Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Дойч Карл Вольфганг (21 липня 1912 - 1 листопада 1992 рр.)

Німецький соціолог і політолог чеського походження. Його роботи були спрямовані на вивчення війни, миру, націоналізму, співпраці і взаимообщения. Також він є одним з найбільш відомих вчених-соціологів XX ст.

Народившись 21 липня 1912 р. у Празі, коли місто було частиною Австро-Угорської імперії, Дойч став громадянином Чехословаччини після Першої світової війни. Його мати Марія Леопольдіна Шарф Дойч була соціал-демократом і першою жінкою, обраною до чехословацького парламенту (1918 р), вона відома своєю боротьбою з нацизмом. Його батько Мартін Морріц Дойч володів магазином оптики на празькій Вацлавській площі і також був активним членом чехословацької соціал-демократичної партії робітників. Його дядько Юліус Дойч був важливим політичним лідером у соціал-демократичної партії Австрії.

З 1931 р. вивчав математику і оптику, також Карл студіював право у німецькому Карловому університеті у Празі, який він закінчив у 1934 р. Припинив подальше навчання, так як його антинацистська позиція викликала опозицію серед пронацистськи налаштованих студентів. Однак, він продовжує навчання у Великобританії, де захоплюється вивченням соціальних і політичних проблем.

Карл одружився у 1936 р. на Ruth Slonitz, потім провівши два роки в Англії, повернувся до Праги, хоча через свою колишню антинацистську діяльність у німецький університет він не міг повернутися. Замість цього він вступив у чеський університет, де у 1938 р. отримав диплом юриста у галузі міжнародного і канонічного права і ступінь доктора філософії і політології. У тому ж році, коли була підписана мюнхенська угода, що дозволяло німецьким військам увійти у Судетську область, вони з дружиною поїхали до Сполучених Штатів, звідки вже не повернулися. У 1938 р. емігрував до Сполучених Штатів. У 1939 р. Дойч поступив на навчання до Гарвардського університету, а потім отримав стипендію для проведення передових досліджень у Гарвардському університеті, де у 1951 р. він повторно отримав ступінь доктора філософії з політології.

Комунікативна теорія нації і націоналізму, як основна теорія Дойча, сформувалася у 1950-ті рр. під впливом інтенсивного розвитку соціологічних досліджень у СІЛА. Найбільш повно і чітко вона була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у книзі «Націоналізм та соціальна взаємодія».

Основу теорії К. Дойча становлять кілька базових принципів, спільних для всіх прихильників «комунікативної» теорії нації (Д. Лернер та ін.). Передусім, вона є модерністською. Націоналізм розглядається у ній як необхідний елемент і одна з головних умов процесу модернізації (переходу від традиційного суспільства до модерного), відповідно й нація у цій схемі — модерний феномен. Визначальною рисою процесу модернізації є зростання комунікативних можливостей суспільства — здатності його членів створювати, зберігати й передавати інформацію, за допомогою спільної для них знакової системи (мови). Це, у свою чергу, створює передумови для становлення модерних, національних культур (вони якісно відрізняються від попередніх культур традиційного суспільства) і відповідних спільнот — націй. Цілком очевидно, що ця теорія має функціоналістський характер: «нація» визначається не за набором певних ознак (територія, мова тощо), а за певними функціональними можливостями — у даному випадку комунікативними. І, зрештою, «комунікативна» теорія нації і націоналізму є відверто євроцентристською. Сейсмічною зоною, що викликала націоналістичне цунамі в усьому світі, була Європа.

Одне з базових понять у системі теоретизувань К. Дойча — взаємна відповідність, «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного. Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, наголошує Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів спілкування, комунікації. Вона виконує необхідні для її існування суспільні функції, які, крім усього іншого, полягають у продукуванні, зберіганні, поширенні інформації. «Обладнанням», необхідним для виконання цих функцій, є історична пам'ять, символи, звички, характерний спосіб мислення та засоби оперування інформацією, причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.

Компліментарність (або комунікативна ефективність) забезпечує такий рівень функціонування комунікативних здатностей і засобів, який, власне, є необхідним для того, щоб великий людський колектив являв собою єдність, спільноту як таку. «Комунікативні засоби суспільства, — пише К. Дойч, — складаються із стандартизованої системи символів, таких як мова та будь-яка кількість допоміжних знакових систем (абетки, способи писання, рахування, малювання тощо). Вони включають також інформацію, що зберігається у живій пам'яті, звичках, асоціативних зв'язках і схильностях членів спільноти, та її матеріальних засобах збереження інформації, таких як бібліотеки, пам'ятники, покажчики тощо. Деякі з цих засобів, приватних чи суспільних, мають справу з обробкою, поширенням, відновленням та інтерпретацією інформації. Всі згадані елементи разом складають те, що антропологи називають культурою». Якщо вони мають достатній рівень компліментарності, можна стверджувати, що існує спільнота, яка виходить на необхідний рівень культурної інтегрованості. Члени цієї спільноти існують у єдиному інформаційному просторі, у рамках єдиної культури.

Таким чином, знайдено «філософський камінь» у розумінні феномена нації. Звичайні, традиційні уявлення про націю, пов'язані з набором суб'єктивних та об'єктивних ознак, кожна з яких може підлягати сумніву, стають непотрібними. Йдеться не про один універсальний визначальний чинник, а лише про наявність достатніх комунікативних можливостей з достатнім рівнем їхньої компліментарності. Швейцарці можуть розмовляти чотирма різними мовами, проте вони являють собою єдину націю, оскільки кожен із них має певний набір звичок, нахилів, символів, способів соціальної поведінки, особистих асоціацій, які всі разом дають йому можливість найефективніше спілкуватися саме з швейцарцями, аніж, скажімо, з німцями чи французами, які також розмовляють мовами, уживаними у Швейцарії.

Наявність спільного комунікативного простору зумовлює внутрішню єдність спільноти (народу, національності, нації — Дойч користується цими трьома термінами). Люди можуть належати до «позанаціональних» спільнот: класів, професійних груп, кланів тощо, і саме у межах цих спільнот їх об'єднує відповідний тип компліментарності. Проте «в решті випадків, у дитячих спогадах, у залицянні, шлюбі, виконанні батьківського обов'язку, в уявленнях про стандарти краси, у схильності до певного типу їжі та напоїв, в іграх та відпочинку вони завжди будуть набагато ближчими до своїх співвітчизників, аніж до колег з інших країн...».

Компліментарність комунікативних навичок є першою передумовою внутрішньої єдності народу. Це, так би мовити, «етнічна компліментарність». Другою передумовою є компліментарність суспільних та економічних навичок і схильностей (способу організації праці та відпочинку, узвичаєних норм соціальної поведінки тощо). Ця єдність набуває особливого значення тоді, коли починає діяти третій чинник: розвиток промисловості і модерної ринкової економіки створює сприятливіші економічні й соціальні умови для тих спільнот, в яких існує високий рівень внутрішньої єдності. В умовах динамічних соціальних, суспільних й технологічних змін, посилення економічної конкуренції, безпека й успіх особистості досягаються за рахунок ефективнішої організації, узгодження інтересів і суспільних норм, координації форм суспільної поведінки. Отже, за цих умов кращі шанси мають спільноти з вищим рівнем внутрішньої комунікативності, групової солідарності. Потреба належності до «групи» стає імперативом, і ця потреба найкраще задовольняється належністю до нації. Націоналізм у даному варіанті виступає як засіб соціальної мобілізації індивідів.

Внутрішня єдність забезпечується не лише рівнем комунікативності. Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмітною рисою якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти (народу чи нації) пов'язані з центром та провідною групою «нерозривним ланцюгом зв'язків і комунікацій, часто і в економічному житті, при цьому не існує різких відмінностей у можливостях комунікації, заміни та відповідного просування вгору суспільними сходинами у будь-якій ланці».

Отже, нація характеризується передусім певним рівнем суспільної комунікації індивідів. Цей рівень визначається компліментарністю способів і засобів комунікації між індивідами і групами всередині нації. Потреба у підвищенні рівня комунікативності чи підсиленні інтенсивності суспільної комунікації всередині національних чи протонаціональних спільнот з'являється у модерну епоху — еру Промислової революції, технологічних змін, панування вільного ринку та загострення конкуренції. Підвищення рівня комунікативності ототожнюється з соціальною (суспільною) мобілізацією, зростанням у суспільстві творчих можливостей індивіда і нації.

«Комунікативна» теорія нації і націоналізму справила величезний вплив на подальший розвиток досліджень у відповідних галузях. З часу її появи у «науковому обігові» майже кожне дослідження, присвячене конкретним чи теоретичним проблемам націй і націоналізму, містить елементи підходів, запропонованих К. Дойчем та іншими представниками цієї школи. Водночас вона викликала чимало критичних зауважень, зокрема, з приводу відверто «модернізаційного» характеру цієї теорії. Критики вказували на те, що високий рівень компліментарності характерний також для багатьох домодерних спільнот і суспільств. При цьому «модерність» трактується як імператив, визначальна і необхідна умова поступу націй.

Далі: зростання інформативних можливостей суспільства і спільноти (інтенсифікація комунікативних здатностей) справді створює кращі умови для зростання національної свідомості. Проте це не пояснює, чому саме виникає національна свідомість, чому індивіди обирають саме культурну, етнічну компліментарність. Звідси виникають різні зауваження. Наприклад, йдеться про те, що К. Дойч перебільшує значення і ступінь компліментарності всередині національної спільноти. «Посилення інтенсивності комунікацій між індивідами та групами, — застерігає Дж. Броілі, — може спричинитися як до зміцнення солідарності, так і до загострення внутрішнього конфлікту. Крім того, цей конфлікт чи єдність можуть проявлятися не лише у формі націоналізму».

Зрештою, якими методами можна визначити ступінь компліментарності чи рівень комунікативності?

К. Дойч покладається на соціологічні узагальнення, на кількісні показники.

Однак чи можна вимірювати «інтенсивність» почуттів кількісними показниками? Чи дає це можливість урахувати варіабельність історичного розвитку?

Утім все це не заперечує раціональної основи «комунікативної» теорії, її цінності для пояснення умов формування націй і націоналізму, особливо на вирішальних етапах цього процесу, для розуміння причин сили чи слабкості національної свідомості тощо.

ДЖЕРЕЛА:

Касьянов Георгій Володимирович. Теорії нації та націоналізму.; «Национализм и его альтернативы», 1969.; «Политика и государство. Как люди решают свою судьбу», 1970.