Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Апартеїд

АПАРТЕЇД — (африк. Apartheid — «окремість», тобто роздільне проживання) — офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948 - 1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії.

В основу цієї політики було покладено ідею про відособлений розвиток європейського і неєвропейського населення Південної Африки. Внаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була зведена до безправного стану. Кольорове населення (бантові, індіанці, метиси) не мали таких само цивільних прав, як білі (наприклад, 23 млн. чорношкірих не мали права голосу на виборах у парламент).

Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадою. У 1976 р. набрала чинності Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього. Ліквідація системи апартеїду почалася після приходу до влади у ПАР уряду Фредеріка де Клерка (1989 р.). У 1991 р. президент ПАР Ф. де Клерк скасував дію основних елементів законів про апартеїд.

ВСТАНОВЛЕННЯ АПАРТЕЇДУ:

На виборах 1948 р. основною африканерською націоналістичною партією була Возз'єднана Національна партія під керівництвом протестантського священнослужителя Даніеля Франсуа Малана, яка побудувала свою передвиборчу кампанію на ідеї політики апартеїду. Вона з невеликим відставанням перемогла Об'єднану партію Смутса і сформувала коаліційний уряд з іншою африканерською націоналістичною партією — Африканерською партією. Малан став першим прем'єр-міністром часів апартеїду, і обидві партії пізніше об'єднались у Національну партію (НП).

УЗАКОНЕННЯ АПАРТЕЇДУ:

Лідери Національної партії стверджували, що Південна Африка не становить єдиної нації, і складається з 4-ох різних расових груп: білі, чорні, кольорові та індійці. Ці групи пізніше були розділені на 13 «нації» або расові федерації. Білі люди охоплювали англо- і африкаансомовні групи; чорношкіре населення було розділене на 10 груп. Держава прийняла закони, які проклали шлях до «великого апартеїду», що був спрямований на відділення і примушення людей жити в окремих місцях, визначених за расовою ознакою. Крім того, були прийнято закони «дрібного апартеїду».

Першим великим законом апартеїду був Закон про реєстрацію населення 1950 р., який офіційно встановлював расову класифікацію та впроваджував посвідчення особи для всіх осіб віком старше ніж 18, із зазначенням їхньої расової приналежності. Були створені офіційні органи для того, щоб прийти до кінцевого висновку про расову належність людей, чия раса була неясна. Це викликало труднощі, особливо для кольорових людей.

Другим опорним законом апартеїду був Закон про групове розселення 1950 р. Досі більшість поселень включали людей різних рас, що жили пліч-о-пліч. Цей закон поклав кінець расовому різноманіттю областей і визначив, хто і де повинен жити за ознакою раси. Кожній расі було відведено свою територію. Ця норма була використана у подальші роки в якості основи для примусового виселення. Подальші закони у 1951 р. дозволили уряду знести нетрі чорних і примусити білих роботодавців платити за будівництво житла для тих чорних робітників, яким було дозволено проживати у містах. Закон про заборону змішаних шлюбів 1949 р. забороняв шлюби між представниками різних рас, а Закон про аморальність 1950 р. зробив сексуальні стосунки з людиною іншої раси кримінальним злочином. Закон про окремішність місць дозвілля 1953 р. робив окремими для тієї чи іншої раси пляжі, автобуси, лікарні, школи та університети. Вивіски, такі як «тільки для білих» появилися у громадських місцях, включаючи навіть лавки у парках. Чорній людині послуги надавалися набагато гірші, ніж білим і у меншій мірі, ніж індійцям і кольоровим людям. Закон 1956 р. встановлював расову дискримінацію у сфері зайнятості. Подальші закони ставили за мету придушення будь-якого опору, особливо збройного опору апартеїду.

Закон про придушення комунізму 1950 р. забороняв ПівденноАфриканську комуністичну партію і будь-які політичні партії, які уряд мав у праві розглядати, як «комуністичні». Безладні збори були заборонені, тому що вважалися акціями, що представляють загрозу для уряду.

Освіта була розділена нормами Освітнього закону бантустанів від 1953 р., який встановив окремі системи освіти для африканських студентів, і був покликаний підготувати чорношкірих до життя трударів. У 1959 р. окремі університети були створені для чорних, кольорових і індійців. Існуючі університети не могли зараховувати нових чорношкірих студентів. Африкаанс Медіум декрет 1974 р. вимагав використання мови африкаанс та англійської мов як рівноправних у вищих навчальних закладах за межами компактного проживання африканерів.

Міжрасові контакти у спорті не схвалювалися, але окремого закону про відокремлення у сфері спорту не існувало. Проте уряду вдалося зберегти сеґрегацію у спорті з використанням інших законодавчих актів, таких, як Акт про території національних груп.

Уряд посилив існуючі закони, примушуючи чорних південноафриканців нести документи, що засвідчують особу для запобігання міграції чорних у «білу» Південну Африку. Будь-які чорні жителі міст повинні були бути працевлаштовані. Родини з міст були виключені, відокремлювалися дружини від чоловіків і батьки від дітей.

У 1950 р., Д. Малан оголосив про намір Національної Партії створити Департамент Кольорових справ. Йоган Джерардус Стрійдом наступник Малана на посаді прем'єр-міністра, зажадав позбавити права голосу чорних і кольорових жителів Капській провінції.

За допомогою системи гомлендів, уряд ПАР намагалися розділити Південну Африку на окремі держави, кожна з яких повинна була перетворитися в окрему національну державність для різних етнічних груп.

Територіальне відмежування не було новацією. Наприклад, у дев'ятнадцятому столітті були створені т. зв. «резервації» під британським правлінням. В епоху апартеїду 13% землі були відведені для чорних гомлендів, що можна вважати відносно невеликим обсягом порівняно із загальною чисельністю населення, і у цілому ці землі були економічно непродуктивними районами країни. Комісія Томлінсона (1954 р.) виправдала апартеїд і систему батьківщин, проте заявила про необхідність додаткових ділянок землі, які повинні бути надані гомлендам, але ці рекомендації не були виконані.

У 1960-х, 1970-х і на початку 1980-х рр., уряд проводить політику переселення, щоб змусити людей перейти на відведені їм «етнічні райони». За деякими даними, три з половиною мільйона людей були змушені переселитися у цей період. Під депортації підпадали люди, що підпалади під програму «очищення» переселення зі старих будинків, наймити на фермах білих, жителі так званих «чорних плям», чорноземних районів, навколо яких були ферми білих, члени родин працівників, що проживали у селищах поруч з гомлендами, і «додаткові люди з міських районів, у тому числі тисячі людей із Західної Капської провінції (яка була оголошена «районом з переважаючою більшістю кольорових робітників»). Вони були переселені уТранскей і Сіскей. Найгучніша примусова депортація 1950- х рр. відбулася в Йоганнесбурзі, коли 60 тисяч людей були переміщені у нове селищі Совето.

Національна партія просунула ряд законів, які стали відомі під загальною назвою «дрібний апартеїд». Першим з них був Закон про заборону мішаних шлюбів № 55 від 1949 р., що забороняв шлюби між білими і особами інших рас. Поправка № 21 до Акту про аморальність від 1950 р. (з поправками, внесеними у 1957 р. відповідно до Закону 23) забороняла «незаконне расове спілкування» і «аморальну або будь-які непристойні дії» між білим і африканцем, індійцем або кольоровим.

Населення було поділене на чотири групи: чорні, білі, індійці і кольорові. У кольорову групу входили люди мішаного походження на основі народів банту, койса і нащадків європейців (або часто малайців, особливо у Західній Капській провінції). Бюрократія апартеїду розробила комплекс (і часто довільно) критеріїв у той час, як Закон про реєстрацію населення був впроваджений для того, щоб визначити, хто належить до кольорових. Дрібні чиновники розробили спеціальні тести, які б могли визначити чи та чи інша особа належить до кольорових чи до чорних, до кольорових чи білих. Виходило так, що члени однієї сім'ї опинялися у різних расових групах. Подальші тести визначили різні субрасові групи кольорових. Багато хто з тих, хто раніше належав до цієї расової групи, виступали проти продовження використання терміну «кольоровий» у період після закінчення епохи апартеїду, хоча цей термін не мав під собою якогось правового змісту. Вирази «так звані кольорові» (по-африкаанс sogenaamde Kleurlinge) і «коричневі люди» (bruinmense) набули широкого вживання у 1980-х рр. Дискримінація за апартеїду кольорових були справою державної політики, і вони змушені були жити в ізольованих селищах, у деяких випадках в окремих будинках, які займали з покоління у покоління, але отримували недостатню освіту, хоча і кращу, ніж для чорношкірих південноафриканців. Вони зіграли важливу роль у боротьбі з апартеїдом: наприклад, Африканська Політична Організація, що була заснована у 1902 р. складалася виключно з кольорових.

Кольорові були позбавлені права голосу так само, як чорношкірі з 1950 по 1983 рр. Тим не менше у 1977 р. з'їзд Національної партії схвалила пропозиції допустити кольорових і індійців до центрального уряду. У 1982 р. серед білих виборців проводився референдум щодо остаточного вирішення цього питання, і трьохпалатний парламент затвердив ці зміни. Реформована Конституція наступного року дозволити кольоровим і азіатам брати участь в окремій палаті трьохпалатного парламенту, а Бота став першим виконавчим президентом. Обговорювалося питання, що кольорові меншини могли отримати право голосу, але чорна більшість повинна була стати громадянами незалежних бантустанів. Ці окремі норми працювали до скасування апартеїду. Трьохпалатна реформа призвела до утворення налаштованої проти апартеїду UDF, як засіб запобігання входження кольорових і індійців у союз з білими південноафриканцями. Подальша боротьба між урядами UDF та НП з 1983 1989 рр. стала напруженим періодом боротьби між лівими і правими південноафриканцями.

Колоніалізм і апартеїд справили великий вплив на становище жінок, оскільки вони страждали від расової та тендерної дискримінації. Пригнічення африканських жінок відрізнялося від дискримінації відносно чоловіків. Вони мали дуже незначні юридичні права, а то й взагалі їх не мали, не мали доступу до освіти і права володіти власністю. Роботу часто було важко знайти, але багато африканських жінок працювали в якості домашньої прислуги або сільськогосподарських працівниць, хоча заробітна плата була дуже низькою, якщо вона існувала. Діти страждали від хвороб, викликаних недоїданням і санітарними проблемами, а рівень смертності був високим. Керований рух африканських робітників у країні через Закон Міських уродженців 1923 р. і пропускний режим, члени сім'ї були розділені одне від одного, оскільки люди зазвичай працювали в міських центрах, а жінки були змушені залишитися у сільській місцевості. Інститут шлюбу та народжуваності також контролювалися урядом проапартеїдською Нідерландською реформатською церквою, що намагалися обмежити народжуваність африканців.

На початку 1990 рр. у свідомості правлячої еліти ПАР стали відбуватися зміни. Причиною цього стало загальна різка зміна політичної ситуації у світі. З ослабленням і подальшим у 1991 рр. розпадом СРСР ПАР перестала бути для західних країн особливо важливим стратегічним партнером у боротьбі з поширенням комунізму. В умовах «Нового світового порядку», що був оголошеним президентом США Джорджем Бушем (старшим) і передбачав побудову демократії в усьому світі, подальше збереження расово-сегрегованого ладу у ПАР вже ніяк не могло задовольняти США і країни ЄС. Стурбовані можливістю реальних економічних і політичних санкцій з боку Заходу, економічні кола ПАР посилили натиск на уряд, говорячи про необхідність «рішучих змін курсу».

На відкритті сесії парламенту у лютому 1990 р. новообраний (15 серпня 1989 р.) президент ПАР Фредерік де Клерк оголосив про зняття заборони на діяльність АНК, Панафриканського конгресу та Комуністичної партії і повне звільнення Нельсона Мандели.

2 травня 1990 р. відбулася зустріч лідерів АНК і Комуністичної партії ПАР з урядом ПАР, на якій було досягнуто згоди про проведення амністії та подальшої реабілітації політв'язнів. В'язні сумління випускалися із в'язниць, дисиденти могли вільно повернутися у ПАР з-за кордону. їм гарантували імунітет від судових переслідувань за політичні переконання. До 30 квітня 1991 р. було звільнено 933 «борців проти апартеїду», проте 364 терористи залишилися в ув'язненні через серйозність скоєних ними злочинів. Всього у ПАР повернулося близько 6000 політичних емігрантів (відмовлено було лише 100 екстремістам).

25 липня 1993 р. стався теракт, що мав серйозні міжнародні наслідки. Чотири чорношкірих терористи увірвалися під час богослужіння у Церкву Святого Якова у Кейптауні.

Застосувавши ручні гранати та автомати, «борці з апартеїдом» вбили 12 і поранили 47 людей. У числі загиблих виявилися двоє рибалок з українського траулера «Апогей», троє були тяжко поранені.

У ситуації, що склалася, з огляду на сильнии міжнародний тиск, Фредеріку де Клерку фактично не залишалося нічого іншого, як погодитися на проведення загальних демократичних виборів.

Вибори відбулися 26-29 квітня 1994 р. Переміг АНК, отримавши підтримку більшості виборців — 63%, Національна партія набрала 21% голосів. 9 травня 1994 р. Національна асамблея обрала президентом ПАР Нельсона Манделу.

Триваючи майже 45 років, період апартеїду у ПАР завершився.

ДЖЕРЕЛА:

Политика. Толковый словарь.— М.: «ИНФРА», Изд. «Весь Мир». Д. Андерхилл, С. Барретт, П. Бернелл, П. Бернем, и др. Общая редакция: // Осадчая И.М. — 2001.; Политическая наука: Словарь-справочник. // сост. Санжаревский И.И. — 2010.; «Конвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за.... и свобод человека». 30 нояб. 1973 г. — М, Юридическая литература, 1990 г.; Южная Африка. Борьба против апартеида: историческая литература / ред. А. Громыко. — Москва : Наука, 1991. — 199 с.; Городнов В. Мертвонароджений банту стан // Азія і Африка сьогодні. 1987, № 4.; Демкіна Л. А. Деякі аспекти соціально-політичного розвитку південно-африканського суспільства після 1994 р. М., 2006.; Демкина Л.А., Черкасова І.В. Режим ПАР — злочин проти людства. М., 1981. p.; Іванов І.О. Південна Африка: діалог чи конфронтація. М., 1989 p.; Жуков Д. Апартеїд. Історія режиму. М., 2007 p.