, зокрема політичних, дій М. Вебер виділяв цілераціональні (люди керуються розумом), цінніснораціональні (цінностями) та афективні (здійснюються в стані афекту) дії.

Форми політичної участі можуть бути поділені на організовані (виникають внаслідок цілеспрямованої дії, підготовлені, розподілені ролі учасників) та стихійні (не підготовлені завчасно). Але стихійні дії можуть бути наслідком маніпулювання. Відтак те, що здається дією, до якої індивід вдався у стані афекту, справді може бути цілераціональною дією, просто цілі формулюються ззовні, а індивід є об’єктом маніпуляції.

За характером впливу політичні дії можуть бути прямими та опосередкованими. Формами прямої дії є голосування, участь у мітингах. Саме пряма дія дає відчуття залученості до політики.

Залежно від ставлення до влади діяльність поділяють на опозиційну, яка спрямована проти влади, та діяльність на її підтримку. Але не усі дії можна так класифікувати. Висунення вимог чи пропозицій до влади не дорівнює прагненню усунути певних діячів або політичні сили від влади. Для більшості громадян важливе не те, хто перебуває при владі, а те, як формується влада, як вона задіює важелі покращення життя індивідів. Надання пропозицій владі може бути оцінене й як підтримка її. Опозиційне ж ставлення формується тоді, коли індивіди переконуються в неспроможності влади вирішувати проблеми.

Аналізуючи особливості політичної участі громадян в Україні, дослідники часто звертають увагу на негативні чинники, що її зумовлюють. До них відносять недостатній рівень довіри у суспільстві, відсутність навичок демократичної участі, використання владою незаконних засобів реалізації цілей, значну вагу кулуарної політики. Деякі з цих чинників мають міцне коріння в історії України, інші пояснюються тим, що Україна лише знаходиться на початку формування суспільства на нових засадах.

Політична соціалізація — це інтеграція індивіда до системи політичних відносин у суспільстві. Її змістом часто називають засвоєння політичних знань, норм і цінностей, формування інтересів, що забезпечує вміння орієнтуватись у політичному просторі. Деякі дослідники вважають це визначення недостатнім, оскільки індивід в ньому виступає пасивним об’єктом впливу. Натомість, вказують вони, індивіди можуть самостійно створювати політичні групи та визначати норми їх функціонування. З цього приводу слід зауважити, що засвоєння норм, знань, цінностей є двостороннім процесом. Він не виключає активного зворотнього впливу індивіда на норми середовища, до якого він включається.

Інтеграція індивіда до системи політичних відносин відбувається через участь у діяльності політичних груп — агентів соціалізації. Їх можна поділити на 2 групи — первинні (сім’я, друзі, релігійні групи тощо) та вторинні (партії, громадські організації, органи влади, ЗМІ).

Політична соціалізація відбувається за рахунок різних механізмів. З. Фрейд виокремлював такі механізми, як імітація, ідентифікація, фон Візе — пристосуванство, суперництво, конфлікт. Ідентифікація з групою є поширеним механізмом політичної соціалізації. Вона може відбуватися через залучення до символів групи. Прикладом є ситуація в Україні в останні роки, коли люди носили речі кольору, з якими асоціювалася політична сила. Символи можуть носити не лише речовий характер. Ідентифікація може проявлятися й на рівні ідей, які відстоює група.

Політична соціалізація триває все життя. У ній можна виокремити етапи. Психологи твердять про важливість віку 8 - 13 років як етапу формування політичних поглядів. В цьому віці діти говорять не про політичний лад, а про лідерів. Після 13 - 14 років інформація складається в систему. 18 років вважаються віком, коли індивід може брати участь у політичному житті. У більшості країн, зокрема в Україні, з цього віку дозволено брати участь у виборах, вступати до партій. Обіймання політичних посад у більшості держав дозволено з більш старшого віку. Так, згідно з Конституцією України, народним депутатом можна стати у 21 рік, Президентом — у 35. Це пов’язане з тим, що рішення, що ухвалюють індивіди на цих посадах, впливають на інших громадян, тому їх прийняття пов’язане з відповідальністю, що формується з набуттям життєвого досвіду.