Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Нестор Літописець

Преподобний Нестор належить до найосвіченіших людей Київської Русі кінця ХІ - початку ХІІ ст. Дослідникам мало відомо про життя і діяльність цього видатного письменника і літописця. Хоча всі стверджують, що народився він близько 1056 р. У сімнадцятилітньому віці прийшов до Печерського монастиря, де й провів основну частину свого життя. Невеликий біографічний факт дійшов до сучасного читача у складеному Нестором «Житії Феодосія Печерського», де автор повідомляє, що вступив до монастиря після смерті ігумена Феодосія, при першому його заступнику — ігуменові Стефані, котрий не лише прилучив Нестора «до стада Феодосієва», а й прийняв його постриг і згодом звів у дияконський сан. Більшість дослідників дотримуються точки зору, що швидким кар'єрним ростом при монастирі він зобов'язаний насамперед своїй ученості.

Окрім богословських знань, Нестор мав виняткові здібності до історії та літератури, досконало володів грецькою мовою. Головним його послушництвом у монастирі стала книжна справа. «Києво-Печерський патерик» засвідчує великий авторитет Нестора серед монастирської братії. У цьому джерелі його ім'я постає поряд з іменами уславлених діячів давньоруської культури: Никона Літописця, Агапіта Лікаря, Пимена Постника та ін.

Бути ченцем за середньовіччя зовсім не означало відгородитися від світу. Студійський статут, запроваджений у Русі (і зокрема у Печерському монастирі), навіть зобов'язував ченців засновувати бібліотеки, навчальні заклади, шпиталі, богодільні та інші структури, метою яких було забезпечення усіляких суспільних потреб. Не був і Нестор байдужим спостерігачем того, що відбувалося в житті довкола нього.

Перші його твори належать до агіографічного жанру. Повість про початок Печерського монастиря переказ про печерських подвижників та «Житіє Феодосія Печерського» вирізняється жвавістю зображення монастирського побуту, яскравими характеристиками ченців і мирян. Наприкінці ХІІ ст. Нестор написав «Сказаніє про життя і загибель блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», де він засуджував війну між братами і змальовує яскраву картину їхньої мученицької смерті. Та головним його твором стало «Повість временних літ» — найвидатніша пам'ятка давньоруської історичної культури.

Відомо, що літописання було одним з найяскравіших проявів літературного здобутку Київської Русі. Ми маємо блискучу історіографічну спадщину, представлену цілою плеядою видатних імен. І серед них Несторові, поза сумнівом, належить перше місце. Його ім'я як складача «Повісті» назване у пізнішому Хлєбніковському списку цього твору (XVI ст.), що виникало й досі викликає певні сумніви в авторстві Нестора. Та існують й інші джерела на користь його авторства. «Києво-Печерський патерик» серед ченців, котрі мешкали в Печерському монастирі у ХІ ст., називає Нестора, «що написав літописець» (літопис). Цим «літописцем» могла бути лише «Повість временних літ». У контексті збереглися місця, де літописець говорить від себе. Вивчення таких місць дає можливість приписувати їх саме Несторові.

Літопис Нестора розпочинається словами, що й дали назву всьому його творові: «Ось повість временних літ, звідки є пішла земля Руська, хто в Києві почав першим княжити і як виникла Руська земля». «Повість временних літ» створено відповідно до канонів світової середньовічної історіографії. В її основу покладено написаний близько 1095 р. у Печерському монастирі так званий Початковий ізвод, що розпочинався короткою оповіддю про заснування Києва братами-полянами Києм, Щеком і Хоривом. Перед цією оповіддю вміщено великий історико-географічний вступ, де описується походження і найдавніша історія слов'ян, дано картину їхнього розселення на величезному просторі Європи.

Історія сусідніх з Руссю народів літописець відтворив передусім на підставі візантійської хроніки Георгія Амартола, а при написанні історії східних слов'ян користувалися фольклорними джерелами. Він поповнив сухі й короткі відомості про перших руських князів, створені його попередниками, мальовничими подробицями, запозиченими з народних переказів і дружинних пісень, зокрема розповідями про те, як Олег облягав Царгород і загинув від свого коня; як Ольга помстилася за смерть свого чоловіка, як Святослав ходив у походи; як юнак-кожум'яка здолав печенізького богатиря тощо. При цьому Нестор критично ставився до своїх джерел: порівнював різні версії щодо конкретних питань, відкидаючи ті, що здавалися йому хибними, і стверджував правдоподібні. Наприклад, він заперечив легенду, за якою Кий був простим перевізником на Дніпрі, версію про київське хрещення Володимира, так звану хронологію Іакова Міха тощо.

До літопису внесено важливі документальні матеріали — тексти договорів князів Олега, Ігоря й Святослава з греками, а також документи великокнязівського архіву, що дали змогу авторові реально відтворити політичну історію Давньої Русі. У «Повісті временних літ» уміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха, оповідь про осліплення Василька Теребовлянського, а також візантійські та західноєвропейські пам'ятки писемності.

У 1107 р. Нестор відвідав Володимир-Волинський та Зимненський Святогорський монастир. Наслідком подорожі стало включення майже в повному обсязі до «Повісті временних літ» Волинського літопису.

«Повість временних літ» увібрала у себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі у попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті временних літ», де відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі у системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею, взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів. Автор «Повісті...» постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі, ай до численних візантійських хронік, зокрема «Хроніки» Георгія Амартола, від якої запозичена й перша частина заголовку, твору літописця патріарха Никифора, житія святих, притчі Соломона та ін. До «Повісті временних літ» увійшли всі попередні літописні зводи — 996, 1039, 1073, 1093 - 1096 рр., «Повість галичанина Василія» (1097), Ізборник Святослава, церковні повчання, усні перекази.

Отже, «Повість временних літ» складається із поширеного вступу до слов'яноруської історії, який, згідно з С. М. Соловйовим, М. І. Костомаровим, Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками літописів, і був власне «Повістю», і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.

Автор цього незвичайного твору виявив себе не лише як старанний продовжувач справи своїх попередників, а й як історик. Це добре видно із заголовку «Повісті.», в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «Откуду єсть пошла Руская земля» і «Кто вь Києве нача первие княжиті».

Не випадково виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого поширювалася на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів, які не погоджувалися з князівським походженням Кия і називали його звичайним перевізником через Дніпро, літописець назвав «не сведущими», при цьому навів такі подробиці з життя Кия (візит до Царгорода і прийняття візантійським імператором), які неможливо віднести до вигаданих.

Вступ до «Повісті временних літ» не має дат, але це зовсім не означає, що літописець не орієнтувався у відносній хронології історичних подій. Розповідь про князя Кия знаходиться у своєрідній хронологічній рамці: їй передує легенда про відвідання київських гір апостолом Андрієм, а за нею йде повідомлення про похід на Дунай болгар і білих угрів. Останні прийшли на слов'янські землі, згідно з уточненням літописця, при імператорі Іраклії (610 - 641 рр.). Свідчення «Повісті...» у поєднанні з іншими джерелами (писемними та археологічними) дозволили дійти висновку, що князювання Кия припадало, найімовірніше, на час правління імператора Юстиніана І (зійшов на престол у 527 р.).

Логічно пов'язане з переказом про Кия повідомлення про княжіння у полян, древлян, дреговичів, словен, кривичів, сіверян, від яких веде свій родовід руська державність і до появи якої не мають жодного відношення нормани, хозари або будь-які інші народи.

«Повість временних літ» — це, власне, комплекс літописних праць, що склався у Києві між 1112 - 1119 рр., історико-художній епічний твір. Тут в єдине ціле об'єднано твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. У «Повісті.» розповідається про виникнення східнослов'янської держави та її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари. До «Повісті.» увійшли й оригінальні літературні твори: «Повчання» Володимира Мономаха і його лист до Олега Святославича, про осліплення Василька Ростиславича Теребовлянського, перенесення мощів Феодосія, напад половців на Печерський монастир та про похід князя Святополка, разом з іншими князями, на половців у 1107 р. Використав Нестор чимало іноземних джерел, уривки з творів візантійських авторів. Крім «Хроніки» Георгія Амартола, «Житія» Василя Нового, «Літопису вскоре» Никифора, увійшли до літопису й офіційні державні документи — договори Русі з греками. «Повість временних літ» помітно вплинула на подальший розвиток давньоруської літератури і літописання.

Та головним у «Повісті.» є те, що цей твір, будучи хронологічним викладом історичних подій на Русі, водночас відгукувався на болючі соціальні проблеми сучасного авторові життя. Нестор жив у складний час, коли у Русі розпочалося феодальне роздроблення і князі поринули у міжусобні війни. Нестор був свідком початкової стадії того процесу. На його очах відбувалися грандіозні усобиці 1078, 1096, 1097 рр. Держава поступово втрачала колишню могутність; половецькі орди, користуючись з важкого її становища, спустошували прикордонні землі. Егоїзмові та корисливості князів і бояр, їхньому нехтуванню загальноруськими інтересами автор протиставляє ідею східнослов'янської єдності, закликає народ Русі об'єднатися перед загрозою зовнішньої небезпеки і захистити свою землю.

Отже, «Повість временних літ» — не бездушний звіт наступним поколінням, а твір письменника з емоційним обдаруванням. Для громадян Київської держави початку ХІІ ст. то була книга про сучасність та сучасників. Значна частина її героїв ще була жива і так чи інакше мала реагувати на зміст Несторового твору. Деякі дослідники звинувачують автора «Повісті» в тому, що він був прибічником київського князя Святополка Ізяславича (1093 - 1113 рр.), усіляко догоджав своєму патронові й «ліпив» з історичних фактів лише те, що було тому до вподоби. Така думка не є безпідставною, але не слід звинувачувати Нестора. Як відомо, літописання на Русі було поставлено на рівень державної справи. І хоча літописи, як правило, створювалися в монастирях, проходили вони через князівську канцелярію, а частіше замовниками були самі князі. Свій визначний твір Нестор завершив близько 1113 р. Це був результат майже двадцятилітньої щоденної праці. Хроніку подій у «Повісті» наведено до 1110 р. На жаль, Несторова редакція «Повісті» не збереглася у первинному вигляді. По смерті Святополка Ізяславовича (1113 р.), що опікувався Києво-Печерським монастирем, на київський стіл зійшов Володимир Мономах. Він увійшов у конфлікт з верхівкою того монастиря й передав літописання до заснованого його батьком Всеволодом Видубицького монастиря. 1116 р. Видубицький ігумен Сильвестр переписав «Повість» для Мономаха, показавши його мудрим князем, захисником Руської землі. Так з'явилася друга редакція твору. У 1118 р. було створено третю редакцію, яка й дійшла до нашого часу. Замовником і, можливо, одним з авторів цієї редакції був син Мономаха, князь Мстислав. «Повість временних літ» збереглася у багатьох списках. Найдавніші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок XV ст.). Більшість учених вважає, що Нестор помер невдовзі по завершенні головної праці свого життя, близько 1113 р. Головна історична заслуга Нестора полягає у тому, що він створив історико-художній твір, показав, що народ має свою історію, якою може пишатися.

Джерела:

Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І.О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — X. : Право, 2015.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.