Політологія - А. Колодій 2003

Книга I. Політика i суспільство
Розділ 1. Політика і наука про політику
1.2. Теоретична база і сучасний стан політології у світі й в Україні

Зародження ідей та концепцій, які започаткували європейську традицію у розвитку політичної теорії, відносимо до часів стародавніх Греції та Риму. До них ще й тепер звертаються цивілізовані народи сучасного світу, прагнучи зрозуміти, удосконалити чи перебудувати свої політичні системи.

1.2.1. Світова політична думка від античності до другої половини XIX ст.

Початки європейської політичної філософії

Опрацьовуючи політичну тематику, давньогрецькі філософи (Сократ, Платон, Арістотель та ін.) ставили кінцеві питання про гідний людини і справедливий політичний устрій, прагнули через громадське виховання та усунення суперечливих поглядів привести людей до розуміння, що є добро і до прийняття такого політичного устрою, який би культивував доброчесність. Платон (427/8 - 327 рр. до н.е.) створив утопію ідеальної держави із суворим розподілом функцій між суспільними станами, в якій мав керувати найвищий стан філософів, а загалом панував би принцип «кожному своє». Прихильник аристократичної форми державного правління, Платон із презирством ставився до біднішої частини суспільства, а рабів прирівнював до тяглової худоби, що не дивно, оскільки раби були тоді власністю громадян і не існували для держави як юридичні особи. Але й за вищими класами Платон визнавав схильність до певних моральних пороків. Щоб їх уникнути і зробити вищі класи відданими державі, він пропонує відібрати в них усе своє, організувати їхній побут на засадах комуністичного споживання. Тому платонівський ідеал суспільно-політичного устрою вважається прообразом тоталітарного або «закритого» суспільства¹.

Арістотель та його «Політика»

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.), хоч був учнем Платона, не погодився з багатьма його думками і, орієнтуючись на реальні історичні форми життя, а не на ідеальні політичні проекти, обгрунтував теорію «природного походження держави» (подібно до живих істот). У багатотомній праці «Політика» Арістотель описав 158 грецьких і варварських державних устроїв, дав критичний аналіз ідеальної держави Платона, приділив багато уваги вивченню умов, за яких громадяни брали участь у різних структурах влади, критикував крайню демократію, виступав за усунення «гіршої» частини громадян від участі в Платон і Арістотель. управлінні державою. Уперше в історії суспільної думки Арістотель застосував емпіричний метод дослідження, аналізуючи фактичний матеріал і на його основі роблячи висновки про суспільні відносини. Найбільш вдалою формою держави Арістотель вважав конституційну помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на вільних людей середнього достатку і передбачає правління більшості в інтересах усього суспільства. Загалом політична думка Стародавньої Греції — величезне культурне надбання людства, яке не втратило свого значення і дотепер.

Платон і Арістотель

Політичні мислителі епох Ренесансу і Просвітництва

Великий внесок у розроблення теоретичних засад політичної науки зробили італійський вчений епохи Ренесансу Ніколло Макіавеллі (1469 - 1527), англійські, французькі та американські мислителі епох буржуазних революцій і Просвітництва. Виходячи з принципів раціональності, законності і рівності природних прав людини, вони шукали гуманістичні підходи до розгляду питань про державу і владу й заклали підвалини ліберальних та ліберально-демократичних уявлень про «добрий» державний устрій.

Видатні європейські мислителі Томас Гоббс (1588 - 1679), Джон Лок (1689 - 1704), Жан-Жак Руссо (1712 - 1778), Шарль -Луї Монтеск’є (1689 - 1775) обгрунтували цінність свободи особи та необхідність конституційного правління. Велику увагу ці філософи приділяли ролі географічного середовища та людської природи (людських пристрастей) у формуванні політичних структур і відносин, почали впроваджувати історичний підхід до оцінки політичних явищ, розробили надзвичайно важливі для майбутніх ліберально-демократичних режимів політико-філософські концепції;

✵ природних прав людини,

✵ громадської угоди (суспільного договору),

✵ народного суверенітету,

✵ розподілу влади,

✵ правової держави та ін.

Їх погляди були розвинені американськими просвітниками Т. Джефферсоном (1743 - 1826), Б. Франкліном (1706 - 1790), Т. Пейном (1737 - 1809) і втілені «батьками-засновниками» США в таких визначних документах епохи, як Декларація незалежності (1776 р.) та Конституція США з її першими десятьма поправками («Біллем про права» 1787 - 1791 рр.).

Творці Конституції та незалежної держави США: Дж. Медісон, Б. Франклін, Т. Джефферсон, Дж. Вашингтон.

Саме заснування США і розвиток тут ліберальної демократії у наступні десятиліття були підтвердженням можливості практичного застосування теоретичних надбань політичної думки у процесі державотворення. Вони знайшли відображення також у французьких Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) та другій Конституції (1793 р.), а також у конституційному законодавстві інших західних країн. До них зверталися декабристи в Росії, члени Кирило-Мефодіївського товариства в Україні. Ними й сьогодні послуговуються держави, що формуються на руїнах колишнього СРСР. Отже, необхідно хоча б коротко познайомитися із змістом цих концепцій.

Зміст найважливіших політико-філософських концепцій XVII — XIX ст.

До природних прав людини Джон Лок відносить право на життя, власність і свободу. В американській «Декларації незалежності» ці права інтерпретовано так:

«Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усі люди створені рівними і всі наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав люди встановили уряди, що здійснюють справедливу владу зі згоди керованих...»

Концепція громадської угоди (суспільного договору) трактувала утворення держави як наслідок укладення між людьми добровільної угоди щодо організації суспільного життя і наділення певних осіб та інституцій владою — заради підтримання порядку, захисту прав та інтересів людей. До цього акту, на думку авторів даної теорії, люди перебували у природному стані, тобто були такими, якими їх створила природа. Цей стан одні філософи розуміли як панування ідеалізованої свободи (Ж.-Ж. Руссо), що згодом була зруйнована інститутом приватної власності, інші — як «війну всіх проти всіх» (Т.Гоббс), для припинення якої або введення її у певні рамки і була створена держава. Деякі філософи вважали, що угода укладалася між народом і правителями, унаслідок чого перший втратив, а другі отримали всю повноту влади. Інші стверджували, що угоду представники народу укладали між собою, після чого частина повноважень була делегована урядові. Останній тому зобов’язаний бути виразником загальнонародної волі. Друге з цих тлумачень виходить на ідею народного суверенітету та конституційної правової держави.

Два підходи до розуміння народного суверенітету: моністичний і плюралістичний

Суть концепції народного суверенітету полягає у тому, що якраз і народ є джерелом державної влади та її носієм, сувереном. Державу створює народ, він вищий, ніж державна влада, вищий, ніж парламент. Він, і тільки він, повинен приймати конституцію, мати право висувати і відкликати своїх депутатів із парламенту, контролювати процес здійснення влади. її засновником вважають французького філософа Ж.-Ж. Руссо. Він стверджує, що суверенітет — єдиний і неподільний, невідчужуваний, повинен належати тільки народові, який реалізує його через форму демократії. Через демократію здійснюється загальна воля народу, воля усіх. Якщо народ братиме участь у законодавчому процесі, то він встановить такі закони, які будуть однаково корисні для народу загалом і для кожного громадянина окремо. Руссо не допускає думки, що закон, встановлений народом, може суперечити інтересам якоїсь окремої людини. Ціле ніколи не зашкодить окремій своїй частині, тобто собі самому, вважає він. А кожен окремий громадянин є частиною цілого, тобто суспільства. Притаманне Руссо моністичне² розуміння загального інтересу, на думку пізніших дослідників, при послідовному його розвитку могло призвести до панування тоталірної³ ідеології, а отже, містило в собі антидемократичну тенденцію.

Ж.-Ж. Руссо (1712 - 1778).

Плюралістичний⁴ підхід до розуміння народної волі як сукупності волі різних суспільних груп було властиве американським просвітникам. Ним керувалися батьки-засновники США, підкреслюючи рівноправність народу і правителів при укладанні угоди та їх однакову зобов’язаність дотримуватися її принципів. Томас Джефферсон у «Декларації незалежності» стверджує, що король і усі владні органи є слугами народу. І якщо вони зневажають права народу, то народ має усі підстави замінити їх іншою владою, яка служитиме його інтересам. Право народів на повстання проти тиранії — одна з ключових ідей Т. Джефферсона, яку він виводить із концепції народного суверенітету.

І. Кант і Г.В. Гегель про правову державу

Концепція правової держави є невід’ємною частиною учень Дж. Лока, Ш. Монтеск’є, а також видатних німецьких філософів І. Канта (1724 - 1804) та Г. В.-Ф. Геґеля (1770 - 1831). Кант, як і більшість його сучасників, вважав, що виникнення держави — це результат угоди, згідно з якою усі і кожен відмовляються від природної свободи, щоб користуватися свободою як члени держави. Цю угоду Кант називає первісною. Завдання держави полягає у тому, щоб забезпечити панування права.

Вихідні положення концепції правової держави:

✵ неможливість відчуження основних природних прав особи, які не залежать від державного визнання;

✵ необхідність узаконення прав і свобод громадян, надання конституційних і судових гарантій прав особи;

✵ підзаконність інститутів держави, пов’язаність органів державної влади законом, правом, що стоїть над державою.

Отже, права людини повинні бути узаконені, а сфера державної компетенції — законодавчо обмежена й підконтрольна, стверджували прихильники цієї концепції.

З концепцією правової держави тісно пов’язане поняття громадянського суспільства, котре було розвинене в концепцію Г. В.-Ф. Гегелем і увійшло в лексикон сучасної політичної науки. «Громадянське суспільство». Геґеля — це система неполітичних інститутів і автономних державних органів, які мають захищати інтереси особи і груп, а також система правових відносин між людьми, що виникли спонтанно. Геґель закладає філософську основу концепції політичного плюралізму — співіснування організованих груп, які є посередниками між індивідом та державою і створюють можливість індивідам представляти і захищати свої інтереси в державі. Оскільки громадянське суспільство спирається на мозаїку розмаїтих індивідуальних і групових інтересів, а держава — на етнічну єдність, тобто народ, то така єдність може бути досятнута тільки завдяки узгодженню різних інтересів, тобто з допомогою групового представництва.

Г. В.-Ф. Гегель (1770 - 1831).

Абсолютизація ролі держави у вчені Гегеля

Специфічним було ставлення Геґеля до держави. Як об’єктивний ідеаліст, він вбачає в історії людства рух Світового Розуму, Абсолютного Духа. Окремі люди, на його думку, не розуміють мети Світового Розуму. І тільки роду людському в особі держави ця мета зрозуміла. Тому саме держава, а не індивід чи група індивідів виступає у Гегеля знаряддям Світового Розуму, провідником його накреслень у життя. У такому підході, очевидно, ховається одна з доктринальних передумов подальшого розвитку тоталітарної тенденції у філософсько-політичній думці й політичній практиці німецької держави, а також комуністичного тоталітаризму, що успадкував багато гегелівських ідей.

Розподіл гілок влади як запобіжник проти деспотизму

Надзвичайно великий вилив на формування політичних систем нового часу справила також концепція розподілу влади. Розроблений Дж. Локом і Ш. Монтеск’є принцип розподілу влади став однією з основ організації влади в сучасному світі, атрибутом конституційного правління, важливим інструментом забезпечення свободи й демократії.

Згідно з концепцією розподілу влади:

✵ три гілки влади — законодавча, виконавча і судова — повинні здійснюватися трьома різними і специфічно організованими структурами влади;

✵ усі сфери державної діяльності повинні бути поставлені в рамки закону і служити свободі громадян;

✵ закони повинна приймати тільки представницька влада; виконавча влада не може їх змінювати;

✵ суд має бути незалежний.

Схема організації і функціонування державних інститутів, розроблена Ш. Монтеск’є, обмежує можливість зловживання владою, оскільки кожна гілка влади може стримувати іншу, виступати стосовно неї як противага. Повноваження різних гілок влади, згідно з цією концепцією, повинні бути взаємно збалансовані, урівноважувати одна одну. Схема ця набула великої популярності, знайшла своє відображення у конституційних актах буржуазної революції у Франції кінця XVIII ст. та в конституціях більшості сучасних демократичних держав. Стаття 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. проголошувала: «Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не встановлено розподілу влади, не має конституції».

Алексіє де Токвіль (1805 - 1859).

Токвіль про переваги і небезпеки демократичного правління

У першій половині XIX ст. завдяки дослідженням держави представниками правової школи в Німеччині і завдяки працям одного із засновників сучасного порівняльного аналізу в політиці — французького графа Алексіса де Токвіля (1805 - 1859), подальшого розвитку набули ідеї правової держави, громадянського суспільства й демократії. Токвіль застосував метод порівняння різних політичних систем (США і Франції) після відвідання ним Америки в 1832 р. Його книга «Про демократію в Америці» є водночас викладом політико-філософських міркувань мислителя і соціологічним дослідженням політичного устрою та звичаїв США — країни, в якій, згідно з оцінкою Токвіля, демократія «досягла найповнішого й спокійного розвитку». Головна проблема книги: співвідношення рівності і свободи та їх можливий вплив на політичні режими в майбутньому. Завдяки тонкій інтуїції дослідника і широті порівнянь вона розв’язана Токвілем настільки глибоко й оригінально, що деякі його висновки читаються сьогодні як пророцтва, а їх автор виглядає провісником тих проблем у політиці і політичній науці, які постали в більшості країн уже після Першої світової війни.

Наприклад, аналізуючи позитивні й негативні сторони демократії, Токвіль зазначає, що в суспільстві, де панує рівність суспільних станів і зникає аристократія, зовсім не обов’язково встановлюється народовладдя. За певних умов демократія може виродитись в особливо жорстоку тиранію, що заперечує свободу особистості.

«...Коли рівність впроваджується у народу, який ніколи не знав або давно вже не знає свободи, то... держава відразу досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останнього ступеня безсилля», — пише Токвіль, з великою точністю передбачаючи те, що сталося у XX ст. в комуністичних та фашистських державах.

¹ Поппер К. Открытое общество и его враги. — М., 1992. — Т. 1.

² Від лат. mono — один.

³ Від лат. totus — весь, цілий; тоталітарна влада — всеохопна, всепроникна.

⁴ Від лат. pluratis — численний, множинний

1.2.2. Основні концепції сучасної західної політології

Влив позитивізму

З кінця XIX ст. почався сучасний, або позитивістський період у розвитку політичної думки, коли розробляється низка політологічних концепцій, які є безпосереднім узагальненням практики і мають інструментальне значення. Значний вплив на їх формування мав філософсько-соціологічний напрям під назвою «позитивізм». Він почав складатися ще в 30-х роках XIX ст., але набув великого авторитету на зламі XIX і XX ст. Його основні постулати в XIX ст. були сформульовані у працях О. Конта, Г. Спенсера, Дж. С. Мілля. Головне устремління позитивізму — відмова від абстрактних розмірковувань про суспільство й державу і створення «позитивної» соціальної теорії, котра повинна була стати такою ж доказовою і важливою для практики, як природничі теорії.

Під виливом позитивізму у сфері політичних досліджень формуються нові концепції влади і її відносин із суспільством, розробляється методологія емпіричного дослідження, а в першій чверті XX ст. складаються умови для становлення відмінної від традиційної, нової поведінкової (бігейвіористської) політології. Великого поширення набуває порівняльний аналіз політичних систем. Нові концепції і підходи засвідчують прагнення політології бути не просто описовою наукою, що характеризує історичні форми держав, режимів, норм права і таке інше, а наукою, яка має інструментальний характер і може довести свою суспільну необхідність розробленням конкретних рекомендацій.

М. Вебер про владу і управління

Найвпливовішою постаттю у галузі політичної теорії на зламі століть був, безперечно, Макс Вебер (1864 - 1920). Його концепції про природу політичної влади, її характер, взаємовідносини владних структур із суспільством мають неперехідне значення. Сфера наукових інтересів цього визнаного класика соціології (загальної та політичної) надзвичайно широка. М. Вебер розробив концепцію ідеальних типів (взірців-схем), які дають можливість найбільш зручним способом упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, розробив концепцію трьох типів легітимного панування. Йому ж належить і перша спроба визначити типи політичного лідерства.

Головною ідеєю М. Вебера була ідея раціональності, що знайшла втілення у сучасному західному суспільстві з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональним правом і управлінням (раціональна бюрократія), раціональним грошовим обігом.

Раціоналізм політичного життя, за Вебером, полягає в утвердженні інститутів права, парламентаризму й сучасної адміністрації.

Особливої уваги М. Вебер надавав обґрунтуванню концепції раціональної бюрократії. Він описав раціональний тин функціонера, який, на його думку, мусить бути вільною людиною, займати посаду згідно з угодою і відповідно до кваліфікації, здійснювати владу за законом, чітко виконувати офіційні обов’язки, проявляти лояльність до влади, неодмінно мати гарантовану перспективу професійної кар’єри.

М. Веберу належить дуже поширена думка про всесильність бюрократії. Полемізуючи з марксистами, він говорив, що якщо соціалізм переможе, то майбутнє суспільство буде не диктатурою пролетаріату, а диктатурою чиновників, бюрократії. Відзначаючи неухильність процесу бюрократизації світу, М. Вебер вбачав у ньому як позитивні сторони (раціоналізм і технічна досконалість системи управління), так і негативні (схильність бюрократії виходити за межі своєї компетенції та її невміння вирішувати нестандартні управлінські завдання). Головним джерелом конфліктів у політичному житті він вважав суперництво і боротьбу за владу між політичними партіями і бюрократією.

Зародження школи елітаризму в політиці

До основоположників політології XX ст. належать і італійський соціолог Гаетаро Моска (1858 - 1941) та його співвітчизник Вільфредо Парето (1848 - 1923), що стали творцями сучасної теорії еліт. Спробу поєднати елітарні погляди на характер влади з визнанням цінностей демократії пізніше зробив німецький політолог К. Мангейм.

М. Вебер (1864 - 1920).

У з’ясуванні механізмів здійснення влади важливу роль відіграють концепції посередників у політичному житті, що також виникли на початку XX ст. До них слід віднести соціологічні дослідження політичних партій (М. Острогорський, Р. Міхельс). Останній, зокрема, висунув ідею про неминучість олігархічного переродження усіх демократичних партій і систем. У сучасних умовах вивчення політичних партій (М. Дюверже, Дж. Лапаломбара, Р. Маккензі, Дж. Сарторі) становить важливий напрям політологічних досліджень. У межах партології багато уваги приділяється порівняльному аналізу політичних партій і партійних систем, виявленню їх специфіки і спільних рис у різних країнах, вивчаються тенденції одержавлення політичних партій у країнах «третього світу», становлення багатопартійності в державах, що переходять від тоталітаризму до демократії, у тому числі й на території колишнього СРСР.

Теорія груп в політології

З початку XX ст. у США дуже популярними стають концепції плюралістично-групового підходу до політики. Класичною у цьому напрямі політологічних досліджень є книга А. Бентлі «Процес державного управління. Вивчення суспільних тисків» (1908). Основна думка праці така: люди борються за досягнення своїх цілей у групах, в основі створення яких лежить спільність інтересів. Індивід і група первинні стосовно політичних структур, держави. Ніяка окрема організація не може й не повинна представляти все суспільство і нав’язувати йому свою волю. Загальний, спільний інтерес формується на основі балансу часткових інтересів. Ідеї А. Бентлі були підхоплені дослідниками, праці яких становлять підґрунтя ліберально-плюралістичної теорії влади й політики. Сучасні теорії заінтересованих груп (Д. Трумен, М. Олсон), групових еліт і плюралістичної демократії (Р. Дал), груп тиску (В. Кей) розглядають політичний процес як взаємодію груп у процесі розподілу ресурсів у суспільстві.

Емпіризм бігейвіористської течії у політології

З кінця 20-х - початку 30-х років під впливом економічної кризи Сполучені Штати пішли шляхом оновлення ліберально-демократичних принципів і розширення соціальної ролі держави. У цей період політологія перетворюється на поведінкову (бігейвіористську) науку, спрямовану на дослідження неформальних аспектів державного управління. Дослідники намагаються пояснити мотиви і чинники, що впливають на політичну поведінку людей, з’ясувати умови, необхідні для раціонального соціального планування і контролю. Формується соціально-психологічний напрям досліджень (Ч. Меріам, Г. Ласвелл). Увага дослідників перестала зосереджуватись тільки на законодавчих нормах, формальних інститутах влади та політичних ідеях і програмах, як це було в попередній період. Відтепер вона почала концентруватися на діях людей, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей. Бігейвіористи підкреслювали наукову цінність не теоретичних досліджень, а емпіричних фактів, визнаючи за необхідність застосування методів інших наук, у тому числі природознавчих і точних, до аналізу політичних явищ.

Постбігейвіористська «революція»

Попри всю корисність бігейвіоризму до кінця 60-х років очевидною стала обмеженість суто емпіричного аналізу політики, який призвів до звуження прогностичних можливостей політичної науки. Завдання раціонального управління суспільством потребували ширших узагальнень, і в політології відбулися зміни, що дістали назву «постбігейвіористської революції». Політологи почали підкреслювати, що технічні прийоми дослідження важливі, але вони не повинні заважати бачити цілісну картину політичної реальності. Головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати ті чи інші факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх у ширшому контексті домінуючих цінностей і актуальних соціально-політичних завдань. Отже, говорили вони, необхідно поєднувати науково-пізнавальні й нормативно-ціннісні аспекти політичної науки і мати більшу відповідальність перед суспільством.

Паралельно з цими змінами в методології політичної науки відбулася переоцінка співвідношення науки та ідеології. Суспільствознавство повернулося до визнання позитивної ролі ідеологій, виникла концепція «реідеологізаціі», що прийшла на зміну популярній раніше концепції «деідеологізацїї» («кінця ідеології»). Якщо наприкінці 60-х років тон задавали ті представники суспільно-політичної думки, які були прихильниками розмежування фактів і цінностей, то в наступний період з’явилося багато праць, автори яких доводять необґрунтованість спроб трактувати політику як сферу, вільну від цінностей, і пишуть про необхідність аналізувати її у тісному зв’язку з ідеологією.

Отже, суть постбігейвіористської революції — у відродженні інтересу до філософсько-теоретичних аспектів політичної науки і в їх синтезі з емпіризмом.

Порівняльна політологія та її концепції

У цей період сформувалась сучасна порівняльна політологія, у межах якої розвивається методологія порівняльного аналізу, опрацьовуються теорії політичних систем і політичної культури, розробляються концепції плюралістичного суспільства, тоталітаризму, розвитку і політичної модернізації. У працях учених цього напряму (Г. Алмонда, Д. Аптера, С. Верби, Д. Істона, Дж. Лапаломбари, Л. Пея, С. Ріггса) державно-політична система розглядається як механізм, який можна вдосконалювати, модифікувати відповідно до завдань, що стоять перед суспільством, а головна мета політичної науки вбачається у пошуках оптимальних методів регулювання цього механізму. У загальнофілософському плані вчені визначають політичну модернізацію як опанування людиною свого політичного середовища, а в конкретно-історичному — як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі наближення їх до ліберально-демократичних систем. Загалом мова йде про процеси, які сприяють зростанню ефективності урядових і бюрократичних структур, про подолання відставання і суспільний прогрес.

Перемога плюралістичного підходу по політичного аналізу

Концепція політичного плюралізму стала одним із найпопулярніших теоретичних узагальнень сучасної західної політології. Вона уособлює ліберально-демократичний підхід до аналізу політики. В її розробленні брали участь такі вчені, як Ч. Ліндблом, Р. Дал, М. Кларк, Р. Нісбет та ін. Концепція грунтується на реальних процесах соціально-економічної і політичної диференціації сучасного суспільства, що знаходить свій вияв у розмаїтості, плюралізмі політичних інтересів. їх вільне самовираження і відстоювання веде до появи суперечностей і конфліктів між конкуруючими групами, з одного боку, але водночас вимагає від них пошуку компромісів і співробітництва, оскільки жодна з груп не може розраховувати на успіх без підтримки, хоча б часткової, з боку інших груп інтересів. Тому чим більша диференціація суспільства, чим розмаїтіші інтереси суспільних груп, тим більша їх взаємозалежність, тим більша- стабільність суспільства. Наявність у плюралістичному суспільстві соціальних конфліктів, при ефективних механізмах їх розв’язання, не тільки не загрожує існуванню політичної системи, а й сприяє її динамізму, подальшому розвитку.

Для розуміння процесів функціонування плюралістичного суспільства важливе значення мають дослідження у галузі теорії конфліктів, їх структури, тенденцій розвитку та способів подолання у різних сферах соціального і політичного життя, що мають на меті гармонізацію загальносуспільних цілей та індивідуальних і групових інтересів. Розглядаючи плюралістичне суспільство як суспільство демократичне, дослідники водночас далекі від його ідеалізації. Вони бачать і аналізують вади сучасної демократії.

Фашизм, комунізм і концепції тоталітаризму та трансформації режимів

Концепція тоталітаризму в її класичній формі складається у 50-ті роки. Вона виникла на основі аналізу й узагальнення політичної практики фашистської Італії та гітлерівської Німеччини, а також СРСР. Пізніше предметом додаткового дослідження став досвід Китаю, інших східноєвропейських країн і деяких держав «третього світу». Усі прихильники концепції тоталітаризму (Г. Арендт, З. Бжезинський, К. Фрідріх та ін.) визначають дві головні особливості тоталітарного суспільства: по-перше, тоталітарні політичні режими відрізняються прагненням контролювати не лише дії, а навіть емоції і думки населення, їм властиве тотальне проникнення в усі норми суспільного і навіть приватного життя людей; по-друге, тоталітарні режими спроможні створювати для себе атмосферу масової підтримки, мобілізуючи суспільство (або його значну частину) в ім’я єдиної, ідеологічно обгрунтованої мети, що має загальносуспільне значення.

Після краху комуністичних режимів у СРСР і країнах Центральної та Східної Європи актуальним стало розроблення теорій трансформації режимів та переходу до демократії, якими займаються такі вчені, як Л. Даймонд, Г. О’Доннел, Дж. Лінц, М. Плеттнер, А. Пшеворський, А. Степан, С. Хантінгтон, Ф. Шміттер та ін. Вони аналізують досвід латиноамериканських, східноєвропейських та інших країн, що здійснювали чи здійснюють перетворення у напрямі демократії, виводять певні закономірності, висловлюють свої думки щодо сприятливих і несприятливих інститутів і форм поведінки лідерів та еліт під час переходу тощо.

Національні школи політології

У кожній розвиненій країні сьогодні існує певна система політичних дисциплін теоретичного, практичного та емпіричного характеру; сформувалися національні школи і напрями в політології. США як найбільш динамічне суспільство XX століття відзначається інтелектуальним лідерством у розвитку багатьох передових і пріоритетних наукових дисциплін, зокрема й політології. Але не менш важливими є дослідження політичних систем і політичних процесів національними політологічними школами європейських країн.

✵ Політологи Великобританії успішно розробляють теоретико- методологічні основи політичної науки.

✵ У Франції найпоширенішими напрямами політології є вивчення поведінки виборців, діяльності партій, а також традиційні дослідження у галузі конституційного права і державних інститутів.

✵ У Німеччині розвивається нормативістська політологія, що грунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності, бігейвіористська емпірична соціологія та так звана «практико-критична наука» про соціально-політичну владу (франкфуртська школа).

Отже, різна соціально-історична ситуація, різні наукові основи розвитку, різні політичні й національні традиції зумовлюють особливості національних шкіл і національних підходів у політичній науці.

Нині в західних країнах політичним наукам надають великого значення: політологи стають консультантами урядів, державних установ, партій та інших політичних формувань, експертами політичних рішень, що їх приймають на державному і недержавному рівнях. Про значимість, масштаби і широке коло проблем, які цікавлять політологію, можна отримати наочне уявлення хоча б із того факту, що у США на сьогоднішній день ця наука налічує 26 самостійних галузей спеціалізації; тут сформувалися дослідницькі школи і напрями, які займаються вивченням політичного життя у тих чи інших країнах та регіонах і на цій основі розробляють теоретичні концепції політики.

1.2.3. Політична думка і політична наука в Україні

Складні умови розвитку політичної науки в Україні

Специфіка України полягає у тому, що через історичні обставини політична думка тут досить пізно почала перетворюватись у спеціалізоване політологічне знання. Оскільки протягом століть Україна не мала своєї державності, пріоритетними для її мислителів завжди були проблеми обґрунтування національних прав українського народу на самостійний розвиток і власну державність, пошуки шляхів здобуття і захисту незалежності. Інші проблеми відходили на другий план.

Чужоземна влада, яка робила все, щоб заблокувати поширення визвольних і державницьких ідей серед українського народу, перешкоджала формуванню ідейно-політичних течій і політологічних шкіл, але не змогла все ж таки повністю спинити розвиток політичної думки в Україні, без якої немислиме жодне більш-менш розвинене суспільство. Окрім того, в українській історії маємо державницькі періоди: княжої держави (IX — XIV ст.), козацької держави і Гетьманщини (XVII — XVIII ст.), УНР та ЗУНР у 1918 - 1921 рр. Відповідно й політична думка бере свій початок ще з часів Київської Русі. У періоди, коли форми національної державності набували реальних обрисів та коли українські мислителі мали можливість контактувати із західноєвропейською наукою, у їхніх творах формулювалися передові погляди на природу політичної влади, розроблялися концепції політичного устрою України, її міжнародних стосунків.

Вплив європейського . Відродження на політичну думку в Україні

Дуже раннім було обґрунтування засад правової держави у творах Станіслава Оріховського Роксолана (1513 - 1566). У своєму творі «Напучення королеві польському Сиґізмунду-Авґусту» він наголошує на винятковій ролі моральності та освіченості монарха, конечній необхідності врахування ним досягнень науки про керування державою та принципу справедливості, а також підпорядкування законові.

На запитання «що в державі більше: закон чи король?» С. Оріховський відповідає: «...короля вибирають задля держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу і більшим за короля», який «є вустами, очима й вухами закону»¹.

Певна річ, це ще не була розвинута теорія правової держави, яка формуватиметься у Європі протягом XVII — XVІІI ст. на основі концепцій громадської угоди, поділу влади та народного суверенітету. Однак для свого часу, коли в найрозвиненіших країнах Західної Європи основні зусилля зосереджувались на теоретичному обгрунтуванні абсолютизму, позиція Оріховського була дуже прогресивна. Цьому, очевидно, сприяли як політичний устрій польської держави, до якої тоді належала більша частина українських земель, так і правові й демократичні традиції України-Русі.

Пилип Орлик — видатний політичний мислитель і діяч України

Пилип Орлик (1672 - 1742)

Іншою видатною пам’яткою політичної думки була Конституція Пилипа Орлика та низка інших творів цього непересічного мислителя європейського рівня. Пилип Орлик (1672 - 1742) був генеральним писарем за гетьмана І. Мазепи, а по його смерті в Бендерах був обраний на гетьмана. «Угода й Конституція прав і свобод Війська Запорізького» (1710 р.), яка мала здійснюватись після здобуття Україною незалежності, була спрямована на те, щоб не допустити остаточного зруйнування козацьких нрав та вольностей і «на народ вільний козацький накласти невільниче ярмо». Вона передбачала виборність вищої влади в Україні та обмеженість гетьманських прав постійною участю в управлінні генеральської старшини, а також Генеральною радою (свого роду козацьким парламентом) — «щоб за прикладом московських царів він не міг діяти свавільно, згідно з принципом «так хочу, так повеліваю». У Конституції спеціально було застережено право Генеральної Ради критикувати гетьмана та уряд, а сам гетьман зобов’язувався боронити простих козаків і селян від утисків старшини, внаслідок яких «люди кидають свої оселі й тікають із рідних околиць». Це був свого роду механізм урівноваження гілок влади.

П. Орлик про національний суверенітет і геополітичне значення України

Якщо «Угода й Конституція» стосувалася здебільшого внутрішнього устрою України, то два інші документи П. Орлика — «Вивід прав України» та «Маніфест» були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством». Орлик апелює у них до ідей національного суверенітету і природних прав, стверджуючи, що у протиборстві з Москвою козаки мають за собою право людське й природне, одним із головних принципів котрого є: «народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Це було написано приблизно за 65 років до прийняття «Декларації незалежності США» і майже за 80 років до прийняття Французької «Декларації прав людини і громадянина» — документів, що також спиралися на ідеї народного суверенітету і природних прав людини. Орлик був також глибоким аналітиком міжнародних відносин. Він подає усебічний аналіз геополітичного положення України, доводить, що її незалежність позитивно вилине на міжнародне становище в Європі з багатьох причин².

Демократизм української політичної думки XVI — XVIII ст.

Ідеї та концепції XVI - XVIII ст. охоплювали проблеми суспільного устрою, системи державного правління, відносин з іншими, особливо сусідніми державами, і розв’язували їх на демократичних підставах, спираючись на передову європейську думку того часу.

Інша річ, що цей ранній, можливо, навіть передчасний демократизм, який на практиці іноді призводив до анархії, навряд чи сприяв утвердженню державної незалежності в умовах, коли в міжнародній політиці гору брали високоцентралізовані держави, в яких переважали абсолютистські тенденції, а сусідів України ніколи не полишало бажання її поневолити.

Не сприяв формуванню спеціалізованих галузей політичних знань і тоталітарний комуністичний режим у колишньому СРСР. Саме через тривалу відсутність своєї держави, напівколоніальний статус та панування тоталітаризму в УРСР Україна відстала в галузі теоретичного опрацювання політичних проблем від розвинених країн: США, Франції, Німеччини, а також від своїх ближчих сусідів — Польщі, Угорщини. Українська політологія перебуває у стадії становлення, ступаючи перші кроки в напрямі актуалізації вітчизняних і західних надбань у галузі методології аналізу політики, емпіричного огляду владних механізмів, розроблення напрямів і способів їх трансформації, освоєння науково обґрунтованих політичних технологій.

Плюралізм течій української політичної думки у XX ст.

Навіть у XX ст. політична думка України представлена не стільки політологією, скільки ідеологією, політичною публіцистикою, працями політичних діячів та істориків. Однак теоретичний наробок українців — представників різних галузей політичних досліджень — є значний за обсягом і фактично охоплює усі виливові напрями суспільно- політичної думки століття.

Напрями української політичної думки кінця XIX - першої пол. ХХ ст.:

✵ народницько-демократичний (його репрезентували М. Грушевськші, С. Шелухін);

✵ ліберально-демократичний (М. Драгоманов і Б. Кістяківський);

✵ соціал-демократичний і націонал-комуністичний (І. Франко, В. Винниченко; М. Хвильовий, О. Шумський, М. Скрипник);

✵ консервативно-державницький, започаткований П. Кудішем і представлений у XX ст. В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським.

✵ націоналістичний напрям, формування якого передусім пов’язане з іменами М. Махновського, Д. Донцова.

✵ націонал-демократичний, пов’язаний у цей період з ім’ям І. Багряного.

Народницький напрям та ідея державотворення у творах М. Грушевського

Михайло Грушевський (1866 - 1934) — патріарх української політичної думки XX у ст., талановитий учений-історик, визначний громадський і політичний діяч, голова Української Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки, найвидатніший представник народницько-демократичного напряму політичної думки. М. Грушевський простежував закономірний процес формування українського народу як окремої етно-культурної спільноти, всебічно обгрунтував його природне право на свою історію, національну культуру і власну державність. Народницький зміст світогляду М. Грушевського визначають ідеї народоправства, пріоритету інтересів «маси народної» над інтересами держави. Визнаючи цінність держави «як культурної і поступової форми», учений вважав, що її можна обстоювати тільки тоді, коли «вона дає змогу духовно-моральну, економічну і політичну розвиткові громади»³. Він багато зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави як демократичної республіки, «громади-держави», заснованої на засадах рівності, виборності владних структур, розподілу влади, де б громадянам були гарантовані свободи слова, інформації, зібрань, спілок, віровизнань, щоб «не було ніякої тісноти від власті людям»⁴. Значне місце в його поглядах займає ідея федералізму та місцевого самоврядування.

Соціальний лібералізм М. Драгоманова

Михайло Драгоманов (1841 — 1895)

Михайло Драгоманов — найвидатніший український політичний мислитель і громадський діяч XIX ст., людина європейської орієнтації з широким колом наукових зацікавлень. Коротко його політичні погляди можна означити як соціальний лібералізм. М. Драгоманов вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Суми індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрої і прагнення народу.

Вчений був переконаний, що тільки через свідому й активну діяльність людей можна прийти до — кращого життя, підкреслював значення моральних якостей політичних діячів і заперечував тезу мета виправдовує засоби». Як конституціоналіст, ліберал, у певному розумінні — соціаліст, М. Драгоманов був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.

І. Франко (1856 - 1916).

І. Я. Франко — видатний письменник, учений, громадсько-політичний діяч, який зробив величезний внесок у духовну спадщину українського народу. В колишній радянській суспільній літературі характеризувався як «утопічний соціаліст», котрий, мовляв, не до кінця зрозумів теорію Маркса і тому головні надії покладав не на робітників, а на селянство. Насправді ідеями соціалізму, зокрема й марксистського, Франко захоплювався лише в молоді роки, надаючи йому, так само, як і Драгоманов, радше ліберально-демократичного, ніж революційного змісту. Він вважав неприйнятними ідеї «диктатури пролетаріату», централізму, неминучої пролетаризації селян. Суспільну власність І. Франко уявляв тільки як власність громадян, що самі розпоряджаються нею. Центральними питаннями політичного життя І. Франко вважав прагнення до особистої свободи громадян і національно-державної самостійності. Ці ідеали він не лише обґрунтував теоретично, а й доклав зусиль до створення Русько-Української радикальної партії, яка б відстоювала їх на терені практичної політики.

Д. Донцов — речник праворадикального націоналізму

Формування націоналістичного напряму в українській політичній думці пов’язане з ім’ям М. Міхновського (1875 - 1924), проте найяскравішою постаттю серед теоретиків українського націоналізму, безперечно, є Дмитро Донцов (1883 - 1973) — ідеолог радикальної течії, що дістала назву інтегрального, або чинного націоналізму.

Донцов наголошував на відмінностях його поглядів від попередніх націоналістичних концепцій. Він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути «всі сі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, нацифізми», що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності і всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі треба було, на думку Донцова, перетворити українця на людину, готову на жертву в ім’я ідеалів руху, яка б горіла майже релігійною любов’ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу. Антидемократичність інтегрального націоналізму знайшла свій вияв у вождистській ієрархічній структурі, жорсткій внутрішній дисципліні, ліквідації політичних противників у самому націоналістичному таборі. Це, зокрема, змусило митрополита Андрея Шептицького у своєму пастирському листі 1943 р. звернутися до західноукраїнської молоді із закликом «Не убивай». Основні його засади були піддані перегляду вже в роки Другої світової війни. Процес демократизації українського націоналістичного руху посилився після Другої світової війни і до початку 60-х років демократичний напрямок зайняв у ньому панівні позиції.

Консерватизм, монархізм, елітаризм В. Липинського

В. Липинський (1882 - 1931)

Видатним представником українського консерватизму був Вячеслав Липинський, світогляд якого сформувався під впливом політичних і соціологічних концепцій Європи та ідей українського визвольного руху. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії; заснованої на засадах спадкового гетьманства та станової представницької влади — класократії, тобто структурованого, плюралістичного суспільства, рушійним фактором якого мала стати аристократична еліта; обгрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації — на засадах громадянства і при активній ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об’єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня. Він визначав патріотизм як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців», а українцем називав кожного, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб із різних народів і вір постала українська держава. Правлячу еліту В. Липинський бачив як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угруповань, можливість передання влади від однієї аристократичної групи до іншої, яка постійно поповнюється за рахунок «кращих людей» від усіх суспільних класів. Держава мала бути правовою з чітким розподілом влад, в якій людина — не просто член суспільства і держави, а самоцінна вартість. Багато уваги вчений приділяв проблемам особистості, моралі та релігії, виступав за рівноправність усіх християнських конфесій.

Соціалізм і націонал-комунізм в українській політичній думці

В. Винниченко (1880 - 1951)

Соціалістичний напрям представлений поглядами В. Винниченка — видатного письменника, лідера української соціал-демократії, одного з керівників Центральної Ради і Директорії, а в 1920 році — уряду УРСР. Хоч Винниченко і був соціалістом, однак вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись у 1920 році з еміграції в Україну, щоб віддати себе служінню справі української революції, В. Винниченко обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Подібних поглядів дотримувались і представники націонал- комуністичного напряму, що сформувався у 1920-х роках як відображення поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).

Європейська орієнтація націонал-комуністів

Микола Хвильовий (1893 - 1933) — один з видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з Союзу, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність і вірив у те, що самостійності України «вимагає залізна і непоборна воля історичних законів»⁵. Успіх національного відродження М. Хвильовий бачив у подоланні в українському народі виробленого віковою залежністю від Москви комплексу неповноцінності, а в інтелігенції — тенденції бути епігоном російської культури. Звідси його емоційне гасло: «Геть від Москви» і заклик орієнтуватися на культурні процеси Європи. Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед частини партійно-державних керівників України — народних комісарів освіти О. Шумського, М. Скрипника.

М. Скринник (1872 - 1933).

Микола Скринник — один із лідерів Компартії України, що протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. У своєму виступі на XI з’їзді РКП(б) він, зокрема, говорив: «Єдина неподільна Росія — гасло не наше. Ми нічого спільного не можемо мати з цим гаслом... Україна є самостійною державою».

Проводячи процес українізації, він розглядав його як шлях зміцнення в Україні робітничо-селянської державності, розвитку її культури і духовного життя.

Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки і в той чи інший спосіб були знищені сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваний. Українська наукова еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.

Захист шестидесятниками національних інтересів України

І. Дзюба

Оскільки в тоталітарному СРСР не могло бути ніяких легальних течій незалежної політичної думки, усі опозиційні політичні ідеї зливалися у єдине русло дисидентської публіцистики, що з’являється в Україні переважно «самвидавом» у 1960-х роках в умовах «хрущовської відлиги». Чи не найяскравішим твором шестидесятників була праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», написана в кінці 1965 р. Книга побудована на зіставленні теорії і практики національного питання у СРСР, показує незбігання словесних настанов Леніна і їх практичної реалізації комуністичним режимом. Автор вимагав від владних структур права на вільне й чесне обговорення стану національних відносин в Україні, забезпечення права українського народу на національне самовизначення і вільний національний розвиток. На широкому аналітичному матеріалі він переконливо довів, що практична політика керівництва КПРС веде до руйнації національного життя у республіках та до їх зросійщення. І. Дзюба застерігав, що постійне наголошення провідної ролі російського народу, його особливої місії в історії сусідніх народів не тільки далеке від історичної правди, а й веде до формування у певної частини росіян почуття національної вищості й водночас комплексу національної неповноцінності в інших народів Радянського Союзу.

Учені-політологи української діаспори

І. Лисяк-Рудницький (1919 — 1984)

Успішніше політологічні дослідження могли проводити вчені української діаспори, які працювали в Українському вільному університеті у Мюнхені, в Українському дослідницькому інституті Гарвардського університету та в багатьох інших університетах західних країн. Серед дослідників повоєнної доби, які зробили плідний внесок у розвиток української політичної науки, почесне місце належить відомому історикові й політологу Іванові Лисяку-Рудницькому. З-під його пера вийшло багато глибоких наукових досліджень з історії українського національного відродження та розвитку політичної думки в Україні. У працях «Між історією і політикою», «Нариси з історії нової України» та інших учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах ліберальної плюралістичної демократії і верховенства закону.

Важливе місце в державотворчих процесах І. Лисяк-Рудницький відводив національним елітам як носіям національної свідомості та культури. Він наголошував, що нерозвиненість національної еліти робить націю неповною, неструктурованою.

Учений глибоко вивчав політичні та ідеологічні процеси, які відбувалися у Радянській Україні, стежив за розвитком дисидентського руху. Прогнозуючи розвиток подій, він вважав, що перший імпульс до масового визвольного українського руху мав надійти ззовні (у вигляді боротьби за владу між державно-партійною верхівкою), другим кроком у розгортанні визвольних змагань повинно було стати об’єднання опозиційних тоталітарному режимові сил у широку асоціацію, яка б представляла широкі верстви населення⁶, Історія блискуче підтвердила цей прогноз.

Серед українських учених діаспори в галузі політичних досліджень ефективно працюють Андрій Білинський, Тарас Гунчак, Анатоль Камінський, Тарас Кузьо, Олександр Мотиль, Василь Маркус, Петро Потічний, Роман Шпор люк та ін. У центрі їх уваги перебувають питання становлення незалежної української держави, вибору форм правління, державно- територіального устрою, розбудови партійної системи, етнополітики тощо. Досліджуються проблеми розвитку української політичної думки у воєнні й повоєнні роки. Слід, зокрема, відзначити видання підготовленої відомими дослідниками Т. Гунчаком та Р. Сольчаником тритомної праці «Українська соціально-політична думка в XX столітті. Документи і матеріали».

Р. Шпорлюк.

Протягом останнього десятиріччя розширились контакти вчених діаспори з українськими дослідниками. Співробітництво позитивно відбилося на бурхливому процесі розгортання політологічних досліджень у незалежній Україні. Наприкінці 1990-х років у системі АН України й поза нею функціонує багато дослідницьких установ, що займаються проблемами політології, створено кафедри політології у більшості університетів та інших вищих навчальних закладів, виходять політологічні журнали («Політична думка», «Віче», «Державність», «Утверсум», «Українські варіанти» та ін.). Отже, створюються умови для подолання відставання політичної науки в Україні, що склалось через об’єктивні умови, і для того, щоб політологія сприяла здійсненню громадянами усвідомленого вибору політичного устрою, форм державного правління, спрямовувала політичні процеси в цивілізоване русло.

Політологія в незалежній Україні

Слухачі літньої міжнародної школи з політології у Польщі. У центрі: фахівець у галузі порівняльної політології професор Елен Кеннеді з Пенсільванського університету США.

Здобутком молодої політичної науки в Україні стали написані за останнє десятиріччя численні підручники та навчальні посібники з політології (їх далеко не повний список подано в кінці цього розділу), статті та монографії українських учених, що висвітлюють найрізноманітніші аспекти політичного життя в Україні і розвивають теорію.

¹ Українська література XVIII ст. — К.: Наук, думка, 1983. — С. 384 - 414; 584 - 640.

² Вивід прав України. С. 48 - 49; Маніфест Пилипа Орлика 4 квітня 1712 р. //Голос України. — 1991. — 2 лист.

³ Грушевський М. Історія України-Руси. — К : Паук, думка, 1991. — Т 1. — С. 111.

⁴ Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 116, 193.

⁵ Хвильовий М. Україна чи Малоросія? — Слово і час. — 1990. — С. 11 - 15.

⁶ Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України.— Львів, 1991. — С. 97.