Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 7. Політичні партії і політичні рухи
7.2. Типологія партій і партійних систем

Критерії класифікації політичних партій

Типологія партій і партійних систем є дуже важливим елементом їх політичного аналізу. Вона допомагає використати метод порівняння для з’ясування найсуттєвіших рис партійних систем і організацій, зрозуміти зміст і характер політичної боротьби. Спочатку зупинимось на типології партій. Враховуючи велику кількість критеріїв, за якими вона може здійснюватись, скористаємось для з’ясування цього питання таблицею 7.1.

З таблиці видно, що класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою, відповідно до якої сучасні партії поділяються на кадрові, масові та партії виборців. За місцем і роллю у політичній системі вони бувають правлячі, опозиційні та партії протесту, а в недемократичних системах — також неподільно пануючі та нелегальні. Залежно від того, на якій соціальній базі формуються партії та чиї інтереси висловлюють, вони поділяються на загальнонаціональні (існують переважно в період національних рухів, коли утворюються широкі загальнонаціональні коаліції), класові (та партії інших суспільних груп), а також міжгрупові і міжкласові, котрі виражають інтереси певного конгломерату заінтересованих груп. Типово класовими в минулому були соціал-демократичні та комуністичні партії.

Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні партії, програма діяльності яких тією чи іншою мірою обґрунтована теоретично; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії, у формуванні й діяльності яких основну роль відіграє особистість лідера.

Критеріями класифікації партій також є: відносини між партійним керівництвом і масами, ідейна орієнтація партій, а також їх ставлення до існуючого ладу, спрямованість політичного курсу (ЙОГО співвідношення з напрямом суспільного прогресу), методи політичної боротьби і ставлення до політичних суперників. Ці риси обумовлюють поділ партій на демократичні й авторитарні, революційні й реакційні, радикальні, ліберальні і консервативні, а також (як найбільш узагальнюючий поділ партій за їх політичними курсами) на «ліві», центристські і «праві».

Поділ політичних партій, рухів та інших об’єднань на «праві», «ліві», і центр, що є загальноприйнятим у сучасному світі, відображає розстановку політичних сил стосовно існуючого стану речей (статус-кво); вказує на прихильність партій до інноваційної (реформаторської чи революційної) або, навпаки, до охоронної (консервативної) чи реставраційної (реакційної) політичної діяльності; характеризує їх тактику, передусім вибір методів політичної дії (радикальних або поміркованих) та ставлення до політичних суперників (толерантне чи непримиренне); характеризує прихильність партій до певної ідеології.

Таблиця 7.1.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Поняття і моделі політичного спектра

До центристів зараховують ті політичні партії, рухи та об’єднання, які підтримують існуючий порядок (або обраний напрям змін — у перехідних суспільствах), виступаючи при тому за поступові, помірковані зміни на основі консенсусу. Центристи з терпимістю (толерантно) ставляться до своїх ідейних та політичних супротивників, здатні на угоди й компроміси. До інноваційної діяльності більше схильні ліво-центристи (у західних країнах це ліві ліберали та певна (права) частина соціал-демократів), а до охоронної, стабілізуючої — право-центристи, тобто політичні сили консервативної орієнтації. І ті, й інші поділяють фундаментальні для західної цивілізації цінності ринкової економіки, прав людини і представницької демократії, але дещо по-різному дивляться на глибину й масштаби регулюючої діяльності держави (ліво-центристи схильні її допускати в більших межах, ніж право-центристи). Прикладом можуть служити політичні платформи й урядова діяльність Демократичної і Республіканської партій, що поперемінно приходять до влади у США.

Партії і рухи, що пропонують радикальні суспільні зміни в напрямі розширення демократії, політичної і соціальної рівності, прийнято називати лівими: від ліво-ліберальних до соціалістичних і комуністичних. А ті політичні сили, що стоять на позиціях елітарності, охорони традиційних цінностей і стосунків, включно з відносинами нерівності, (соціальної, національної, расової), вважаються правими.

Таблиця 7.2

ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР (ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТЕ «ЛІНІЙНЕ» УЯВЛЕННЯ)

Як серед лівих, так і серед правих політичних сил виділяються найрадикальніші щодо пропонованих змін і найбільш непримиренні щодо своїх політичних суперників групи й об’єднання, яких називають крайніми, або екстремістами (від англійського extreme — крайній). Вважається, що крайні ліві позиції займають комуністи, особливо ті з них, які дотримуються концепції «диктатури пролетаріату» або схвалюють терор та інші збройні методи боротьби; крайні праві — непримиренні(націоналістичні та інші) угруповання, що поділяють ідеї національної або расової винятковості та готові заради її впровадження на будь-які, у тому числі й збройні методи захоплення влади.

Лідери праворадикальних партій: російської ЛДП В. Жириновський та французького Національного фронту Ж.-М. Ле Пен

Праві та ліві радикали

Існує ілюзія, нібито два крайні крила політичного спектра врівноважують одне одного, забезпечуючи політичну стабільність. Але так є лише у країнах із стійкою демократичною традицією. Там же, де вона відсутня, екстремістські сили, поборюючи одна одну з певних конкретних питань (що випливають з їхніх ідеологічних відмінностей), виступають разом, як противага до демократичного центру, що його вони зневажливо трактують як «слабку», «безхребетну» владу і якому протиставляють себе як уособлення сили і порядку. Таке ставлення крайніх радикалів до поміркованого центру має глибоке історичне коріння: ще в часи Французької революції кінця XVIII ст. схильну до компромісів частину Конвенту було названо «болотом». Стабільність, яка забезпечується діяльністю центристських сил, не є цінністю для екстремістів. Вони прагнуть великих потрясінь, переворотів, диктатур. Отже, крайні праві і крайні ліві угруповання змикаються на грунті негативного ставлення до демократії і прагнення встановити авторитарний чи тоталітарний режим, що, на їхню думку, є синонімом сильної влади й порядку.

Таблиця 7.2, яку ми щойно розглянули, демонструє, так би мовити, лінійне розташування основних сил політичного спектра. Вона добре ілюструє «переходи» від однієї ідеології до іншої та ставлення партій до існуючого в суспільстві статус кво. Проте її можливості обмежені, якщо йдеться про з’ясування спільних рис у тактиці, яку застосовує поміркований центр, з одного боку, та радикальні крайні, з іншого (незалежно від того, праві вони чи ліві). Цей недолік легко усувається, якщо ми звернемось до іншої моделі політичного спектра (див. таблицю 7.3), яка зображає розташування політичних сил на площині круга.

Крайні ліві в українському парламенті: лідери ПСПУ, народні депутати Н. Вітренко і В. Марченко.

Таблиця 7.3.

ЗАХІДНА МОДЕЛЬ ПОЛІТИЧНОГО СПЕКТРА

Перевагою таблиці 7.3 є те, що вона не лише акцентує увагу на ідеології партій, їх ставленні до власності, рівності і державного втручання в економіку, а й вказує на їх ставлення до таких важливих з політичного погляду цінностей, як демократія і свобода. Вона наочно показує близькість поглядів правих і лівих екстремістів на природу політичної влади і політичної боротьби, подібність їх уявлень про шляхи здобуття і втримання влади, а, отже, вказує на можливість зближення цих ідеологічно протилежних, але однаково антидемократичних сил на грунті протистояння демократичному центрові. Окрім того, ця схема допускає зміщення секторів політичного спектра за певних обставин, їх можливе «накладання» тощо. Оскільки уявлення про поділ на «правих» і «лівих» та про їх основні характеристики сформувалось на Заході, в умовах панування приватної власності й ліберальних свобод, то цю вихідну модель політичного спектра ми й називаємо умовно «західною», маючи на увазі наявність значних відмінностей від неї у перехідних, зокрема посткомуністичних суспільствах.

У кожній країні з розвиненою плюралістичною демократією наявні всі відображені на таблицях сили без винятку. Але співвідношення між ними, так само, як і чисельність та вплив кожної з них, різні. Це залежить від рівня розвитку країни, гостроти назрілих політичних та соціально-економічних проблем, частково від історичних традицій та політичної культури народу. За загальним правилом, чим стабільніша обстановка, чим менше проблем, з якими не дають собі ради правлячі кола, тим ширшим є центр, до якого входять консервативно та прогресистськи (ліберально) орієнтовані політичні сили. Крайніх позицій за таких обставин притримується звичайно невелика частина політично активних людей, які не мають суттєвої підтримки в суспільстві.

Наявність широкого центру не лише відображає загалом благополучний стан суспільства. Своєю чергою, такий центр справляє зворотній, стабілізуючий вилив на політичне життя. Із самого лише прагнення до самозбереження центристські сили намагаються проводити достатньо гнучку політику і формують певну політичну культуру — культуру компромісу, що запобігає поляризації політичних сил.

Партії і виборчі системи

Ефективність діяльності і вплив партій на політичне життя, навіть тин партійної системи, що складається у певній країні, великою мірою залежить від обраного тут способу голосування, принципів визначення переможців і розподілу між ними депутатських мандатів, тобто від типу виборчої системи.

У сучасних демократичних державах існують такі типи виборчих систем:

1) система абсолютної більшості або мажоритарна, її різновид — система відносної більшості або плюральна;

2) пропорційна система (система пропорційного представництва), її різновид — пропорційна система з преференціями;

3) змішана (мажоритарно-пропорційна система).

Усі системи мають свої сильні і слабкі сторони, своїх прихильників та опонентів, і всі, за певних обставин, можуть бути цілком задовільним засобом представництва групових інтересів в органах державної влади — через посередництво партій.

Мажоритарна система (свою назву дістала від фр. majorite — більшість) діє у 76 країнах світу. Найбільшого розповсюдження вона набула на американському континенті, у країнах Африки й Тихоокеанського басейну. При цій системі на виборах перемагає кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів (50% + 1 голос; приклад — нижня палата Національних зборів Франції), або певний, визначений конституцією чи законом відсоток голосів, що становить так звану кваліфіковану більшість (звичайно, це 2/3 або 3/4 голосів виборців; приклад — верхня палата парламенту Іспанії). Плюральна система (або мажоритарна система відносної більшості) визнає переможцем того, хто набрав більше голосів, ніж будь-який інший претендент, хоч це може бути й менше половини від поданих в окрузі голосів (парламент Великобританії, конгрес США).

До переваг мажоритарної системи відносять те, що вона сприяє створенню стабільних урядів, які спираються на парламентську більшість, і справляє стабілізуючий вплив на всю політико-правову систему держави. Карл Поппер вважає, що до найцінніших рис цієї системи належить те, що вона персоніфікує вибори і надає більшої свободи дій обраному депутатові, оскільки він менше залежить від партійної машини. Водночас день виборів перетворюється у судний день для кожної з правлячих партій, коли вона мусить відповідати за все зроблене і не зроблене перед своїми виборцями, перед суспільством загалом. Унаслідок того зростає рівень відповідальності партій і урядів, що їх вони утворюють. Вважають також, що ця виборча система сприяє консолідації політичних сил і укрупненню партій. Нарешті, вона є простою і не вимагає від виборців особливих знань усього розмаїття партійних програм.

Мажоритарна система виборів у США. Президент Клінтон допомагає представникові своєї, Демократичної партії Бобові Карру здобути більшість голосів на виборах до Сенату (1994 р.).

Несправедливість мажоритарного виробництва

Має мажоритарна система і свої слабкі місця. Вони стосуються переважно справедливості розподілу депутатських місць та рівня представлення групових інтересів. У таблиці 7.4 розглянуто гіпотетичний випадок, коли у трьох виборчих округах змагаються дві впливові партії: А і Б. У голосуванні бере участь 300 виборців, но 100 осіб у кожному окрузі. Партія А набирає у сумі 180 тис. голосів із 300, але отримує лише одне місце в парламенті через те, що її кандидати у двох округах набирають менше 50% голосів. Партія ж Б отримує двоє місць, хоч вона набрала лише 12 30 тис. голосів. Отже, складається парадоксальна ситуація, коли партія, що здобула підтримку більшості виборців у масштабі всієї країни, має меншість депутатських місць у парламенті.

Таблиця 7.4.

ПАРАДОКС МАЖОРИТАРНОЇ СИСТЕМИ ВИБОРІВ: НЕРІВНІСТЬ ПРЕДСТАВНИЦТВА

Крім того, за мажоритарної системи можна здобути 49% голосів і взагалі не мати свого представництва в парламенті. В дуже несприятливих умовах за цієї системи опиняються невеликі партії, що представляють національні меншини, бідніші чи менш організовані групи населення тощо. Вони могли б популяризувати свої вимоги і нарощувати вилив через парламентську діяльність, але пробитися туди не можуть. Наприклад, на виборах 1995 р. у Франції правоекстремістський Національний фронт на чолі з Ле Пеном набрав по країні 30% голосів виборців, але його кандидати не перемогли в жодному окрузі і, як наслідок, Фронт не одержав жодного депутатського мандата. Отже, мажоритарна виборча система не повною мірою реалізує функцію представництва різних групових інтересів і різних політичних сил, залишаючи без своїх представників у парламенті ті групи (чи партії), які не можуть подолати 50-відсотковий бар’єр у виборчих округах або значно поступаються впливом двом головним партіям (у разі плюральної системи).

Суттєвий вилив на результати голосування при цій системі мають межі виборчих округів. Тому політичні сили, які мають доступ до процедури їх визначення, перебувають у привілейованому становищі. Вони можуть так окреслити їх, щоб у певній частині округів мати гарантовану підтримку більшості виборців.

Риси та різновиди пропорційних виборчих систем

Уникнути цих недоліків дає змогу пропорційна виборча система, яка діє у 43 країнах, у тому числі в 24 європейських. Виборці голосують не за конкретну особу, а за запропоновані партіями списки кандидатів і за партійні програми. Якщо вибори за мажоритарною системою проводяться в одно- і багатомандатних округах, то за пропорційною системою — тільки в багатомандатних. Такий округ може бути загальнонаціональним і охоплювати всю країну або поширюватись на певний регіон, область, землю, провінцію. Існує багато різновидів цих систем залежно від механізму формування списків, способу голосування та підрахунку голосів. Деякі з них є досить складними з технічного боку.

Головними є три різновиди пропорційних систем:

✵ партія пропонує повні списки своїх кандидатів, самостійно визначаючи місце кожного кандидата у списку («жорсткі списки»), так що виборці не можуть впливати на персональний склад парламентської групи від даної партії (Ізраїль, Португалія);

✵ пропорційна система з преференціями (перевагами) надає можливість виборцям не лише голосувати за певний партійний список, а її позначати відповідними номерами тих кандидатів, яких вони хотіли б бачити серед депутатів парламенту. Думку виборців ураховують партії при розподілі депутатських мандатів; партія попередньо не формує повний список своїх кандидатів, а, здобувши на виборах певну кількість мандатів, самостійно визначає їх власників.

Пропорційні виборчі системи забезпечують повну відповідність кількості здобутих партіями голосів виборців і кількості одержаних ними депутатських мандатів. Справедливість представництва, а також те, що ця система дає змогу молодим і невеликим партіям бути «почутими» і нарощувати свій потенціал, є її головними перевагами.

Недоліки пропорційного представництва

Водночас пропорційна система не позбавлена і суттєвих недоліків: втрачається безпосередній зв’язок виборців із кандидатом у депутати, унеможливлюється контроль виборців за його діяльністю. Депутати залежать не від виборців і не від власного розуміння справи чи сумління, а передусім від партійного керівництва. Крім того, система відкриває шлях для приходу в парламент великої кількості партійних груп. Розпорошеність політичних сил знижує ефективність його роботи, а партійні коаліції, що створюються задля формування урядів, часто виявляються нестійкими і, розпадаючись, зумовлюють падіння урядів. Щоб пом’якшити дію цієї вади, впроваджуються певні запобіжні засоби. Одним із них є певний відсотковий бар’єр збору голосів (поріг прохідності в парламент), не подолавши який партія не може претендувати на отримання депутатських мандатів. В Ізраїлі — це 1 відсоток голосів виборців, у Туреччині — 10, у Німеччині й Росії — 5 відсотків, в Україні — 4.

Проте в трьох останніх країнах, а також у Болгарії, Литві, Австралії діє уже не суто пропорційна, а змішана, пропорційно-мажоритарна система, котру розглядають як засіб використання переваг та пом’якшення недоліків обох охарактеризованих раніше систем.

За змішаної, пропорційно-мажоритарної системи виборів частину депутатів обирають в одномандатних округах за мажоритарним (або плюральним) принципом, а іншу частину (від 20 до 50 відсотків) — у багатомандатних округах за партійними списками, згідно з принципом пропорційного представництва. У ФРН, наприклад, 1/2 депутатів бундестагу обирають за мажоритарним принципом, а іншу половину — за партійними списками на регіональній (земельній) основі. Достатньо високий п’ятивідсотковий бар’єр обмежує можливість радикальних організацій провести своїх представників у парламент, і в бундестазі найчастіше представлено 4 - 5 партій.

«В ідеалі» змішана виборча система досягає компромісу між реалізацією ідеї справедливого представництва різних політичних сил у парламенті і стабільністю сформованого уряду. Участь партій у виборчій кампанії сприяє їх зростанню, організаційному зміцненню, посиленню впливу на політичне життя і владні структури. Саме ці переваги підкреслювали прихильники прийняття змішаної системи виборів в Україні, яка після дуже гострого протистояння була закладена в новий виборчий закон, прийнятий восени 1997 р. Сподіваються, що його впровадження сприятиме політичній структуризації парламенту, чіткішому визначенню правлячої політичної сили та опозиції, виробленню механізмів політичної відповідальності депутатів (принаймні тих, які будуть обрані за партійними списками), а також позитивно впливатиме на зміцнення політичних партій та формування більш стійкої і впливової партійної системи.

Типологія партійних систем

За наявності багатьох альтернативних підходів сучасна партологія розглядає партійну систему у двох площинах: як сукупність існуючих політичних партій (інституційний підхід) і як механізм взаємодії з приводу влади (функціональний підхід). Як зазначає Ю. Шведа, згідно з функціональним підходом партійна система — це організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади. Це така форма управління суспільством, за якої боротьба декількох політичних партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів для розв’язання актуальних проблем суспільного життя і забезпечення, таким чином, суспільного прогресу. Таке означення добре тим, що воно значною мірою вирішує суперечку про те, які партії слід відносити до партійної системи, а які — ні, і за яких умов та чи інша сукупність політичних партій може вважатися сформованою партійною системою.

Різні автори будують свої типології партійних систем на різних підставах. Одні беруть до уваги кількість партій, інші наголошують на формах взаємодії між партіями та на способах формування ними урядів (на ґрунті однопартійної більшості, стійких або змінюваних коаліцій, за наявності антисистемної опозиції у парламенті або без неї і т. ін.). Важливим критерієм класифікації партійних систем, на якому Грунтує свою типологію Є. Вятр, є можливість або неможливість замінити одну правлячу партію або коаліцію іншою. Саме цей підхід було покладено в основу виділення двох великих груп партійних систем у таблиці 7.5.

Класифікація партій у межах груп ґрунтується на врахуванні поділів, що їх пропонують відомі партологи М. Дюверже та Дж. Сарторі, погляди яких поділяють і українські політологи — фахівці з даного питання¹.

Отже, згідно з класифікацією, представленою на таблиці, усі партійні системи поділяються на дві великі групи: альтернативні системи, коли владні структури формуються на основі конкурентних виборів і на зміну одній правлячій партії завжди може прийти інша, і неальтернативні, коли фактичне керівництво здійснює тільки одна партія і справжньої конкуренції у боротьбі за владу немає (хоч видимість плюралізму в деяких випадках може зберігатись). Демократичним режимам відповідають альтернативні системи, недемократичним (авторитарним та тоталітарним) — неальтернативні².

Таблиця 7.5.

ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ

Двопартійні системи США і Великобританії

Найефективнішим інструментом збереження стабільності й поміркованості в політиці при забезпеченні достатньої гнучкості та конкурентності демократичного режиму вважають двопартійну систему (як у США та Великобританії). Двопартійність не означає, що у країні є лише дві партії. їх може бути досить багато, але до влади поперемінно приходять лише дві з них. У США, наприклад, це Республіканська й Демократична партії. Перша з них є консервативною. Друга — проводить більш ліберальну політику, відіграючи роль ліво-центристської сили (за умови, що у США відсутні впливові соціал-демократичні чи інші ліві партії). Обидві партії не мають фіксованого членства і не є класовими партіями. Вони спираються на конгломерати «групових інтересів», які суттєво змінювали свій склад на різних етапах історичного розвитку країни. Поряд із тим для історії США характерні неодноразові спроби організувати третю, фермерську, фермерсько-робітничу або право-радикальну партію, проте вони не були успішними.

Іншою країною, де утвердилась двопартійна система, є Великобританія. Тут за владу змагаються передусім Консервативна й Лейбористська партії. Існуючи довше, ніж у будь-якій іншій країні, двопартійна система цієї держави виробила певні механізми самозахисту: через систему мажоритарних виборів з одномандатними округами, через фінансові і правові обмеження малих партій, а також через забезпечення можливості переходу ролі другої урядової партії до нових політичних сил, що набувають виливу в суспільстві. Вперше це сталося між Першою і Другою світовими війнами, коли лейбористи зайняли місце другої урядової партії, витіснивши лібералів на узбіччя політичних змагань. А в останні 10 - 15 років спостерігався зворотний процес — зростання впливу ЛСДПВ — Ліберальної партії, що об’єдналася з частиною соціал-демократів у 1988 р. і тим самим значно зміцнила свої позиції. Проте зростання її авторитету припало на період кризи лейбористського руху. А тепер, коли Лейбористська партія зміцнила свої позиції та здобула владу, третя партія може знову відійти в тінь. Отже, діюча у Великобританії двопартійність із мажоритарною системою виборів забезпечує стабільність, але водночас стримує розвиток багатопартійності. Ліберали і соціал-демократи, що мають підтримку чверті виборців, із політичного життя фактично вилучені.

Один із найвпливовіших лідерів торі (КПВ) М. Тетчер.

Політична вага «третіх», неурядових партій у двопартійних системах визначається тим, що:

1) від їх політичної позиції, від того, з ким вони увійдуть у спілку, часто залежить перемога або поразка двох основних партій;

2) вони є своєрідним барометром, що показує, наскільки виборці задоволені альтернативними курсами двох основних партій.

Зростання впливу третіх партій «сигналізує», що дві великі партії мусять вносити корективи у свою політику.

«Треті» партії у двопартійних системах. Маніфестація Партії Нового Альянсу в США.

За яких умов виникають двопартійні системи?

Питання про фактори, що сприяють утвердженню і збереженню двопартійності, — дискусійне. Деякі автори вважають, що найважливішим тут є тип виборчої системи. Саме мажоритарна виборча система з одномандатними округами обумовила, на їх думку, панування у цих країнах двопартійності. До певної міри це так, але, по-перше, мажоритарна виборча система є ефективною за умови вже існуючої двопартійності, тому невідомо, чи її слід вважати причиною, чи наслідком, а но-друге, завжди спостерігається теоретично передбачуване збігання певних тинів виборчих систем із відповідними їм партійними системами. У ФРН, наприклад, високий поріг прохідності до парламенту сприяв формуванню партійної системи поміркованого плюралізму (про неї піде мова далі). Але в Португалії за панування суто пропорційної системи виборів склався тип багатопартійності, за якого одна партія (СДП) здобуває стабільну більшість місць у парламенті, а інша партія (ДА — Демократичний альянс) є для неї гідним опонентом,³ тобто тут утворилася система, близька до двопартійної. Отже, значний вплив справляють, очевидно, і інші (історичні, соціо-культурні, психологічні, навіть зовнішньо-політичні) чинники, що відбивають специфіку політичного розвитку та політичної культури тих чи інших країн. Наприклад, традиційна поміркованість та прагматизм виборців США та Великобританії, які не бажають, щоб їхні голоси «пропадали» і тому підтримують на виборах одну з більших партій, котра, на їх думку, здатна сформувати уряд, відіграють, очевидно, не останню роль у збереженні двопартійності в обох країнах.

До альтернативних належать також системи поміркованого плюралізму. До них ми відносимо системи домінування однієї партії у демократичних країнах, двоблокові партійні системи та такі, що прямують до двоблоковості.

Система з однією домінуючою партією існувала, наприклад, у Японії з 1955 по 1995 рік, коли правлячою силою постійно була одна партія: Ліберально-демократична за назвою і консервативна за змістом діяльності. Представництво багатоманітних суспільних інтересів за цих умов забезпечувались боротьбою значної кількості (від п’яти до десяти) фракцій усередині правлячої партії, а також застосуванням різноманітних методів політичного тиску з боку неурядових партій. У 1995 р. Ліберально-демократична партія програла вибори, і в Японії було сформовано коаліційний уряд з тих партій, що раніше постійно перебували в опозиції.

До країн із цим видом партійної системи відносять також Швецію, де з 1932 по 1976 і з 1982 по 1991 роки при владі перебувала одна — Соціал-демократична партія. З початком 90-х років консервативна хвиля захопила й Швецію, довівши, що ні закони, ні традиція не зробили її політичну систему безальтернативною. Як наслідок, у 1991 - 1994 рр. правив блок правоцентристських партій. Однак на виборах 1994 р. виборці знову надали перевагу соціал-демократам. Отже, у партійних системах цього типу гору бере політичний плюралізм, і вони наближаються у таких випадках до двоблокових. Політичний спектр Швеції, як він виглядав під час виборів 1994 р., дуже показовий для партійних систем обмеженого плюралізму: круг політичного спектра майже навпіл ділиться на коаліцію лівоцентристів із дуже впливовою Соціал-демократичною партією та правоцентристів, де партій більше, але вони також мають свого лідера — Консервативну (Помірковану) партію (див. табл. 7.6)

Таблиця 7.6.

СИСТЕМА ПОМІРКОВАНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ З ОДНІЄЮ ДОМІНУЮЧОЮ ПАРТІЄЮ (ШВЕЦІЯ)

Прикладом двоблокової системи може слугувати, передусім, партійна система ФРН, що стабільно функціонує. Консервативний курс, який найкраще відповідає інтересам великого бізнесу країни, але, підкріплений соціально-християнськими цінностями, має багато прихильників і серед усіх інших суспільних верств, проводив протягом 16 років (1982 - 1998) правлячий блок право-центристських партій. До нього входило стійке об’єднання ХДС-ХСС (Християнсько-демократична партія — Християнський соціальний союз) та Партія вільних демократів (ПВД). Остання раніше підтримувала іншу сильну партію — СДПН, але у 1982 р. перейшла на бік християнських демократів, забезпечивши їм перемогу і тривале правління. Соціал-демократична партія, перебуваючи в опозиції, зуміла наростити свій вплив і перемогла на виборах 1998 року, здобувши більшість місць у парламенті і отримавши, таким чином, змогу одноосібно сформувати уряд. Вона, проте, того не зробила, а залучила до урядової коаліції Партію зелених, підтримавши тим самим традицію блокування партій та забезпечивши собі ще переконливішу перевагу у Бундестазі. Співвідношення партій Німеччини ілюструє наступна діаграма⁴.

Таблиця 7.7.

ПАРТІЙНА СИСТЕМА НІМЕЧЧИНИ

Партійні системи поміркованого плюралізму деякими рисами нагадують двопартійні. До цих рис належить стабільність урядів між виборами та те, що під час виборів тут відбувається повна зміна політичних сил при владі (а не окремих партій у складі правлячих коаліцій). У деяких двопартійних та двоблокових системах протягом останнього часу (від настання в кінці 70-х років так званої консервативної хвилі) виник дисбаланс виливу між першою та другою урядовими партіями (Велика Британія, США), у той час як в інших — зберігалася рівновага сил двох найвпливовіших партій (Греція, Німеччина).

До країн, де триває процес утвердження партійної системи обмеженого плюралізму належить Франція. Партійну систему цієї країни іноді характеризують як систему поляризованого плюралізму, але такою вона була до державної реформи 1959 р., проведеної де Голлем. Нині є виразні свідчення того, що під впливом різних чинників, включно з дією мажоритарної системи виборів, вона розвивається у напрямі до двоблокової системи. Один блок становлять ліві й ліво-центристські партії, що об’єднуються навколо соціалістів (СПФ), інший блок — правоцентристські партії «Об’єднання на підтримку Республіки» (ОПР) та «Союз за французьку демократію» (СФД). Чіткий прогноз щодо майбутнього Французької партійної системи спеціалісти робити поки що не наважуються через вплив антисистемних партій то лівого (ФКП), то правого (Національний фронт — НФ) спрямування та через періодичні вибухи активності дрібних партій протесту.

Таблиця 7.8.

ПАРТІЙНА СИСТЕМА ФРАНЦІЇ

Далі йдуть системи багатопартійної роздрібненості, які Сарторі називає системами крайнього (або поляризованого) плюралізму. Там, де вони панують, у країні існує розмаїття урядових партій і діють впливові партії антисистемного характеру, котрі планують, у разі приходу до влади, змінити суспільний лад (наприклад, крайні ліві). Жодна з урядових партій не може зібрати абсолютної більшості голосів і не утворює стійких блоків з іншими партіями. Проте одна з партій може, змінюючи партнерів по коаліціях, бути постійною основою для створення парламентської більшості. В таких країнах звичайним явищем є урядова нестабільність (постійна змінюваність урядів). Існує небезпека перетворення політичної боротьби між партіями на самоціль; суспільні цілі політики втрачаються, вона стає боротьбою політичних лідерів за владу, за урядові «портфелі».

Найтиповіший приклад — Італія з 1947 по 1994 рік. Провідною партією була ХДП, що правила в коаліції з кількома або всіма партіями «конституційної дуги»: Соціалістичною, Соціал-демократичною, Республіканською, Ліберальною. Винятком була антисистемна КПІ, яку не допускали в коло правлячих партій, хоч вона й збирала до ЗО відсотків голосів виборців⁵. Сама ХДПІ при тому не була єдиною. Саме боротьба різноманітних фракцій усередині провідної партії часто призводила до урядових і політичних криз.

Християнські демократи Бельгії так само не втрачають провідної ролі в утворенні парламентських коаліцій протягом тривалого часу (з 1947 р.), хоч здобути більшість самі або в постійному блоці з іншими партіями не можуть. Отже, бельгійську партійну систему теж можна зарахувати до систем багатопартійної роздрібненості. Подібні системи є також у Нідерландах, Данії, Фінляндії. Як вони виглядають, видно з двох поданих тут діаграм.

Таблиця 7.9

РОЗДРІБНЕНІ БАГАТОПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

Ще одним різновидом альтернативних багатопартійних систем є атомізовані системи, що діють переважно в перехідних до демократії суспільствах. Тоді існує багато слабких, малопопулярних серед виборців партій, що борються за своє виживання; уряди, як звичайно, формуються на позапартійній основі. Складно передбачити можливе блокування партій та наслідки функціонування цієї системи, оскільки вона «ніколи не буває стабільною і ніколи не залишається сталою протягом тривалого часу» (А. Білоус). Проте за умови стабілізації демократичного правління, вона все ж таки має тенденцію до перетворення у більш консолідовану і впливову систему поляризованого плюралізму.

Альтернативні партійні системи є нормою для розвинених демократій Заходу. Нині такі системи формуються і в країнах Східної Європи та колишнього СРСР, що дорівнює поширенню плюралістичної демократії на великі простори євроазійського континенту. Однак, характеризуючи види партійних систем, маємо говорити не лише про те, що є сьогодні, а й про те, що було в недалекому минулому і що може, на жаль, знову відновитися за певних обставин. Мова йде про безальтернативні партійні системи.

Безальтернативні партійні системи

Першим із зазначених на схемі варіантів безальтернативних систем є однопартійні системи за тоталітарних режимів; комуністичного чи фашистського. Партії у цих випадках зростаються з державою; постанови їхніх центральних органів служать сурогатом законів, бо обов’язкові для усього суспільства, а партійні вожді є першими особами в державі. У 30-х роках такі системи існували в Німеччині та Італії, у післявоєнний час — у колишньому СРСР та інших країнах державно-адміністративного соціалізму (Китаї, В'єтнамі, Румунії). У частині цих країн (більшості колишніх радянських республік, у Румунії) тепер іде подолання тоталітарної спадщини через утвердження систем роздрібненої багатопартійності. В інших із них відбувся перехід до систем однопартійного домінування (Китай, В’єтнам, деякі країни Середньої Азії, Білорусь). Однопартійність зберігається на Кубі, у КНДР, а також у деяких країнах «третього світу» (Ірак, Лівія).

Другим видом безальтернативних систем є обмежені багатопартійні системи. Вони зустрічаються у країнах, де після військових переворотів частина партій формально продовжує діяти, але сфера їх діяльності дуже обмежена. їм заборонено виступати в ролі опозиції та боротися за владу. Партії втрачають свої основні функції, а державою керують позапартійні сили. Такі системи існували в Чилі, Бразилії, Уругваї, Парагваї та інших латиноамериканських країнах.

Ступивши певні кроки в бік економічних реформ, В'єтнам залишається відданим однопартійності та її символам.

Безальтернативною системою авторитарного типу залишається партійна система Мексики, де домінує одна Інституційно-революційна партія. Вона править у країні з 1934 р. в умовах формального існування інших політичних об’єднань, які, проте, не мають змоги здобути владу.

До партійних систем домінування у минулому (до 1989 р.) належали гегемоністські партійні системи тих країн Східної Європи, де формально існувало по декілька партій (Болгарія, НДР, Польща, Чехо-Словаччина), але всі вони змушені були визнавати «керівну роль» правлячої комуністичної партії. У цих країнах краще збереглися традиції громадянського життя, проте політичний механізм був майже такий самий, як і в однопартійних системах. Сьогодні ці країни перебувають на різних ступенях формування альтернативних багатопартійних систем.

¹ Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навчальний посібник. — К. АМУПП, 1997; Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюверже / / Нова політика. — 1996. — № 4. — С. 31 - 36; № 5. — С. 57 - 64.

² Керуючись цією думкою, ми зарахували системи з однією домінуючою партією у демократичних країнах до альтернативних систем (на відміну від позиції Вятра). Адже можливість вибору у громадян цих країн є, і час від часу вони це доводять (вибори в Японії 1995 р., у Швеції 1990 р. тощо), а певна партія домінує фактично через її впливовість, а не через заборони чи обмеження на діяльність інших партій.

³ Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. К.: Основи, 1996. С. 188, 199 (оцінки за результатами виборів 1979 та 1991 рр.).

⁴ Ця, а також три наступні діаграми, що стосуються партійних систем західноєвропейських країн, взято з кпити: Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС: Порівняльний аналіз. — К.: Основи, 1996.

⁵ Ситуація змінилася після реформи виборчого законодавства в 1994 р. і проведения операції «чисті руки», у ході якої були дискредитовані найвпливовіші партії і до влади прийшла коаліція лівих і правих радикалів.