Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Європейський союз

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ (Євросоюз, ЄС, англ. European Union, EU — економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами у 1951 - 1958 рр. відповідно. У сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 р. і чинному з 1 листопада 1993 р.

ЄС діє через систему наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів. Інституціями ЄС є:Європейський Парламент, Європейська Рада, Рада Європейського Союзу, Європейська Комісія, Суд Європейського Союзу, Європейський суд аудиторів та Європейський центральний банк. Європейський Парламент обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу. В ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні паспортний контроль відмінений. Політика ЄС направлена на забезпечення вільного пересування людей, капіталу, товарів та послуг. Монетарний союз був заснований у 1999 р. і вступив у повну силу у 2002 р., коли були введені в обіг монети та банкноти євро. Станом на 2016 р., у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як свою національну валюту.

На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 324 782 км2 (7-ме місте у світі), з населенням більше 508 мільйонів людей (3-тє місце). Загальний номінальний валовий внутрішній продукт складає більше 16 трлн. доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 19 трлн. доларів США (1-ше місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в двадцятку найзаможніших країн світу. Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, «Великій Сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил але сприяє військовому співробітництві його країн-членів більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель.

Створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Відповідно до п.1 ст. 3 Лісабонського договору мета Союзу — підтримувати мир, свої цінності та добробут своїх народів. У той же час у ст. 2 цього договору зазначено, що Союз засновано на цінностях поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, зокрема осіб, що належать до меншин. Ці цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, правосуддя, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

Ідеї щодо створення єдиного союзу європейських держав царювали в свідомості правителів та народів цих держав протягом довгого часу.

Ідеологічною передвісницею Євросоюзу є Стародавня Греція, яка вважається батьківщиною демократії і західної цивілізації.

Не варто шукати витоки Європейського Союзу у Римський імперії хоча б тому, що остання географічно мала центр довкола Середземного моря і простягалася на терени Африки і Азії, не включаючи Німеччину, Скандинавські країни, Шотландію, Ірландію та Центрально-Східну Європу. Римська Імперія розширювалася силою, була контрольована центральною державою і не поділяла ідеалів і принципів на яких сьогодні розбудовується ЄС.

Митний союз 1800-х рр. часів Наполеона може розглядатися як передвісник економічної складової Європейського Союзу.

Одна з перших публічних пропозицій об'єднати країни на принципах рівності членів і кооперації була зроблена Віктором Гюґо у 1851 р.

ПЕРЕДІСТОРІЯ (1945 - 1957):

Вперше ці ідеї почали реалізовуватись після Другої світової війни, коли всі держави Європи зрозуміли те, що вони не можуть існувати відокремлено один від одного, що спільними зусиллями вони зможуть досягти значних висот. Ці думки були підкріплені перемогою над нацизмом та фашизмом, яка була досягнута завдяки єдності держав Європи і їх спільними зусиллям. У післявоєнний період на континенті з'явився цілий ряд організацій — Рада Європи, Західноєвропейський союз, НАТО.

9 травня 1950 р. вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Робер Шуманзапропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою «план Шумана»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини, а також недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись «вищим органом» (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 р. «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», яка у подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 р.

27 травня 1952 р. країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). 10 вересня 1952 р. міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 р. Збори закінчили роботу над проектом Договору. Однак ані ЄОС, ані ЄПС, так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 р. вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х рр. країнам «європейської шістки» не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній. Наприкінці 1955 р. на конференції у Мессіні країни «європейської шістки» домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

РИМСЬКІ ДОГОВОРИ (1957 - 1992)

На початку 1957 р. керівники урядів «європейської шістки» вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). 23 березня 1957 р. у Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 р. і ввійшли в історію під назвою «Римські договори».

8 квітня 1965 р. було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 р. цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 р. до цих органів додався новий — Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств. У 1968 р. завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 р. завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 р., виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

На початку 70-х рр. розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 р. членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 р. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 р. Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику у соціальній сфері, у галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 р. у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (інша назва — Маастрихтський договір; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 р.). Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. Він визначив так званні «три колони» Європейського Союзу:

✵ «перша колона» — Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;

✵ «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

✵ «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції). 1 січня 1995 р. членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

2 жовтня 1997 р. було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 р.). Амстердамська угода внесла зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграв вступ у силу Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 р.).

26 лютого 2001 р. був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни у механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 р.

1 січня 2002 р. до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2016 р., євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.

1 травня 2004 р. відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.

17 - 18 червня 2004 р. на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу. 29 жовтня 2004 р. Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 р. населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.

У жовтні 2005 р. ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 р. до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.

У грудні 2007 р. глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009 р.). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 р., для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 р.). Крім того, з'явилася посада «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти.

У 2012 р. Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі».

Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-члени Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу у цілому, кожен національний уряд представлений у Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.

Основні чотири інститути Європейського Союзу закладено ще у 1952 р., коли було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі, а ідея Європейської Ради ще навіть не була видимою. Ці інститути, а саме: Асамблея, Рада, Комісія і Суд — по суті своїй з тих пір не змінювалися. Асамблея перетворилася на наднаціональний парламент, а Європейський Суд — у суперарбітра. У той же час роль Ради, що складається з представників урядів держав-членів, дещо знизилася, а роль Європейської Комісії як виконавського органу істотно не змінилася. Такі зміни пояснюються тим, що спочатку ідея об'єднання країн в Європейське Економічне Співтовариство, а нині — в Європейський Союз, носила наднаціональний характер. Відповідно ті інститути, які додавали до свого статусу наднаціональності, ставали впливовішими.

Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер

ОСНОВНІ ІНСТИТУТИ ВЛАДИ

ЄВРОПЕЙСЬКА КОМІСІЯ — виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ — зібрання з 751 депутата, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання у Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

РАДА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (РАДА МІНІСТРІВ) — основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

ЄВРОПЕЙСЬКА РАДА — регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

Голова Європейської Ради Дональд Туск

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД — Суд Європейського Союзу — судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності: між державами-членами ЄС; між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом; між інститутами ЄС;між ЄС і фізичними або юридичними особами.

СУД аудиторів — Європейський суд аудиторів — орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський Омбудсмен. — Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК визначає валютну політику країн ЄС; встановлює ключові процентні ставки; управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін; має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський центральний банк, центральний банк Єврозони

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ БАНК (EIB): Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.

КОНСУЛЬТАТИВНІ ОРГАНИ

ЕКОНОМІЧНИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку.

Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

КОМІТЕТ РЕГІОНІВ — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків

У грудні 2007 р., Лісабонською угодою була нова посада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки» що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської Комісії та Європейським парламентом.

Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

✵ проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;

✵ вносить пропозиції щодо її розвитку;

✵ головує в Раді закордонних справ;

✵ є одним з віце-президентів Комісії;

✵ забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;

✵ несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;

✵ представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;

✵ веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

З 1 листопада 2014 р., Верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ є Федеріка Могеріні.

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі.

Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частина зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 р. був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.

Серед багатьох мов та діалектів, ЄС має 24 офіційні і робочі мови: болгарська, хорватська, чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латиська, литовська , мальтійський, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська, та шведська. Важливі документи перекладаються кожною офіційною мовою.

Європейський парламент забезпечує переклад на всі мови документів і своїх пленарних засідань. Деякі установи використовують тільки декілька мов для внутрішньої роботи. Каталонська, галісійська, баскська, шотландська і валлійська не є офіційними мовами ЄС, але мають напівофіційний статус у тому, що офіційні переклади договорів виконані у них і громадяни ЄС мають право на листування цими мовами з установами, що використовують їх.

Мовна політика є обов'язком держав-членів, але інститути ЄС сприяють вивченню інших мов. Англійська є найбільш поширеною мовою в ЄС. Німецька є найбільш широко розповсюдженою рідною мовою. 56 % громадян ЄС можуть брати участь у розмові іноземними мовами. Більшість офіційних мов ЄС належать до індо-європейської мовної сім'ї, за винятком Естонії, Фінляндії та Угорщини, які належать до уральської мовної сім'ї, і Мальти, яка використовує семітську мову. Більшість офіційних мов ЄС базуються на латинському алфавіті, крім Болгарії, яка користується кирилицею, і Греції з грецьким алфавітом.

Крім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних і міноритарних мов, якими розмовляють до 50 мільйонів осіб. Хоча програми ЄС підтримують регіональні мови і мови меншин, захист мовних прав різний у окремих держав-членів. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована більшістю країн ЄС надає загальні керівні принципи, якими держави можуть користуватись, щоб захистити свою мовну спадщину.

Європейський день мов проводиться щорічно 26 вересня і спрямований на заохочення вивчення мов по всій Європі.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 р. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 р. (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.). 10 червня 2011 р. президент Євросоюзу Ж. М. Барозу заявив, що Хорватія буде прийнята до членів Євросоюзу у 2012-му р. 1 липня 2013 р. Хорватія офіційно вступила до ЄС. Країна стала 28-м членом Євросоюзу з 14 квітня 1987 р. Туреччина офіційно звернулась до ЄС із пропозицією набуття членства, однак тільки у 1999 р. вона отримала статус країни-кандидата (англ. Applicant country, candidate country). Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 р., коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го р. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3% території Туреччини належить до Європейської частини світу, хоча формально, відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає (при цьому є прецедент входження до ЄС країни, територія якої фізико-географічно повністю знаходиться в Азії — Республіки Кіпр).

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак і без членства ці країни досить тісно інтегровані з ЄС, зокрема у рамках Європейської асоціації вільної торгівлі та Шенгенської угоди. Сюди ж можна зарахувати Швейцарію, яка офіційно притримується нейтралітету але фактично також досить тісно інтегрована з ЄС.

Республіка Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 р. Вступ країни блокується Грецією через суперечку щодо назви країни (див. Македонське питання).

Чорногорія отримала статус офіційного кандидата 17 грудня 2010 р.

Сербія отримала статус офіційного кандидата 1 березня 2012 р. Лідери ЄС погодились почати переговори з Сербією щодо її членства до січня 2014 р.

Албанія отримала статус офіційного кандидата 24 червня 2014 р. — Боснія і Герцеговина подала заявку на членство 15 лютого 2016 р. — Косово офіційно визнана потенційним кандидатом, яка ще не подала заявку на членство.

Україна, Молдова та Грузія підписали Угоду про асоціацію з Європейським Союзом та визнані Європейським парламентом як такі що мають перспективу членства у разі виконання відповідних критеріїв.

ВИМОГИ ДО КАНДИДАТІВ:

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті у червні 1993 р. на засіданні Європейської Ради у Копенгагені і підтверджені у грудні 1995 р. на засіданні Європейської Ради у Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також у країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

УКРАЇНА І ЄС:

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада 2005 р. в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим. Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов'язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

У 2005 р. Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006 - 2007 рр. (окрім комуністів — 5% місць) підтримали найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006 р.). Деякі європейські політики та політологи вважали 2020 р. ймовірним роком вступу України до ЄС.

12 липня 2007 р. Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.

27 лютого 2014 р., після подій Євромайдану, Європарламент ухвалив резолюцію у якій вперше йдеться про те, що Україна має право стати повноправним членом Євросоюзу. У ній зазначено, що підписання Угоди про асоціацію не є кінцевою метою партнерства з Києвом і відповідно до Статуту ЄС всі європейські країни, включаючи Україну, «мають довгострокову можливість подавати заявку на членство в ЄС».

3 березня 2016 р., глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер висловив думку що Україна не зможе стати членом ЄС у найближчі 20 - 25 років.

УГОДА ПРО АСОЦІАЦІЮ ТА ПОРЯДОК ДЕННИЙ АСОЦІАЦІЇ:

5 березня 2007 р. розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом. Під час паризького Саміту Україна-ЄС (вересень 2008 р.) досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5 — 9 жовтня 2009 р.

16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено «Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію», який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна-ЄС, що, за оцінкою громадських експертів, не виправдав покладених на нього сподівань в окремих сферах співпраці,

для підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

ДОКУМЕНТ ПІДГОТОВЛЕНО НА ПРИНЦИПАХ:

✵ політичної асоціації та економічної інтеграції,

✵ спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки.

Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Моніторинг того, як Україна виконує свої зобов'язання у рамках Порядку денного асоціації, здійснює як Європейська Комісія, так і українське громадянське суспільство.

Європейська Комісія слідкує за результатами (передусім щодо реалізації реформ) у рамках традиційного щорічного аналізу поступу в межах Європейської політики сусідства — ENP Progress Report. Доповідь за 2009 р. опублікована англійською та українською мовами.

Українське громадянське експертне середовище проводить власну оцінку виконання зобов'язань у рамках Порядку денного асоціації. У травні 2010 р. в Україні стартував Громадський моніторинг Порядку денного асоціації Україна-ЄС. Проте 20 листопада 2013 р., президент України В. Янукович припинив підписання угоди ЄС. Тим самим викликавши спротив населення.

Україна 21 березня 2014 р. підписала політичну частину асоціації з метою подальшого вступу в ЄС, а 27 червня 2014 р. економічну — тобто Угоду у повному обсязі. У майбутньому членство в ЄС розглядається також такими країнами як Молдова і Грузія.

СУСПІЛЬНА ДУМКА:

За даними соціологічних опитувань, станом на 2007 р. абсолютна більшість українців (55%) підтримують вступ України до Європейського Союзу. При цьому 25% проти вступу України до ЄС, а 20% не змогли визначитись щодо цього питання.

За даними дослідження проведенного у 2011 р., більшість жителів України підтримують підписання угоди про Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Згідно з результатами дослідження 56% опитаних українців підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом. У той же час, 30% українців одночасно підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом і вступ України у Митний союз. Проте, респонденти оцінюють, що підписання угоди про ЗВТ вигідніше (39%), ніж вступ до ТЗ (34%).

За результатами опитування проведеного у січні 2016 р., 59% громадян України підтримують вступ України до ЄС, проти висловилися 22%, решта (19%) або не визначилися або не брали б участі в референдумі на таке питання.

За даними опитування проведеного у 2007 р., 55% респондентів у Німеччині, Франції, Великобританії, Італії, Іспанії та Польщі підтримували вступ України до ЄС якщо Україна виконає необхідні для цього умови. 34% проти вступу України до ЄС. Вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримували відповідно 45%, 40% та 35% респондентів.

ДЖЕРЕЛА:

Політологічний словник. — Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. //за редакцією М.Ф. Головатого та О.В.Антонова. — К,: МАУП, 2006. — 792 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Генеза, 1997. — 400 с.