Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Екстрадиція

ЕКСТРАДИЦІЯ (видача затриманої особи) — форма міжнародної співпраці держав у боротьбі зі злочинністю. Полягає в арешті і передачі однією державою іншій (за запитом) особи, що підозрюється або обвинувачується у скоєнні злочину, або ж засудженого злочинця.

Як правило, видача здійснюється на підставі договору між відповідними державами. Це може бути або двосторонній договір, або багатостороння конвенція, учасниками якої повинні бути як запрошуюча, так і запрошувана держава. Прикладом такої конвенції є Європейська конвенція про видачу 1957 р. У принципі видача може здійснюватися і без договору, якщо це передбачається законодавством запрошуваної сторони. Видача злочинців — право держави, але не її обов'язок. Обов'язком вона стає лише за наявності двостороннього договору про взаємну правову допомогу у кримінальних справах. Видача може здійснюватися лише відносно певних злочинів — як правило, їх список або критерії їх визначення (тяжкість покарання тощо)встановлюється у договорі.

Традиційно повинне дотримуватися правило «подвійної підсудності», тобто злочин, за здійснення якого запрошується видача, повинен признаватися таким в законодавстві як запрошуючої, так і запрошуваної сторони. При цьому видачі можуть перешкодити наступні обставини:

відсутність міжнародно-правової норми, яка б зобов'язувала запитувану сторону здійснити видачу; перебування особи у громадянстві (підданстві) запитуваної сторони; надання особі статусу біженця, політичного притулку; відсутність у законодавстві запитуваної сторони кримінального покарання за відповідні діяння, або збіг строків давності; тяжка хвороба особи; інші моменти.

ВИДАЧА СВОЇХ ГРОМАДЯН:

Згідно зі світовою практикою, у більшості країн світу своїх громадян не видають. Цей принцип закріплений у конституціях багатьох держав, у тому числі у Конституції України.

Усі країни ЄС мають між собою правові угоди, що дозволяють видачу своїх громадян. Великобританія, згідно з Актом про екстрадицію 2003 р., зобов'язана видавати у тому числі і своїх громадян в ряд держав, з якими вона має відповідні міжурядові угоди. Аналогічна ситуація у США.

ПРОЦЕДУРА ВИДАЧІ:

Процедура видачі починається зі скерування запиту однією державою до іншої. Зазвичай передбачається складання запиту або на мові сторони запиту, або на одній змов міжнародного спілкування (англійська, французька — залежно від вимоги сторони запиту). Запити передаються або через міністерства закордонних справ, або безпосередньо через правоохоронні органи (міністерства внутрішніх справ, юстиції, прокуратури тощо).

У разі затримання передбачуваного злочинця у запрошуваній державі починається судова процедура. Роль суддей — підтвердити юридичну обґрунтованість запиту і дотримання всіх відповідних вимог. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється. Якщо ж суд підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами. Вважається, що остаточне рішення про видачу особи носить політичний характер.

У сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція спрощення процедури видачі. Зокрема, йде мова про пом'якшення вимог «подвійної підсудності», скорочення числа підстав відмови у видачі, скороченні ролі адміністративних органів. Гальмом у цьому процесі є неготовність держав беззастережно визнавати видані в інших країнах ордери на арешт зважаючи на відмінність судових систем, а деколи і недовіри один до одного.

Найбільшого прогресу у спрощенні видачі добилися країни-члени Європейського союзу, які ввели у відносинах між собою так званий «Європейський ордер на арешт». Фактично він припускає автоматичного виконання запиту про передачу передбачуваного злочинця, без перевірки цього запиту з погляду змісту.

ВИДАЧА І ПЕРЕДАЧА:

З видачею часто ототожнюють інші види міжнародної правової допомоги, зокрема, ті, які офіційно називаються «передачею». Зокрема:

✵ передача особи міжнародному судовому органу (такому, як Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії або Міжнародний кримінальний суд).

✵ передача засуджених (для відбування покарання в іншій державі, ніж те, в якому ухвалений вирок). Саме ця процедура була застосована у 2007 р. при передачі Лівією Болгарії групи болгарських

медсестер, засуджених до страти. Аналогічна процедура використовувалася при передачі Росії співробітників російських спецслужб, засуджених у Катарі на довічний ув'язнення за теракт проти Зелімхана Яндарбієва. Домовленості про здійснення таких процедур часто передбачають, крім оповіщених формальних умов, також якісь умови політичного або фінансового характеру, які не розкриваються.

✵ тимчасова передача особи, що перебуває під вартою або засудженого до позбавлення волі, для проведення слідчих дій в іншій державі.

ІСТОРІЯ ВИДАЧІ:

✵ «І послали Ізраїлеві племена людей по всіх Веніяминових родах, говорячи: Що це за зло, що сталось між вами? А тепер давайте тих людей, розпусних синів, що в Ґів'ї, і ми повбиваємо їх, та й вигубимо зло з Ізраїля. Та не хотіли Веніяминові сини слухати голосу своїх братів, Ізраїлевих синів.» (Книга Суддів 20:12,13)

✵ З історії Греції наводять приклад того, як афіняни погодилися видати македонському цареві Филипу всіх осіб, що зробили замах на його життя.

✵ Ахейці загрожували Спарті порушенням союзу, якщо не будуть видані її громадяни, що зробили напад на одне з селищ.

✵ В історії Риму посилаються на галлів, що вимагали видачі напавшого на них Фабія, і на аналогічну вимогу римлян у відношенні Аннібалу, а також на Катону, який вимагав видачі Цезаря германцям за те, що той почав з ними несправедливу війну.

✵ З давніх часів до кінця XVII ст. екстрадиція — рідкісне явище, застосовувалася в основному до політичних злочинців, єретиків, перебіжчиків.

✵ У XVIII ст. — першій половині XIX ст. індустріалізація і поява нового вигляду транспорту викликали збільшення інтенсивності переміщення людей, що привело до проблем з пограбуваннями на залізницях, бродягам і міжнародним злочинам. Договори про видачу стали полягати у великих кількостях між суміжними країнами і розповсюджувалися не тільки на дезертирів, але і на загальнодержавних злочинців (вбивць, злодіїв).

✵ У 1840 - 1943 рр.— третій період в історії екстрадиції.

✵ З 1943 р. — Друга світова війна показала необхідність передавати військових злочинців у країни, в яких були здійснені їх дії. Для цього вже у 1942 р. союзники прийняли «Міжсоюзницьку заяву про покарання за військові злочини».

ВИДАЧА В XXI СТ.:

✵ У 2007 р. — суперечка між Росією і Великобританією щодо видачі Андрія Лугового, якого звинувачували британською прокуратурою у вбивстві Олександра Литвиненка. В екстрадиції було відмовлено.

✵ У 2009 р. — уряд Швейцарії розглядало можливість екстрадиції режисера Романа Поланскі, затриманого у Цюріху на підставі ордера, виданого у США. В екстрадиції було відмовлено.

✵ У 2010 р. — уряд Білорусії відмовив Киргизії в екстрадиції екс-президента Киргизії Курманбека Бакієва.

✵ Вересень 2010 р — Ахмед Закаєв, оголошений Росією у міжнародний розшук за звинуваченням в участі у терористичній діяльності, був затриманий у Польщі. Суд запит прокуратури про арешт Закаєва відхилив і випустив його на свободу без застави. Згодом було прийнято рішення відхилити запит про екстрадицію.

✵ У 2012 р. — засновник Wiki Leaks Джуліан Ассанж, якому загрожувала екстрадиція до Швеції і можлива видача у США, сховався у посольстві Еквадору у Лондоні і попросив у керівництва південноамериканської країни політичного притулку.

✵ У 2012 р. — азербайджанський офіцер Раміль Сафаров, який відбував довічне ув'язнення в Угорщині за вбивство вірменського офіцера, був переданий Азербайджану для подальшого відбуття покарання, але після прильоту був відразу ж помилуваний президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим і звільнений з-під варти.

ДЖЕРЕЛА:

Фентон Бреслер. Глава 3. Первые десять лет // Интерпол = Interpol / Перевод А. С. Цьпленкова. — Центрполиграф, 1996. — С. 16. — 262 с.; Разьяснения закона: экстрадиция. Прокуратура Томской области (31 июля 2012).; Б. А. История Древнего Востока. — М., 1935. — Т. 1. — С. 306 - 307.