Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Володимир Великий (980 - 1015 рр.)

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило біля 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, й фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не з'ясовує.

У 981 р. повстали в'ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. У 984 р. ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий Хвіст. Можна гадати, що радимичі чинили сильний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть и до сего дне» — себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.

Володимир намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. У 981 р. пішов на захід «к шляхам», як каже «Повість временних літ», і «зая гради їх» — Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю — дулібами, білими хорватами — і не належала до Польщі; можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Віслою — Краківщина — до 990-их рр. належали до Чеської держави. Масуді писав, що у 943 р. Русь межувала з Богемією, тобто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Про це свідчить той факт, що у поході Олега на Візантію серед племен, які брали участь у війську, були і білі хорвати. Але у 960-их рр. Святослава більше цікавили схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Русі, її поділили Чехія та Польща, а чехи взяли ще й Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их рр. Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Справді, якщо Волинь входила до складу України-Русі, а Краківщина — Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, — писав М. Грушевський, — і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І, половини Х ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 р. З того часу там закріплюється назва «Русь».

Опанування цієї території мало для Русі велике значення. По-перше, у зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинився довіз солі з Чорного моря до України, а на Підкарпатті, у Дрогобичі, були власні соляниці. По-друге, на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину; інші шляхи вели з Києва на захід — на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю. У 983 р. Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям — Володимир (Волинський). У 993 р. ходив до Польщі, і навіть у середині ХІІІ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширилися до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: у 985 р. літопис занотовує похід Володимира на волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з ними мирний договір.

Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не мав. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує у степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалося на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів люди часто порівнювали із багатоголовим змієм. На таке порівняння натрапляємо ще у билинах. Рештки цих валів існують і донині.

Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду — під Києвом.

Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. Навіть коли після заволодіння Києвом у 980 р. варяги вимагали нагороду даниною, Володимир відмовив їм і спровадив до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь радився, бенкетував, забаганки якої виконував, з якою «думав о строе земленем, и о ратях, и о уставе земленем». Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвод. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його Добриня, згадуються воєводи Вовчий Хвіст, Блуд. Що характерно: у билинах багато місця приділяється Володимировим учтам, де збиралися його «багатирі» — витязі, які походили з різних верств людності: Добриня — аристократ, Альоша Попович — з роду священників, Ілля Муромець — селянин, Дюк Степанович — з багатого купецтва і т. д.

Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д. ; їх заміняють — кияни, чернігівці, смоляни і т. д.

Так творив Володимир велику державу — найбільшу за своїми розмірами в усій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалася з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити саме релігію.

Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис оповідає, що у Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них — вважати ці імена за пізнішу вставку у літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун — бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог — боги слов'ян, Симаргл та Хорс — жидівські боги, Мокоша — фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що у Новгороді поставлено тільки статую Перуна.

Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 р., після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести у жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох: так земля київська прийняла кров мучеників за віру.

Володимир був надто мудрим правителем, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла ані об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи.

Вище вже йшлося про те глибоке коріння, яке мало християнство в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ІХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської церкви та християнської громади у Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців», що звали себе «християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна оминути й діяльності Кирила та Методія та їхніх учнів. Можна припустити, що чимало християн було і в оточенні Володимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може, й дві болгарині. Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої половини ІХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів Володимирової держави. У 864 р. охрестилася Болгарія, у 928 - 935 рр. — Чехія, у 962 - 992 рр. — Польща. Для Володимира було зрозуміло, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна у коло європейських держав. Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання у необхідності хрещення.

З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. «Повість временних літ» оповідає, що охрестили його у Корсуні, але додає: «Се же не свідуще право, глаголють, яко крестился есть в Киеві, инни же реша: в Василеві, другии же инако скажют». Можливо, що зробив він це десь тихо й потаємно.

Які причини могли спонукати Володимира затіяти таку велику подію? Можна припускати, що, вже вирішивши охрестити народ, він чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої опозиції.

Коли саме хрестився Володимир? На це дає відповідь чернець Яків, пишучи, що після тієї події Володимир прожив 28 років. Дата смерті його незаперечна — 1015 р., отже, хрещення припадає на 987 р. Нестор у «Житті Бориса та Гліба» подає також 987 р. Обставини склалися для Володимира сприятливо. У 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Костянтин звернулися до Володимира по допомогу. У передумовах цієї допомоги він поставив шлюб із сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу — хрещення його. Як припускає П. Ковалевський, тоді, наприкінці 987 р., Володимир і хрестився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а у 989 р. його було взято у полон і страчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Костянтина Багрянородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ почне просити чи домагатися, щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина — треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина».

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній у Криму — Корсунь, чи Херсонес. Утрата Корсуня, з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого, примусили цісарів усупереч забороні виконати умову й відправити сестру до Корсуня, де її й було обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії як придане за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями, у тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріумфатор, єдиновладний володар величезної держави, в ореолі непереможного «воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.

За «Повістю временних літ», хрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати у Дніпро ідолів і у призначений день вийти всім на берег ріки. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на небеси и на земли, толико душ спасаемых».

Звичайно, справа не виглядала так ідеально. Митрополит Іларіон, прославляючи у «Слові» Володимира за хрещення Русі, писав: «аще хто и не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства у Києві пройшло легше, ніж на периферії держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двовір'я». Але серед українських племен не зафіксовано в історичних джерелах фактів супротиву новій релігії, як то було на півночі — у Новгороді, Ростові.

Хрещення Русі викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство хрестило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію було встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе — ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса разом з «попами» і передав йому новозбудовану Десятинну церкву.

Ця візантійська традиція трималася у російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики церкви Є. Голубинський, М. Грушевський, В. Пархоменко, останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте така концепція викликала заперечення. У візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як хрещення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується хрещення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом хрещення не могла пишатися Візантія. По-друге, тяжко уявити успіхи християнізації — а вони були безперечно — при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідувало чужою для людей мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювало людність з новою релігією, її основами, могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа у нових храмах, проповідь, навчання у школах — усе це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що у 1913 р. з'явилася гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охриди, де існував незалежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967 - 971 рр.) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаркою і, можливо, матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Роман та Давид, що належали членам княжої болгарської родини. У політичному відношенні Болгарія була для Русі менш небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріарха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Русі, і священики-болгари легко могли порозумітися з новою паствою.

Літописець наводить красиву легенду про «вибір вір» київським князем. Володимирові посланці вирушили «у Болгарію», «у немци» і «у греки». Коли повернулися, то детально поінформували князя про обряди іудеїв, мусульман і християн. Особливе захоплення своєю пишністю і красою викликала у них грецька служба: «І не знали, на небеси ли есть були, ілі на землі, несть бо на землі такого вида ілі красоти такоя».

Усе це свідчить про те, що першими вчителями й церковними провідниками Русі були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію у техніці будівлі її з храмами Охриди, а не Візантії. Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Україні. Одним із перших основоположників її на початку XX ст. був М. Коробко, а головними представниками були дослідники 30-их рр. XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. У цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику роль у наверненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії, — включало Україну у лоно православної східної церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що переживала у Х - ХІ ст. новий ренесанс. У Х ст. Східна церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену церкву. «Константинополь... справді був другий Рим... І вся держава, весь народ це визнавали». Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселеної» і «взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим правом можна назвати й Київ.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, у 988 р., під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли у дар мощі — голову св. Климента. У 991 р. знов приходило посольство від того ж папи. У 994 р. літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. У 1000 р. прибували посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою — це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006 - 1007 рр. єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна церква, незалежна від Візантійського й Охридського патріархів, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. На незалежність її вказує хоч би така деталь: Номоканон прийнято не у редакції патріарха Фотія з його передмовою, а до «фотіївського», у болгарському перекладі. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», — українським, скажемо ми.

Літописи не зберегли ані вказівок про організацію церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадуються єпископи та митрополит у зв'язку з Володимировими радами та учтами. Не вдається скласти списку перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші — Леона, треті — Івана.

З іменем Володимира зв'язаний Устав, що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Незважаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «околними князі... с Болеславом Лядським, и с Стефаном Угорським, и с Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів. Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа — Інгігердою-Іриною, дочка — Премислава — була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга — з чеським королем Болеславом Рудим, третя — Марія- Доброніга — з Казимиром Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни — Теофано, як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.

Першим з українських князів Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані зі старою лічильною системою на куни, ногата і т. д. Різновид монет запозичений у Візантії, і було їх два — срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій — постать князя на престолі, у всіх регаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак «тризуба».

Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він є не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважає тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.

Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами українська держава за Володимира вийшла на одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці — Києва. Невелике місто Ігоря та Ольги Володимир значно поширив, виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір тюремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їзною брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. У цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя, на місці, де стояв Перун, св. Софії та кафедральну величезну церкву Святої Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Сюди Володимир помістив привезені ним мощі святого Климента, а пізніше у ній було поховано й самого князя. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками. При храмах створювалися школи, до яких князь велів віддавати дітей представників заможних верств населення, «нарочитої чаді» на «обученіє кніжноє».

Київ був «суперником» Царгороду, і у 1018 р. німецькі вояки, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, були вражені багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах — данів, скандинавів, франків, греків, вірмен — різномовною, різноплемінною масою людності.

Християнство внесло у життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Уже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітекторів; оздоблення церкви вимагало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та дітей священиків. Крім Києва, будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Василеві.

Можна сказати, що жодна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколіннях, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень, так званих билин, зберегли пам'ять про Володимира — Красне Сонечко, про його людяність, приступність у спілкуванні, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, київський митрополит Іларіон, через 30 - 35 років після смерті Володимира, у натхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».

Та не було спокою у князівській родині. У 1012 р. проти батька повстав Святополк, який княжив у Турові. Володимир швидко покінчив з бунтівниками, сина кинув до в'язниці. У 1014 р. відмовився платити данину Києву Ярослав, княжий намісник у Новгороді. Розлючений Володимир починає готувати похід на Новгород, але 15 липня 1015 р. раптово помирає у своїй заміській резиденції у Берестові.

ДЖЕРЕЛА:

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.; Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. — К., 1995.; Карасевич А. О., Лисенко Л. Г. Київська Русь: історія політичної думки та її джерела. — К., 2002.; Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.