Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 5. Особа в політичному процесі
5.4. Лідер в умовах різних політичних режимів

Функції лідера в політичній системі

Політичне лідерство — то цілий набір функцій, що реалізуються у політичній системі. Виділяють функції ідентифікації, інтеграції (підтримання «цілісності» системи), визначення цілей і їх досягнення. Як визначив ще М. Вебер, опорами лідерства є харизма, традиції та легальність. Суспільство завжди потребує лідерів, здатних забезпечити спадкоємність політики і підтримати цілісність політичного організму. Доки суспільству ніщо не загрожує, ця функція здійснюється на основі традицій. Але як тільки з’являється якась загроза існуванню політичної системи, виникає потреба в харизматичній фігурі, яка здатна цю систему зміцнити, оновити, вдихнути нове життя. Харизматичні лідери, з’являючись у переломні моменти історії суспільства, допомагають йому переосмислити життєві цінності, заявити про нову мету та напрям розвитку. Але суспільству потрібні ще й лідери-легалісти, які здатні організувати здійснення перетворень у тих межах, що їх визначають харизматики.

Незалежно від тину лідера в його діяльності можна виділити три фази-функції (за Р. Такером):

✵ діагностична функція: за допомогою аналітичних технологій лідери визначають ситуацію, ставлячи їй «діагноз» з погляду своєї позиції або намічених дій;

✵ директивна (або політико-формулююча) функція: лідери визначають напрям дій в інтересах групи, що розв’язуватиме проблемну ситуацію;

✵ мобілізуюча (або політико-здійснююча) функція: лідери домагаються підтримки групою їхнього бачення ситуації і плану дій.

Ці функції притаманні як лідерам, що діють у межах конституйованих форм політики, так і тим, що очолюють суспільно-політичні рухи, їх виконання, однак, модифікується контекстом лідерства.

Контекст — це ті параметри, в яких здійснюється політичне керівництво. Контекст визначає, кому із свого найближчого оточення лідер приділятиме найбільшу увагу, якими є межі взаємодії лідера з тими людьми, котрими йому доводиться керувати. Від контексту залежить, в який спосіб лідер здійснює керівництво, які процедури він зможе використати, хто оцінюватиме політичне керівництво і наскільки воно може бути ефективним. Усе це залежить передусім від політичного режиму, в умовах якого функціонує лідер (див. таблицю 5.4).

Таблиця 5.4.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЛІДЕРІВ В УМОВАХ РІЗНИХ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Лідерство в умовах недемократичного режиму

В ідеалі феномен політичного лідерства передбачає наявність демократичного суспільства, в якому окремі особи змагаються на рівних умовах, і той, хто має кращі здібності, має можливість перемогти, утвердитися. У недемократичних режимах справжнього лідерства, заснованого на індивідуальних якостях і досягненнях особистості, фактично не може бути. В державі з жорсткою ієрархічною структурою впливовість залежить не від того, які лідер має ділові та інтелектуальні якості, а від того, яку владу концентрує у своїх руках. Лідерство стає функцією посади. Відносини панування і підкорення відтворюються на всіх рівнях системи, яка гасить будь-які відхилення від середнього рівня як аномалії. Якщо індивід досягнув певної посади (немає значення, як це відбулося), значить, йому притаманні необхідні риси (якості). Така система передбачає, що «інстанція», яка перебуває на вищому щаблі політичної ієрархії, за означенням розумніша і справедливіша, ніж та, яка стоїть нижче.

У недемократичній політичній системі діє принцип вождизму. Найчастіше він втілюється в особисту диктатуру, тиранію, що спирається на насильство. Вождь користується необмеженими повноваженнями. Він недосяжний для народу, і лише під час спеціально організованих масових заходів на зразок святкових парадів і демонстрацій їх учасники мають нагоду бачити його безпосередньо. Головне завдання пропаганди полягає у тому, щоб прищепити любов до вождя, лідера. В епоху розвитку тоталітарних режимів (як крайнього виразу недемократичності) в усіх країнах насаджується культ вождя, захоплення його «надприродними» здібностями, специфічною прозорливістю тощо. Всі досягнення суспільства приписують його геніальності. Гітлера представляли німцям як кращого «друга природи», «знавця мистецтв», «друга робітників», «друга молоді», «друга спортсменів». В Італії існував культ Муссоліні. Зображений на портретах дуче то з киркою у руках та у військовому однострої розбиває камінь, то зі шпагою готується до тренування, то працює на молотарці, веде трактор, їде верхи і т.н. У такій пропаганді часто втрачається почуття міри, і культ вождя набуває гротескного характеру.

Лідери сучасних тоталітарних режимів: Кім Чен Ір (Північна Корея) та Ф. Кастро (Куба).

Міфологізація дійсності і особи лідера в недемократичних системах

Діагностична функція лідера в умовах недемократичного режиму ґрунтується не на реальних життєвих фактах, а на ідеологічних стереотипах. Достовірна інформація відсутня і панує тільки офіційна думка. Масам нав’язують ідеологізовану, переважно оптимістичну концепцію дійсності («жити стало краще, жити стало веселіше» — сказав Сталін у рік Великого голодомору). Усі, хто не згоден з таким баченням, перебувають під загрозою знищення. Немає вибору і в тих, хто постачає інформацію. Вони змушені відпрацьовувати викривлений ідеологією образ дійсності. Така ситуація має вельми негативні наслідки для самого лідера. По-перше, він дуже переоцінює свою могутність, а по- друге, стає непомірно підозрілим і, відповідно, схильним до знищення своїх ворогів. Система влади в недемократичних суспільствах ставить лідера у стан ізоляції, ізоляція породжує почуття невпевненості, невпевненість — підозру і страх, а вони, своєю чергою, — насильство. Тому тоталітаризм характеризується багатьма політологами як система терору.

Особливістю директивної політико-формулючої функції в умовах недемократичних режимів є те, що вождь приймає рішення особисто, претендуючи на непомильність. Міф про всемогутність вождя підтримується не тільки стосовно суто політичних рішень. Вождь — наймудріший з мудрих, верховний авторитет у будь-якій галузі знань та діяльності: у політиці і в науці, в техніці і у військовій стратегії, у сільському господарстві і в мистецтві. Від нього починається будь-яка ініціатива, саме йому суспільство має завдячувати всіма благами, які воно має. Того, хто пропонує інші рішення, ніж вождь, у кращому разі не слухають, у гіршому — піддають репресіям. Достатньо згадати, як у часи сталінізму грубе втручання у біологію, спрямоване проти прогресивних течій у науці, було здійснене всупереч позиції керівництва Академії наук СРСР, при повному зневажанні наукових авторитетів у даній галузі (академіків Д. Прянишникова, В. Фока, М. Вавилова).

Мобілізуюча або політико-здійснююча функція за відсутності демократії пов’язана з використанням популістських, вождистських методів та жорстких мобілізуючих технологій, що експлуатують ірраціональні сторони людської психіки. Це означає, що лідер потакає потребам мас, дає завищені обіцянки, експлуатує, заради підвищення і підтримання своєї популярності, критичні емоційні стани великих груп людей: почуття страху, ненависті, ворожнечі, фанатизм. Як визнавав А. Гітлер: «Я можу керувати масою тільки тоді, коли вона стає фанатичною».

В умовах демократичного режиму політичний лідер сприймається як закономірна, невід’ємна частина політичної системи. Він здійснює свої функції на основі «сили авторитету», «сили закону». Дії демократичного лідера не виходять за межі конституції. За демократії відсутній культ особи лідера, підтримується думка про те, що лідер — звичайна людина, яка має право на приватне життя, яка може іноді помилятися.

Діагноз політичної ситуації у країні ставиться відповідно до фактів життя, з урахуванням громадської думки. Політика формується на підставі передбачення суспільного реагування на неї, у процесі тісної взаємодії керівників і підлеглих. За таких умов політичний лідер діє відповідно до обставин, що складаються у країні, у нього не виникає потреби приймати міфи за істину, а потім переконувати населення в їх правдивості.

Особливості директивної функції визначаються за демократії тим, що влада поставлена в певні рамки і жоден політичний лідер не володіє нею занадто тривалий час. Сили, що перебувають поза владними структурами, борються за владу відкрито. Рішення лідера завжди поставлені під контроль опозиції. Опозиційна критика сприяє усуненню від політичного керівництва осіб, які не дають собі ради зі своїми функціями. Сам лідер також розуміє, що влада залишатиметься в його руках лише до того моменту, доки він прийматиме й ефективно реалізовуватиме дійові політичні рішення.

Обмеженість влади і реалістичність політики демократичного лідера

Водночас лідер як звичайна людина має право на помилку. В американських підручниках політичних наук є термін «лідер помилкової орієнтації». На відміну від «державного мужа» — лідера з твердою волею, практичною мудрістю, який вказує на вихід із складної ситуації, цей тип політиків дбає про громадський добробут, але через обмеженість політичного світогляду не може принести великої користі державі. Те, що вони думають про суспільний інтерес, і те, що становить цей інтерес насправді — зовсім різні речі. Тому якщо такі політики виграють, то суспільство загалом програє. Як приклад наводять діяльність Невілла Чемберлена, прем’єр-міністра Великої Британії з 1937 по 1940 р. Чемберлен був одним із тих діячів передвоєнної Європи, хто потурав переозброєнню Німеччини, проводив лінію замирення Гітлера поступками й компромісами. Його аналіз міжнародної політики виявився помилковим, і Велика Британія вступила в сорокові роки непідготовленою до відсічі агресивним намірам фашистів.

Прем’єр-міністр Великої Британії, лідер Лейбористської партії Тоні Блейєр. Тип демократичного лідера.

Визнаючи право лідера на помилку, демократія усе ж передбачає його відповідальність за допущені прорахунки. Прийняття помилкового рішення з важливої проблеми означає кінець політичної кар’єри лідера, звільнення ного з державної чи партійної посади. У разі завдання значної шкоди державним інтересам у багатьох країнах існує процедура притягнення вищих посадових осіб до парламентського суду, який має назву імпічменту.

Функція політичної мобілізації в умовах демократичних режимів передбачає досить високий рівень свідомої участі мас у політиці. Вона охоплює: вироблення конкретної програми і політики; формулювання ідей, що здатні залучити маси до дії, і, нарешті, авторитетність політичного лідера. Якщо в умовах тоталітарного режиму «авторитет» задає система, то в умовах демократичного суспільства його треба «заробити». Не останню роль відіграє створення привабливого іміджу політичного діяча.

Становлення інституту політичного лідерства в Україні

На становлення інституту політичного лідерства в Україні впливає декілька чинників. Першим і найважливішим із них є те, що суспільство перебуває в стані переход)' від тоталітаризму до демократії, а отже — від політичного лідерства «за посадою» до політичного лідерства «за авторитетом». Рекрутування лідерів (політичних керівників різного рівня) усе ще здійснюється тією силою, яку в нас прийнято називати «партією влади»: неформальною спадкоємицею колишньої номенклатури, розбавленої та зміцненої представниками фінансово-промислових груп, що набули форми олігархічних кланів. Сконцентрувавши у своїх руках засоби масової інформації, вони використовують їх для збереження стереотипів тоталітарної свідомості, одним з яких є оцінка політичних лідерів не за моральними та діловими якостями, здатністю проводити політику в інтересах усього суспільства, а з їх умінням «вигравати» в супротивників будь- якими методами.¹

Всупереч цьому останніми роками (насамперед під впливом низки політичних скандалів 2000 - 2002 рр.) у суспільній свідомості стався певний злам. Різко впала довіра до владної еліти, понизилась авторитетність вищих державних посад. На виборах-2002 висуванці від владних кіл були мало популярними кандидатами, а деякі з них зазнали повного фіаско. Натомість, упродовж кількох років стійкою популярністю користується нетиповий для пострадянського простору політичний лідер ліберально-демократичного типу Віктор Ющенко, що заявляє про свою орієнтацію на відкриту, чесну політику і сподівається перемагати авторитетом, а не силою. Звичайно, серед частини населення ще зберігається орієнтація на лідера за посадою. Свідченням тому було постійне зростання рейтингу В. Януковича після призначення його Прем’єр-міністром в листопаді 2002 р. Однак до літа 2003 р. він так і залишився на рівні 5,5 - 6%, тоді як рейтинг Ющенка коливався упродовж року в межах 22 - 28%. Ще вищим (35 - 50%) був рівень довіри до нього²

Демократичний український лідер Віктор Ющенко

Певний вплив на становлення демократичного лідерства справляє специфіка українського національного характеру або, як часто говорять, менталітету. Соціально-психологічні дослідження виявляють його селянську структуру, а отже — схильність до індивідуалізму і малих спільнот. Звідси так звана «гетьманщина» («де два українці — там три гетьмани»), небажання визнавати заслуги іншого та його переваги (менеджерські, професійні, моральні). До цього додаються історично сформовані соціально-культурні та політичні відмінності між регіонами, які обумовлюють територіальні коливання рейтингів політичних діячів,^{* 17} що перетворює їх на лідерів регіонального, галузевого або місцевого рівня. Між тим, у ситуації кризового стану країни з поліетнічною і поліконфесійною структурою вкрай потрібен загальнонаціональний лідер, який поєднав би високу посаду і високий авторитет, зміг би узгодити суперечливі прагнення соціальних, етнічних та регіональних груп, покладаючись на демократичні механізми керування державою.

Бо такий у нас менталітет... Мал. Ю. Ліщенко. «Високий замок». — 2003, 15 липня.

¹ Приклади таких оцінок можемо зустріти н публікаціях і виступах В. Піховшека, К. Бондаренка та інших більш і менш знаних вітчизняних політичних аналітиків.

² Рейтинг потенційних кандидатів у президенти вимірюється відсотком респондентів, які, відповідаючи на питання: «За кого ви віддали б свій голос, якби вибори Президента відбулися наступної неділі?», відмітили того чи іншого політичного лідера. Як приклад, див. Львівська газета, 24 квітня та 1 липня 2003 р. (результати опитування, відповідно, служби «Соціальний моніторинг» та НІСД).

³ За даними соціологічної служби Українського центру економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова рейтинг В.Ющенка у серпні 2002 коливався від 9,2% на півдні та 10% на сході до 27,6% у центрі та 53,1% на заході країни.