Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.)

Давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки. Аристотель народився у місті Стагіра. У 367 до н. е. - 347 до н. е. вчився в академії Платона в

Афінах, у 343 до н. е. - 335 до н. е. був вихователем сина царя Македонії Філіппа II — Александра III. У 335 до н. е. повернувся до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його творів — «Нікомахова етика», перша «Поетика», «Політика».

Аристотель жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких міст-держав досягла найвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. Культура Еллади проникла в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню Азію та Індію.

На долю Аристотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання. Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ:

Аристотель піддав критиці вчення Платона про «справжню» державу і вважав за краще говорити про такий політичний устрій, який може мати у себе більшість держав. Він вважав, що пропонована Платоном спільність майна, дружин і дітей призведе до знищення держави. Аристотель був переконаним захисником прав індивіда, приватної власності і моногамної сім'ї, а також прихильником рабства.

Здійснивши грандіозне узагальнення соціального і політичного досвіду еллінів, Аристотель розробив оригінальне соціально-політичне вчення. При дослідженні соціально-політичного життя він виходив з принципу: «Як і всюди, найкращий спосіб теоретичного побудови полягає у розгляді первинної побудови предметів». Такою «побудовою» він вважав природне прагнення людей до спільного життя і до політичного спілкування.

За Аристотелем, людина — політична істота, тобто соціальне, і вона несе у собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття».

Першим результатом соціального життя Аристотель вважав утворення сім'ї — чоловік і дружина, батьки і діти ... Потреба у взаємному обміні привела до спілкування сімей та селищ. Так виникла держава. Держава створюється не заради того, щоб жити взагалі, а жити, переважно, щасливо.

Відповідно до Аристотеля держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради блага життя між сім'ями і родами, заради досконалого і достатнього життя самого себе.

Природа держави стоїть «попереду» сім'ї та індивіда. Так досконалість громадянина обумовлюється якостями суспільства, якому він належить — хто бажає створити досконалих людей, повинен створити ідеальних громадян, а хто хоче створити ідеальних громадян, повинен створити досконалу державу.

Афінська школа. Аристотель і Платон

Ототожнивши суспільство з державою, Аристотель був змушений зайнятися пошуками цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їх майнового стану та використовував цей критерій при характеристиці різних верств суспільства. Він виділяв три головних прошарки громадян: дуже заможні, середні, вкрай незаможні.

На думку Аристотеля, бідні і багаті «опиняються у державі елементами, діаметрально протилежними один одному, у залежності від переваги того чи іншого з елементів і встановлюється відповідна форма державного ладу».

Будучи прихильником рабовласницької системи, Аристотель тісно пов'язував рабство з питанням власності: у самій суті речей корениться порядок, у силу якого вже з моменту народження деякі істоти призначені до підпорядкування, інші ж — до владарювання. Це загальний закон природи і йому підпорядковані і одухотворені істоти. За Аристотелем, хто за своєю природою належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, той по своїй природі раб.

Найкраща держава — це таке суспільство, яке досягається за посередництвом середнього елемента (тобто «середнього» елемента між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де середній елемент представлений у більшій кількості, де він має більше значення порівняно з обома крайніми елементами.

Аристотель зазначав, що, коли у державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли у ній багато бідняків, тоді у такій державі неминуче бувають вороже налаштовані елементи.

Основним загальним правилом, по ідеї Аристотеля, має бути таке: жодному громадянину не слід давати можливості надмірно збільшувати свою політичну силу понад належної міри.

ПОЛІТИК І ПОЛІТИКА:

Аристотель, спираючись на результати платонівської політичної філософії, виділив спеціальне наукове вивчення певної галузі суспільних відносин у самостійну науку про політику.

Відповідно до Аристотеля, люди можуть жити тільки у суспільстві, в умовах політичної системи, так як «людина за своєю природою істота політична». Щоб правильно влаштувати громадське життя, людям необхідна політика.

Політика — наука, знання про те, як найкращим чином організувати спільне життя людей у державі. Політика є мистецтвом і вміння державного управління.

Сутність політики розкривається через її мету, яка, на думку Аристотеля, полягає в тому, щоб надати громадянам високі моральні якості, зробити їх людьми, які у вчинках справедливі. Тобто мета політики — справедливе (загальне) благо. Досягти цієї мети нелегко. Політик повинен враховувати, що люди володіють не тільки чеснотами, а й пороками. Тому завданням політики є не виховання морально досконалих людей, а виховання чеснот у громадянах. Доброчесність громадянина полягає в умінні виконувати свій громадянський обов'язок і у здатності коритися владі і законам. Тому політик повинен шукати найкращого, тобто найбільше відповідати зазначеної мети державного устрою.

Держава — продукт природного розвитку, але і одночасно вища форма спілкування. Людина за своєю природою є істота політична і у державі (політичному спілкуванні) завершується процес цієї політичної природи людини.

ПРАВИЛЬНІ І НЕПРАВИЛЬНІ ДЕРЖАВНІ УСТРОЇ:

Правильний стрій — стрій, при якому переслідується загальне благо, незалежно від того, правити може один, кілька або багато:

Монархія (грец. Monarchia — єдиновладдя) — форма правління, при якій вся верховна влада належить монарху.

Аристократія (грец. Aristokratia — влада кращих) — форма державного правління, при якій верховна влада належить у спадок родової знаті, привілейованого стану. Влада небагатьох, але більш ніж одного.

Політія — Аристотель вважав цю форму найкращою. Вона зустрічається вкрай «рідко і у небагатьох». Зокрема, обговорюючи можливість встановлення політії у сучасній йому Греції, Аристотель прийшов до висновку, що така можливість невелика. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Політія — «середня» форма держави, і «середній» елемент тут домінує в усьому: у моралі — поміркованість, у майні — середній достаток, у владарюванні — середній шар. «Держава, що складається з середніх людей, буде мати і найкращий державний лад».

Неправильний стрій — стрій, при якому переслідуються приватні цілі правителів:

Тиранія — монархічна влада, що має на увазі вигоди одного правителя.

Олігархія — дотримується вигоди заможних громадян. Лад, при якому влада знаходиться у руках людей багатих і благородного походження і утворюють меншість.

Демократія — вигоди незаможних, серед неправильних форм держави Аристотель віддавав перевагу саме їй, вважаючи її найбільш стерпним. Демократією слід вважати такий лад, коли вільно народжені і незаможні, складаючи більшість, мають верховну владу у своїх руках. «Відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії — олігархію, відхилення від політії — демократію. відхилення від демократії — охлократію».

В основі всіх суспільних потрясінь лежить майнова нерівність. За Арістотелем, олігархія і демократія засновують своє домагання на владу у державі на тому, що майнове — доля небагатьох, а тому, що свободою користуються всі громадяни. Олігархія захищає інтереси заможніх класів. Загальної ж користі жодна з них не має.

При будь-якому державному ладі загальним правилом повинно бути таке: жодному громадянину не слід давати можливість надмірно збільшувати свою політичну силу понад належної міри. Аристотель радив спостерігати за правлячими особами, щоб вони не перетворювали державну посаду у джерело особистого збагачення.

Відступ від права означає відхід від цивілізованих форм правління до деспотичного насильства і виродження закону у засіб деспотизму. «Не може бути справою закону володарювання не тільки по праву, але і всупереч праву: прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно суперечить ідеї права».

Головне у державі — громадянин, тобто той, хто бере участь у суді та управлінні, несе військову службу і виконує жрецькі функції. Раби виключалися з політичної спільності, хоча повинні були складати, на думку Аристотеля, більшу частину населення.

Аристотель зробив гігантську за масштабами спробу дослідити «конституції» політичного устрою 158 держав (з них збереглося лише одне — «Афінська політія»).

ДЖЕРЕЛА:

Чанышев А.Н. Аристотель. — М.: Мысль, 1987. — (Мыслители прошлого).; Українська радянська енциклопедія: у 12 томах / за ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974 - 1985.; К. М. Узбек. Фрагменти побудови античної науки, філософії і культури. Донецьк: Східний виданичий дім, 2010. — 234 с.; Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. — К.: Основи, 2000. — 239 с.