Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Англійська політична думка

АНГЛІЙСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА — сукупність ідей, поглядів і концепцій політичного характеру, висловлених англійськими

мислителями Нового часу. Злет новітніх політичних вчень ХVІІ—ХVIII ст. англійських мислителів мав кілька напрямів.

Консервативно-охоронна, або авторитарно-державницька, платформа представлена у вченні Томаса Гоббса (1588 - 1679) — автора знаменитого «Левіафана». На його думку, людина — це не суспільно-політична істота, а суто егоїстична тварина («людина людині вовк»), рівність якої від природи заперечує саме право, провокує війну всіх проти всіх. Для творення стану «людина людині бог» виникає штучна інституція — держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються у руках абсолютного монарха, а тому поділ влади на гілки неприпустимий, бо призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає будь-якому контролю, і він стоїть над законом. Гоббс впевнений, що держава — це і є суспільство, а суспільство — це і є держава, які стоять над людиною.

Другий напрям англійської політичної думки — радикально-конституційний, або революційно-демократичний — представляв Д. Лільберн (1614 - 1657), ідеолог найрадикальнішої політичної партії левелерів. «Божий народ є джерело будь-якої справедливої влади», але він «перебуває у становищі, близькому до рабства», — вважав Лільберн. Для визволення народу треба гарантувати свободу підприємництва, слова, інформації, право на працю, на соціальний захист, забезпечити недоторканність особи та її власності. Істинні левелери, або дигери, погляди яких узагальнював Д. Уїнстенлі (1609 - 1652), вимагали ще й скасування приватної власності, заперечення майнової нерівності людей, заборони торгівлі, грошової системи та встановлення суцільної соціальної рівності. Поміркованішим виявився радикалізм партії індепендентів (джентльменів), ідеологом яких вважається Д. Мільтон (1608 - 1674). Саме вони відрубали голову королю, доводячи його підзвітність народові, а не Богові, але ретельно відстоювали принципи народного суверенітету, свободу думки, преси, совісті, цензового виборчого права.

Найяскравішим виразником третього — ліберально-конституційного, або ліберально-демократичного, напряму англійської політичної думки став Д. Локк (1632 - 1704) з його «Двома трактатами про державне правління» та іншими працями. Він першим серед мислителів на концептуальному рівні, а не у вигляді гасла, у ланцюжку «особа-суспільство-держава» поставив на визначальне перше місце особу, тобто потреби й інтереси людини, на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Саме такий підхід згодом було покладено в основу політичної доктрини лібералізму. Держава, за Локком, виникла не у результаті гоббсівської «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей з метою забезпечення цих природних невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Передані державі права свободи і рівності людьми не втрачаються, вони тільки зберігаються державою, найдосконалішою формою якої є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичній сваволі щодо особи повинен бути поділ влади на законодавчу, виконавчу (сюди включається і судова) та союзну, котра займається зовнішньою політикою. Такий поділ здійснюється на «істинних підвалинах моралі» та на принципі верховенства закону, якому підпорядковуються всі, у т. ч. і самі законодавці.

Результатом бурхливого перебігу революційних подій в Англії і концептуальної діяльності політичних мислителів цієї країни стали два визначні нормативні акти, які справили значний вплив на пізнішу політичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 р. вони й стали першою у світі конституцією держави і тепер вважаються складовими частинами сучасної неписаної конституції Великої Британії.

Мабуть, самим популярним у лексиконі реформаторів XVIII ст. було поняття свободи. Радикали (Дж. Джебб, Дж. Картрайт) розуміли під ним свободу від обмежень, що накладаються на людину державою (зокрема, обмеження на право голосу). Консерватори і деякі ліберали (лорд Шелборн, Едмунд Берк і інші) бачили у свободі рівність всіх при певних обмеженнях, свободу жити за сформованими у віках звичаям. Однак майже всі мислителі того часу брали пояснення волі з точки зору ідеології протестантизму — як незалежності (у нашому випадку — виборців і членів парламенту від впливу корупції). Незалежність ж, недоторканність людської особистості в протестантській релігії гарантувалася власністю. Тому скасування «гнилих містечок» могла бути розглянута як замах на власність їх власників, а розширення електорату — як потурання корупції (чим нижче майновий ценз для виборців, тим менше їх незалежність і тим більша ймовірність їх підкупу).

У XVIII ст. багато говорили і про природні права людини. Концепція «природних прав», якими спочатку наділений кожен, вважається одним з основних постулатів Просвітництва, що породила чимало радикальних моделей політики і вплинули на ідеологію французької революції. Прихильники радикальних схем реформування парламенту в Англії відносили до природних прав право голосу та право на участь у політичному житті, обгрунтовуючи таким чином ідею загального виборчого права. У принципі вони слідували «класичної» трактуванні «природних прав», викладеної Локком і Руссо.

Однак багато мислителів (Шефтсбері, Годвін, Толанд, Берк) розглядали природні права інакше — як «національні, успадковані права англійця», встановлені у ході англійської історії і виражені у збалансованості конституції. Вимагати встановлення будь-яких «природних прав» заново — означає порушувати той самий природний хід розвитку суспільства, який і створює ці права. Як бачимо, таке трактування відрізнялася від того, як сприймали природні права французькі революціонери, які зараховували до останніх, наприклад, «право діяти на власний розсуд» — фактично, право на самосуд.

І, нарешті, необхідно мати на увазі й те, що навіть радикали 80-х рр. XVIII ст. розглядали реформу парламенту як повернення до первозданної чистоти англійської виборчої системи за принципом «нове — це добре забуте старе». Так, наприклад, необхідність щорічних скликань парламенту вони намагалися довести наявністю у минулому Англії подібного прецеденту. Навіть самі англійські слова «revolution» — революція і «reformation» — реформа вживалися у той час у своєму буквальному значенні — як «повернення назад», про що говорить наявність у них приставки re-. Напевно, саме ця риса відрізняла покоління радикальних мислителів 80-х рр.. від наступного покоління радикалів 90-х рр., що випробували на собі вплив ідеології французької революції. Що ж стосується ліберально налаштованих політиків, то вони прагнули реформувати систему, зберігаючи її рівновагу і цілісність як предмет своєї національної гордості.

Тільки таким чином, на їхню думку, можна було «безпечно просуватися вперед, підтримуючи прогрес». Сучасні фахівці визначають таку позицію як «ситуаційний консерватизм», або поступальність і обережність у політиці. У той же час вона прямо змикалася з теоріями «природного закону» і «вільного розвитку» індивідів і товариств, які лягли в основу ідеології лібералізму. Останнє зауваження пояснює, наприклад, чому активний учасник дискусій про реформу парламенту Едмунд Берк різко виступив проти розширення електорату в Англії, але у той же час наполягав на демократизації виборчої системи в Ірландії — зокрема, за надання виборчих прав католикам.

Отже, якщо говорити про те, чому аргументи за реформу парламенту при всій актуальності цієї проблеми «не прижилися» у британському суспільстві 80-х рр. XVIII ст., то, напевно, коріння цього потрібно шукати у тому числі і у природі самого британського реформізму того часу. Аргументи за реформу були занадто сильно «прив'язані» до теоретичних основ Просвітництва у той час, коли ці ідеали і догмати починали поступатися місцем новим ідеологічним доктринам, більш відповідним зовсім іншої політичної ситуації. Та й сама просвітницька ідеологія в Англії, точніше, та інтерпретація, яку вона придбала до другої половини XVIII ст., не була настільки радикальною, як у країнах континентальної Європи.

ДЖЕРЕЛА:

Гоббс Т. Левіафан. — К., 2000. Локк Дж. Два трактата о правлении // Сочинения. — Т. 3. — М., 1987; Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.; Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії XVII—XVIII століть. — К., 1995.; Лабутіна Т.Л. Біля витоків сучасної демократії. Політична думка англійського Просвітництва. М., 1994. С.142; Мещерякова Н.М. та ін. Просвітницький рух в Англії. М., 1991. С.65.