Політологічна енциклопедія Книга ІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Геноцид

ГЕНОЦИД (од грец. — род, плем'я та лат. Caedo — убиваю) — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать:

a) вбивство членів цієї групи;

b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

e) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

В Україні згідно з Кримінальним кодексом від 2001 р. є стаття 442. Геноцид.

Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому у такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу, — карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів — караються арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Геноцид — крайня форма дискримінації.

З 1948 р. геноцид вважається міжнародним злочином, але у обмеженому розумінні (Конвенція, Стаття II). Офіційна політика винищення у Радянському Союзі за класовим чи соціальним походженням (куркулів, офіцерів тощо) була частково винесена за дужки цього означення геноциду. Проте у початковій версії Конвенції (1946 р.) визначення геноциду включало також злочини, здійснені з «політичних» мотивів, але у подальшому вони були вилучені під тиском Радянського Союзу через побоювання Сталіна перед відповідальністю.

Разом з тим за часів Сталіна щодо українців проводилися цілеспрямовані дії з метою їх повного або часткового знищення (або знешкодження) саме за етнічними (національними) мотивами.

Термін винайдений був Рафалом Лемкіном у 1943 р. Він походить з грецької ysvoq (genos — родина, сім'я, плем'я — саме як у «генетика» тощо) та латинської caedere (вбивати — так, як і у суїцид, екоцид, «пестицид» тощо).

Проте, хоча суть геноциду полягає в умислі злочинців будь-яким способом знищити окремі групи населення чи цілих народів за расовими, національними, політичними або релігійними мотивами, від інших масових вбивств людей це поняття відрізняє саме наявність зазначених мотивів злочинців.

Існує й інше розуміння геноциду, яке відрізняється від попереднього тим, що не надає такого великого значення мотивам геноцидодіїв, а спирається на дії та їхні наслідки — знищення спільноти чи її частини. Різнобій у тлумаченні геноциду призводить до застосування інших термінів на позначення реальних історичних подій. Одним з них є «етноцид».

Існують також відмінності тлумачення геноциду між різними країнами, особливо між тими, що є правонаступниками держав, влада яких вчиняла геноцид, та тими, людність яких зазнала геноциду. Крім цього існують суттєві відмінності в оцінці певних дій та їхніх наслідків з погляду історичних наук і з погляду юридичного.

Бухенвальд не був табором знищення, хоча йому приписують величезне число смертей

Рафал Лемкін у своїй праці «Axis Rule in Occupied Europe»(1944 р.), ввів термін «геноцид», комбінуючи грецькі «Genos» (ysvoq) — «народ» і латинське «ddere» — «вбивати».

Лемкін визначає геноцид наступним чином: «Взагалі кажучи, геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, крім випадків, коли здійснюються масові вбивства всіх членів нації. Він, скоріше, означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя національних груп, з метою їх знищення. Метою такого плану буде розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, а також знищення особистої безпеки, свободи, здоров'я, гідності та навіть життя осіб, що належать до таких груп».

У преамбулі до Конвенції про геноцид («CPPCG») зазначається, що випадки геноциду мали місце протягом всієї історії, але терміна «геноцид» не існувало, доки Лемкін не ввів його і на «Нюрнберзькому судовому процесі» не почалося переслідування осіб, винних у Голокості, який Організація Об'єднаних Націй визначила як злочинців геноциду у рамках міжнародного права у Конвенції про геноцид.

Під час інтерв'ю з Лемкіним, журналіст запитав його про те, як він зацікавився геноцидом. Він відповів: «Я зацікавився темою геноциду тому, що він траплявся багато разів. Це сталося з вірменами, після цього Гітлер почав діяти».

Лемкін також близький родич жертв геноциду, він втратив 49 родичів під час Голокосту. Тим не менш, його робота з визначення геноциду як злочину належить до 1933 р., і це було викликано Сумаїльскою різаниною в Іраку.

Після Голокосту, який було скоєно нацистською Німеччиною та її союзниками до і під час Другої світової війни, Лемкін успішно агітував за загальне визнання міжнародних законів, що визначають і забороняють геноцид.

У 1946 р. перша сесія Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй прийняла резолюцію, яка підтвердила, що геноцид є злочином за міжнародним правом, але не містила юридичного визначення цього злочину. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про запобігання і покарання за злочини геноциду (CPPCG), яка визначила злочин геноциду вперше.

«CPPCG» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р. і вступила у силу 12 січня 1951 р. (резолюція 260 (III)). Вона містить міжнародно визнане визначення геноциду, яке було включене до національного кримінального законодавства багатьох країн, і також знайшло відображення у Римському статуті Міжнародного кримінального суду.

Перший проект Конвенції включав політичні вбивства, але ці положення були вилучені через наступні заперечення з боку деяких країн, включаючи СРСР, постійного члена Ради Безпеки, на знак політичного та дипломатичного компромісу. СРСР стверджував, що визначення, що зазначені у Конвенції, повинні слідувати етимології терміна і, можливо, боявся більшої міжнародної уваги до власної «великої чистки». Інші країни побоювалися, що занесення політичних груп до дефініції призведе до міжнародного втручання у внутрішню політику. Однак провідний учений з питань геноциду William Schabas стверджує: «Ретельний розгляд не підтверджує популярне у літературі твердження, що спротив включенню політичного геноциду була радянською махінацією.

Радянські погляди поділяла низка інших держав, для яких важко встановити будь-який географічній або соціальний спільний знаменник: Ліван, Швеція, Бразилія, Перу, Венесуела, Філіппіни, Домініканська Республіка, Іран, Єгипет, Бельгія і Уругвай. Виключення політичних груп обстоювалося неурядовими організаціями, Всесвітнім єврейським конгресом, що відповідало баченню природи злочину геноциду Рафаелем Лемкіним».

Конвенція набула чинності на міжнародному рівні 12 січня 1951 р. після того, як мінімум 20 країн стали її учасницями. У той час, однак, тільки два з п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН стали учасниками договору: Франція і Китайська Республіка. Радянський Союз ратифікував у 1954 р., Великобританія у 1970 р. і Сполучені Штати у 1988 р., Китайська Народна Республіка у 1983 р. Ця тривала затримка у підтримці Конвенції з боку найбільш могутніх країн світу робила Конвенцію слабкою протягом більше чотирьох десятиліть. Тільки у 1990 р. міжнародне право про злочин геноциду набуло повноцінної сили.

Резолюція № 1674, прийнята Радою Безпеки Організації Об'єднаних Націй від 28 квітня 2006 р., «підтверджує положення пунктів 138 і 139 підсумкового документа Всесвітнього саміту 2005 р., що стосуються відповідальності щодо захисту народів від геноциду, військових злочинів, етнічних чисток і злочинів проти людяності». Після резолюції Рада почала діяти в напрямку захисту цивільних осіб під час збройному конфлікті.

Відтоді як Конвенція набула чинності у січні 1951 р. Близько 80 держав-членів Організації Об'єднаних Націй прийняли законодавство, що інкорпорує положення CPPCG в їх національне право.

Від усіх підписантів Конвенції вимагається запобігати і карати акти геноциду, як у мирний, так і у воєнний час, хоча деякі перешкоди роблять реалізацію цих вимог складною. Зокрема, деякі підписанти, а саме, Бахрейн, Бангладеш, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, США, В'єтнам, Ємен і колишня Югославія, підписали договір з умовою, що без їх згоди проти них до Міжнародного Суду не може бути подано ніяких претензій з приводу геноциду. Незважаючи на офіційні протести з боку інших підписантів (зокрема, Кіпру та Норвегії) щодо етичних та правових підстав цих застережень, імунітет від судового переслідування, що вони надають, застосовується час від часу, як у випадку, коли Сполучені Штати відмовилися визнавати можливість висунення звинувачень у геноциді проти них колишньою Югославію після війни у Косово 1999 р. Прийнято вважати, що, принаймні з часів Другої світової війни, геноцид є незаконним відповідно до звичаєвого міжнародного права як імперативна норма, так само, як і відповідно до міжнародного договірного права. Акти геноциду, як правило, загалом важко довести в ході судового переслідування, тому що потрібно встановити зв'язок відповідальності. Міжнародні кримінальні суди і трибунали працюють в першу чергу тому, що відповідні держави нездатні або не бажають переслідувати злочини такої величини самі.

Починаючи з 2002 року, Міжнародний кримінальний суд може здійснювати свою юрисдикцію, якщо національні суди не хочуть або не в змозі розслідувати геноцид, виступаючи таким чином «судом останньої інстанції», залишаючи основну відповідальність за здійснення юрисдикції щодо ймовірних злочинців окремим державам. Через проблеми США з визнанням юрисдикції МКС Сполучені Штати бажають продовжувати використання спеціально скликаних міжнародних трибуналів для таких розслідувань і потенційних переслідувань.

Стосовно української людності політика геноциду й етноциду активно здійснювалася у ХХ ст. Ознаки геноциду мають дії урядів різних країн стосовно кримських татар, українських німців, українських поляків, українських циган, українських греків, українських болгар, українських росіян. Але наймасовішим було вбивство голодом етнічних українців СРСР (в УРСР та РРФСР) у 1932 - 1933 рр.. Це тривалий час замовчувалося і не визнавалося. Тепер про нього більше дізналися широкі верстви українського суспільства. Голодомор поволі визнається іншими націями саме геноцидом. Інший геноцид на території Європи, що призвів до масових жертв, вчинено стосовно євреїв, зокрема українських євреїв. Він відбувався в інший спосіб (розстріл, спалення) і відомий як «голокост». Отже, обидва наймасовіші геноциди у Європи ХХ ст. відбувалися на території сучасної України стосовно українських громадян (української нації).

Сучасна Російська Федерація (на відміну від Німеччини й Польщі) не визнає злочинних дій уряду Радянського Союзу стосовно українців. Антиукраїнська політика у різних суспільно-політичних умовах за різних міжнародно-політичних обставин проявляється по-різному: раніше — у цілеспрямованій організації голодомору, тепер — в його невизнанні.

Коренями геноциду є уявлення про від природи дану чи історично сформовану суспільну нерівність етнічних, расових, релігійних, культурних, мовних, територіальних, соціально-класових та інших груп і спільнот, а також бажання збільшити життєво важливий природний чи суспільний ресурс однієї спільноти (групи) за рахунок іншої. Одні народи вважаються богообраними, історичними, месіанськими, призначеними для панування над іншими, інші — небогообраними, неісторичними, немесіанськими, призначеними для підлеглості іншим.

На основі таких уявлень будуються різні ідеї, гіпотези, концепції, теорії, вчення, що обґрунтовують правомірність, доцільність чи необхідність знищення в той чи інший спосіб певної суспільної групи, виправдовують і схвалюють геноцид.

Історія геноциду — 1) напрямок історичних досліджень, що розвивається в Україні і світі, 2) реальні події суспільного буття, що класифікуються як явище геноциду.

Геноцид здійснювався у різних частинах світу і у різні часи. Упродовж останніх 100 р. до найчисельніших жертв геноцид призвів на територіях тоталітарних політичних режимів (зокрема, в умовах нацистської Німеччини, комуністичних СРСР, Китаю, Кампучії, під час правління Саддама Хусейна в Іраку, в Османській імперії у часи Першої світової війни). Упродовж останніх десятиліть, у 1980 - 1990 рр. геноцид учинявся під час так званих «етнічних воєн» та «етнічних чисток» в Африці, Азії й Європі. Найближчі до України території, де нещодавно провадилася політика геноциду — боснійсько-герцеговинська частина колишньої СФРЮ та кавказький регіон колишнього СРСР. Одним із напрямів зовнішньої політики України є запобігання геноцидові.

«Цей геноцид не супроводжується масовими розстрілами, але супроводжується примусом людей до депортації, порушенням їх ключових прав і повним безправ'ям перед державною машиною», — Айдер Муждабаев, заступник головного редактора кримсько татарського телеканалу ATR.

Конвенція про запобігання та покарання злочину геноциду. Прийнята та запропонована до ратифікації та підписання Генеральною Асамблеєю ООН, резолюція 260 A (III) від 9 грудня 1948 р., вступила у силу 12 січня 1951 р.

ДЖЕРЕЛА:

Генеральний секретар ООН Кофі Аннан «Вимагаючи спільної сильної дії» (виступ у Стокгольмі 26 січня 2004 р.).; Чирков О. Історія України та етнічна будова її людності: взаємна зумовленість розвитку у XX ст. (національний та загальносвітовий виміри) // Українознавство. — 2011. — №. 1 (38). — С.: 202 - 208.; Козицький Андрій. Геноцид та політика масового винищення цивільного населення у XX столітті (причини, особливості, наслідки). Посібник для студентів вишів рекомендований МОН, молоді та спорту України. — Львів, «Літопис». — 2012.