Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Дюверже Моріс (народився 5 червня 1917 р.)

Французький соціолог, політолог, юрист, державознавець, міжнародний консультант із проблем конституційного права та виборчої боротьби, керівник Центру порівняльного аналізу політичних систем, член Академії наук і мистецтв (США), доктор права та професор соціології Паризького університету.

Народився у містечку Ангулем департаменту Шаранта. Закінчив факультет права у Бордо. У молодості деякий час був членом фашистської Французької народної партії, але до кінця Другої світової війни перейшов у опозицію. У 1955 - 1985 рр. викладав у Парижі. Під час «Холодної війни» належав до числа вчених ліволіберальної спрямованості. Виступав проти ремілітаризації ФРН, колоніальних воєн і неофашизму.

Здобув свою популярність завдяки працям у галузі політичної науки. Роботи характеризують відхід від юридичного методу дослідження політичної організації суспільства до політичних інститутів і процесів. Основна увага приділялася соціології політичних партій і політичних режимів, загальної теорії політики, методам політичної науки. Погляди на сутність політичної влади, держави, демократії, хоча й містять ряд цікавих положень, все ж носять еклектичний характер. Так, стосовно епохи промислового капіталізму він визначає правильність марксистської характеристики буржуазної держави.

Викладав конституційне право та політичні науки в університетах Парижа, Женеви, Нью-Йорка, керував створеним ним Центром політичних досліджень, а згодом — Центром порівняльного аналізу політичних систем Сорбонни, працював політичним оглядачем газет «Монд» і «Нувель обсерватер», консультував уряди Франції, Мексики, Греції та інших держав з питань конституційного права та виборчих кампаній, був депутатом Європейського парламенту.

«Політичні партії» (1951 р.) — відома праця, що стала основою сучасної теорії політичних партій. У книзі Дюверже дає розгорнутий аналіз походження й сутності політичних партій, законів їх розвитку й функціонування за умов різних політичних режимів і виборчих систем.

Аналізуючи процес становлення політичних партій, М. Дюверже відзначає, що формування політичних партій (у сучасному розумінні цього терміну) починається з виникненням загального виборчого права як єдино можливого демократичного способу легітимації політичної влади. Сутність політичної партії Дюверже вбачає в її організаційній структурі, яка й визначає її соціальний склад, доктринальну єдність, принципи й методи діяльності.

На особливостях організаційної структури заснована і класифікація партій, яку пропонує Дюверже. Учений виділив кадрові та масові партії, розходження між якими зумовлене соціальною і політичною інфраструктурою. Історично це пов'язано із заміною обмеженого виборчого права загальним (адже раніше за умов існування великої кількості виборчих цензів, які обмежували реалізацію виборчого права, партії мали чітко виражену кадрову форму).

Діяльність кадрових партій, які характеризуються відсутністю фіксованого членства і членських внесків, спрямована, перш за все, на організацію та проведення виборчої кампанії. Мета такої партії — за допомогою залучення до агітації відомих і впливових осіб отримати голоси максимальної кількості виборців і, таким чином, забезпечити перемогу на виборах. Кадровими партіями є, наприклад, республіканська і демократична партії у США, а також більшість європейських консервативних партій.

Масові партії, навпаки, мають складну внутрішню структуру — розвинуту мережу партійних організацій, фіксоване членство, а задля мобілізації широких мас зазвичай спираються на певну ідеологію. Масовими партіями є, наприклад, європейські партії соціалістичної орієнтації.

Дюверже виділив також два різновиди масових партій, що виникли у ХХ ст.: партії комуністичної та фашистської орієнтації, для яких, у цілому, властиві більш розвинена централізація (у порівнянні з соціалістичними партіями), ієрархічна система вертикальних зв'язків (що виключає можливість створення фракцій і забезпечує беззаперечну дисципліну у лавах партії), а також опора на жорсткі тоталітарні доктрини.

Дюверже відзначає, що даний розподіл політичних партій, безумовно, не є вичерпним або єдино можливим — він, звичайно, не охоплює все різноманіття партій, що існують у сучасному світі. Багато партій не укладаються у запропоновану схему — це, насамперед, християнсько-демократичні партії, які займають проміжне місце між кадровими та масовими; лейбористські партії, що створені за принципом непрямої структури; аграрні партії; партії архаїчного і передісторичного типу, які зустрічаються у країнах Сходу й Африки; клієнтели, що складаються навколо впливових особистостей; партійні клани; камарилы, зібрані диктаторами та ін.

На базі величезного емпіричного матеріалу Дюверже систематизував партійні системи, виділивши однопартійні, двопартійні та багатопартійні системи. Головним фактором формування певної партійної системи вчений вважав тип виборчої системи.

Сформульовані ним «три закони взаємозв'язку виборчих і партійних систем» увійшли у політичну науку під назвою «закон Дюверже».

Вчений встановив такий зв'язок між типом виборчої системи і формуванням певної форми партійної системи:

1) пропорційна виборча система зумовлює виникнення багатопартійної системи, що характеризується існуванням автономних партій із жорсткою внутрішньою структурою;

2) мажоритарна виборча система абсолютної більшості породжує партійну систему, в якій партії проводять гнучку політику й прагнуть до компромісу;

3) мажоритарна виборча система відносної більшості приводить до формування двопартійної системи.

«Партія — це не просто спільнота, а сукупність спільнот, безліч розсіяних по країні малих об'єднань (секцій, комітетів, місцевих асоціацій та ін.), пов'язаних координаційними інститутами. Члени партії включені у чіткі інституціональні рамки, у певну — більш-менш складну інфраструктуру...

У сучасних партіях інфраструктура має величезне значення: вона встановлює загальні рамки діяльності їх членів, пропонує форму їх зв'язку між собою; вона визначає спосіб відбору керівників та їх повноваження. Вона найчастіше пояснює, чому одні партії сильні й домагаються успіху, а інші слабкі й недієздатні».

«Кадрові партії базуються на невеликих комітетах, незалежних один від одного й, за-звичай, децентралізованих; вони не прагнуть ані до множення своїх членів, ані до залучення широких народних мас — скоріше вони намагаються об'єднувати особистостей. їхня діяльність цілком спрямована на вибори та парламентські комбінації й, у цьому смислі, зберігає характер сезонний; їхня адміністративна інфраструктура перебуває у зародковому стані; керівництво тут немов розпорошене серед депутатів і має особистісний характер».

«Масові партії засновані на залученні максимально можливої кількості людей, народних мас. Тут ми виявимо чітку систему вступу, доповнену досить суворим механізмом індивідуальних внесків, які, в основному, і забезпечують фінансування партії (тоді як для кадрових партій джерелом існування найчастіше виступають пожертвування та субсидії приватних кредиторів — комерсантів, підприємців, банків та інших фінансових структур).

Масовість членства і стягнення внесків вимагають створення значного адміністративного апарата. Важливу роль усередині самої партії відіграє доктрина, бо особисте суперництво приймає форму боротьби різних ідеологічних плинів». «Режим без партій — це режим без демократії».

ДЖЕРЕЛА:

Дюверже М. Политические партии Пер. с франц. — М.:Академический Проект, 2000 538 с.; Политическая мысль Новейшего времени. Персоналии, идеи, концепции. Краткий справочник / Сост. Михайлова Е.М. — Чебоксары: ЧКИ РУК, 2010.; Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник. — Львів, 1997; Людина і політика. — К., 2003.