Політологічна енциклопедія Книга V - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Поппер Карл Раймунд

ПОППЕР КАРЛ РАЙМУНД (28 липня 1902 - 17 вересня 1994 рр.)

Британсько-австрійський філософ, логік і соціолог. Народився в Австрії. До 1937 р. працював у Відні, з 1946 - середини 70-х рр. — професор Лондонської школи економіки і політичних наук. Автор і представник школи»критичного раціоналізму» — спроби конструктивного теоретичного подолання логічного позитивізму.

Основні твори: «Логіка наукового дослідження» (1935), «Відкрите суспільство та його вороги» (1945), «Злиденність історицизму» (1945), «Припущення і спростування» (1963), «Об'єктивне знання. Еволюційний підхід» (1972), «Автобіографія (Пошуку немає кінця)»(1974), «Відповідь моїм критикам» (1974), «Особистість та її мозок» (у співавторстві з Дж. Екклсом, 1977), «Реалізм і ціль науки» (1983) та ін.

Головною метою філософії бачив вивчення зростання наукового знання, особливо — наукової космології. Остання виявляє собою проблему пізнання світу, включаючи нас самих (і наше знання) як частин цього світу. На думку Поппера, не існує особливого методу філософії — є метод будь-якої раціональної дискусії з чіткою постановкою питань і критичним аналізом пропонованих рішень. Запропонував принцип фальсифікації (принципової спростованості будь-якого твердження) на противагу принципу верифікації. Стверджував органічну єдність теоретичного й емпіричного рівнів організації знання, а також гіпотетичний характер і схильність до помилок (принцип «фалібілізму») будь-якої науки. Відокремлення наукового знання від ненаукового, науки від «метафізики» (або проблему «демаркації») позначав як істотно значущу на противагу орієнтаціям на розробку критеріїв значення. Зростання наукового знання (у рамках якого особлива увага повинна була приділятися, за Поппером, проблемам і їхньому вирішенню) Поппер трактував як окремий випадок загальних процесів суспільних змін. Історія наукового пізнання — це історія сміливих припущень і їхніх перманентних спростувань.

Глобальне ж світоуявлення Поппера (принципово не онтологічного характеру) виступало у вигляді теорії трьох світів: світу фізичних явищ; світу суб'єктивних (ментальних і психічних) станів свідомості; світу об'єктивного змісту мислення і предметів людської свідомості поза суб'єктом пізнання, (гіпотези, що підтвердилися, і що не підтвердилися, наукові теорії, матеріалізовані проекти і непрочитані ніким книги тощо). «Світ» у Поппера — скоріше метафора для позначення існування різноякісних рівнів реальності. «Третій» світ ніде не локалізований і відносно автономний, тому що будь-яка теорія або ідея — першооснова для будь-яких немислимих для її авторів наслідків (найперший числовий ряд містив у собі і геометрію Евкліда, і всю математику, що слідувала за нею). Цей світ і впливає на свідомість людей, цивілізація є результат реалізації ідеальних об'єктів. Світ перший і світ третій взаємодіють у процесі інтеракції тільки через другий світ. Людина знаходить свою самість (самість — «пілот тіла- корабля») у процесі розвитку. Єдине знаряддя, на яке людина, за Поппером, генетично запрограмована, — це мова. Еволюція самості й еволюція мови тісно переплітаються.

Суспільним ідеалом Поппера виступало «відкрите суспільство», влада розуму, справедливість, воля, рівність і запобігання міжнародних злочинів. На думку Поппера, «закриті суспільства» (тоталітарні держави) характеризуються вірою в існування магічних табу на відміну від «відкритого суспільства», у рамках якого «люди (значною мірою) навчилися критично ставитися до табу і засновувати свої рішення на спільному обговоренні і можливостях власного інтелекту». Поппер підкреслював, що самого лише урахування суспільної думки недостатньо для конституювання суспільства в «відкрите»: суспільна думка, за Поппером нерідко помилкова, ненавчальна і піддається маніпулюванню.

За Поппером будь-які доктрини «суспільної обраності» виникають як специфічна реакція на той чи той вид гноблення: доктрина обраності єврейського народу виникає в епоху «вавілонського полону», доктрина пануючої арійської раси Ж. Гобіно виступила відповіддю аристократа-емігранта на ідею про вигнання французькою революцією «агресивних тевтонців», пророцтва Маркса про перемогу пролетаріату з'явилися в період найжорстокішої експлуатації робітничого класу у середині XIX ст.

З погляду Поппера теза Маркса про те, щокласова свідомість робітників (яке ґрунтується на єдності і солідарності) може бути акумульована і збережена після закінчення класової боротьби і з необхідністю повинна і спроможна пережити умови, що її породили, і сили, не узгоджується як з діалектикою самого Маркса, так і з його теорією про те, що класова свідомість робітників є відображенням важких суспільних умов їхнього існування. Те, що людина була робітником, не є гарантія того, що вона завжди буде пам'ятати про солідарність пригноблених і не буде прагнути до експлуатації своїх колег.

Пророцтва і пророкування Маркса про необхідність і неминучість пришестя соціалізму були, за Поппером, результатом «мислення, основаного на суб'єктивних бажаннях, віри у містичний колективізм і ірраціональної реакції на хід розвитку цивілізації». Глобальні теорії суспільного розвитку укупі із соціальними пророцтвами можуть завершуватися тільки катастрофою. Неприпустимо формулювати утопічну соціальну мету і потім підшукувати раціональні засоби для її досягнення. (Поппер у такий спосіб формулював заборону на процедури соціальної інженерії комуністичної користі, не трактуючи при цьому навіть «відкрите суспільство» як якийсь проект, а лише як своєрідне суспільне належне).

На думку Поппера «єдиної історії людства немає, а є лише нескінченна безліч історій, зв'язаних з різними аспектами людського життя, і серед них — історія політичної влади. її звичайно зводять у ранг світової історії, але це образливо для будь-якої серйозної концепції розвитку людства... історія політичної влади є не що інше, як історія міжнародних злочинів і масових убивств (включаючи, щоправда, деякі спроби їхнього припинення)».

Поппер принципово відкидав «історицизм» «лжепророків Геґеля, Маркса й інших оракулів». Історицизм у Поппера — концепція, відповідно до якої «область наук про суспільство збігається з областю застосування історичного, або еволюціоністського, методу і, особливо, історичного пророцтва». Історія, за Поппером, не має смислу. Тільки люди в стані додати їй мети і смислу. Поппер доводив, що «ми несемо повну відповідальність навіть за ті зразки, що вибираємо для наслідування». «Історицизм допускає, що ми можемо пожинати те, що ми не сіяли, переконує нас у тому, що усе буде і повинне бути добре, якщо ми підемо в ногу з історією. Він намагається перекласти нашу відповідальність на історію. Історицизм народжується з крайнього розчарування у раціональності і відповідальності наших дій. Історицизм є спробою підмінити надію і віру людини, що породжені моральним ентузіазмом і презирством до успіху, якоюсь упевненістю, заснованою на. «людській природі» або на історичному приреченні. Якщо ми думаємо, що історія прогресує або що ми змушені прогресувати, то ми робимо таку ж помилку, як і ті, хто вірить, що історія має смисл, що може бути в ній відкритий, а не доданий їй. Адже прогресувати — значить рухатися до якоїсь мети, що існує для нас, як для людських істот.

Для «історії» це неможливо. Прогресувати можемо тільки ми, людські індивідууми. захищаючи і посилюючи ті демократичні інститути, від яких залежить воля. і прогрес. Ми повинні стати творцями своєї долі. Відкинувши ідею про те, що історія політичної влади нас розсудить, і позбувшись від занепокоєння з приводу того, виправдає нас чи історія ні, ми, можливо, досягнемо успіху у встановленні контролю над владою. Саме в такий спосіб ми. зможемо виправдати історію». Ми, на думку Поппера, «не можемо створити небеса на землі», треба відмовитися від пошуку чудодійної формули, що перетворить наше розбещене людське суспільство в ідеальне «золоте» співтовариство.

За такими поглядами і надіями стоїть древня як світ віра в можливість вигнання диявола з нашого світу через руйнування держави (анархізм) або шляхом ліквідації існуючої економічної системи (Маркс).

Значимі соціальні успіхи цілком досяжні, але ціль політики в тому, щоб вибирати найменше зло з усіх мислимих.

ДЖЕРЕЛА:

Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. Т. І. У полоні Платонових чарів / Пер. з англ. Олександр Коваленко. — К.: «Основи», 1994. — 444 с.; Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. Т. ІІ. Спалах пророцтва: Гегель, Маркс та послідовники / Пер. з англ. Олександр Буценко. - К.: «Основи», 1994. — 494 с.; Поппер Карл. Злиденність історицизму / Пер. з англ. Василь Лісовий. — К.: «Абрис», 1994. — 192 с.; На пути к открытому обществу. Идеи Карла Поппера и современная Россия / Отв. редактор А. Н. Чумаков. — М.: Весь мир, 1998. — 256 с.; Садовский, В. Н. Карл Поппер и Россия. — М.: Эдиториал УРСС, 2002. — (Научная школа. Системный подход.); Эволюционная эпистемология и логика социальных наук. Карл Поппер и его критики / Сост. Лахути Д. Г, Садовский В. Н., Финн В. К. — М.: Эдиториал УРСС, 2006; Баженов, Л. Б. Размышления при чтении Поппера // Вопросы философии. — 2002. — № 4. — С. 159 - 169.; Овчинников, Н. Ф. Карл Поппер — наш современник, философ XX века // Вопросы философии. — 1992. — № 8. — С. 40 - 48.