Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Драконт (VII ст. до н. е.)

Історія утворення Афінської держави знайшла своє відображення у багатьох джерелах. Особливої уваги надав цій темі відомий грецький філософ Аристотель. Доречно тут згадати його праці «Афінська політія» та «Політика». Архаїчний період досліджували в своїх «Історіях» Геродот та Фукідід. Плутарх доніс сьогоднішньому читачу чудові біографії царя Тесея і законодавця Солона.

Усі дослідники Античної Греції одноголосно погоджуються, що Аттика була населена уже в епоху неоліту. У мікейський період на її території утворилося одне з найдавніших царств, афінська цивілізація, яке зійшло з політичної арени разом з іншими ахейськими державами у ІІ тис. до н. е. Дорійці не змогли проникнути в Аттику, і вже у гомерівську добу тут повноправними були кілька знатних родів. Досить цікаву інформацію щодо визначення суті феномену «рід» пропонує Роберт Нісбет: «Ми ладні вважати складним щось таке просте, як, скажімо, звичайні родові зв'язки, і, оскільки вони мають стосунок до статевої діяльності, народження потомства, зробити висновок, що рід — це своєрідне еволюційне відгалуження, породжене біологічними інстинктами. Це величезна помилка. Як започаткувалися родові зв'язки, на якій стадії історії людства, ми, звичайно, не дізнаємося, але чи не природніше припустити, що такі досконало скомпоновані структури, як клан і плем'я з їхніми складними вимогами ендогамії та екзогамії і чітко визначеними повноваженнями і обов'язками кожного, обмірковано створив якийсь Солон, а не інстинкт» (Роберт Нісбег. «Плюралістичне розуміння суспільства».

Початок розкладу родового ладу почався в Аттиці у ІХ - VIII ст. до н. е. Соціальна диференціація населення і прояви перших ознак державності привели до народження полісної організації. Лідером у названих соціальних і політичних процесах у названому регіоні помітно виділялися Афіни. Афіни займали вигідне географічне положення, вони володіли чималими запасами якісної глини для керамічної промисловості. Держава була захищена склянистими акрополями від морських піратів. А коли в Аттиці почався процес об'єднання 12 самостійних держав в одну (при царю Тесею), ліквідація окремих рад і створення єдиної, потрібно було визначатися, яке місто стане столицею об'єднаного полісу (синойкізм). Таким містом Тесей запропонував Афіни, на честь свята богині Афіни — покровительки міста (у грецькій міфології богиня війни і перемоги, а також мудрості, знання, мистецтв і ремесл. Дачка Зевса, яка народилася у повному озброєнні — шоломі і панцері.)

Влада в Афінах протягом декількох століть належала афінським басилеям, виходцем з яких був і сам Тесей. З'явилася карбована грошова одиниця їз зображенням бика, що спрямовувало зусиля народу Аттики займатися землеробством. Останім афінським царем був Кодр, батько Солона. Після падіння царської влади на чолі Афін стояли вибрані радою архонти, на першому етапі їх обирали пожиттєво, згодом на 10 років, пізніше на 1 рік. Спочатку обирали одного архонта, який відав всим суспільно-політичним життям Аттики. Пізніше обиралася колегія з девяти архонтів, які ділили, у міру компетентності, між собою питання управління Афінською державою. Після закінчення терміну перебування у статусі архонта, останній вступав у члени ареопагу — вищу державну раду. А так як членами управлінських структур могли бути лише заможні жителі Афін і члени найвпливовіших афінських родів, страждало землеробське населення. Воно попадало у пряму залежність до кредиторів і не могло викупити заставлений земельний наділ у басилеїв.

Народ афінської держави був незадоволені владою евпатридів, він неодноразово піднявся на повстання, щоб на полі брані вирішити, яка форма правління повинна бути в Афінах. Такою першою спробою була Кілонська змова у 640 р. до н. е. Кілон — переможець 35 Олімпіади «у подвійному бігові», аристократ за походженням, зять мегарського тирана Феогена. За підтримкою свого тестя, підмовивши своїх друзів і використавши період Олімпійських ігор Кілон захопив Акрополь, але утримати його не зміг. Народ не пішов за ним. Народ Афін не бачив перспектив у Кілоновій змові, була відсутня програма дій, невдоволення викликало використання іноземних найманців (їм не довіряли жителі Афін). Але саме головною причиною неучасті народу у повстанні було те, що вони були противниками такої форми управління як тиранія. Афіняни стали на бік архонта Мегакла із роду Алкмелнідів. Кілону і його брату вдалося втекти, а всіх інших бунтарів чекала страшна участь — всі вони жорстоко були знищені.

Таким чином, змова Кілона і її фінал стали навчальним уроком на майбутнє — що не потрібно вирішувати силою навіть у найбільш складних життєвих ситуаціях. Перемога над Кілоном не внесла полегшення у життя демократично налаштованого афінського демосу. Правляча еліта шукала способи вирішення доленосних питань. У чомусь їм допомогали і самі демократи, висуваючи гасла перевлаштування полісу: «Переділ землі і відміна боргів», «Рівність усіх громадян поліса перед законом», «Повна передача влади народу». Правлячій знаті було вигідно, що народний рух в Афінах був соціально неоднорідним. А тому і вимоги були різні. Якщо багатих купців і заможню частину полісу цікавила більше політична рівність і система управління Афінами, то обездолені маси орієнтувалися отримати у майбутніх перевлаштуваннях майнову рівність, що означало — повернення до родового ладу і переділу земельної власності.

Аристократи, більшість яких була об'єднана у міську торговельну партію, зрозумівши серйозність і непередбачуваність ситуації, вирішили здійснити реформу законодавства, щоб виконати вимоги демосу вони дали згоду на запис законів. Ця подія відбулася у 621 р. до н. е. і її доручили архонту-фесмофетові Драконту (в Афінах обирали 6 аргонтів-фесмофетів, тих що були охоронцями закону, головували у різних судових колегіях). Драконт був вихідцем із аристократичного роду, членом партії, яка знаходилася при владі. Він обнародує переглянуті, доповнені згідно ситуації, правові норми, які увійшли в історію під назвою «драконових законів» і стали епітетом для надмірно жорстоких законів взагалі. Пізніше їх називали «написані кров'ю», а сам термін «драконова міра» збереглася у народних поговірках ще і сьогодні.

Про закони Драконта сьогодні існує досить обмежена інформація, хоча і тієї, що є, достатньо , щоб зробити певні висновки щодо першої спроби реформувати античне законодавство. Хоча встановити, що він запозичив з сучасної йому законодавчої практики і, що додав, у вигідному ракурсі, від правлячої партії, встановити не можливо. Значення його законів полягало у тому, що вони встановлювали певні норми життя і поведінки жителям полісу замість існуючої сваволі. Від законів Драконта збереглися лишень закони про вбивства (вони були залишені у силі і у післясолонівську епоху та відомі нам у пізнішому записі кінця Пелопоннеської війни), крім цього небагато цитат і відзиви пізніших авторів, наприклад у судових документах ораторів ІУ ст. до н. е. У пізнішу епоху закони Драконта користувались поганою славою. За відомим відзивом оратора ІУ ст. до н. е. Демада, «їх було написано кров'ю». За крадіжку, як і за вбивство, призначалася страта. Хоча у дослідників тієї доби відсутні достовірні факти — в якій мірі законодавство Драконта було плодом його творчості. Проте є всі підстави припускати, що у цілому він обмежився записом сучасної йому сурової практики життя, яка відповідала епосі безмежного панування родової знаті, вихідцем з якої був і сам законодавець. Природно, даний стан законодавства не влаштовував представників афінської демократії, коли жорстокі звичаї і традиції старовини застосовувалися тільки щодо населення рабів. У своєму кримінальному кодексі, у законах про вбивства Драконт, можливо, навіть трохи зм'якшив попередню судову практику. Так, у його законах розрізняються вбивства умисні і неумисні або викликані самообороною. За перші злочинців судили в ареопазі, за другі — у спеціальній колегії ефетів (числом 51). Колегію обирали з «кращих людей» полісу, очевидно, із аристократичних родів. Сам принцип обрання невідомий. Карою за неумисне вбивство було встановлено вигнання за межі полісу, причому, у вироку була суттєва поправка, схожа на амністію — у разі примирення з родичами вбитого або з членами його фратрії вигнанець міг повернутися на батьківщину. Тобто, вбивство вважалося приватним, а не державним злочином. Але відповісти на вбивство новим вбивством (у вигляді страти) теж не було оптимальним вирішенням проблеми. Найкращим виходом, за вироком спеціальної колегії, стало вигнання вбивці за межі країни. У законі вказувалося також, що навіть ненавмисний вбивця не може примушувати родичів жертви до примирення. Це повинна бути добровільна згода, яка гарантує амністію. А саме головне — вбивця, який залишав межі Аттики був захищений від кровної помсти. Тобто, Драконт обмежив право кровної помсти, встановив процедуру судового розгляду справ про вбивства.

Архаїчний характер драконтівського кримінального права полягав ще у тому, що до вигнання за межі країни присуджувалось однаково і тваринам, і навіть неживим предметам, які причетні були до смерті людини — їх просто викидали за межі полісу. Справу проти вбивці порушували не державні судові органи, а члени сім'ї, роду, фратрії загиблого. Це ще раз наголошує, що злочини проти особи (особливо ті, які приводили до її загибелі), розцінювалися в Античній Аттиці як приватна, а не державна справа.

Ряд дослідників приписують Драконту запровадження державного устрою, основою якого був поділ на майнові класи і громадянські права надавалися тільки тим особам, які мали зброю. Можливо, що майновий поділ на класи уже намітився до Солона, у першій половині VII ст. до. н. е., у зв'язку з запровадженням навкратій. Встановлення навкратій було пов'язане з системою певних повинностей і оподаткуванням населення. Тоді виникла посада скарбника і мабуть у той час починається процес поділу населення за майновою ознакою.

Законодавство Драконта, яке становило насамперед запис тодішніх звичаєвих норм і внасило мало нововведень, ні в якій мірі не могло пом'якшити класові суперечності, які на кінець століття загострилися до краю. Зрозуміло, що не можна заперечувати того факту, що демос звільнявся від всевладдя євпатридської знаті у результаті кодифікації Драконта, яка повністю до цього тримала у своїх руках тлумачення неписаних правових норм. Не слід лише перебільшувати цього факту. Навряд чи у VІІ ст. до н. е. рядові аттичні селяни були письменними. Тому законодавство Драконта — це кодекс життя для заможнього населення Аттики. Історична його місія у тому, що це була перша спроба запису усного звичаєвого права в Античній Греції. А ця процедура мала уже загальнонародний характер. Доречними, мабуть будуть тут слова Джона Адамса: «Різні законодавчі системи — це експерименти, здійснювані у житті людей та їхній поведінці, експерименти зі суспільством та урядуванням. Вони можуть бути порівняні з філософами, що експериментують зі стихіями. Біда лишень, що політичні експерименти не здійснюються у лабораторії і їх не увібгати у кількагодинні рамки. Така операція, раз почавшись, оббігає цілі материки, і їй кінця не видно й через багато тисячоліть». ( Джон Адамс. «Розважальні конституції Америки».). Ці слова пророчо звучать і для архонта-правовика Античної Греції Драконта.

У цілому, закони Драконта — перша відома пам'ятка давньогрецького (афінського) права. Вони певною мірою обмежували свавілля знаті, яка, у ті часи, довільно тлумачила звичаї і нехтувала інтересами демосу. Водночас ці закони закріплювали засади рабовласницького ладу, чим сприяли ліквідації родового устрою. Збереглася лише їх частина, та, що стосується кримінальних злочинів. Вона була відтворена в афінському написі 409 - 408 рр. до н. е. Існує кілька припущень щодо мотивів запису Драконтового законодавства. Так, окремі фахівці вважають, що записи законів було здійснено під тиском демосу і частини евпатридів після повстання під проводом Кілона. Але є й протилежне міркування (К. Беккер), згідно з яким криваве повстання Кілона стало наслідком жорстокості самого законодавства Драконта.

ДЖЕРЕЛА:

Аристотель. Афінська політія. Переклад С.І. Радціга. — Розділ 2. — Соцекгіз. — 1936.; Полибий. Всеобщая история. Кн. 1. — «Наука», Санкт-Петербург. — 1994. — 496 с.; Полибий. Всеобщая история. Кн. 2. — «Наука», Санкт-Петербург. — 1995. — 416 с.; Колобова К.М. Древний город Афины и его памятники. — Л., 1958.; Бузескул В.П. История афинской демократии. СПб., 1909.; Павсаний. Описание Эллады. Т. 1 - 2. - М., 1938.