Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Кеннеді Джон Фітцджерадьд (29 травня 1917 - 22 листопада 1963 рр.)

Тридцять п’ятий президент Сполучених Штатів Америки. Вперше був обраний до Палати представників у 1946 р. Через 6 років обраний до Сенату. У 1961 р. став наймолодшим президентом, і першим католиком, обраним на цю посаду. Загинув у результаті замаху у 1963 р.

Джон Фітцджеральд Кеннеді народився 29 травня 1917 р. у місті Брукліні, штат Массачусетс. Він походив з багатої ірландсько- католицької сім'ї, в якій було дев'ять дітей. Його батько, Джозеф Кеннеді, був відомим політиком, близьким радником президента Франкліна Рузвельта. Ще у двадцятих роках, різноманітними спекуляціями на біржі, він заклав основи благоустрію сім'ї у 200 міліонів доларів, що було, у майбутньому, спрямовано на інтенсивну фізичну і розумову конкуренцію. Любляча порядок, і, мабуть, тому і через межу строга, мати Роза проявляла мало емоцій по відношенню до дітей, не говорячи про їх виховання.

Джон навчався в інтернаті у Коннектикуті, де проявив себе як посередній учень, хоча його однокласники уже тоді помітили у нього риси керівника і лідера. Майбутній президент багато хворів. Призначення батька послом в Англію дозволили Джону довго жити в Європі, бачити зародження фашизму. Його бентежила пасивність ряду держав проти фашистської загрози, як і не погоджувався він з ізоляціонізмом, як життєвим кредом, свого батька. Кеннеді молодший пише випускну роботу у Гарварді, де виступає за рішучу боротьбу демократії проти тоталітаризму. Розширена редакція роботи під назвою «Чому спала Англія» мала помітний успіх після падіння Парижу влітку 1940 р.

Дякуючи впливу батька, не дивлячись на фізичні вади, Джон Кеннеді почав службу у ВМФ США у вересні 1941 р. Він брав участь в бойових діях на Тихому океані. Кеннеді отримав звання лейтенанта і став капітаном торпедного катера «PT-109». 2 серпня 1943 р. японський есмінець «Амагірі» протаранив і розрізав торпедний катер «PT-109» навпіл, під час патрулювання у Соломоновому морі. Кеннеді був кинутий через палубу, що пошкодило його спинний хребет. Кеннеді врятував 11 з 13 своїх моряків. Він залишався в морі протягом 4 годин, для того, щоб підтримувати життя деяких своїх важко обгорілих товаришів. Про цей героїчний вчинок було надруковано у «Нью-Йорк Таймс». Так він став улюбленцем американців та героєм війни. До речі, у день своєї інавгурації, Кеннеді отримав листівку з Японії, підписану усіма членами екіпажу есмінця «Амагірі», у якій вони його поздоровляли з обранням на посаду Президента США.

Після закінчення Другої Світової війни, Джон бажав стати журналістом, тому він влаштувався на роботу в одну з газет. Але у його батька були інші плани щодо сина. У 1946 р. Джон почав передвиборчу боротьбу за місце у палаті представників Конгреса США у Бостоні, штат Массачусетс. За підказками батька, Джон повторював у кожному виступі історію свого подвигу у південній частині Тихого океану, розповідав про героїчну загибель свого старшого брата Джозефа, пілота ВПС Сполучених Штатів Америки під час Другої Світової війни над протокою Ла-Манш у серпні 1944 р., чим забезпечив собі широку підтримку електорату. Навіть його мати Роза забезпечувала збільшення популярності сина, запрошуючи на чай дружин політиків з передвиборного оточення Джона. Так створювався вигляд дружної, люблячої сім'ї, що сприяло збільшенню популярності Кеннеді. Його батько витрачав величезні суми грошей для підтримки політичних союзників сина. У грудні 1946 р. він став депутатом палати представників від Демократичної партії. Пізніше він переобирався ще 2 рази.

Тільки перед початком балотування у Сенат, Джон став приділяти більше уваги своїй політичній програмі і проявляти зовнішню активність. Щоб заявити про себе на міжнародній арені, Джон відправився у подорож по країнах світу, зустрівшись з президентом Югославії Йосипом Брозом Тіто, з Папою римським Пієм XII, з ізраїльським прем'єр-міністром Давидом Бен-Гуріоном, прем'єр-міністром Індії Неру та іншими лідерами. У 1952 р. він почав свою передвиборчу боротьбу за місце в Сенаті від штата Массачусетс і переміг. Це було початком його боротьби за президентський пост.

12 вересня 1953 р. Кеннеді одружився на Жаклін Лі Бувьє, відомій красуні і законодавцеві мод, яка працювала фотокореспондентом газети «Вашингтон Таймс». Вони познайомились на весіллі спільного знайомого, коли Джон ще не був сенатором, а Жаклін навчалася в університеті. Від Жаклін у них було троє дітей, з яких одне померло незабаром після пологів; вижили дочка Кароліна і син Джон. Джон загинув в авіакатастрофі у 1999 р. їх шлюб протримався трохи більше 10 років, поки Джон не був вбитий. Згодом, Жаклін, після загибелі Кеннеді, вийшла заміж за Аристотеля Онассіса.

Відношення до Джона у його рідній партії було неоднозначним. Старші діячі, такі, як Ліндон Джонсон, не підтримували його, кажучи, що він у Сенаті за багато років не зробив нічого значного. На початку своєї політичної кар'єри Кеннеді дуже гостро реагував на амбіційність батька та його постійні поради заявляючи: «Мій батько, як черевомовець, а я — маріонетка у його руках».

Але, з часом, він втягнувся у політичну гру, і думка про президентство перестала його лякати. Навіть більше, Джон захотів стати президентом. Спочатку, він намагався стати кандидатом у віце-президенти від демократів на майбутніх президентських виборах, але місце було віддано сенатору від штату Теннессі Естесу Кевоферу. Після цієї поразки він відвідав 150 міст у рамках кампанії підтримки кандидата від демократів Едлая Стівенсона. На президентських виборах 1956 р. республіканець Ейзенхауер переміг у Стівенсона, але брати Кеннеді набрали чимало досвіду.

У січні 1960 р. Кеннеді офіційно заявив про свій задум балотуватися у президенти США. Для цього йому потрібно було висунути свою кандидатуру на з'їзді Демократичної партії. Кеннеді, не маючи достатніх зв'язків і підтримки з боку серйозних політиків, став часто з'являтися у телепрограмах, виступати на радіо, широко використовував засоби масової інформації для прямого спілкування з народом.

Така активна політика щодо американських ЗМІ посприяла повній перемозі Кеннеді на виборах над своїми конкурентами — Х'юбертом Хемфрі та Ліндоном Джонсоном, отримавши 14 липня майже вдвічі більше голосів, ніж його конкуренти. Така ж стратегія проводилася і під час президентських виборів. Джон, вступивши у боротьбу з республіканцем Річардом Ніксоном, завжди з'являвся перед телекамерами, передаючи глядачам свої думки та пропозиції. Все вирішили прямі теледебати кандидатів. Позитивний Кеннеді сподобався виборцям більше, ніж серйозний Ніксон.

У 1960 році боротьба за президентський пост була між демократом Джоном Кеннеді та республіканцем Річардом Ніксоном. Кеннеді було 43 роки, а Ніксону — 46 років. Обидва, вони почали політичну кар'єру у 1946 році. У Сенаті їхні кабінети знаходилися поряд, тому стосунки між ними склались непогані. Коли у 1954 році Кеннеді переніс операцію на хребті, він отримав від Ніксона кошик з фруктами та побажання найшвидшого одужання.

Але вони дуже відрізнялись один від іншого. Джон був сином мультимільйонера, його кар'єра складалася легко, а успіхи Ніксона — результат його кропіткої праці. Під час правління президента Ейзенхауера Ніксон займав пост віце--президента. Він 8 років був у політиці, тому він вважався беззаперечним фаворитом виборів 1960 р. На початку передвиборної кампанії шальки терезів показували перевагу Ніксона над Кеннеді, але після теледебатів все змінилось.

Ніксон, поводячи себе сковано та нервозно, не отримав симпатій з боку глядачів, тому на них краще вплинув спокійний та привабливий Кеннеді.

Нарешті, 8 листопада 1960 р., Джон Кеннеді переміг з надзвичайно малою різницею голосів, а саме, 34.220.884 голоси за Кеннеді, 34.108.157 голосів за Ніксона. Сполучені Штати вперше за свою історію обрали президента-католика ірландського походження.

20 січня 1961 р. Джон Кеннеді прийняв присягу і став таким чином 35-м президентом США. Хоча церемонія проходила у сильний мороз, промова Джона Кеннеді була емоційною. Спершу, Кеннеді потрібно було сформувати нову адміністрацію, тобто призначити близько 1200 чиновників разом з членами уряду. Він з самого початку став призначати на високі пости людей, які хотіли співпрацювати з Кеннеді. До того ж, Кеннеді вирішив заспокоїти республіканців, тому на своїх місцях залишилися Аллен Даллес (голова ЦРУ) та Едгар Гувер (голова ФБР).

Демократ Кеннеді, на відмінну від республіканців, зібрав у Білому домі команду з молодих, освічених та амбіційних людей. Вони склали штат радників президента, а також зайняли декілька важливих посад. Віце-президентом, за підсумками з'їзду Демократичної партії, став Ліндон Джонсон, який не дуже комфортно почував себе у команді президента. Відносини між Джонсоном та Кеннеді складалися непрості. Новий уряд США відразу ж намагався реалізувати передвиборні обіцянки президента. Кеннеді заявив: «Ми стоїмо на порозі нових рубежів!»

Молодому урядові та Кеннеді потрібно було вирішити питання зовнішньої політики, досліджувати науку та космос та ще безліч речей. На початку 1960 р. у Сполучені Штати прийшов період реорганізації та змін. У економіці з'явився спад, що негативно відобразилось на суспільному настрої. Було очевидно, що Америка потребувала нового лідера, який би зміг правити країною у нових умовах. А політика «нових рубежів» включала у себе проведення реформ в усіх основних сферах життя, у тому числі у освіті та охороні здоров'я; вирішення таких гострих проблем, як безробіття, житлове питання, расова дискримінація.

Політика «нових рубежів» Кеннеді у цілому зводилася до вимоги розробити для США «національну стратегію», що грунтується на широкій серії ретельно підготовлених довгострокових політичних рішень, які мають метою посилення капіталізму. Основні напрямки політики «нових рубежів» були намічені Кеннеді в його промові «Час рішень», виголошеній в сенаті США у червні 1960 р. Ось які заходи він тоді рекомендував здійснити. Припускалося значно розширити космічну програму Сполучених Штатів заради того, щоб побороти відстань від СРСР. Для цього Кеннеді втричі збільшив бюджет НАСА. Такий крок мав довгострокові наслідки: різко активізувались розробки у області високих технологій, підготувавши умови для початку ери комп'ютерів. Кеннеді також значно збільшив військові витрати США. Це було пов'язане з тим, що у середині ХХ-го століття у країнах Африки та Азії широко розгорнулись національно-визвольні рухи. Для протидії впливу комуністів у цих регіонах команда Кеннеді розробила ряд економічних та військових заходів. У березні 1961 р. був створений «Корпус миру» для роботи американських добровольців у країнах, що розвиваються. При цьому передбачалося ввести локальні та антипартизанські війни з використанням ядерних та звичайних озброєнь. Все це призвело до загострення міжнародної ситуації.

Одним із прикладів таких загострень став інцидент у бухті Кочинос. Ще уряд Ейзенхауера розробив план озброєного нападу на Кубу для повалення уряду Фіделя Кастро. ЦРУ підготувало та озброїло кубинських емігрантів для висадки на «острів свободи». Американці чекали лише зручного приводу для нападу, але він так і не з'явився. Кеннеді дав згоду на відкрите вторгнення на Кубу, але з умовою, що у операції не прийматимуть участь американські війська. 17 квітня 1961 р. підрозділ кубинських емігрантів виконав заплановану висадку у південно-західній частині Куби, у затоці Кочинос, але за 3 дні їх було розгромлено. Дії США лише підштовхнули Ф. Кастро до зближення з Радянським Союзом і прийняття ним соціалістичного шляху розвитку Куби.

Так, що ж сталося в затоці Качинос у квітні 1961 р.? Після перемоги Кубинської революції 1953 - 1959 рр., Сполучені Штати Америки намагалися використати всі засоби — політичні, економічні і військові, щоб задушити першу в Західній півкулі соціалістичну революцію.

15 квітня 1961 р. літаки з кубинськими пізнавальними знаками і американськими пілотами нанесли бомбовий удар по трьох аеропортах Куби. Як виявилося пізніше, це була артилерійська підготовка, яка була проведена саме в такій манері. 16 квітня на траурному мітингу в честь загиблих кубинців (загинуло сім чоловік), Фідель Кастро виголошує промову, де вперше за всі роки відбудовчого періоду називає революцію, яку він здійснив зі своїми товаришами, соціалістичною.

Після цієї події 16 квітня почалася висадка контрреволюційного проамериканського десанту в Плайя-Хіроні. Ціль була одна — покінчити з ненависним урядом Ф.Кастро. (Плайя-Хірон — населений пункт в бухті Кочинос на південному березі Куби).

16 квітня 1961 р. американці висадили в названій бухті основні сили спеціально сформованої «бригади 2506», в складі 4 піхотних, танковий і повітрянодесантний батальйони, дивізіон тяжкої артилерії і спецпідрозділ — всього 1500 найманців. Бригада була укомплектована найманцями. Це були, в основному, кубинські контрреволюціонери-емігранти, завербовані і навчені в спеціальних підрозділах США.

Одночасно висадка і другого десанту в 33 кілометрах на північному-заході від Плайя-Хірон, в районі Плайя-Ларга. Диверсія здійснювалася під прикриттям кораблів і авіації США. Плани інтервентів були зірвані рішучими діями бійців народної міліції, частин Повстанської армії і курсантів школи народної міліції міста Матансас, якими командував Ф.Кастро. Із 1350 інтервентів, які висадилися на березі бухти качинос 1173 були полонені, інші знищені.

19 квітня, тобто, всього за 72 години, контрреволюціонери були розгромлені. Почалися довгі переговори щодо долі полонених. Спочатку їх хотіли обміняти на будівельну техніку, але зійшлися, в кінцевому рахунку, обміняти на продукти і медикаменти на суму 53 мільйонів доларів.

США було нанесено серйозну політичну поразку, вони на деякий час опинилися у повній ізоляції на міжнародній арені, а Куба однозначно обрала соціалістичний курс розвитку. «Битва у Плайя-Хірон, — підкреслював Ф.Кастро, — завадила повернути історію нашої країни назад, до минулих часів, і спасла революцію».

У 2001 р. на урочистій церемонії, присв'яченій 40-річчю битві в бухті Качинос, Фідель Кастро заявив, що «після перемоги Революції у 1959 р. жодна подія не була такою яскравою у долі кубинського народу, як битва у Плайя-Хірон».

Уже друге десятиліття тривала «холодна війна» між СРСР та США. Відносини між двома країнами особливо стали напруженими на початку 1960 рр. — через три місяці після проголошення на Кубі соціалістичної демократії, Німецька Демократична Республіка, за «порадою» СРСР, почала будівництво стіни навколо Західного Берліну з метою зупинити неконтрольований перехід німців зі Східної у Західну Німеччину. У 1962 р. американські літаки-розвідники, здійснюючи регулярні польоти над територією Куби, знайшли там ракетні установки середнього радіусу з ядерними боєголовками. Це повідомлення призвело до паніки у Америці. Почалась так звана «Карибська криза».

Карибська криза — надзвичайно напружене протистояння між Радянським Союзом і Сполученими Штатами відносно розміщення Радянським Союзом ракет на Кубі у жовтні 1962 р. Кубинці називають його «Жовтневою кризою», у США поширена назва «Кубинська ракетна криза».

У 1962 р. уряд Куби звернувся до СРСР з проханням надати їй військову допомогу, щоб захиститися від спроб США («Операція у Затоці Свиней») скинути уряд Фіделя Кастро. Лідер СРСР Микита Хрущов погодився надати цю допомогу. Він разом із керівництвом Радянського Союзу дійшов висновку, що найефективнішим способом захисту буде розміщення там ядерної зброї.

Причиною такого рішення було й те, що навколо СРСР — у Туреччині й Італії — Сполучені Штати розмістили ракети з ядерними боєголовками, які могли досягати об'єктів на території СРСР за 5 - 10 хвилин. Радянські міжконтинентальні ракети території США — за 25 хвилин. Тому радянське керівництво не могло не скористатися нагодою змінити ситуацію на свою користь.

Операція, пов'язана з оперативним перебазуванням на Кубу військовослужбовців, а також техніки, ядерного озброєння отримала назву «Анадир». Так називається місто на півночі РФ, а тоді — СРСР. Щоб збити з пантелику американців і їхніх союзників, було оголошено про військове навчання на Півночі. Удень у військових частинах вантажили лижі, зимовий одяг тощо.

Щоб приховати проведення зовсім іншої операції, усіх переодягли в цивільний одяг, заборонили звертатися по-військовому. Транспортували солдатів і зброю в трюмах цивільних кораблів, на які задля маскування було навантажено сільськогосподарську техніку. Ніхто не знав, куди вони пливуть, навіть капітани суден, яким було дано наказ розпечатати секретні пакети лише в певному квадраті.

На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. У відповідь президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів з метою недопущення туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були переведені в стан постійної готовності. Таким чином світ підійшов до межі початку нової війни.

16 жовтня Джон Кеннеді провів позапланове зібрання Ради національної безпеки США. З'явилась ідея негайно знищити ракети за допомоги авіації, але це б спричинило удар СРСР по Америці і, таким чином, спричинило б початок ядерної війни. Хоча 18 жовтня у Пентагоні й почалася підготовка до авіаційних нападів на Кубу, але на наступний день Кеннеді запропонував ввести морську блокаду острова. Ввечері 22 жовтня 1962 р. президент Кеннеді у телевізійному виступі заявив про присутність радянських ракет з ядерними боєголовками на Кубі й заявив про початок військово-морської блокади острова. Через 2 дні 180 військових кораблів вийшли у Карибське море, щоб закрити радянським кораблям дорогу до Куби. Кубинський лідер Фідель Кастро заявив Микиті Хрущову про майже неповоротність війни з США. Почалась «війна нервів».

24 жовтня 1962 р. п'ять радянських кораблів підійшли впритул до зони блокади і зупинились. Лідери США та СРСР Джон Кеннеді та Микита Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару США по Кубі) змогли домовитися. Домовленість полягала у взаємному політичному компромісі обох країн: СРСР забирають ракети з Куби і допускають туди інспекторів ООН; США ліквідовують у піврічний термін свої ракети у Туреччині і не роблять спроб перевороту на Кубі.

У вирішальний момент обидві сторони пішли на цей компроміс: 28 жовтня після довгих переговорів М. Хрущов згодився на вивід радянських ракет при умові повного невтручання США у внутрішні справи Куби. Із 29 жовтня почався вивіз радянськими кораблями демонтованих ракетних установок з острова.

Після цих подій в політичному діалозі між Білим домом і Кремлем з'явилося поняття «постійна гаряча лінія». Це означає, що у 1963 р. Радянський Союз та США уклали «договір гарячої лінії», який включав у себе можливість прямого діалогу керівників цих країн за будь-якою державною необхідністю. У серпні того ж року був підписаний Московський договір між Великою Британією, СРСР та США про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах — у атмосфері, у космосі та під водою.

Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою було підписано в Москві 5 серпня 1963 р. представниками СРСР, США і Великобританії. Він набув чинності 10 жовтня 1963 р. Московський договір є підсумком шестирічних переговорів між названими державами, розпочатих у 1958 р. у Женеві з ініціативи Радянського Союзу. Пропонуючи троїсті переговори, уряд СРСР прагнув одночасно загальмувати гонку ядерних озброєнь і не допустити подальшого зараження людини, рослинного і тваринного світу радіоактивними речовинами. Спроби Радянського уряду домогтися припинення всіх видів ядерних випробувань, у т. ч. під землею (що дозволило б зупинити вдосконалення ядерної зброї шляхом експериментальних вибухів), зустріли запеклий опір західних держав; США і Великобританія відмовилися поширити договір на підземні ядерні випробування під надуманим приводом неможливості проконтролювати їх без допомоги запропонованої ними системи контролю та інспекції, яка на ділі означала ведення шпигунської та розвідувальної діяльності на території інших держав.

Текст Московського договору складається з преамбули та 5 статей. У преамбулі вказується, що СРСР, США і Великобританія проголосили своєю головною метою «якнайшвидшого досягнення угоди про загальне і повне роззброєння», що поклало б край гонці озброєнь і усунуло б «стимул до виробництва та випробувань всіх видів зброї, у тому числі ядерної», а також зазначається, що три суб'єкти права уклали договір, «прагнучи досягти назавжди припинення всіх випробувальних вибухів ядерної зброї, сповнені рішучості продовжувати переговори з цією метою і бажаючи покласти край зараженню навколишнього середовища людини радіоактивними речовинами».

Стаття 1 договору визначає права та обов'язки держав, як первинних учасників, які згодні приєдналися. У ній вказується, що кожен з учасників договору зобов'язується: «заборонити, запобігати і не робити будь-які випробувальні вибухи ядерної зброї та будь-які інші ядерні вибухи у будь-якому місці, що знаходиться під її юрисдикцією або контролем», як у трьох середовищах, так і у «будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух викликає випадання радіоактивних опадів за межами його територіальних кордонів; утримуватися «від спонукання, заохочення або участі у проведенні будь-яких випробувальних вибухів «в тих же трьох середовищах». В інших статтях договору розглядаються питання процедури його підписання, набуття чинності та дії в часі: Московський договір є безстроковим, кожен його учасник має право запропонувати поправки до нього, які можуть бути прийняті лише конференцією всіх учасників договору, кожен учасник має право «вийти з Договору, якщо він вирішить, що виняткові обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни», повідомивши про це за 3 місяці решту учасників.

Московський договір зустрів загальне схвалення (на 1 січня 1966 р. його учасниками стали 112 держав — 107 з них підписали договір, Центральноафриканська Республіка та Південна Африка приєдналися до нього, а Малаві, Замбія і Мальта заявили про те, що вони вважають себе зв'язаними цим договором згідно чинності ратифікації його Великобританією). Із заявами про відмову підписати договір виступили Албанія, ДРВ, Камбоджа, КНР, Куба і Франція. Не підписали договору, але й не виступили з деклараціями про відмову приєднатися до нього: Ватикан, Гвінея, Конго (Браззавіль), КНДР, Саудівська Аравія, Південний В'єтнам, Андорра, Гамбія, Кенія, Ліхтенштейн, Монако.

Підписання Московського договору стало суттєвим кроком на шляху ослаблення міжнародної напруженості і створювало певні передумови для більш плідних переговорів з питань припинення гонки озброєнь і досягнення угоди про роззброєння. Разом з тим миролюбні народи не перебільшують його значення, оскільки припинення ядерних випробувань у трьох середовищах ще не означає роззброєння і навіть не може зупинити процес накопичення державами все більших запасів ядерної зброї і, отже, не знімає небезпеки виникнення термоядерної війни як результату політики імперіалістичних держав.

Ці дії можна було б зарахувати до політичних тріумфів Кеннеді. Але боротьба між двома супердержавами продовжувалась. Саме під час його президентства США втрутились у внутрішні справи В'єтнаму.

У грудні 1962 р. Джон Кеннеді відіслав у В'єтнам спостерігачів з метою прояснення ситуації у країні. Згідно з їхніми доповідями, громадянська війна на півдні країни продовжувалась без втручання Північного В'єтнаму, але бойовий дух американських військ, які там дислокувались, був надзвичайно низьким. Щоб зарадити об'єднанню країни під владою комуністів, Кеннеді наказав відправити морську піхоту на південь країни для створення маріонеткового уряду. Так, США втягнулись у тяжку війну у В'єтнамі, яка, як показали наступні події, не принесла ні військових перемог США у В'єтнамі, ні морального піднесення американській нації.

Заява президента Кеннеді про «політику нових рубежів» підсилила боротьбу темношкірих за рівні громадянські права з білими. Президент розумів, що його підтримка афро-американського руху призведе до вагомого зниження його популярності у південних штатах, де расова дискримінація була особливо сильною. Але він розумів, що рух за рівноправність буде лише збільшуватись.

У 1963 р., після того, як більш ніж 200 тисяч людей здійснили марш протесту у Вашингтоні, а священик Мартін Лютер Кінг провів свою знамениту промову і висловив свою мрію про майбутнє Америки, де відсутня дискримінація людини за расовою ознакою, Кеннеді вніс на розгляд Сенату законопроект про громадянські права, який проголошував незаконною будь-яку расову дискримінацію. Більшість політологів Новітньої доби однозначно стверджують, що президент Кеннеді вважався зразком американського лібералізму.

Нове ставлення країни до расовою питання виявилося з особливою ясністю у листопаді 1962 р., коли Президент Джон Ф. Кеннеді спеціальним указом заборонив використання державних фондів у житловому будівництві, якщо збудовані квартири не будуть надаватися неграм нарівні з білими. Указ цей грунтувався на рекомендації, представленої Президенту Комісією з цивільних прав, що розслідує і виявляє перепони, що стоять на шляху до повного рівноправ'я негрів. Коли указ повністю увійде у силу, расова дискримінація в житловому питанні буде підірвана економічно, тому що житлове будівництво у США дуже часто субсидується у тій чи іншій формі Федеральним урядом. На принципі недопущення дискримінації будуються також взаємини між Федеральним урядом і приватними фірмами, які виконують урядові замовлення; цей же принцип расової рівності проводиться у різних областях деякими штатами.

«Розчерк пера» Президента, з усіма наслідками, що випливають з нього наслідками, яскраво ілюструє зміни, що відбулися у настроях та поведінці американців за такий порівняно короткий відрізок історії, як півстоліття. Подібний Указ, виданим Президентом Кеннеді, був би немислимий у 1913 р. По-перше, в той час не існувало традиції боротьби за громадянські свободи: Президент Вудро Вільсон, дотримуючись прогресивних поглядів у питаннях соціальних і економічних, вважав расову сегрегацію цілком нормальним явищем для Сполучених Штатів. По-друге, роль Федерального уряду в американському житті була невелика, і ніякий Указ Президента не міг би зробити помітного впливу на економіку країни. Коротше кажучи, за останні п'ятдесят років погляди політичних лідерів на роль державної влади зазнали разючих змін. США перетворилися в націю, стурбовану питанням цивільних свобод, а державні органи стали боротися за здійснення ліберальних прагнень, про які п'ятдесят років тому не можна було навіть мріяти.

«Той, хто сумує про сучасний стан расового питання у США, випускає з уваги цей незаперечний історичний зсув. Вказуючи, наприклад, на широко висвітлювані ЗМІ випадки утиску цивільних прав, які свідчать про, нібито, жалюгідне становище, критики забувають про те, що вже самий факт прагнення до справедливості і правосуддя говорить про зміни в підході суспільства до расовою питання. Адже у 1913 р. газети майже нічого не писали про несправедливі по відношенню до негрів у рішеннях судів. Тепер же, саме тому, що американці беруть расове питання близько до серця, стало можливим засвідчити цей факт на всіх державних рівнях.

Питання про цивільні права, не хвилював наших батьків і дідів, зараз опинився у центрі громадської уваги, і це аж ніяк не свідчить про погіршення становища. Навпаки, негри зараз знаходяться в об'єктивно кращому становищі, а крім того усвідомлюють, що існуючі порядки можна ще більше поліпшити. І нітрохи не применшуючи заслуг і досягнень нинішніх керівників негритянського руху, потрібно все ж визнати, що їхня боротьба протікає зараз в атмосфері суспільного співчуття, якого не було п'ятдесят чи навіть десять років тому».

Саме цей поворот громадської думки, ця стурбованість питанням про громадянські права і підготувала грунт для масових виступів негрів навесні і влітку 1963 р. Всім стало ясно, що нація не потерпить спроб придушити негритянські демонстрації, не дозволить правові та соціальні переваги для гноблення негрів. «На моє глибоке переконання, у 1964 р. прагнення до рівності і свободі досягло небувалих в історії Сполучених Штатів розмірів. І я готовий стверджувати, що майбутнє принесе нам подальший прогрес у цьому напрямку».

«Ніякі нападки на сучасне американське життя не переконають мене в тому, що за останні п'ятдесят років американський народ сповнений рішучості здійснити на ділі ідеали свободи, справедливості і рівності. Це стало не історичною неминучістю, але результатом невтомної боротьби за ці дорогоцінні ідеали. У нескінченній, багатогранній боротьбі за охорону і розширення свободи нам належить подолати ще чимало перешкод. Ми не сміємо благодушно почивати на лаврах — ми прагнемо до ідеального майбутнього, а не до відносного поліпшення соціальних умов сьогодення».

Але, готуючись до подальшої боротьби за свободу, «ми з задоволенням відзначаємо, що американський народ, у тому числі і негри, вже досяг такої свободи слова та організації, яка для багатьох країн є далекою, утопічною мрією. Вся історія Сполучених Штатів була нашпігована безліччю мирних революцій, і кожна революція приводила до включення на рівних правах у суспільство нових етнічних, расових або соціальних груп. У минулому це стосувалося ірландських, італійських і єврейських іммігрантів, а також американських трудящих. Сьогодні настала черга негрів».

Джон Кеннеді був убитий 22 листопада 1963 р. у місті Даллас (штат Техас). Під час слідування президентського кортежу по вулицях міста пролунали постріли. Перша куля потрапила президентові в шию ззаду і вийшла спереду з горла, друга потрапила у голову і викликала руйнування кісток черепа в потиличній частині, а також пошкодження мозкової речовини. Президент Кеннеді був доставлений в операційну, де через півгодини після замаху була констатована його смерть. Крім того, був серйозно поранений губернатор штату Техас Коннолі, що їхав у тій же машині, легке поранення отримав також один з перехожих. Лі Гарві Освальд, заарештований, за підозрою у вбивстві був застрелений через декілька днів в поліцейській дільниці жителем Далласа Джеком Рубі, який також згодом помер у в'язниці.

Комісія Президента з розслідування вбивства президента Кеннеді, більш відома як Комісія Уоррена — спеціальний орган, створений президентом США Ліндоном Джонсоном для розслідування вбивства Джона Кеннеді. 24 вересня 1964 р. комісія представила підсумкову доповідь на 888 сторінках. Згідно з висновками комісії вбивство Кеннеді було справою рук снайпера — одиночки Лі Харві Освальда. В даний час існує безліч більш — менш переконливих альтернативних теорій, що заперечують висновки комісії повністю або частково.

Указ президента № 11130 про створення комісії був підписаний 29 листопада 1963 р., через тиждень після вбивства президента Кеннеді. До неї увійшли: Ерл Уоррен, голова Верховного суду США (голова); Річард Расселл (сенатор від штату Джорджія, Демократична партія); Джон Шерман Купер (сенатор від штату Кентуккі, Республіканська партія); Хейл Боггс (член Палати представників від штату Луїзіана, Демократична партія); Джеральд Форд (член Палати представників від штату Мічіган, Республіканська партія); Аллен Даллес (колишній директор ЦРУ); Джон Маклая (колишній президент Світового банку).

Крім цього у роботі комісії на постійній основі брали участь багато фахівців, на яких були покладені ті чи інші функції в розслідуванні. 16 грудня 1963 р. колишній представник уряду у Верховному суді Джеймс Лі Ренкін був призначений головним радником комісії, крім нього комісії допомагали ще чотирнадцять радників, між якими були розподілені обов'язки. Протягом терміну функціонування комісії їй надавали допомогу федеральні органи і уряд Техасу.

Перший час розслідування велося силами Секретної служби, агенти якої забезпечували охорону Кеннеді у Далласі і ФБР. Але Джонсон дуже швидко передав всі розслідування ФБР. Оскільки комісія Уоррена не мала власних ресурсів для збору і вивчення доказів, на ФБР була покладена вся повнота слідчих дій. Як зазначав Комітет Палати Представників США з убивств, більшість висновків комісії Уоррена було засноване на результатах роботи ФБР. Планувалося, що у квітні або травні власне розслідування буде закінчено, а остаточний текст доповіді буде готовий 30 червня, але терміни не були витримані.

Велику частину свідків було допитано особисто членами комісії або в їх присутності. Протоколи цих допитів становлять перші п'ять томів від усіх матеріалів слухань комісії. Проте у реальності багато допитів проходили в присутності менше половини членів комісії.

Пізніше Комітет Палати Представників США з убивств, вивчаючи роботу комісії, вказував на недостатню увагу, приділену біографії Освальда і окремим епізодам його життя, зв'язків Джека Рубі і організованої злочинності, доказам, що стосуються кількості пострілів, і деяких інших питань. Зазначалося, що на роботу комісії чинився тиск, Джонсон наполягав на тому, щоб комісія закінчила роботу до початку виборчої кампанії 1964 р.

За версією комісії Уоррена Кеннеді був убитий Лі Харві Освальдом, який тричі вистрілив з рушниці в президента з шостого поверху шкільного книгосховища. Дві кулі поранили Кеннеді: одна потрапила в спину і вийшла спереду через шию, друга вдарила у голову. Поранення в голову було смертельним. Одним з ключових і найбільш спірних висновків комісії стала «теорія однієї кулі», яку критики офіційної версії іронічно іменують «магічною» або «чарівною» кулею. Відомо, що одним з її авторів був юрист, а пізніше сенатор, Арлен Спектер, який входив до числа радників при комісії. Теорія «третьої кулі» в тому, що та ж сама куля, яка вийшла через шию Кеннеді, поранила в спину губернатора Техасу Джона Конналлі, який сидів попереду президента. На думку прихильників альтернативних теорій вбивств одна куля не могла пройти по такій траєкторії, що є важливим доказом наявності як мінімум ще одного снайпера.

Всі матеріали комісії Уоррена у 1964 р. були передані до Національного управління архівів і документації (Національні архіви). Неопубліковані раніше документи, згідно з правилами Управління, могли бути віддані гласності не раніше, ніж через 75 років (тобто у 2039 р.), оскільки всі вони стосувалися розслідування, проведеного федеральними органами. У 1966 р. був прийнятий Акт про свободу інформації, який встановлював загальні правила доступу до урядових документів і обгрунтовував випадки, коли доступ міг бути обмежений.

До 1992 р. 98% документів комісії Уоррена було розсекречено, і в архівах знаходилося тільки близько 3000 сторінок. У 1992 р. Конгрес США прийняв Акт про зібрання матеріалів про вбивство президента Джона Фіцджеральда Кеннеді, який зобов'язував Національні архіви зібрати і опублікувати всі матеріали розслідувань за мінімальними винятками. Акт також передбачав створення Ради з перегляду матеріалів вбивства, в обов'язки якого входила публікація документів, які відносяться до вбивства і аналіз запитів державних органів про відкладення публікації документів. Коли надходив подібний запит, Рада вирішувала, чи підпадає викладена у документі інформація під один з встановлених Актом випадків. У ході роботи Ради були, зокрема, опубліковані всі матеріали комісії, за винятком тих, які стосувалися повернення податків. Мінімальні вилучення стосувалися імен агентів і секретних методів спецслужб.

Офіційна доповідь «Комісії Уоррена» про розслідування обставин вбивства Кеннеді була опублікована у 1964 р. Якої-небудь змови, що мала на меті вбивство, згідно з доповіддю, виявити не вдалося. Офіційні дані щодо вбивства Кеннеді суперечливі і містять деяку кількість «білих плям». З приводу цієї справи існують особливо багато різних версій: під сумнів ставиться навіть те, чи стріляв взагалі Освальд по машині або, чи був він єдиним стрільцем, передбачається зв'язок вбивства з різного роду крупними фігурами політики і бізнесу, убачається навмисне усунення свідків тощо. Одна з таких версій представлена у фільмі «JFK» Олівера Стоуна. Про Джона Кеннеді знято кілька фільмів: «PT 109» (1963 р.) — про участь Кеннеді у Другій світовій війні; серіал «Кеннеді» (1983 р.); «Джон Ф. Кеннеді: Зухвала юність» (1993 р.).

В особистому житті для самого Кеннеді і його сім'ї діяли зовсім інші масштаби, ніж для простих смертних американців. Призначення на державні посади свого брата Роберта і зятя Сарджента Шривера (він керував «корпусом миру») Кеннеді викликало значну критику серед американців. До цього ще добавилося і призначення брата Едварда сенатором у 1960 р., на місце, яке звільнив Джон. Сімейне життя у Білому домі було у багатьох відношеннях красивою показухою, якій засоби масової інформації задовольняли потреби масової аудиторії електорату в романтичному баченні.

Співвідношення інтелігентності, заможності, красоти, успіху, влади і щастя Кеннеді втілювали надії, бажання і ілюзії мільйонів співвітчизників. Один коментатор справедливо підкреслив, що американці не були ніколи за час існування своєї держави так близько до монархії, як при Джоні Кеннеді. Сексуальні ескапади президента, про які у той час ніхто не довідувався, сьогодні, у суспільно зміненому кліматі, розглядаються як елементи слабкості характеру, а не як аморальна поведінка першої особи в державі.

У той же час рейтинг поваги до Жаклін Кеннеді, на яку були обіди у американців після її другого шлюбу з грецьким судновласником Онассісом, значно виріс після її смерті у 1994 р. Вона не відрізнялася політичною активністю і впливом на чоловіка як «перша леді» Америки. Але Жаклін створила своє поле діяльності — розкрила для багатьох співвітчизників таємниці мистецтва. Завдяки її діяльності у галузі культури Вашінгтон набув ліберальний, відкритий всьому світові флер і авангард, який може лише бути доступний в солідному суспільстві.

Тому обоє Кеннеді бачили тісний зв'язок між художньою творчістю і свободою, яку демократичне суспільство гарантує індивідуму. Цей заповіт їх короткого, але інтенсивного «рандеву з історією» зберігають і сьогодні ряд культурних інститутів столиці, але перш за все центр Кеннеді на Потомакі, напроти їх спільної могили в Арлінгтоні.

Серед всіх ініціатив президента, які він намагався втілити під час своєї миротворчої діяльності, заслуговують уваги, принаймі, дві.

Перша, «альянс прогресу»: угода про кооперацію з 19 латиноамериканськими державами, на яку було виділено з бюджету США 20 млрд. доларів на 10 років.

Союз заради прогресу («Альянс Прогресу»), ініційований президентом США Джоном Кеннеді у 1961 р., спрямований на створення економічного співробітництва між США і Латинською Америкою.

У березні 1961 р. президент Кеннеді запропонував десятирічний план для країн Латинської Америки:

«Ми пропонуємо завершити революцію і Південній Америці, щоб побудувати півкулю, де всі люди можуть сподіватися на відповідний рівень життя і всі могли б жити все своє життя, з гідністю і свободою. Для досягнення цієї мети політичні свободи повинні супроводжуватися матеріальним прогресом. Давайте ще раз перетворимо американський континент у величезне горнило революційних ідей і зусиль, як данина силі творчої енергії вільних чоловіків і жінок, прикладом для всього світу, що свобода і прогрес як прогулянка рука об руку. Давайте ще раз пробудимо нашу американську революцію, поки вона кличе на боротьбу людей в усьому світі».

Програма була підписана на Міжамериканській конференції у Пунта-дель-Есте, Уругвай, у серпні 1961 р. Статут програми наступний:

- річний приріст 2,5% приросту на душу населення;

- створення демократичного уряду;

- ліквідація неписьменності серед дорослих до 1970 р.;

- стабільність цін, щоб уникнути інфляції або дефляції;

- більш справедливого розподілу доходів, земельна реформа і економічне та соціальне планування.

По-перше, план передбачав для країн Латинської Америки в заставу капітальні вкладення в розмірі $ 80 млрд протягом 10 років. Сполучені Штати погодилися надати або гарантувати 20 мільярдів доларів протягом одного десятиліття.

По-друге, країнам-учасницям Латинської Америки потрібно розробити комплексні плани національного розвитку. Ці плани потім будуть представлені на затвердження Міжамериканської ради експертів.

По-третє, податкові кодекси повинні бути змінені з вимогою «більше від тих, хто найбільше», земельна реформа мала бути реалізована.

Завдяки програмі економічна допомога Латинській Америці склала до кінця 1960 рр. 22,3 млрд. доларів. Вона різко впала в кінці 1960-х років, особливо, коли Річард Ніксон увійшов в Білий дім.

Під час президенства Кеннеді, в період між 1961 і 1963 рр. США призупинили економічне або розірвали дипломатичні відносини з кількома країнами, які були диктатурами, в тому числі Аргентиною, Кубою, Домініканською Республікою, Еквадором, Гватемалою, Гондурасом і Перу. Але ці акції були введені тимчасово, на термін від трьох тижнів до шести місяців.

Друга, «корпус миру», який посилав своїх ставленників в Африку, Азію і Латинську Америку. Організація останнього викликала масову підтримку серед студентської молоді США. Однак, великі надії на обидва проекти американців, не були втілені в життя.

Корпус миру — незалежне Федеральне агентство уряду США. Засновано 1 березня 1961 р., постанова схвалена конгресом США 22 вересня 1961 р. прийняттям Закону про корпус світу.

Відповідно до закону, мета «Корпусу миру» полягає у тому, щоб кріпити мир у всьому світі і дружбу при посередництві «Корпусу миру», який повинен направляти в зацікавлені країни і території чоловіків і жінок зі Сполучених Штатів, кваліфікованих для служби за кордоном і готових служити, при необхідності, в скрутних умовах, щоб допомогти людям цих країн і територій у забезпеченні їх потреб в підготовці та навчанні персоналу.

Програма корпусу офіційно передбачає три завдання:

- допомагати людям зацікавлених країн і територій у задоволенні їх потреб в навчанні персоналу;

- допомагати зрозуміти американцям, які надаються їм послуги «Корпусом миру»;

- допомагати краще зрозуміти іншим націям функції «Корпусу миру» з боку американців.

З 1960 р. у «Корпусі миру» добровольцями відслужили не менше 190 000 чоловік.

Країни, де «Корпус миру» діє в даний час (помаранчевий колір), і де працював раніше (фіолетовий).

Корпус миру направляє добровольців в різні країни світу, (більш ніж 70 країн), щоб співпрацювати з урядовими установами, школами, некомерційними організаціями, неурядовими організаціями та підприємцями в сферах освіти, підприємництва, інформаційних технологій, сільського господарства та екології.

Спочатку Корпус миру оголошує про свою доступність іноземним урядам. Потім ці уряди визначають території, в яких може здійснюватися діяльність Корпусу. Потім Корпус звіряє поставлені завдання зі своїми кадровими можливостями і рекомендує добровольців, що володіють потрібними навиками, у ті країни, які раніше направили запрошення. У Російській Федерації діяльність корпусу миру з 2002 р. згорнута у зв'язку із звинуваченнями в розвідувальній діяльності, так як, ніби, ця організація контролюється урядом США. За офіційною інформацією ФСБ дана організація готує агентуру для ЦРУ і збирає відомості про соціальну та політичну обстановку в інших державах, що і послужило причиною для прикриття діяльності в Росії. У листопаді 2011 р. Корпус миру згорнув свою діяльність в Казахстані. Корпус Миру США в Україні було засновано у 1992 р., коли український Президент Леонід Кравчук та американський Президент Джордж Буш підписали двосторонню угоду про започаткування Корпусу Миру США в Україні. Відтоді Корпус Миру співпрацював з багатьма прогресивними організаціями. Американські добровольці живуть і працюють пліч-о-пліч з українцями протягом двох років, обмінюючись досвідом та започатковуючи стосунки, які часто триватимуть усе життя.