Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Автономія

АВТОНОМІЯ (грец. — «сам» і грец. — «закон») — самоврядування певної частини держави,що здійснюється у межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Автономія означає право якогось національно-територіального утворення (наприклад, області) самостійно здійснювати внутрішнє управління. Автономія може базуватися на культурній чи етнічній відмінності — і часто веде до наступної незалежності.

Створення територіальної автономії є найдоцільнішим принципом державного устрою тих націй, які, реалізуючи своє право на самовизначення, виявляють бажання залишитися у межах певної держави. Нації отримують право створювати органи влади і управління, які діють рідною мовою, з місцевих людей, що знають побут і психологію місцевого населення; розвивати рідною мовою пресу, школу, театр, культурно-просвітницькі та інші установи. Досить часто під впливом національно-визвольних рухів влада унітарних держав формально проголошує автономію окремих національних територій, але фактично не забезпечує її реального здійснення і цим самим зводить існування автономії до фікції.

У широкому розумінні — право підприємства, установи, організації самостійно розв'язувати певні питання.

Автономізація, термін, що виник у зв'язку з роботою комісії, створеної за рішенням ЦКРКП(б) у серпні 1922 р. для вироблення пропозиції по об'єднанню в єдину державу незалежних радянських республік (РРФСР, УРСР, ЗСФСР, БССР). У роботі комісії брали участь: І. В. Сталін (голова, нарком національностей), Р. І. Петровський, А. Ф. М'ясників, С. М. Кіров, Р. Д. Орджонікідзе, С. М. Молотів, А. Г. Червяков та інші. План автономізації, який був запропонований Сталіном і прийнятий комісією, передбачав проголошення РРФСР державою, в яку входять на правах автономних республік УРСР, ЗСФСР, БССР; відповідно найвищими органами влади і управління у країні повинні були стати ВЦВК, РНК (Рада Народних Комісарів) і РПО (Рада праці і оборони) РРФСР.

Взаємини, що склалися до цього часу між незалежними республіками, будувалися на основі рівноправних договорів про військово-політичні і економічні союзи. Завдання зміцнення оборони, відновлення і подальшого розвитку народного господарства по шляху соціалізму, політичного, економічного і культурного піднесення всіх національностей вимагали тіснішого об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу. Питання про політичну форму багатонаціональної радянської соціалістичної держави було головним у роботі комісії ЦК партії. План автономізації обговорювався пленумами ЦК компартій республік і на більшості з них не був підтриманий. Проте комісія на засіданнях 23 і 24 вересня 1922 р. схвалила тези Сталіна про автономізацію. Це рішення, по задумці творення майбутнього СРСР, було помилковим. Тези про автономізацію враховували вимоги строгої єдності і централізації зусиль радянських республік, але при цьому порушували суверенні права цих республік; були, по-суті, кроком назад у порівнянні з формами національно-державного будівництва, що вже склалися.

В. І. Ленін (він був хворий), ознайомившись з матеріалами комісії і поговоривши з рядом однопартійців, надіслав 26 вересня 1922 р. лист членам Політбюро ЦК РКП(б), в якому виступив з принциповою критикою плану автономізації, висунув і обгрунтував ідею утворення союзної держави на основі повної рівності всіх незалежних радянських республік: « ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР і ін. і разом і нарівні з ними входимо у новий союз, нову федерацію...» — писав Ленін (Повне зібрання творів, 5 видання, т. 45, с. 211). Він підкреслював, що треба не знищувати незалежність республік, а створити «... ще новий поверх, федерацію рівноправних республік» (там же, с. 212). 6 жовтня 1922 р. Ленін направив у Політбюро ЦК партії записку, в якій категорично наполягав на рівноправному представництві всіх союзних республік у керівництві загально федеральним ЦВК(Центральним виконавчим комітетом) (див. там же, с. 214). Ленінський план створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік ліг в основу нового проекту комісії, доведений Сталіном і затверджений Пленумом ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р.

До критики плану автономізації Ленін повернувся в одному із своїх останніх листів, — «До питання про національності або про «автономізацію». Ленін писав, що «...вся ця затія «автономізація», у корені була невірна і невчасна» (там же, с. 356), що вона може принести лише шкоду, бо перекручувала у дусі великодержавного шовінізму ідеї об'єднання радянських республік. Проект порушував принцип самовизначення націй, надаючи незалежним республікам лише право автономного існування у межах РРФСР. Ленін виступав проти надмірного централізму у питаннях об'єднання, вимагав максимальної уваги і обережності у вирішенні питань національної політики. Об'єднання республік повинне здійснюватися у такій формі, яка дійсно забезпечить рівноправ'я націй укріпить суверенітет кожної союзної республіки, «..потрібно залишити і укріпити союз соціалістичних республік; — писав Ленін, — про цей захід не може бути сумніву. Вона нам потрібна, як потрібна всесвітньому комуністичному пролетаріату для боротьби з всесвітньою буржуазією і для захисту від її інтриг» (там же, с. 360). Лист Леніна оповістив на засіданні керівників делегацій 12-го з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), його вказівки стали заголовними в основі резолюції з'їзду «По національному питанню».

Джерела:

Ленін В. І., Про утворення СРСР. Повн. зібр. т., 5 видання. — Т. 45; «До питання про національності або про «автономізацію», там же; / Історія національно-державного будівництва у СРСР, М., 1968, С 355—369.; Українська радянська енциклопедія : у 12 томах / за ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974 - 1985.