Політологічна енциклопедія Книга V - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Поліцейська держава

ПОЛІЦЕЙСЬКА ДЕРЖАВА (нім. Polizeistaat) — форма абсолютної монархії, що набула поширення у другій половині XVIII ст. Характерними рисами поліцейської держави були урядова опіка та втручання в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі у державному управлінні, підпорядкування економіки інтересам збільшення державної скарбниці, наявність дуже розгалуженої бюрократії.

Зазвичай класичними «поліцейськими державами» іменують Габсбурзьку державу часів Йосипа II та Російську імперію часів Катерини II.

З XIX ст. визначення «поліцейська держава» зазвичай застосовують до держав із надмірним впливом поліції та спецслужб.

Еволюція терміну пов'язана, зокрема, із зміною значення слова «поліція» (нім. polizei) — похідного від давньогрецької політія (дав.- гр. ). У працях грецьких філософів політія (від поліс — місто- держава, міська громада) означала збалансований державний устрій та мистецтво державного управління загалом.

У Середні віки феодальні держави Європи поступово перетворилися на абсолютні монархії. Проте лише у XVII - XVIII ст. виокремлюється окрема сфера державної діяльності, що згодом також отримала назву «поліція». Біля витоків теорії поліцейського права стояв французький вчений Ніколас Деламар. У його «Трактаті про поліцію» (1707 - 1738 рр.) було окреслено предмет поліцейської влади, виділені її головні риси, сфери суспільних відносин об'єднані поліцейською діяльністю.

Йосип II за плугом у Славковіце

На основі практики обов'язковою для держави визнавалася діяльність, спрямована на створення державної безпеки та добробуту. Здійснюючи цей обов'язок, виконавчі органи мали право безмежного втручання у приватне життя з метою ощасливлення громадян. Як у науці, так і в практиці обстоювалася доцільність застосування державного примусу не лише для гарантування безпеки, а й створення умов для добробуту громадян.

Ідея «поліцейської», тобто добре влаштованої держави стала історичним продовженням концепції регулярної держави, поширеної на початку XVIII ст., збагаченим практичним досвідом реформ у німецьких державах загалом і імперії Габсбургів зокрема. Значний вплив на неї справили ідеї діячів французького Просвітництва та німецького філософа Xристияна Вольфа з їхнім прагненням «освіченої монархії». Відтак «поліцейську державу» розглядають або як різновид «освіченого абсолютизму», або ж як синтез «освіченого абсолютизму» та регулярної держави (в англомовній літературі іноді використовується термін «освічена поліцейська держава».

Відмітна риса поліцейської держави є бюрократичне правління, яке відрізняється від феодального тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особи. Усі починання державної влади втілюють у життя численні представники бюрократії, головним полем діяльності яких є різноманітні канцелярії. У Німеччині XVIII ст., де прихильники поліцейського порядку посідали особливо значне місце, виникла окрема спеціальна галузь прикладного державознавства, присвячена державній канцелярській практиці. Батьком цієї соціально-політичної дисципліни був Й. Я. Мозер, відомий представник догматичної розробки німецького державного права. Щоправда, теоретичні викладки науковців не завжди втілювалися у життя, і на практиці замість добре облаштованого порядку панував хаос та корупція, але вчені зазвичай пояснювали це несумлінністю виконавців.

Державне управління називали поліцією принаймні до середини XIX ст. При цьому розрізняли поліцію безпеки та поліцію добробуту. Під першою розуміли державне управління, націлене на забезпечення особистої та майнової безпеки населення, а під поліцією добробуту (див. держава) — діяльність, спрямовану на забезпечення матеріальних та духовних благ населення.

До поліції безпеки відносили, передусім, організацію зовнішньої оборони (армію) та дотримання внутрішньої безпеки (поліція у вузькому розумінні цього слова). До поліції добробуту зараховували турботи держави про суспільну охорону здоров'я, продовольство, видобувну та переробну промисловість, народну освіту тощо.

Поділ внутрішнього управління державним життям суспільства на поліцію безпеки та поліцію добробуту зник з наукового вжитку разом зі зникненням терміна «поліція» для позначення державного управління.

На початку Нового часу державне управління передбачало звільнення громадських організацій та особи-громадянина від гноблення з боку феодальних порядків, обстоювання їхньої самостійності. І у цьому полягав прогресивний характер ідеї «поліцейської держави». Але з послабленням феодальних кайданів державна опіка не припинилася. Навпаки, набула самодостатнього значення в особі професійних чиновників (див. апарат, веберівське розуміння раціональної бюрократії...). У цьому разі, населення країни розглядали не як. Таким чином, управління у поліцейській державі у принципі заперечувало самовизначення особистості та суспільних груп, оскільки базувалося на засадах всепоглинаючої опіки держави над окремою людиною та суспільством загалом.

Цілковите одержавлення суду та широкий розвиток державного управління призвели до встановлення та зміцнення законодавчої функції влади. Державне законодавство визначало одноманітну та міцну юридичну норму для судових рішень. Усі аспекти життя підпорядковувались законодавчому впливові та в узгодженні з принципом єдності влади, всюдисущої та всеспрямовуючої, правотворчість було визнано виключною функцією держави.

На певному етапі, державна опіка сприяла подоланню замкнутого господарства та встановленню народного. Проте, з виникненням капіталістичного ладу, останній потребував для свого розвитку свободи підприємницької діяльності та конкуренції. Життя висунуло вимогу свободи від державної опіки, лібералізму, що й знайшло своє висвітлення в ідеї «естетичної держави», антитезі концепції «поліцейської держави». Але цю антитезу будували не на цілковитому та необґрунтованому запереченні попередньої, а на подальшому розвиткові закладених у цій концепції прогресивних просвітницьких ідей, що відповідали новому соціально-економічному контекстові.

Носієм ліберальної політичної ідеології став суспільний стан буржуазії, у чиїх руках зосереджувався значний грошовий капітал. Під її енергійним тиском поліцейська система управління державою здала свої позиції, поступившись ліберальній системі державного правління.

Лібералізм означав невтручання державної влади в економічне та духовне життя людини. На цьому, зокрема, наполягали фізіократи та Адам Сміт. Завдання держави ліберали вбачали не у тотальному управлінні суспільними процесами, а виключно у правотворчості та захисті прав у суді. Метою ж права вони покладали забезпечення не тільки державного порядку, що декларувала концепція «поліцейської держави», а й особистої свободи, за яку виступали німецькі ідеологи «естетичної держави». Це означало, що поліцейська держава повинна була бути замінена на ліберально-правову державу. Критика концепції «поліцейської держави» була започаткована Кантом, який протиставив добре керованій монархії «правову державу», в який верховною мала бути не воля володаря, визначена у законах, а природне право.

Слабкість доктрини правової держави цілком очевидно виявила себе вже у другій половині XIX ст., коли на перший план вийшло соціальне питання. На практиці з'ясувалося, що люди не є рівними навіть за мірками ліберальної доктрини, що соціально незахищені групи (молодь, літні люди, жінки, інваліди тощо) потребують для свого більш-менш нормального існування не невтручання, а, навпаки, контролю держави з розв'язання низки питань.

З часу Французької революції первинна концепція «поліцейської держави» сприймалася вже як консервативна чи реакційна. Водночас, посилення ролі поліції у наполеонівській Франції та державах-переможницях Наполеона призвела до переосмислення терміну.

З середини XIX ст. під «поліцейською державою» розуміли виключно державу із всеохопним впливом поліції та спецслужб. Під це визначення якнайкраще підпадали як абсолютні монархії — Росія за часів Миколи I та Олександра III, Османська імперія за доби абдулгамідівського «зулюма», так і авторитарні республіканські режими. Однак найповнішим втіленням «поліцейської держави» вважають тоталітарні режими XX ст. — радянський та нацистський.

З огляду на те, що у СРСР та деяких пострадянських країна поліцію називали міліцією, використовувався також вислів «міліцейська держава» — переважно з іронічним підтекстом.

ДЖЕРЕЛА:

В. Коваленко. Милицейское государство. «Начало», № 13, 1991.; Юлия Латынина. Милицейское государство в отдельно взятой республике. «Новая газета», 31.10.2005.;Жоль К. К. «Соціологія» навчальний посібник. — К.: Либідь, 2005. - 440 c.; Авер'янов В. Б. «Адміністративне право України. Академічний курс.» У двох томах. — К,: «Юридична думка», 2004. — 584 с.