Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 13. Сучасні демократичні держави: форми правління і політичний режим
13.3. Сучасні форми демократичного врядування: зразки практики

Конституційна монархія як форма демократичного правління

Практика розбудови демократичних суспільств, удосконалення механізмів функціонування демократичної системи дає величезний матеріал про втілення теоретичних концепцій демократії, різних уявлень про неї у формах державного правління конкретних країн.

Відмінності між сучасними плюралістичними демократіями пов’язані, передусім, з тим, що в них існують різні форми державного врядування: від республік — президентських, парламентських та змішаних — до парламентських (конституційних) монархій (див. таблицю 13.2.).

У таких монархіях (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.) король чи імператор виступає як символ держави і єдності нації, виконує представницькі функції. Його влада не тільки не поширюється на законодавчу діяльність, а й є дуже обмеженою у сфері управління державою взагалі. Наприклад, у Конституції Японії записано: «Всі дії імператора, що стосуються справ держави, можуть бути здійснені не інакше як за порадою і зі згоди Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність». «Імператор здійснює тільки такі дії, які стосуються справ держави, — говориться в Конституції далі, — які передбачені даною Конституцією, і не наділений повноваженнями, пов’язаними із здійсненням державної влади».¹

В разі, якщо монарх за конституцією і наділяється правом вето на прийняті парламентом закони, то реалізувати це право він може не інакше, як за згодою уряду. Уряд формується парламентом і підзвітний йому. Саме він здійснює реальне управління країною.

Проте в деяких країнах повноваження монарха є ширшими. Він може представляти свою країну у міжнародних зносинах, бути верховним головнокомандувачем, відігравати активну роль у проведенні консультацій стосовно запропонованої урядом кандидатури на посаду прем’єра, що є особливо важливим у випадках, коли жодна з партій не має більшості у парламенті.

Таблиця 13.2.

ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА ФОРМИ ПРАВЛІННЯ 21 ДЕРЖАВИ (ВІДНЕСЕНИХ А. ЛІЙПХАРТОМ ДО СТАБІЛЬНИХ ПОЛІАРХІЙ)

Примітки :

1 У дужках вказано роки прийняття істотних поправок; + означає, що поправки приймалися багато разів; - означає, що країна не має єдиної писаної конституції.

2 Перше голосування — за округами — за плюральною системою, друге голосування — загальнонаціональне — за пропорційним принципом.

3 Президент обирається парламентом терміном на один рік.

Сучасні монархії:

Король Непалу з дружиною.

Спадкоємиця шведського престолу — принцеса Вікторія.

Інститут монархії розглядається в сучасних умовах як фактор стабільності. Невипадково з 24 стабільних демократій сучасності 11 є парламентськими монархіями (див. таблицю 13.2). Більш того, монарх нині може відігравати значну роль у здійсненні демократичних реформ, як це було, наприклад, у 70-х роках в Іспанії.

Типовим прикладом парламентської форми врядування із збереженням символу монархії є Великобританія (таблиця 13.3.).

Головним законодавчим органом Великобританії є парламент, який складається з двох палат.

Палата громад у складі 650 депутатів обирається на 5 років (523 — від Англії, 72 — від Шотландії, 38 — від Уельсу, 17 від — Північної Ірландії). Оскільки межі виборчих округів переглядаються раз на десять років, то кількість виборців в округах коливається від 22 до 100 тисяч. В цій палаті зосереджена вся законодавча діяльність. Право законодавчої ініціативи належить тільки членам палати. Міністри вносять законопроекти як члени парламенту. Але, оскільки уряд розробляє законодавчу програму парламенту і, спираючись на парламентську більшість, реалізує її, то його вплив у сфері законодавства досить значний.

Палата лордів складається з 1195 членів (789 — спадкових перів і перес; 379 — пожиттєвих, 26 архиєпископів і єпископів)². Очолює палату лорд-канцлер, який призначається прем’єром; він також є членом кабінету і главою судової системи країни. Палата лордів розглядає прийняті палатою громад закони, крім фінансових.

Таблиця 13.3

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Він має право відкладального вето на 1 рік і може в такий спосіб впливати на законодавчий процес. Дослідники, однак, зазначають, що цей вплив невпинно зменшується і то настільки, що певні політичні сили ставлять питання про доцільність переходу Великобританії на однопалатний парламент.

✵ Королева як глава держави здійснює представницькі функції. Вона також санкціонує прийняті парламентом закони і має право відкладального вето (за згодою уряду). Від давніх часів збереглися традиційні форми королівськоого санкціонування законів. Так, цивільні закони підтверджуються словами: «Королева цього хоче», фінансові — словами «Королева вдячна своїм підданим, приймає їхні дари і так того бажає». Відмова в санкції виражається словами — «королева повинна подумати».³ Формально королева призначає прем’єр-міністра (лідера партії більшості) і за традицією кабінет носить назву «уряду її величності».

✵ Прем’єр-міністру належить право призначати членів кабінету і міністрів, інших службовців на провідні посади в державному апараті та звільняти їх. Він уповноважений одноособово або з відібраним ним вузьким колом осіб вирішувати усі значні питання внутрішнього і зовнішнього життя, зокрема укладати міжнародні договори без погодження з парламентом. Прем’єр не зобов’язаний представляти в парламент для схвалення склад кабінету й уряду чи отримувати підтримку на проведення кадрових перестановок. Тобто у формуванні уряду парламент участі не бере. Мало того, через підпорядковану йому парламентську більшість прем’єр-міністр фактично керує палатою громад.

Водночас, згідно з чинною у Великобританії системою парламентського відповідального правління, уряд має подати у відставку в разі оголошення йому вотуму недовіри в палаті громад. Ця відповідальність колективна, а тому недовіра, висловлена парламентом навіть одному з міністрів, тягне за собою відставку всього уряду. На практиці, однак, таке трапляється дуже рідко (протягом XX ст. це сталося лише двічі — у 1924 і 1979 р.р.). До того ж прем’єр (а точніше, королева за його порадою) у випадку поразки уряду в парламенті, може розпустити парламент і призначити нові вибори.

Теоретично, за парламентської форми правління представницький орган формує і контролює уряд. В політичній же практиці Великобританії та інших держав помітні протилежні тенденції. Керівництво партії, яка здобула більшість у парламенті, формує уряд на чолі з лідером партії і через партійну дисципліну намагається встановити контроль за діяльністю законодавчого органу. При цьому значно зростає влада апарату політичних партій. Така форма парламентського контролю за діяльністю уряду, як постановка питання про довіру, зводиться до формального обговорення, оскільки партійна дисципліна виключає можливість голосування депутатів правлячої партії проти уряду. Іншим засобом, який використовується виконавчою владою для обмеження законодавчої влади, є делеговане законодавство — передача уряду нормотворчих повноважень. Загальнообов’язкові урядові нормативно- правові акти у Великобританії щорічно сягають 97 % від загального обсягу «продукції» нормотворчої діяльності держави.

Парламентська республіка

Іншим видом парламентської форми врядування є парламентська республіка. Вона існує в Італії, Німеччині, Португалії, Словаччині, Угорщині та інших країнах (таблиця 13.3). Роль глави держави (і символу нації) тут виконує президент. Так само, які монарх у парламентській монархії, він, проте, не є тією фігурою, в руках якої зосереджена значна влада. Президент обирається парламентом або спеціальними зборами, здійснює представницькі функції та, за згодою уряду, деякі інші повноваження. У деяких країнах президентові, щоправда, належить значна роль у розв’язанні конфліктів між урядом і парламентом. Він може приймати відставку уряду, доручати певним політичним силам формування нового кабінету, приймати рішення про розпуск парламенту та призначення нових виборів.

Для парламентської республіки характерна послідовна реалізація таких принципів демократичного правління, як виборність державних органів, їх відповідальність, представництво різних групових інтересів. Оскільки парламентами здебільшого формуються коаліційні уряди, то це дає змогу репрезентувати в них різні політичні сили і значний спектр соціальних інтересів. Ця їх перевага може, проте, перетворитися у серйозну ваду, якщо жодній з політичних сил не вдається отримати стійку більшість або сформувати тривалу партійну коаліцію. Таке становище викликає часту зміну урядів і дестабілізує ситуацію в країні.

Прикладом парламентської республіки може слугувати система врядування у ФРН. Ключову роль у системі державної влади тут відіграє посада федерального канцлера. Згідно із ст. 65 Конституції країни, «Федеральний канцлер визначає основні напрями політики і несе за них відповідальність». Він забезпечує єдність політики уряду і приймає рішення тільки від імені уряду. В разі розбіжностей між міністерствами рішення приймає канцлер. Як і в інших країнах, у ФРН зростає частка делегованого законодавства. Конституція надає урядові право видавати постанови, що мають силу закону, стосовно певних галузей, а також наділяє уряд правом законодавчої ініціативи. Важлива роль у визначенні політики належить також парламентській фракції правлячої партії та її партнерам по коаліції.

Парламент Німеччини складається з палати союзу (бундестаг) і палати земель (бундесрат). Кандидатура федерального канцлера визначається парламентською більшістю і на пропозицію президента затверджується парламентом без обговорення. У формування уряду парламент не втручається, проте члени уряду складають перед парламентом присягу.

Контроль бундестагу за діяльністю уряду здійснюється за допомогою запитів, роботи слідчих комітетів і так званого «конструктивного вотуму недовіри федеральному канцлеру».

«Час соціал-демократів прийшов». Канцлер (голова уряду) ФРН Герхард Шрьодер.

Що це таке?

Оскільки канцлер призначається бундестагом, то останній може висловити йому недовіру. Однак згідно з Конституцією; це має, бути конструктивний вотум, який передбачає одночасне призначення нового канцлера, програма якого дістане підтримку більшості парламенту. На цю процедуру відводиться 48 годин, протягом яких Федеральний канцлер може внести в парламент питання про довіру старому складу уряду. Якщо уряд не дістане підтримки, а парламент за 48 годин не призначить нового канцлера, то президент, на пропозицію канцлера; може розпустити парламент і призначити нові вибори.

Така ускладнена процедура відставки канцлера зміцнює позиції уряду в парламенті і сприяє його стабільності. Парламент не може також звільнити окремого міністра. Він має право лише не схвалити його діяльність, або ж вимагати відставки. Звільняє ж міністра тільки канцлер. Це також сприяє стабільній роботі уряду.

Президент як глава держави обирається у ФРН на 5 років Федеральними зборами (вони складаються з депутатів бундестагу і такої ж кількості представників земель, обраних їхніми ландтагами). Президент наділяється, в основному, представницькими повноваженнями. Він репрезентує державу як на внутрішньо-, так і на зовнішньодержавному рівнях, укладає від її імені угоди (досягнуті урядом). В питаннях формування уряду президенту належить формальна роль призначення канцлера, кандидатура якого визначається парламентською більшістю, та міністрів, запропонованих канцлером. У законодавчій сфері функції Федерального президента обмежуються остаточним оформленням і обнародуванням прийнятих парламентом законів.

Президентська республіка

Президентська республіка була винаходом США, з’явившись наприкінці XVIII ст. внаслідок дійства, яке можна було б тлумачити як укладення суспільного договору між громадянами 13 штатів, представлених на Конституційному конвенті 1787 р. своїми видатними співвітчизниками. «Батьки-засновники», серед яких були такі визначні теоретики і практики, як Б. Франклін, Т. Джефферсон, Дж. Вашінгтон, Дж. Медісон та інші, добре попрацювали над структурою президентської республіки, так що створений ними механізм державного управління успішно працює ось уже більше як 200 років і є предметом гордості кожного американця.

Пізніше цю систему намагалися копіювати у багатьох країнах, але зрідка успішно. Нині президентська демократія існує, окрім США, у Венесуелі, Мексиці, Філіппінах та деяких інших країнах. Загальні її принципи були описані в попередній главі. А тепер проілюструємо цю систему на прикладі системи органів державного врядування США (див. таблицю 13.4.).

Таблиця 13.4.

СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ США

Згідно з Конституцією США Президент концентрує у своїх руках повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Він формує і очолює кабінет, керує державним апаратом, призначає керівників різних федеральних відомств, є Верховним Головнокомандувачем збройних сил, призначає послів, на свій розсуд (без затвердження Сенатом) укладає виконавчі угоди, має право помилування тощо. Президент володіє також правом видання наказів як за дорученням Конгресу, так і на власний розсуд, за допомогою яких розв’язуються питання великої політичної ваги.

Резиденція Президента США Білий дім у Вашингтоні.

Президент США у 1992 - 2000 рр. Вільям Клінтон.

Президент США має значні можливості впливати на законодавчий процес. Він звертається до Конгресу з щорічними посланнями про стан країни, про стан економіки, про бюджет, у яких фактично викладає програму законотворення на наступний рік. Іншим важелем впливу є право відкладального вето президента на прийняті Конгресом закони, яке долається 2/3 голосів обох палат Конгресу. Якщо виникає протистояння з Конгресом, президенти користуються цим правом дуже широко: Ф. Д. Рузвельт застосовував його 631 раз, Г. Трумен — 250. Окрім того, президент перебуває в постійних контактах з лідерами палат, особливо коли партія, до якої він належить, становить парламентську більшість.

Обирають президента терміном на 4 роки непрямим голосуванням — колегією виборщиків. На сьогодні, однак, процедура обрання реформована так, що за своїми результатами вона фактично дорівнює всенародному обранню. Допускається переобрання президента ще на один термін, але не більше. Поправка про це була внесена до Конституції у 1947 р. і ратифікована штатами у 1951 р., після того, як Ф. Д. Рузвельта обрали на президентську посаду вчетверте. Усунути президента від влади можна не інакше як через процедуру імпічменту суду, що здійснюється за спеціальною процедурою у випадку підозри президента у скоєнні державної зради чи іншого тяжкого злочину.

Місце, яке займає президент у політичному житті країни, великою мірою залежить від його особистих якостей. Американські автори говорять про «сильних» і «слабких» президентів, розрізняючи президенство як інститут і президента як особистість.

Вищий законодавчий орган США — Конгрес — є двопалатним. Що два роки 435 конгресменів обирають до Палати представників за мажоритарними округами, які формуються на підставі приблизно однакової чисельності населення. 100 сенаторів (по 2 сенатори від кожного штату, незалежно від чисельності населення) обираються терміном на 6 років, проте через кожні два роки відбуваються вибори для заміщення однієї третини складу Сенату. В законотворчій діяльності палати є рівноправними, але Сенат має деякі додаткові функції, пов’язані з призначенням вищих посадових осіб тощо.

Конгрес завжди розглядався в США це лише як «колективний виробник» політичних рішень, а й як важлива представницька інституція. Палата представників розглядається як виразник інтересів і сподівань усього американського народу, а Сенат як захисник інтересів рівно представлених у ньому штатів. Конгресмени та сенатори вміють демонструвати свою зацікавленість місцевими проблемами, вірність своїм виборцям, і це позитивно позначається на термінах їх перебування в Конгресі: 92 % конгресменів і 75 % сенаторів, що балотуються на наступне переобрання, виграють вибори.

Сприйняття членів Конгресу суспільною свідомістю в США є дещо парадоксальним: критично, якщо не саркастично висловлюючись про законодавців «як клас», американці водночас схвально відгукуються про конкретних конгресменів чи сенаторів від власного округу.

Роботу в Конгресі організовують політичні партії та їхні фракції. Вони керують законодавчим процесом, стежать за процедурою розгляду законодавства, постачають керівні кадри. Особливо важливою є роль тієї з них, котра в даний час становить більшість. Вона формує порядок денний, висуває свого представника на роль спікера. Спікер поєднує функції головуючого на засіданнях і лідера партії більшості. Традиційним для палати представників є енергійне лідерство, в той час як у Сенаті сильне лідерство є скорше винятком, ніж правилом.

Обсяг роботи Конгресу, — дуже великий. Щоб його успішно виконувати, американські законодавці давно пішли шляхом розподілу праці. Основний тягар роботи над законопроектами покладається на комітети і підкомітети, яких є понад дві сотні. Ще президент Вудро Вільсон говорив, «правління Конгресу — це правління комітетів. Конгрес на сесії є Конгрес на показі, а Конгрес у комітетах — це Конгрес у роботі». Сенат має 20 комітетів, що поділяються на 87 підкомітетів; палата представників — 27 комітетів із 152 підкомітетами; на додаток діють ще 4 спільні (об’єднані) комітети з 8 підкомітетами. Окрім того, в Конгресі США є немало тимчасових комітетів і комісій для вивчення конкретних питань. Кожен законопроект, щоб бути прийнятим, має отримати більшість голосів в обох палатах, після чого його передають на підпис Президента.

В американських підручниках часто говориться про те що всупереч своїй назві, президентська республіка у США на початку свого існування мала сильний самостійний законодавчий орган — Конгрес і порівняно слабку (з невеликою кількістю повноважень) виконавчу владу на чолі з Президентом. Вищий законодавчий орган, чи не єдиний у світі, видавав власні закони (тобто запропоновані членами Конгресу, а не урядом, президентом чи ким би то не було іншим) і водночас здійснював контроль за виконавчою гілкою влади. А Президент відігравав об’єднальну роль у межах усього суспільства, але не мав великих повноважень. Це й не дивно. Адже революціонери, які щойно здобули незалежність від Англійської Корони, дуже підозріло ставились до королів, держави взагалі і навіть до одноособових виборних правителів. Вони хотіли зробити владу децентралізованою, наближеною до людей і нездатною перевищити своїх повноваження. Тому найбільше їх турбувала система стримувань і противаг, процедурні аспекти правосуддя, які й виявились в американській системі державного правління окресленими дуже чітко.

Складові елементи системи стримувань і противаг, втіленої в Конституції США:

✵ 50 штатів врівноважують владу федерального уряду. і навпаки;

✵ Палата представників врівноважує вплив Сенату, а Сенат, владу Палати представників;

✵ виконавча влада до певної міри врівноважує вплив влади законодавчої;

✵ Сенат врівноважує вплив Президента в питаннях службових призначень та укладання договорів;

✵ судова влада є противагою до влади палати представників сенату, виконавчої влади і урядів окремих штатів;

✵ народ володіє силою врівноваження влади своїх представників через їх періодичне переобрання;

✵ законодавчі збори штатів урівноважують вплив сенату через обрання сенаторів кожні шість років;

✵ під час обрання президента колегія виборщиків врівноважує владу народу; не допускаючи проявів охлократії.

Ситуація почала мінятися з 1910-х років. Нині у США існує сильна президентська влада і сильна законодавча влада при активній ролі і достатньо великому впливові судової гілки влади, верхній щабель якої на федеральному рівні уособлює Верховний суд США.

Парламентсько-президентська республіка (змішана форма врядування)

Ознаки президентської і парламентської форм правління поєднуються в парламентсько-президентській республіці. При цій формі правління президент обирається всенародним голосуванням, не підзвітний парламенту і наділяється широкими повноваженнями як представницького, так і виконавчого характеру. Він є главою держави і справляє значний вплив на виконавчу владу: пропонує парламенту на затвердження кандидатуру глави уряду; за поданням прем’єр-міністра призначає міністрів (частину за погодженнням з парламентом) і звільняє їх. Уряд очолює прем’єр-міністр, який працює під керівництвом президента і підзвітний як президенту, так і парламенту. В разі втрати підтримки більшості в парламенті (недовіри прем’єру) уряд може подати у відставку.

Парламентсько-президентська форма правління є спробою забезпечити стабільність державної влади (через виконавчі повноваження президента) і в той же час гарантувати парламентський контроль над виконавчою владою, надати можливість ширшому (ніж за президентського правління) колу політичних сил брати участь у здійсненні влади. Є приклади країн, де такий компроміс між представницькою і виконавчою владами діє ефективно (Фінляндія, Франція). Разом з тим спроба поділити владу між двома суверенами (всенародно обраним президентом і всенародно обраним парламентом) нерідко приводить до протистояння між ними. Трапляється, що проблема місця і ролі кожної з гілок влади набуває гостроконфліктного характеру (пригадаймо події в Москві у вересні-жовтні 1993 року). Подолати цю суперечність можна через чітке конституційне визначення їх повноважень, розбудову системи незалежної судової влади, розроблення механізмів взаємних стримувань і противаг, політичну культуру компромісів. Гілки влади мають перебувати у постійному динамічному взаємозв’язку, пошуку рівноваги в системі державної влади. І тоді ця система правління може стати ефективною.

Саме в такому напрямі розвивалась політична система Франції після глибокої реформи органів державної влади, здійсненої Шарлем де Голлем у 1958 році. Згідно з новою Конституцією, в країні була сформована парламентсько- президентська форма правління із сильною президентською владою (див. таблицю 13.5), а пропорційна виборча система замінена на мажоритарну з голосуванням у два тури.

З того часу ключовою фігурою, від якої залежить політичний курс держави, є всенародно обраний президент, термін перебування якого на посаді становить 7 років (після цього він може бути переобраний ще на один термін).

Президент Франції Жак Ширак.

Таблиця 13.5

СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ФРАНЦІЇ

Як глава держави президент виконує важливі функції із забезпечення діяльності публічних властей, очолює збройні сили, стежить за дотриманням конституції, виступає гарантом національної незалежності і територіальної цілісності. Він є також і главою виконавчої влади. Президент призначає прем’єр-міністра і міністрів без згоди парламенту, заміщає цивільні і військові посади, головує в Раді міністрів, підписує акти, обговорені урядом (ознаки президентської форми правління). Однак під час формування уряду президент зобов’язаний враховувати розстановку політичних сил у парламенті і на посаду прем’єр-міністра призначати представника парламентської більшості, як за парламентської форми правління. Він не може відкликати прем’єр- міністра, який залишає свою посаду або втративши довір’я парламенту, або самостійно подавши у відставку (ознаки парламентської форми правління).

Щодо повноважень у законодавчій сфері, то президент Франції:

✵ обнародує закони;

✵ має право вимагати від парламенту нового обговорення закону і в цьому йому не може бути відмовлено, хоч це й не є право відкладального вето, оскільки парламенту не потрібно його долати кваліфікованою більшістю голосів;

✵ може передати той чи інший закон на референдум (але права законодавчої ініціативи не має);

✵ видає ордонанси і декрети.

Після консультацій з прем’єр-міністром і головами палат Президент може розпустити Національні збори.

Конституція Франції передбачає також наділення президента надзвичайними повноваженнями (практично необмеженою владою), якщо в цьому виникне потреба за кризових обставин. Поки що жоден з президентів навіть не намагався скористатись цією можливістю. Саме в цьому (у високому демократизмі людей, які виконували повноваження президентів, особливо де Голля, який сам передчасно пішов у відставку в умовах, коли інша людина якраз могла б скористатись цим положенням конституції) вбачають західні політологи причину успішного функціонування французької моделі врядування як демократичної. Для інших, молодих демократій з недостатньо розвиненою політико-правовою культурою цей взірець може містити значну небезпеку авторитарного переродження влади. Так принаймні вважає один з найвпливовіших вчених, що досліджував переходи до демократії, X. Лінц.

За винятком цього дещо ризикованого положення французької конституції, загалом можна стверджувати, що система державної влади у Франції поєднує позитивні сторони як президентської, так і парламентської форми правління: наявність сильної виконавчої влади і можливість контролю за діяльністю уряду з боку представницької влади. З певними модифікаціями ця модель використана в Росії, Україні та деяких інших посткомуністичних країнах. Першу серйозну осічку вона дала в Білорусії.

Якою б не була форма правління, велику роль у сучасних представницьких демократіях відіграють парламенти і парламентаризм як різновид політичної діяльності. Існують різні форми парламентаризму.

Різновиди парламентських систем

Залежно від способу представлення і захисту групових суспільних інтересів на урядовому рівні, від того, на базі якої партійної та виборчої системи і на яких засадах формуються уряди, від типу парламентських та урядових структур та їх взаємодії між собою і з іншими гілками влади парламентські системи поділяються на такі підвиди:

✵ Парламентська система однопартійної більшості, яка означає, що партія, яка перемогла на виборах і здобула більшість місць у парламенті, одержує переважне право здійснювати законодавчу і виконавчу владу, самостійно формувати уряд. Це характерно для двопартійних систем (Великобританія, США) або для систем з однією домінуючою партією (Японія до 1994 р., Швеція), за яких логічним є застосування мажоритарної виборчої системи.

✵ Парламентська коаліційна система характерна для країн з кількома або ж багатьма впливовими партіями, з яких, проте, жодна не є настільки потужною, щоб самостійно сформувати уряд. Виконавча влада тоді формується на основі коаліції різних партій. Ці коаліції можуть бути довго при владі як, наприклад, у ФРН, де утвердилась двоблокова система поміркованого плюралізму. Найбільші партії — неоконсервативна ХДС-ХСС та лівоцентристська СДПН поперемінно співпрацюють у межах урядових коаліцій з ліберальною партією вільних демократів (ВДП). Будучи значно слабшою за них, вона, проте, утворює основу як право- так і лівоцентристської коаліції і саме від неї залежить, хто буде правити країною. В більшості ж інших країн парламентські коаліції відзначаються недовготривалістю, що не дає можливості сформувати стабільні уряди. Коаліційна система, переважно, співіснує з пропорційною або змішаною виборчою системою.

✵ Коаліційні системи консенсусного типу, в яких налагоджені механізми конструктивної співпраці між регіональними чи етнічними спільнотами на засадах поважання прав меншості, взаємної згоди, домовленостей і компромісів. Наприклад, у Бельгії, де проживають дві великі етнічні громади — франкомовні валлони і нідерландськомовні фламандці, всі питання, що стосуються етнічних груп, розв’язуться через спеціальні паритетні комісії на основі консенсусу.

✵ Різновид консенсусної демократії — парламентські системи «великих коаліцій», що діють у сегментованих суспільствах з різними політичними, етнічними, конфесійними, мовно-культурними та ідеологічними субкультурами, такими, наприклад, як у Швейцарії. Стабільність тут досягається завдяки створенню «великих коаліцій» політичних еліт усіх значних субкультур при формуванні усіх органів державної влади.

Концепцію правління на основі «великих коаліцій» розробив відомий теоретик сучасної демократії Аренд Лійпхарт, ґрунтуючись на досвіді чотирьох європейських країн: Австрії, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії. Така система вимагає довіри між партнерами та їх постійної готовності до добровільних взаємних поступок і добре діє у суспільствах з розвиненою демократичною культурою. Зразок такого врядування у Швейцарії подано у таблиці 13.6.

Таблиця 13.6.

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ШВЕЙЦАРІЇ (КОНСЕНСУСНА МОДЕЛЬ ДЕМОКРАТІЇ)

¹ Гаджиев К.С. Введение в политологию. — М.: Просвещение, 1993. — С. 82.

² Верхня палата нині перебуває у стані кардинального реформування.