Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Емпіризм

ЕМПІРИЗМ (від грец. — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що всі знання ґрунтуються на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання.

У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

Як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався у XVII - XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ.

У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як у догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід».

Досвід — відображення у людській свідомості законів об'єктивного світу і суспільної практики, одержане у результаті активного практичного пізнання. Сукупність практично засвоєних знань, навиків, знання життя, засноване на пережитому, випробуваному.

Досвід — це перш за все сукупність всього того, що відбувається з людиною в її житті (реальність) і що вона усвідомлює; людина може мати досвід про саму себе, про свої здібності, про свої чесноти і вади, людина також може мати досвід і про думки, ідеї, знання (внутрішній досвід).

У філософії досвід є основою всього непонятійного знання про реальність. До досвіду повинна зводитися вся наука, вона повинна бути достовірною; водночас пізнанню не можна зупинятися тільки на досвіді. Навпаки, досвіду належить бути впорядкованим, звіреним, об'єднаним за допомогою мислення і навіть виправленим та доповненим.

Значення і важливість досвіду були досліджені Кантом у «Критиці чистого розуму»: досвід є головний продукт нашого розуму. З нього починається все пізнання (Кант говорить про «Bathos» — безодні досвіду). Але думки досвіду ніколи не є строго, а завжди тільки приблизно, загальними. Всяке розширення нашого пізнання не може спиратися ні на що інше, окрім як на розширення досвіду. Проте сам досвід є результатом діяльності духу, припускаючи відомі «форми розуму», які тільки і роблять можливим дослід. Лише завдяки досвіду або можливому досвіду поняття одержують свою реальність. Висновки, які виходять за рамки можливого досвіду, є обманливими.

Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничного, окремого (Арістотель. Але одиничне можна розуміти:

- як суб'єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід;

- як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається.

Слід зазначити, що всі види емпіризму намагаються довести, що знання, які здаються нам додосвідними, насправді є або складним продуктом досвіду, або не знанням, а сукупністю аналітичних суджень, які експлікують деякі особливості мови, або нісенітницею.

В середині XX ст. виявилось, що неможливо здійснити програму емпіризму в жодній з його форм.

По-перше, неможливо виділити абсолютно безпосереднє і абсолютно достовірне знання, яке можна було б ототожнити з досвідом. Те, що здається свідомості безпосередньо даним, насправді є продуктом активної діяльності суб'єкта, яка передбачає використання певних схем та еталонів мови, еталонів культури.

По-друге, мислення і досвід взаємодіють. З одного боку, результати мисленєво-мовленнєвої діяльності використовуються у досвіді, з іншого боку, сам досвід критикується, змінюється і переосмислюється під час прогресу мислення.

По-третє, виділяють різні типи досвіду: буденний досвід, який фіксує в буденній мові і в правилах «здорового глузду» результати житейської практики; систематичне спостереження, яке застосовується в описових науках і особливий його різновид — самоспостереження (інтроспекція); науковий експеримент, який передбачає не просто фіксацію природного порядку речей, а й створення штучних ситуацій, які дають змогу вивчати явища «у чистому вигляді».

По-четверте, немає суттєвої різниці між досвідними і додосвідними науками. Будь-який досвід передбачає додосвідні компоненти. Разом з тим і в таких додосвідних науках, як математика, бувають гіпотези та здогади. Є ціла низки дисциплін, предмет який незаданий у досвіді, але які при цьому не є апріорними, а мають справу з емпірично наявними текстами (історія, філологія, культурологія, філософія).

По-п'яте, достатньо проблематичною виявляється можливість виділити «внутрішній досвід» як самостійний. Якщо звичайний («зовнішній») досвід передбачає вплив зовнішнього предмета на органи чуттів суб'єкта, то лишається незрозумілим, які органи чуттів може використовувати суб'єкт, який випробує свій «внутрішній досвід»?

І хто у цьому випадку є суб'єктом? Скоріше за все, те, що уявляють об'єктами «внутрішнього досвіду», насправді є елементами або ланцюжками орієнтації у зовнішньому світі.

ДЖЕРЕЛА:

Новейший философский словарь: 3-е изд., исправл. — Мн.: Книжный Дом. 2003. — 1280 с. — (Мир энциклопедий), С.1227.; Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004;