Політологія - А. Колодій 2003

Книга ІІ. Держава і політика
Розділ 12. Держава як тип суспільної організації і як система владних інститутів
12.2. Правова держава і громадянське суспільство

Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Арістотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря- деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII — XIX ст. (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. В.-Ф. Гегелем).

Сам термін «правова держава» (Rechtsstaat) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Вількер, Р. фон Моль та ін.).

Плідно працювали в галузі теорії правової держави видатні українські вчені С. Оріховський-Роксолан (XVI ст.), Олександр і Богдан Кістяківські (XIX — І пол. XX ст.) та інші.

Поняття правової держави

Філософська основа правової держави була сформульована І. Кантом, який розглядав державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар — громадянина.

Теорія і практика «радянської правової науки» повністю суперечила цим вимогам. На довгі роки в ній затвердилося положення про безумовний «примат» держави над правом, яке розглядалося як простий інструмент державної влади. Партійно-державний апарат ставав «творцем» законів, які з легкістю могли замінятися постановами ЦК КПРС та іншими неправовими нормами. Особі вождя, наприклад, була приписана роль «творця» Конституції СРСР 1936 р. В таких умовах набули поширення формулювання на зразок: «держава надає громадянам широке коло прав», утвердились стереотипні уявлення патерналістського типу про громадянські права як своєрідний «дар» держави народові. Вони закріплювали залежність народу від волі верховних правителів, які, коли хотіли, могли «дати права», а при бажанні могли їх обмежити, або й зовсім відібрати. Так деформувалася правосвідомість народу, що й тепер є значною перешкодою у справі становлення правової держави.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.

Засади правової держави

Принципи правової держави:

✵ верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських ; організацій та громадян;

✵ підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності,

✵ невтручання держави у справи громадянського суспільства;

✵ охорона державою невід’ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності і прав та інтересів особи, непорушності її честі і гідності, гарантування умов для їх захисту;

✵ рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

✵ взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

✵ поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

✵ незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

✵ наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Умовою такого контролю, як і реалізації інших принципів правової держави, є створення системи державного врядування на засадах поділу влад. Основний зміст вчення про поділ влад яскраво і переконливо і висловив Ш.-Л. Монтеск’є.

«Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, — наголошував філософ, — то свободи не буде, бо можна остерігатися, що цей монарх або сенат стане створювати тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно їх застосовувати. Не буде свободи і в тому випадку, якщо судова влада не буде відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона поєднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняється в лабетах свавілля, бо суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем»¹

Отже, принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади, відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення займала своє, чітко визначене місце у загальній системі державно-організованої І влади і виконувала тільки їй властиві повноваження. Законодавчі органи і формулюють право у вигляді законів, виконавчі органи їх виконують, незалежний суд здійснює контроль за конституційністю актів законодавчої влади, законністю і правомірністю урядових рішень, дотриманням законів усіма суспільними суб’єктами. Будь-яка дія влади може бути оскаржена в суді окремим громадянином або асоціацією громадян у разі порушення їхніх прав. Незалежний суд виступає гарантом законності, є провідним правоохоронним інститутом, що підпорядкований лише конституції і законам і здатний захистити громадян від адміністративного свавілля.

Поділ влад не означає їх ізольованості. Організаційно-правовий механізм функціонування трьох гілок влади передбачає їх взаємодію, взаємоконтроль, систему стримувань і противаг з метою втримання кожної з гілок влади у межах своїх повноважень і забезпечення її незалежності від інших влад. Крім того, система поділу влад не допускає їх j поєднання навіть якщо проголошуються дуже гуманні, «благі» цілі: «встановлення влади трудящих», наведення «порядку» і т. п. До яких трагічних наслідків і може призвести таке «поєднання», переконливо свідчить наше, недалеке минуле. «Симбіоз» законодавчої і виконавчої влади, який було проголошено «перевагою» радянської системи правління, насправді дозволив перетворити Ради в слухняне знаряддя нікому не підконтрольного партійно-бюрократичного апарату. Так зване повновладдя Рад прикривало узурпацію державної влади партійною номенклатурою, створювало демократичний фасад тоталітарної бюрократії. За такого режиму не було місця ні для законодавства, ні для незалежного суду. Закони були замінені спільними постановами ЦК партії та уряду, а суди — «трійками» та «особыми совещаниями». Навіть після того, як ці останні відійшли у минуле, панування комітетів комуністичної партії над судами було незаперечним.

Принцип поділу влади не допускає надання виконавчим органам нормотворчих повноважень. Адже у разі їх надання державна адміністрація фактично перетворюється у такий орган верховної влади, який стоїть над усіма іншими владними структурами. Вона одержує можливість не тільки приймати нормотворчі акти (накази, постанови і т. п. ), але й нав’язувати їх суспільству силою, якщо останнє буде з ними незгідне. А це є підставою для узурпації ще більшої влади для того, щоб стати над суспільством і не дуже турбуватися з приводу легітимності свого правління. Щоб не допустити такого розвитку подій, і уряд повинен діяти тільки на виконання закону і в межах процедур, і визначених законом. Досвід України з передачею нормотворчих повноважень уряду в 1992-93 роках також показав, що навіть в умовах кризи цей захід не дав реальних позитивних результатів, внісши в той же час безладдя в законодавчий процес.

Величава будівля Верховного Суду США символізує його значення у системі державної влади.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачене законом. Це означає, що за вільними і формально рівними між собою громадянами визнається право вступати у відносини, керуючись лише власного волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте такий стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначений Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу громадянського суспільства.

Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення сучасних демократичних держав і формування націй у тій частині світу, яку ми вважаємо найбільш розвинутою і на яку сьогодні орієнтуємося, було становлення і розгортання системи суспільних інститутів, які утворюють громадянське суспільство. Концепція громадянського суспільства сформувалося в XVII — XIX століттях. Її основні положення сформульовані в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. В.-Ф. Гегеля, А. де Токвіля та інших видатних мислителів.

Значний внесок в розробку цієї теорії зробили українські вчені М. Драгоманов, М. Грушевський, Б. Кістяківський, І. Франко. Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, їх здатності захищати свої інтереси і протистояти сваволі державної влади, обмеженні компетенції останньої політичною сферою та її невтручання в життя громадянського суспільства.

Характер відносин громадянина і держави в такому суспільстві досить влучно охарактеризував один англієць, пожартувавши, що у Великобританії люди спілкуються з державою у двох випадках: коли виймають пошту з поштової скриньки (спілкування з державною поштовою службою) і коли порушують правила дорожнього руху (вимушене спілкування з державним службовцем — полісменом).

Громадянське суспільство: поняття і функції

Громадянське суспільство і держава розглядаються вченими як певний тип антиномії, за допомогою якої описується поділ цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери — політичну і соціальну. Якщо держава є втіленням тенденції до впорядкування і централізації суспільного життя, то громадянське суспільство — тенденції до децентралізації і свободи особи. Для стійких структур держави характерним є переважання вертикальних відносин та ієрархічних зв’язків, а в межах громадянського суспільства домінують горизонтальні зв’язки невладного характеру.

З розвитком суспільства відбувається перетворення, взаємоперехід вертикальних зв’язків у горизонтальні і навпаки. З настанням нових часів церкви, стани, цехи, лицарські ордени як осередки соціальних зв’язків, що в середньовіччі були побудовані за вертикальним принципом, відмирали, але частина з них перетворювалась на об’єднання рівних і вільних громадян і у видозміненій формі продовжували функціонувати як елементи громадянського суспільства, тепер уже на горизонтальній основі. Навпаки, окремі інститути громадянського суспільства перетворювалися у функціональні органи держави. Так було, наприклад, з парламентом — «говорильнею», цим голосом протогромадянського суспільства в середні віки. Пізніше те саме сталося з політичними партіями, котрі виникли як елементи громадянського суспільства, але згодом увійшли в політичну систему і виконують, в разі приходу до влади, функції прийняття державних рішень і управління. Водночас партії ще й тепер залишаються своєрідним містком між громадянським суспільством і державою.

Становлення громадянського суспільства на Заході збіглося з формуванням капіталістичних відносин; утвердженням конституційних режимів і виникненням сучасних націй-держав.

У західних країнах громадянське суспільство виникло на зорі нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ - націю, що усвідомила необхідність визначення і здійснення кожним громадянином своїх невід’ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів. Тому функції громадянського суспільства хоч і пов’язані безпосередньо із структуризацією і захистом групових інтересів (про це йшлося у розділі 6), є все ж значно ширшими, ніж тільки цей захист, а саме поняття громадянського суспільства - багатограннішим. В широкому значенні воно може бути охарактеризоване, принаймні, в трьох аспектах:

✵ 3 погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових інтересів громадянське суспільство - це система добровільних громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособових стосунків, які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно об’єднуватися із собі подібними, на яку звернув увагу ще А. де Токвіль.

✵ 3 точки зору структури суспільної системи громадянське суспільство - це своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну, багаторівневу мережу громадянських зв’язків і взаємозалежностей, які і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен примус з боку політичних структур, щоб функціонувати.

✵ 3 погляду взаємовідносин з державою громадянське суспільство — це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних тощо.

Громадянське суспільство — це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Громадянське суспільство — це певна модель соціальної організації, що з’являється на світ за певних обставин. Його утворюють лише вільні і рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, а також вільна преса як засіб комунікації і самовиразу. Саме вони і є тими суспільними суб’єктами, без яких громадянське суспільство не може бути створено.

Атрибути громадянського суспільства:

✵ наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

✵ організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

✵ незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

✵ зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах вазаємної довіри і співробітництва.

Отже, громадянське суспільство — це та підсистема I : суспільного життя, в якій не тільки існує певна кількість • (мережа) добровільних асоціацій, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності.

Громадянське суспільство характеризується виконанням таких функцій:

✵ самоорганізованого громадського механізму для виконання і суспільних справ;

✵ противаги владним структурам, головного заборола проти і можливих спроб узурпації влади;

✵ засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та і орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

✵ сприятливого суспільного середовища для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

Чим розвинутішим є громадянське суспільство, тим легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами.

Співвідношення громадянського суспільства і держави

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак ставлення держави до громадянського суспільства не має бути байдужим. Органи державної влади реагують на запити і потреби асоційованого громадянства, видають законодавчі акти та стежать за їх виконанням, стежать за порядком у суспільстві, запобігають виникненню конфліктів або шукають шляхів їх розв'язання у мирний, цивілізований спосіб. Отже, стосунки громадянського суспільства і держави мають бути стосунками діалогу і співпраці, а не монологу або диктату однієї з сторін.

Відносини і взаємовплив громадянського суспільства і держави — цих двох підсистем єдиної суспільної системи — є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни. З одного боку, відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам демократизації держави, набуття нею ознак держави правової. З іншого боку, воно само залежить від держави і не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства й тиранії. Тому зворотний зв’язок у стосунках громадянського суспільства і держави повинен обов’язково діяти.

Стосовно цього Схід і Захід (у політичному розумінні) демонструють два протилежні підходи не лише до держави, а й до її відносин із громадянським суспільством. Про це свого часу писав А. Грамші:

«На Сході держава була усім, громадянське суспільство знаходилося у первинному, аморфному стані. На Заході відносини між державою і громадянським суспільством були впорядковані, і якщо держава починала хитатися, відразу на поверхню виступала міцна структура громадянського суспільства».

Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості і політичного безсилля народу. Саме це й продемонстрував досвід тоталітарних режимів, у тому числі і в колишньому СРСР.

В системі тотального усуспільнення особистість стає безвідповідальною, деморалізується, розчиняється в деіндивідуалізованій масі, що означає по суті її зникнення, обернення на одну з безлічі статистичних одиниць, що складають у сукупності населення країни. Тут не держава існує для людей, а навпаки, люди - для держави. Людина як особистість приноситься в жертву, спочатку перетворюючись на «абсолютного громадянина» держави, а потім трансформуючись у підданого. Кожний окремий індивідуум залишається один на один з величезним апаратом насильства і примусу, перед яким він безсилий і безпорадний. Як наслідок перемагає конформізм, пристосовництво, народ перетворюється у масу, населення набуває ознак натовпу. Тому і не дивно, що з радянського суспільствознавства надовго зникло саме поняття «громадянського суспільства». А той мінімум громадських організацій, що існував в СРСР протягом 70 років, був створений під егідою державно-партійного апарату, повністю йому підкорявся і виконував мобілізаційну роль: державно-партійні структури за допомогою створених ними організацій тримали під контролем усіх більш-менш суспільно-політично активних громадян і мобілізували їх на проведення тих чи інших вигідних для органів влади акцій, створюючи лише видимість громадського життя.

Жіноча Громада на Буковині і в Галичині, Союз українок. В роботах Н. Кобринської, X. Алчевської, О. Кобилянської були сформульовані погляди на становище та роль жінки у суспільстві, які пізніші дослідники назвали концепцією прагматичного фемінізму. Головними напрямками діяльності жіночих організацій були: соціальна допомога; культурно- просвітницька робота; розширення правового захисту населення; порушення питань про рівноправність жінок у суспільстві, про їх право на отримання вищої освіти. Вони займалися також видавничою і рідше — виробничо-комерційною діяльністю.

Однак після 1939 р. з одержавленням власності зникли всі незалежні економічні суб’єкти, а разом з ними і об’єктивна основа для існування незалежних об’єднань громадян і самого громадянського суспільства. Були зруйновані характерні для громадянського суспільства горизонтальні зв’язки у виробництві і культурній сфері. Державно- партійні владні структури підпорядковували собі всі суспільні інституції, що були посередниками у відносинах особи з державною владою.

Громадянська позиція, що суперечила догмам комуністичної ідеології, каралась як антидержавний злочин.

Академік Д.Сахаров на засланні в м. Горькому.

У Західній Україні громадянське суспільство було досить розвиненим у 20 - 30-ті роки. Воно сприяло відродженню економічного та державного життя українців, зростанню їх національної гідності. Успішно діяли такі національні « економічні товариства, як «Дністер», «Народна торгівля», «Сільський господар». Тільки Центральна асоціація українських кооперативів об’єднувала 4000 кооперативів і 700 тис. членів. Зусиллями товариства «Просвіта» і «Рідна школа» було засновано близько 40 гімназій, ліцеїв, професійно-технічних училищ та понад 3000 народних українських шкіл. Розвивався жіночий рух. Ще у 1890 р. був організований «Клуб русинок» у Галичині; пізніше утворилися Гурток українських дівчат у Львові, умовах відсутності правового захисту особи це призвело до повної підпорядкованості людини тоталітарній державі.

І тільки з лібералізацією режиму (в період так званої перебудови) почався процес відтворення інституцій громадянського суспільства (у Львові це почалося із створення «Товариства Лева», «Товариства української мови ім. Т. Шевченка», «Меморіалу»), почала зростати ініціатива та справжня, а не показна і зверху регламентована громадянська активність людей. Як вважає більшість вітчизняних і зарубіжних політологів, фундаментом демократичного ладу в країнах колишнього СРСР можуть і повинні стати інститути громадянського суспільства. їх розвиток забезпечить зростання самостійності приватних і громадських сфер життя, впевненість і відповідальність окремої особи, стане перешкодою на шляху надмірного розростання функцій держави. Одночасно розбудова громадянського суспільства, законодавче врегулювання його відносин з державою вимагає відповідного правового поля, яке існує тільки в правовій державі.

¹ Монтескье Ш.-Л. Избранные произведения. — М., 1955. — С. 290.