Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Безпосередня демократія

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ (пряма демократія, пряме народовладдя) — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами нареферендумах, зборах тощо.

Також відома як пряме народовладдя, чиста демократія, що так само позначають форму демократії (народовладдя), за якої люди безпосередньо вирішують (наприклад, шляхом голосування, загальними зборами) політичні ініціативи.

Демократія як народовладдя на сьогоднішній день має дві загальновизнані форми — пряме (або безпосереднє) народовладдя та представницьке народовладдя.

✵ пряме народовладдя — безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо);

✵ представницьке народовладдя — вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

1. Референдум — голосування населення із метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Референдуми в Україні поділяються на всеукраїнські та місцеві. Предметом всеукраїнського референдуму може бути: — затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; — прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; — прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом місцевого референдуму може бути: — прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; — прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

2. Збори громадян — зібрання громадян з метою висловлення позиції та прийняття рішень консультативного (дорадчого) або обов'язкового характеру. В Україні проявляються у вигляді громадських слухань, зібрань домоуправлінь, громадських зборів, мітингів, масових зібрань, доручень територіальної громади депутатам тощо.

Пряма демократія подібна до представницької демократії, однак і має відмінності від останньої, за якої люди голосують за представників, що потім вирішують політичні ініціативи.

У залежності від конкретної системи, що використовується, пряма демократія може полягати у прийнятті управлінських рішень, виборах шляхом жеребкування, прийнятті законів, безпосередньому обранні або звільненні чиновників і проведенні судових процесів. Дві провідні форми прямої демократії — це демократія участі та дорадча демократія. Більшість країн, які є представницькими демократіями, допускають три форми політичної діяльності, які передбачають обмежену пряму демократію: референдум (плебісцит), публічні ініціативи (наприклад, нормотворчі), і відкликання посадової особи.

Референдуми можуть містити можливість проведення обов'язкового голосування щодо того, чи має бути даний закон відхилено. Це ефективно гарантує населенню, що має право голосу, можливість накладення вето на закон, прийнятий обраним законодавчим органом (однією з країн, що використовує цю систему є Швейцарія).

Ініціативи, які зазвичай висуваються членами широкої громадськості, примушують обраних представників до розгляду законів (як правило, з подальшим референдумом) без згоди або навіть попри опір останніх.

Відкликання дає громадськості владу усувати виборних посадових осіб з посади до закінчення строку їх повноважень, хоча це дуже рідко зустрічається в сучасних демократіях.

Автори з анархістськими поглядами стверджують, що пряма демократія виступає проти сильної центральної влади, оскільки прийняття владних рішень може перебувати тільки на одному рівні — безпосередньо у населення або центральної влади. Концепція прямої демократії надихнула деяких найважливіших сучасних мислитилів — таких, як Корнеліус Касторіадіс, Ганна Арендт, і П'єр Кластрес.

Найбільш ранньою відомою прямою демократією вважається Афінська демократія У ст. до н.е., хоча вона не була всеохоплюючою демократією: жінки, іноземці та раби були виключені з неї. Основними органами Афінської демократії були загальні збори, що складається з громадян чоловічої статі; Буль (рада), що складався з 500 громадян; і суди, які утворювались з величезної кількості присяжних, обраних за жеребом, за відсутності суддів. Афіни нараховували лише близько 30000 громадян чоловічої статі, однак кілька тисяч з них були політично активні кожного року, а більшість з них досить регулярно протягом багатьох років поспіль. Афінська демократія була прямою не тільки у тому сенсі, що рішення приймалися зборами людей, але також і у тому сенсі, що люди через збори, Буль і суди контролювали весь політичний процес і велика частина громадян були постійно залучена до публічних відносин. Сучасні демократичні держави не схожі на афінську систему.

Найславетнішим і найтривалішим демократичним лідером був Перикл; після його смерті, афінська демократія була двічі перервана олігархічними революціями наприкінці Пелопоннеської війни. Вона була трохи змінена після свого відновлення за часів Eucleides; найдокладніші описи цієї модифікації 4-го століття, а не щодо системи Перикла. Вона була придушена македонцями у 322 до н.е. Афінські установи були пізніше відроджені, але ступінь їх реальної демократичності є предметом дискусії.

Пряма демократія існує тільки у швейцарських кантонах Аппенцелль, Іннерроден і Гларус. Швейцарська Конфедерація це напівпряма демократія (представницька демократія з інструментами прямої демократії). Більшість західних країн мають представницькі системи. Швейцарія рідкісний приклад країни з інструментами прямої демократії (на рівні міст, кантонів і федерації). Громадяни мають більше влади, ніж за представницької демократії. На федеральному рівні, громадяни можуть пропонувати зміни до Конституції (федеральна народна ініціатива) або ініціювати референдуму щодо будь-якого закону парламенту. У період з січня 1995 р. і червні 2005 р. громадяни Швейцарії проголосували 31 раз зі 103 питань. За той же період, французькі громадяни брали участь лише у двох референдумах.

У Швейцарії, простої більшості голосів достатньо для містечка, міста та рівня кантону, але на федеральному рівні з конституційних питань необхідна подвійна більшість.

Подвійна більшість вимагає схвалення більшістю голосуючих осіб, а також більшістю кантонів.

Таким чином, у Швейцарії запропонована громадська поправка до федеральної Конституції (тобто ініціатива) не може бути прийнята на федеральному рівні, якщо її схвалює більшість людей, але не схвалює більшість кантонів. Для референдумів або пропозицій в загальних рисах (як принцип загального перегляду Конституції)

більшості з таких голосувань достатньо (Швейцарська конституція 2005 р.).