Політологія - Є.В. Перегуда 2011

Політична влада
Демократія як форма влади та демократизація

Демократія є формою політичної влади, за якої народ визнається її джерелом та носієм. Виборами демократія як форма влади не обмежується. У. Черчілль у Фултонській промові (1946 р.) відзначив три складові демократії: свобода слова, прямі вибори та незалежні суди. Через кілька

десятиліть Нобелівський лауреат з економіки Дж. Стігліц зауважив, що демократія — ширше поняття, ніж проведення виборів. «Чого варте право голосу без визнання права на певний мінімальний рівень життя?»

Термін «демократія» походить від грецьких «демос» (народ) і «кратос» (влада). Ідея античної демократії вперше була сформульована Геродотом. Її ознаками він назвав: обговорення суспільних справ на народних зборах; скасування майнового цензу; обіймання посад за жеребкуванням; оплата праці посадовців; звіти чиновників. У Римі через конфлікт між плебсом та патриціями виник народний трибунат, що уособлював владу народу (консулат уособлював владу царя, сенат — аристократію).

Ці форми демократії народились в Європі. Останнім часом стали звертати увагу на форми демократії в інших культурах. О. Гьофе, Б. Буго аналізують таке явище як палавер. Це форма народних зборів, що має тривалу традицію в Африці. Це форма демократії, але не в європейському розумінні, де більшість панує над меншістю. Палавер передбачає консенсус. Усі беруть участь в обговоренні, доки не досягнуто згоди. Палавер скликається у важливих ситуаціях, наприклад, внаслідок раптової смерті вождя, розбійницького нападу, природної катастрофи. Гьофе вважає, що консенсуальне правління мало місце у давній Ісландії, германських племен, слов’янських народів (віче та козацькі ради).

В індустріальному суспільстві, де спілкування більш опосередковане, палавер як форма демократії має сенс скоріше за все, в двох виявах: 1) на рівні місцевого самоврядування; 2) як право меншості бути почутим.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (за якої рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки громадян — на виборах, референдумах, при всенародному обговоренні законопроектів, на мітингах, демонстраціях, під час опитувань громадської думки) і представницьку (розгляд і вирішення державних питань представниками населення, наприклад, у парламенті).

Початок XX ст. характеризувався бюрократизацією системи управління. Це ставило під сумнів можливості досягнення демократії в класичному розумінні. Почали формуватись нові її доктрини.

М. Вебер висунув концепцію «плебісцитарної демократії». Оскільки формалізація відносин в сучасних суспільствах веде до бюрократизму, необхідний прихід до влади внаслідок виборів харизматичного лідера. Отже, за Вебером, демократія — це коли народ обирає лідера. Після обрання ані народ, ані партія не втручаються в його діяльність.

Й. Шумпетер першим звернув увагу на загрозу від маніпуляції політиками думкою мас. Він дійшов висновку, що демократія є не правлінням народу, а системою інституційних заходів, за яких індивіди досягають влади шляхом конкурентної боротьби за голоси народу. Умовами демократії є: наявність кваліфікованих представників, з яких можливий вибір на посади; ухвалення політичними органами рішень, зрозумілих для народу, інакше їх легітимність буде невисокою; підготовлена та відповідальна бюрократія — формуватись вона має з не дуже багатих та бідних; усвідомлення учасниками політичного процесу необхідності самообмеження.

Дж. Сарторі в праці «Демократія і дефініції» визначає демократію як «етико-політичну систему», в якій меншість, що сперечається між собою, керує більшістю. Тому демократія є владою активних громадян.

Плюралістична теорія демократії виходить з того, що ані народ, ані особа не є головними рушійними силами політики. Представницька демократія відсторонила громадянина від прийняття рішень. Політичний процес ця теорія розглядає як взаємодію не індивідів, а груп. Саме в групі формуються інтереси, цінності та мотиви діяльності індивіда. Групи з різними інтересами нейтралізують одна одну.

У 1930 - 1950-х рр. формуються концепції демократії іншого плану. Основна проблема в них — питання про нормативну роль громадян в політиці. Якщо концепції «демократичного елітизму» щодо участі народу є «мінімалістськими», то концепції іншої групи можна характеризувати як «максималістські». До них належить концепція «функціональної демократії» Дж. Коула. Він не відкидав ролі політичного представництва, але вважав, що економічна влада первинна щодо політичної. Тому основні об’єднання — асоціації виробників та споживачів — мають керуватись принципом самоуправління та бути представленими в державних органах.

Схожі ідеї розвивав датський теолог Х. Кок. На його думку, демократія — це не доктрина, а спосіб життя, який проростав в Західній Європі. Сутність демократії визначається не голосуванням, а діалогом, взаємною повагою та взаєморозумінням. Політичної і економічної демократизації не вистачає, необхідно «демократизувати» самих людей.

Надалі поширюється концепція «демократичної участі», пов’язана з іменами П. Бахраха, К. Макферсона. Головна їх ідея у тому, що представницькі інститути і вибори не є гарантією демократії. Щоб громадяни брали активну участь у політиці, необхідна підготовка їх в інших сферах. Важливою в цій концепції стала ідея «людської ефективності» політичної участі, її ролі для виховання у людей почуття державної відповідальності.

У 1980 - 1990-ті рр., коли в ході демократизації в деяких країнах спостерігались негативні тенденції, почали розвиватись концепції модернізації. Р. Патнем доводив, що успіх демократії залежить від соціального

капіталу. Слід також згадати максималістські концепції демократії Б. Барбера, Дж. Менсбриджа, К. Гоулда. Барбер справжньою демократією називає місцеве самоврядування, де відбувається масова участь.

Наприкінці XX ст. поширюються концепції «деліберативної демократії». Щодо мінімалістських та максималістських доктрин вони є компромісом. Рішення мають бути наслідком широкої раціональної дискусії.

З розпадом соціалістичної системи деякі політологи заговорили про перемогу демократії. На цій хвилі в науці зріс такий теоретичний напрям, як транзитологія. Це сукупність концепцій переходу окремих країн та груп країн від недемократичних режимів до демократичних.

Передбачалось, що перехід включає низку стадій. Лібералізація починається, коли влада втрачає довіру, а еліта розколюється на прихильників «твердої» лінії та реформаторів. Лібералізація включає послаблення контролю над ЗМІ; допущення неконтрольованих організацій, допущення акцій протесту, впровадження альтернативних виборів. На другій стадії проводяться вільні вибори, формується багатопартійність. Третя починається зі зміни еліти. До влади після виборів приходить опозиція, яка проводить реформу влади, законодавства, приватизацію. Четверта стадія — консолідація демократії. Інституції наповнюються демократичним змістом.

Особлива роль в процесах транзиту відводилася інституту виборів. До другорядних факторів були віднесені: економічний розвиток, соціокультурні традиції, етноконфесійний склад.

Але через деякий час з’явились ознаки кризи демократії, як в молодих демократіях, так і в країнах зі сталими демократичними традиціями. Внаслідок поширення електронних засобів еліти отримують інструменти маніпулювання, а суспільство атомізується. Глобалізація стимулює інформаційні, фінансові, інші потоки, які виходять з-під контролю держав — носіїв демократії. Національні уряди не здатні захистити громадян, довіра до них падає.

Криза демократії на концептуальному рівні проявилася як крах транзитології. По-перше, країни, що порвали з недемократичними режимами, необов’язково обирають курс на демократизацію. Із приблизно 100 країн, які вважалися перехідними, на початку ХХІ ст. лише близько 20 мають успіхи в демократичному будівництві. В багатьох інших прийняті конституції, проводяться вибори, наявні опозиція та інститути громадянського суспільства. Але вони слабо відображають інтереси громадян.

По-друге, не виправдалось передбачення про послідовне проходження всіх 4 стадій демократизації.

По-третє, ілюзорними виявились тези про домінуючу роль виборів в переході до демократії, про другорядність соціокультурного фактора.

Визначення демократії як форми організації владних відносин, за якої громадяни беруть участь у прийнятті рішень безпосередньо або через обраних представників, фіксує, що демократія не передбачає врахування усіх точок зору. Голосування — це нав’язування більшістю волі меншості. Демократія є ефективною далеко не у всіх ситуаціях. Ще у 1970-х рр. дослідники дійшли висновку про неефективність виборів в культурно розколотих суспільствах. Демократичні механізми не спрацьовують і в надзвичайних ситуаціях (війна, соціальні вибухи, катастрофи).

Негативні для демократії риси проявилися на пострадянському просторі на прямих президентських виборах. Такі вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості, зазвичай у два тури. Вони розколюють суспільство, стають джерелом нестабільності.

На думку І. Шапіро (США), не існує єдиного шляху до демократії. Вона може стати наслідком багаторічної еволюції (Великобританія, США), стрімких перетворень (Східна Європа у 1989 р.), обвалів (Росія у 1991 р.), революцій (Португалія, Аргентина), переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, Південна Африка). Вона може бути нав’язана «зверху» (Іспанія, Бразилія) чи ззовні (Японія, Західна Німеччина). Можливі й інші варіанти.

Нині вчені виокремлюють три групи факторів становлення демократії.

Прихильники інституційного напряму стверджують, що парламентські системи стабільніші за президентські. За Х. Лінцем, президентські системи супроводжуються розколами як всередині політичної культури, так і між президентами та парламентами, та не володіють достатніми механізмами їх подолання. П. Шляхтун доповнює перелік негативів президентських республік проблемою подвійності виконавчої влади, що полягає у розподілі повноважень між урядом і президентом. Дуалізм суперечить природі виконавчої влади. Обраний на прямих виборах президент «отримує все». Реальних механізмів впливу на нього не існує.

Друга група факторів пов’язана з економічним розвитком. Масштабне вивчення цього чинника провели А. Пшеворський та Ф. Лімон’ї у 1950 - 90-х рр. Вони констатували, що встановлення демократії не визначається економічним розвитком, але є залежність між ним (зокрема, доходами населення) і тривалістю демократичних режимів. Шанси на виживання демократій зростають, коли уряди забезпечують економічне зростання.

Третя група факторів стосується соціокультурної сфери: переконань, релігії, ідеології, менталітету тощо. Так, вибори Президента США в 2000 - 2008 рр. показали, що уподобання виборців пов’язані з релігійними поглядами і належністю до етнічної групи. В межах третьої групи можна виділити фактор, пов’язаний із залученістю до демократичних цінностей еліт (С. Хантінгтон), а з іншого боку — мас (Р. Патнем). Це положення допомагає пояснити сталість індійської демократії. В колоніальний період багато представників індійських еліт навчалися в Оксфорді та Кембріджі і мали змогу перейняти прихильність до демократії. Навпаки, серед африканських еліт це було неприйнятне, і те, що демократії в колишніх колоніях в Африці, як правило, не виживали, очевидно, пов’язаний з цим.

На думку Р. Патнема, стабільність і тривалість демократії надає «соціальний капітал», участь мас у місцевих асоціаціях і особливо — довіра до них. Дослідження щодо Італії показало, що ефективне управління та інституційний успіх залежать від життєдіяльності громадянського суспільства. Патнем увів поняття «генералізована взаємність» — коли зусилля одного члена співтовариства, спрямовані на участь у спільній справі, зустрічає відповідні зусилля інших.

К. Манхейм наполягає на обумовленості соціальних та ментальних форм, визнанні того, що соціально-економічна ситуація домінує щодо традиційної «влади» у вигляді панування. В Україні цим перейнялися в 1990 х рр. політичні угруповання, які, відчувши потребу в електоральній підтримці, створювали позаідеологічні методи впливу. Ці методи отримали назву «патронаж» або «клієнтелізм» і передбачають прямий обмін між політиками-патронами і виборцями-клієнтами, які голосують за того, хто запропонує матеріальні блага. Передвиборна кампанія в такій демократії зводиться до принципу «ти мені — голоси, я тобі — роботу» тощо. Патронажна демократія виникає там, де у громадян відсутня етнокультурна спільність. Тому за політиками немає контролю з боку громадян і вони мають необмежений контроль за державними ресурсами.

Підсумовуючи, ми повинні віднести до принципів демократії не лише виборність влади та владу більшості, а й самоуправління; забезпечення прав меншості, зокрема на опозицію; плюралізм соціально-політичних сил; прозорість прийняття рішень; контроль влади з боку громадян тощо.

Світова практика свідчить, що не існує єдиного стандарту демократії. Як пише О.В. Бабкіна, демократія — це процес, що відбувається постійно, це мета, якої прагнуть, але повною мірою ніколи не досягають. Її критерій — здатність політичних інститутів застосувати адекватні національним культурам способи вираження інтересів суспільства.