Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 6. Групи інтересів і групи тиску: формування і взаємодія
6.1. Соціальна структура суспільства і групові інтереси

Голодування студентів у Києві з вимогою відставки прем’єр-міністра В. Масола (1990 р.), мітинг у Нью-Йорку (1994 р.) з осудом ізраїльського прем’єр-міністра І. Рабнна за його «надто м’яку» політику щодо арабів — усе це дії певних зацікавлених груп, що прагнуть чинити тиск на владні структури, домагаючись урахування своїх вимог при формуванні та проведенні курсів державної політики.

Перед вивченням розділу, переконайтесь, чи знаєте Ви:

✵ про модель функціонування політичної системи;

✵ зміст понять суб’єкта й об’єкта політичної діяльності;

✵ класифікацію суб’єктів політики;

✵ про інтерес як спонуку до діяльності;

✵ про особливості політичних інтересів.

З цього розділу Ви дізнаєтесь:

✵ що таке «групи інтересів», «групи тиску» в політиці;

✵ які є групи інтересів та яку роль вони відіграють у політичному житті;

✵ який вилив на політику справляє соціальна структура суспільства;

✵ які є теорії аналізу соціальної структури;

✵ якою є сучасна соціальна структура українського суспільства;

✵ що таке соціальний та політичний плюралізм;

✵ як складаються взаємовідносини між «групами інтересів»;

✵ що таке громадянське суспільство, клієнтелізм та корпоратизм;

✵ що таке конфлікт, консолідація і консенсус у політиці.

Розкриваючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічних громадян та політичних лідерів, ми не могли обійтися без поняття суспільного інтересу. Найбільш уживаною ця категорія є, однак, у тому розділі політології, де вивчається діяльність великих груп людей, що є базовими та вторинними суб’єктами політики.

Поняття «групи інтересів»

Визначальну роль у політичному процесі відіграють великі і малі групи людей. Суспільні групи формуються або природним чином, на основі соціальної диференціації (розшарування) суспільства, або свідомим об’єднанням людей у громадські організації чи створення певних інститутів із специфічним становищем та інтересами. Якщо вони прагнуть до висловлення, захисту або реалізації своїх інтересів, то ми їх називаємо «групами інтересів» або «заінтересованими групами». Ці терміни вживатимуться тут як синоніми.

Група інтересів — це свідоме об’єднання людей на грунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у курсах державної політики.

Виділяються спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні), за тривалістю існування — на стійкі і тимчасові. Джерелом формування стійких спонтанних груп інтересів виступає соціальна структура суспільства.

Елементи соціальної структури як групи інтересів: суть і підстави формування

Соціальна структура — це сукупність усіх соціальних груп і спільнот даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою. Уже Томас Гоббс у праці «Левіафан» (1651 р.) цілком чітко визначав групу як певну кількість людей, що об’єднані спільним інтересом або спільною справою¹. У наш час поняттям групи охоплюються множини людей різного рівня консолідації, які об’єднані: 1) спільними ознаками; 2) суспільними взаємозв'язками; 3) спільними інтересами і діяльністю; 4) організацією. Кожен подальший пункт у цьому переліку ознак вказує на дедалі тісніші зв’язки між членами суспільної групи, її більшу підготовленість до свідомої групової дії, у тому числі й у сфері політики.

За яких же умов і чому елементи соціальної структури стають суб’єктами політичної дії? І які є підстави для того, щоб вважати суб’єктами політики такі великі, спонтанно утворені елементи соціальної структури як класи, нації тощо?

Говорячи про особливості перетворення соціальних груп у базових суб’єктів політики, треба враховувати передусім кореляційний, опосередкований зв’язок соціальної структури з політичною системою та стадіальність самого процесу формування первинних (базових) суб’єктів політики.

Рівень консолідованості груп як умова їх участі в політиці

На ранніх етапах розвитку зв’язки між членами великих, спонтанно утворених груп є радше об’єктивними, ніж суб’єктивними, а спільні ознаки (хай і такі важливі, як однакове соціальне становище або спільне походження) залишаються неусвідомленими і не ведуть до кристалізації спільного інтересу. Рівень групової самоідентифікації (віднесення індивідами себе до даної групи) та консолідації залишається також низьким. Тому, об’єктивно утворюючи певну спільноту, така група ще не застосовує ніяких цілеспрямованих дій задля реалізації своїх інтересів на політичному рівні і може вважатися лише потенційною групою інтересів і потенційним суб’єктом політики. Реальною групою інтересів вона стане лише тоді, коли люди, що входять до неї, зможуть усвідомити свій спільний інтерес і почнуть діяти (більш або менш організовано) в ім’я досягнення сформульованої на його основі мети. У такому разі на базі цієї групи може сформуватися одна чи декілька організацій, які певним чином інтерпретуватимуть інтереси цілої групи або її окремих частин та намагатимуться їх захистити.

Отже, важливо відрізняти групи низького рівня консолідації, коли вони ще не є «групами інтересів» і відповідно суб’єктами політики, від згуртованих самосвідомих «груп інтересів», які починають відігравати роль базового суб’єкта політичної діяльності. Прикладами можуть бути «клас у собі» і «клас для себе» за Марксом; етнос, що не усвідомлює себе дійовою особою політичного життя, і той самий етнос на стадії політичного пробудження і перетворення у націю тощо.

Горизонтальна диференціація: етноси і нації як групи інтересів

Беручи до уваги таку різницю, ми можемо уникнути безплідних суперечок про те, що таке, скажімо, клас: суспільна група чи абстрактна статистична категорія; «уявна» група чи дійова особа політики? А він буває і тим, і іншим. У країнах, де класовий поділ не відіграє вирішальної ролі в політичних баталіях, багато соціологів не без підстав не визнає його групою інтересів (США). А там, де класи мають сильні політичні організації і захищають свої інтереси (Швеція, Велика Британія) політична суб’єктність класу стає більш очевидною.

Нагадаємо, що мова йде про базову суб’єктність, яка полягає у тому, що спонукає групу триматися разом, особливо в протистоянні з іншими аналогічними групами, об’єднуватися для певних дій, створювати організації і надавати їм масову підтримку.

Джерелом спонтанного утворення груп — елементів соціальної структури — є соціальна диференціація: горизонтальна і вертикальна.

Наслідком горизонтальної диференціації є групи, що відображають розмаїтість форм суспільного життя, його різнобарвність. Вони можуть співіснувати паралельно, не підпорядковуючись одна одній, і не класифікуються людською свідомістю в ієрархічному порядку (від нижчого до вищого). Це етноси, нації, демографічні групи, регіональні спільноти тощо. В них різні інтереси, але за кожною з цих груп визнається рівне право на їх реалізацію.

Найчисленнішими групами інтересів, що уособлюють горизонтальний поділ окремого суспільства і людства загалом є нації та інші етноси. В перекладі з грецької «етнос» означає народ. Це поняття використовують у суспільних науках для позначення стійких історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — у рамках однієї державності (що додатково сприяє зміцненню спільних рис), під впливом однієї релігії тощо. Однак характеристик, що відрізняють один етнос від іншого, не так уже й багато: це особливості культури, часто — мови, психологічного складу і, чи не найголовніше: самоідентифікація і самосвідомість. Усвідомлення етносом своїх специфічних інтересів та необхідності їх захисту політичними методами перетворює його в націю, яка стає суб’єктом політичного життя.

Нація є вищою, модерною формою етнічно-політичної спільноти людей. Про теорії її виникнення і роль у державотворенні буде сказано в десятому розділі (книга II). Тут лише зазначимо, що порівняно з етносом для нації характерний вищий рівень консолідації та самоусвідомлення, який виявляється у творенні (або прагненні до творення) власної держави. Нації відіграють важливу роль на міжнародній арені, де діють опосередковано, через національні держави. Вони є важливим учасником політичного процесу в державах, що утверджують свою незалежність, а також у багатонаціональних державах.

Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб (збереження і вільного розвитку своєї мовної і культурної самобутності), а також політичних та економічних інтересів, передусім рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики всередині держав можуть виступати також частини націй та етносів, що з певних причин опинилися в іншому етнічному середовищі — національні групи та меншини. Вони є об’єктом етнополітики як одного з напрямів державної політики, що покликана розв’язувати всі проблеми співжиття етносів і національних груп. Обмеження де-юре або де-факто можливостей певних етнонаціональних груп у задоволенні культурних, політичних та економічних інтересів, недотримання принципу їх рівноправності неминуче веде до міжетнічної ворожнечі й конфліктів. Тому демократична держава намагається зробити все, щоб не допустити перетворення горизонтальної за своєю природою етно-національної диференціації у вертикальну ієрархію, де були б панівні й ущемлені у своїх правах етноси, і тим самим запобігає виникненню гострих міжетнічних конфліктів.

Вертикальна диференціація суспільства на основі соціальної нерівності

Вертикальну диференціацію творять класи, соціальні верстви, соціально-демографічні спільноти, що формуються унаслідок соціальної нерівності, тобто неоднакового володіння людьми деякими важливими матеріальними і духовними благами, від яких залежить їх суспільний статус та життєві можливості — можливості особистого розвитку та розвитку своїх дітей, перспективи зайняття певного суспільного становища (вищого або нижчого), яке, своєю чергою, розширює або звужує їхні життєві можливості. Нерівність невід’ємна від взаємного ранжування людей (уявного їх розміщення «за рангом») і тому веде до формування «соціальної драбини» (суспільної ієрархії), по якій люди рухаються «угору», забезпечуючи собі і своїм дітям дедалі кращі життєві умови і ширші можливості, або «вниз», де ці можливості значно звужуються.

Інтереси груп, що перебувають угорі і внизу соціальної драбини, можуть бути не лише різні, а й протилежні, навіть непримиренні, особливо в тих випадках, коли чисельно є незначними соціальні групи, що становлять середину цієї ієрархії і коли суспільство поляризується на два протилежні табори — привілейовані й політично впливові «верхи» і знедолені та безправні «низи». Таке суспільство називають дихотомічним, тобто двополюсним, на відміну від плюралістичного суспільства, де змагається за владу, матеріальні й духовні цінності багато різноманітних груп із специфічними інтересами.

Нагорі й унизу соціальної «драбини».

Оскільки підставою для утворення класів і соціальних верств є нерівне володіння засобами до життя, нерівні життєві можливості, то їх інтереси стосуються передовсім розподілу матеріальних ресурсів. Привілейовані верстви прагнуть зберегти свої переваги, не допустити перерозподілу багатства на користь бідніших верств. І, навпаки, ті верстви, що перебувають у невигідному становищі, домагаються перерозподілу національного доходу (у виняткових випадках — майна) на свою користь, розширення життєвих можливостей за рахунок державних програм у галузі освіти, культури, охорони здоров’я тощо.

Як пояснюють соціальну нерівність?

Уособленням вертикальної диференціації суспільства є класи й соціальні верстви (або страти, відповідно до західної термінології), їх утворення, взаємодію та вплив на політичне життя пояснюють у термінах трьох основних теорій: теорії класів, теорії соціальної стратифікації та теорії еліт.

Марксистська теорія класів

Хоч саме поняття класів виникло ще у XVIII ст.², теоретичне обґрунтування їх ролі в політичній боротьбі належить марксизму. Марксистська теорія класів і класової боротьби виникла в період загострення суспільних суперечностей у Європі внаслідок двох головних причин. По-перше, утворення капіталізму й відповідних йому ліберально-демократичних режимів відбувалося в умовах жорсткого протиборства з деспотичними режимами добуржуазної Європи. Суспільства розколювались на протилежні табори, що вели гостру боротьбу за владу. По-друге, сам капіталізм у період свого становлення характеризувався поляризацією бідності і багатства, гострими конфліктами між найманими неімущими робітниками (пролетаріатом) і власниками підприємств (капіталістами). Ці обставини й зумовили марксистський погляд на класи як основні суб’єкти історії і політичного процесу та на першопричину їх утворення: суспільний розподіл праці і приватну власність на засоби виробництва.

Безперечно, для свого часу в марксистській теорії класового поділу було немало слушного. Однак у головному соціально-політичному прогнозі щодо подальшої поляризації капіталістичних суспільств між багатством і бідністю та щодо неминучого загострення класової боротьби у промислово розвинених країнах аж до вибуху всієї системи соціальною революцією К. Маркс помилився. А так званий «класовий підхід» був перетворений у СРСР (у рамках відредагованого Сталіним «марксизму-ленінізму») в ідеологічне підґрунтя терору і політичного насильства тоталітарної держави. Деякі теоретичні досягнення марксизму в цій сфері були зведені нанівець тим, що у своєму догматизованому варіанті класова теорія уже не відповідала реаліям соціальної структури і політичної боротьби ні в колишньому СРСР (насамперед через скасування приватної власності і перенесення основної суперечності у сферу відносин керівників і підлеглих), ні у країнах Заходу, що невпізнанно змінилися протягом останнього століття. За цей час тут склалися і нові суспільні реалії, і нові концепції, за допомогою яких здійснюється аналіз соціальної природи та політичної взаємодії основних елементів соціальної структури.

Заклики до класової боротьби, розпалювання ворожнечі призвели до фізичного винищення кращої частини селянства в роки колективізації у СРСР.

Сучасні теорії класів

У Західній Європі, зокрема, досить поширеними нині є так звані неовеберіанські концепції класів. Їх автори намагаються так поєднувати ідеї К. Маркса і М. Вебера, щоб вони відповідали потребам і можливостям соціального аналізу (Е. Гідденс, Ф. Паркін та ін.). Неовеберіанці визнають економічні корені класів, але основну увагу звертають на вивчення умов і закономірностей їх структурування як соціальних спільнот, підкреслюють такі ознаки класового поділу, як «соціальна закритість», відокремленість класів від інших груп значними соціальними перегородками; стабільність класової приналежності протягом декількох поколінь; їх самовідтворюваність тощо.

Теорії соціальної стратифікації

Та найпопулярнішою сьогодні, без сумніву, є теорія соціальної стратифікації. Головна її перевага полягає у тому, що вона бере до уваги все розмаїття критеріїв соціального становища людей і пропонує, на основі їх кількісного виміру, картину вертикального розміщення груп — від тих, що перебувають на верхніх щаблях уявної соціальної драбини, і до тих, що розміщенні біля її підніжжя. Термін «стратифікація» власне й означає вертикальне розшарування, від латинського «stratum» — шар, що залягає над або під іншими шарами. Серед показників соціального становища враховуються багатство і доходи, влада, рід занять, освіта, спосіб життя, престиж, етнічна, расова та релігійна приналежність, стать, вік та інше. Пізніше, на перетині цих характеристик за допомогою досить складних методик виділяються класи — ширші категорії, що безпосередньо вказують на суспільне становище людей: від вищого класу до підкласу, тобто люмпенів, декласованих елементів. У рамках теорії стратифікації класи, проте, розглядаються не як суспільні групи — реальні або потенційні суб’єкти політичної діяльності, а лише як статистичні категорії, що допомагають узагальнити матеріал і зробити картину соціального розшарування менш строкатою.

Теорія соціальної стратифікації найбільше підходить для аналізу суспільного розшарування у тих країнах, які значно просунулися по шляху подолання розколу суспільства на два ворожі табори внаслідок високого життєвого рівня і в яких високою є висхідна соціальна мобільність (перехід людей з нижчих верств у вищі).

Відомий американський політолог Р. Дал зазначає, що в сучасних умовах для більшості розвинених країн характерне не дихотомічне розшарування з властивою йому біполярністю інтересів, а наявність багатьох ліній соціального поділу, наслідком чого є фрагментарність соціальної структури і плюралізм (множинність) інтересів. Тому «клас», як би ми його не вимірювали, залишається тільки одним з елементів плюралістичної моделі виникнення та розв’язання суперечностей і конфліктів. А той, хто приділяє надто велику увагу класовому поділу, недооцінює, на думку Дала, інші підстави розмежування інтересів: як по лінії субкультур (етнічні, релігійні, мовні групи), так і по лінії некласових критеріїв економічного поділу (відмінності між організованими і неорганізованими робітниками, керівниками і виконавцями, інтелектуалами і працівниками сфери обслуговування тощо). Не враховує він також і ідеологічних розходжень усередині правлячих еліт³.

Крайні полюси соціальної нерівності, як їх бачать автори західних підручників із соціології⁴.

Теорія еліт і соціальна структура

Теорія еліт є однією з найголовніших (поряд із теорією класів і соціальної стратифікації) у тлумаченні соціального підгрунття групових інтересів і політичної ролі суспільних груп. Але еліти — надто специфічна категорія політологічного аналізу. їх можна розглядати і як елемент соціальної структури (і в цьому аспекті — як базовий суб’єкт політики, у середовищі якого формуються інтереси), і як сукупність індивідів, безпосередньо зайнятих політичним урядуванням, як «партія влади». Тому питання про політичні еліти розглядатиметься окремо (у розділі 11). Щоправда, у випадку посткомуністичних суспільств поняття правлячої еліти було й до певної міри залишається ключовим для розуміння їх соціально-класової структури та її трансформації у сучасних умовах, і ми не можемо обійти його, характеризуючи соціальний поділ українського суспільства.

Приклали стійких спонтанних відкритих груп інтересів

Отже, на базі елементів соціальної структури (класів, страт, інших соціальних груп) за певних умов спонтанно формуються стійкі, відкриті груші інтересів, які в політичній системі відіграють роль базових суб’єктів політики.

До них належать:

✵ нації, інші етнічні, расові, мовно-культурні спільноти;

✵ класи й соціальні верстви (страти);

✵ соціально-демографічні групи (молодь, студенти, жінки, пенсіонери);

✵ конфесійні групи;

✵ територіальні (географічні) спільноти;

✵ еліти.

Залежно від проблеми, що потребує розв’язання політичними методами, від однорідності та ступеня консолідації кожного з елементів соціальної структури група інтересів може охоплювати як цілий такий елемент, так і окрему його частину. Наприклад, коли мова йде про ціни на сільськогосподарську продукцію, усі працівники сільського господарства зацікавлені в їх підвищенні і тому виступають як єдина група інтересів, що може надати підтримку політикам, групам тиску, партіям, котрі пропонують таке підвищення. Коли ж розглядається питання про власність на землю, фермерство, члени селянських спілок, керівний персонал колективного сектора можуть виступати як самостійні групи інтересів. Спонтанні груші в політичному процесі створюють соціальну базу для певних політичних об’єднань та лідерів, виділяючи їх із свого середовища та надаючи підтримку їх діям. Крім того, вони можуть використовувати професійних лобістів для обстоювання своїх інтересів. У цьому розумінні такі групи виступають базовими суб’єктами політики.

Класи в тоталітарному СРСР

Аналіз соціальної структури України та її впливу на політику потребує урахування як «спадщини» тоталітарного «соціалізму», так і тих поки що млявих змін, які почалися в економічній та соціальній сфері з кінця 1980-х років. Отже, по-перше, який тип соціально-класової структури існував в Україні до «перебудови»? Згідно з твердженнями радянських дослідників, це була структура, що свідчила про рух суспільства від класового до безкласового стану, про зближення соціального становища і інтересів двох «дружніх класів — робітників і колгоспного селянства» та однієї верстви — «трудової інтелігенції». Однак цю концепцію заперечували західні радянології і так звані «ревізіоністи». Один із них, югославський соціолог Мілован Джілас ще 1956 р. написав книгу «Новий клас»⁵, в якій показав, що правляча верхівка (партійно-державна номенклатура) у так званих соціалістичних країнах перетворилася на відірваний від народу клас із своїми специфічними інтересами і що головна лінія класового розмежування проходить тут саме між партійною бюрократією і народом. Такого погляду дотримувалися й інші західні теоретики: Р. Арон, Г. Арендт та ін. Отже, найпоширенішою на Заході схемою соціально-класового поділу СРСР була дихотомічна (двополюсна) модель суспільства, що відображала протистояння панівної еліти (партійно-державної та виробничо-управлінської номенклатури) і аморфної, неструктурованої маси. Еліта виконувала не лише владні, а й розподільчі функції, що в умовах одержавленої власності й відсутності незалежних від держави засобів до існування у решти населення робило її могутньою як політично, так і економічно.

Автор концепції «нового правлячого класу», югославським соціолог М. Джилас (зліва) з Йосипом Броз Тіто

Ця концепція здобула підтримку і деяких радянських авторів у роки «перебудови» (Ю. Давидов, Є. Стариков та ін.). І хоч вона мала певні недоліки, перебільшуючи, наприклад, ступінь гомогенності «маси»⁶, її позитивний вилив на розвиток політико-соціологічних досліджень у країнах колишнього СРСР безсумнівний. Концепція «атомізованого» суспільства, як її інколи називають, передусім правильно орієнтувала країни, котрі називали себе соціалістичними, щодо шляхів їх можливої демократизації: остання вимагала створення нормально диференційованої соціальної системи, структуризації маси на основі оволодіння власністю, створення незалежного від держави середнього класу, при паралельному позбавленні еліти тих «надповноважень», які перетворювали її у напівекономічний клас, що монополізував владу і власність водночас.

Атомізоване суспільство (народні маси і номенклатура) очима художника. (П. Гейдек. Платформа, 1989).

Соціальна структура сучасного українського суспільства

Як же відбувається процес реструктуризації українського суспільства і які тенденції розвитку соціальної структури є сьогодні найпомітнішими?

Українські політологи зазначають, що нині у країні діють «у кращому разі незрозумілі, випадкові, у гіршому — несправедливі, принизливі» правила розподілу. їх наслідком є «дестуктуризація і дестратифікація частини економічно активного населення, зв’язаного головним чином з державною власністю»⁷ Це може мати далекосяжні політичні наслідки, оскільки демократія без достатньої структурованості інтересів неможлива.

Чи бути в Україні середньому класу?

Не спостерігається серйозних спроб підвести соціальну базу під демократичні перетворення у вигляді середнього класу, який міг би стати наслідком енергійної масової і справедливої приватизації. Українці — хліборобська нація і надії на її відродження і на утвердження демократії не справдяться без відродження села, становлення міцних фермерських господарств, адже в минулому найдемократичніші системи утворилися у країнах, де основним класом було заможне й вільне фермерство (США, Канада, скандинавські країни). Концентрація власності (а отже, й економічної влади), використання підневільної праці, навпаки, вели до антидемократичних тенденцій навіть в умовах того самого конституційного ладу (наприклад, у південних штатах США або у країнах Латинської Америки).

Бідність і жебракування на вулицях міст України стали звичним явищем.

Тенденції розвитку соціальної структури в Україні:

✵ переходовість сучасних груп і непевність статусу багатьох із них;

✵ оскільки відбувається досить болісний процес заміни старих ліній соціального поділу на нові;

✵ поява нових власників, що в майбутньому становитимуть верхівку суспільної піраміди;

✵ збереження колишньою номенклатурою своїх позицій, що спричиняється до небажаного поєднання влади і-власності в одних руках та є перешкодою до виникнення значного класу середніх власників;

✵ відсутність середнього класу і більш-менш значного процесу його формування;

✵ поляризація багатства і бідності;

✵ деструктуризація і люмпенізація значних верств населення.

Найголовніші соціальні верстви (страти)

Які ж елементи перехідної соціальної структури України можна вважати сьогодні носіями специфічних інтересів і на основі якого підходу їх можна виділити?

Найпридатнішим інструментом для вивчення такої аморфної перехідної структури, якою сьогодні є соціальна структура українського суспільства, може бути теорія соціальної стратифікації. Вона пропонує різноманітні критерії для виділення реально існуючих соціальних груп, зосереджуючи увагу на роді занять, доходах, статусі, доступі до влади. На основі цієї теорії можемо виділити такі верстви:

✵ робітники виробничої сфери, що диференціюються на робітників державного сектора, робітників-орендарів і співвласників підприємств, робітників приватних підприємств. Зберігається і навіть деякою мірою посилюється значення професійного поділу робітничого класу (шахтарі вже перетворилися у чітко структуризовану групу інтересів), а також його поділу на організовану і неорганізовану частину;

✵ селяни (люди, зайняті сільськогосподарською працею безпосередньо); відбувається їх поділ на селян колгоспного (кооперативного) сектора і фермерів із чітко вираженою відмінністю інтересів і політичних орієнтацій;

✵ творча інтелігенція, освітяни, медики;

✵ службовці, зайняті рутинною розумовою працею та працівники нефізичної праці сфери обслуговування; окрему групу тут становлять працівники торгівлі, що в радянські часи діяли за принципом «торгівля державна, а товар наш» і показали себе досить активним прошарком під час приватизації;

✵ інженерно-технічні працівники і менеджери;

✵ підприємці державного сектора, орендних і «народних» підприємств; приватні власники, що володіють контрольним пакетом акцій або повністю усім підприємством. Це одна з найбільш структуризованих у плані суспільно-політичних інтересів політично активна група;

✵ урядовці — керівники установ найвищого державного рівня, від яких залежить прийняття і організація виконання політико-управлінських рішень;

✵ бюрократія — чиновники-адміністратори, що перебувають на державній службі;

✵ студенти;

✵ пенсіонери.

До них, відповідно з теорією соціальної стратифікації, треба додати ще групи, які виділяємо за принципом горизонтальної суспільної диференціації: етнічні, мовні, конфесійні, територіальні. Вони об’єднуються задля захисту своїх культурних, політичних, а також і економічних інтересів.

Кожна з названих груп має певний соціальний статус, переважно пов’язаний з родом занять та його традиційним престижем у нашому суспільстві. Сьогодні він не завжди узгоджується з відповідним рівнем добробуту і взагалі буває непевний через переходовість соціальної структури загалом. Виникає запитання: а чи не можна об’єднати ці «страти» в більші структурні одиниці, котрі краще відбивали б рівень і спосіб життя та специфіку інтересів їх членів?

Середній клас: бути чи не бути? (Мал. Б. Казаневського).

Таблиця 6.1

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД (2-ГА ПОЛ. 90-Х РОКІВ)⁸

За відсутністю належної статистики в цій сфері суспільного життя України спробуємо використати дані узагальнень нашої преси. Найбільші елементи соціальної структури українського суспільства, що перебуває у стані переходу до ринкових економічних відносин і демократії, відображені в таблиці 6.1.

З таблиці видно, що понад 85 відсотків населення України займає положення нижче середнього класу. Лише два перших класи: правляча еліта та під-еліта, а також, до певної міри, нечисельний середній клас можуть бути задоволені економічними змінами, що вже відбулися у державі.

Основна ж частина українського населення потрапила у специфічний клас, умовно названий тут основним. Його головні риси:

✵ професійна гетерогенність: (він складається із значної частки інтелектуалів та робітників промисловості, сфери обслуговування і сільського господарства, які поки що не знайшли свого місця в ринкових сферах діяльності, мають дуже низькі доходи від зайнятості в державному секторі і нестабільні — на стороні (якщо взагалі такі є); частково до групи входять безробітні, котрі залежать від періодичних доходів, що їх дає тимчасова зайнятість у різних сферах;

✵ він постійно існує в умовах крайньої непевності та невизначеності;

✵ психологічно поділяється на дві групи: тих, хто ще має надію підвищити свій життєвий рівень, і тих, хто вже втратив таку надію.

Трансформація номенклатури в нову еліту

Як вважає чимало українських аналітиків (М. Рябчук, В. Полохало, В. Каснрук, Г. Приходько та ін.), головною причиною низького рівня життя основної частини населення України є незадовільні темни і глибина економічних реформ, обумовлені пануванням старої, але дещо оновленої номенклатури як на політичній сцені України, так і в економіці. Політична та економічна влада загалом залишаються невідокремленими одна від одної. Наймогутніші економічні групи не мають потреби наймати професійних лобістів: вони самі становлять «партію влади», яка зберігає менталітет і стиль поведінки колишньої номенклатури. Зберегти своє панування, розподілити на свою користь ще не поділену державну власність, легалізувати вже набутий капітал та інші багатства, нейтралізувати або хоча б локалізувати спроби соціального протесту¹¹ — ось головні цілі цієї впливової групи. Враховуючи значне поширення егалітарних настроїв серед українського громадянства, це є непрості завдання, і вони ледь не повністю поглинають енергію і здібності «партії влади», не залишаючи місця для піклування про загальносуспільне добро.

Соціальна структура породжує певну конфігурацію спонтанних групових інтересів, а вже на їх основі можуть формуватися і організовані групи інтересів та групи тиску, від яких залежатиме політичний лад в Україні.

¹ Гоббс Т. Избранные произведения. — М., 1964. — Т. 2. — С. 244.

² Ним користувався для обгрунтування своїх ідей французький історик і теоретик утопічного комунізму Г. Маблі, а пізніше — історики періоду Реставрації О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє.

³ Dahl R. A. Pluralism Revisited // Comparative Politics. January, 1978. — P. 193.

⁴ C. Calhoun, D. Light, S. Keller. Sociology. Sixth edition. — New York, St. Louis andoth.: McGraw-Hill, Inc., 1994. — P.217.

⁵ Djіlas М. The New Class. — London, 1957.

⁶ Socialism and the New Class. Toward the Analysis of Structural Inequality within Societies. Ed. by M. Sawer. — Bedford Park (South Australia), 1978.

⁷ Соціальна стратифікація і політика // Політична думка. — 1993. — №1. — с. 16.

⁸ В. Каспрук. Хто є хто в Україні: аналітичний огляд сучасного стану нашого суспільства Час/Time. —1997. — 17 січ.

⁹ Припущення.

¹⁰ Часто це є формальна приватизація, без будь-яких економічних наслідків.

¹¹ В. Каспрук. Хто є хто в Україні: аналітичний огляд сучасного стану нашого суспільства // Час/Time. — 1997. —17 січ.