Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Аграрна політика

АГРАРНА ПОЛІТИКА — курс та система заходів держави, спрямованих на інтенсивний розвиток продуктивних сил села, на вдосконалення або докорінну зміну існуючих там форм власності, на поліпшення умов життя та побуту жителів села, на забезпечення сировиною промисловості.

Аграрна політика держави є важливим складовим елементом її соціально-економічної політики і передбачає наукове обґрунтування стратегії і тактики розвитку аграрних відносин, шляхів розвитку села.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. в Україні здійснювалася насильницька колективізація (у Західній Україні — наприкінці 40-х рр. — на початку 50-х рр.), впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювались феодальні методи експлуатації, здійснювалось волюнтаристське витіснення різних форм власності, перш за все приватної, штучно фабрикувались дві форми власності — колективна і державна.

Насправді колективна форма власності була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалось адміністративно-командним методом впродовж кількох десятиліть через механізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську).

Внаслідок такого пограбування села зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачались стимули до праці тощо. Крім того, проводилась прискорена політика витіснення колгоспів і збільшення кількості радгоспів. З часу проголошення незалежності України аграрна політика спрямована на розвиток різних форм власності у сільському господарстві.

Але при її втіленні в окремих областях мала місце поспішна «фермеризація» села, так звана «колективізація навпаки» (невиправдане розформування колгоспів), а через механізм цін продовжується подальше пограбування села.

Так, у 1991 - 1993 pp. ціни на промислові товари зростали в Україні у 3 рази швидше, ніж ціни на сільськогосподарську продукцію. Науково обґрунтована аграрна політика держави в Україні повинна базуватись на справжньому відродженні села, на розумному і добровільному поєднанні приватної і колективної форм власності, реальному паритеті цін тощо.

Водночас усі форми господарювання у сільському господарстві повинні прагнути до реалізації принципу самоокупності (раціонально використовувати матеріальні, трудові та фінансові ресурси, здійснювати витрати за рахунок власних доходів тощо), проте специфічність розвитку сільського господарства передбачає лише часткову реалізацію цього принципу. Допомога різним суб'єктам господарювання залежить зокрема, від ступеня їх участі у виконанні урядових програм.

ДЖЕРЕЛА:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: ...С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — 864 с.; Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села / О. М. Малярчук. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2008. — 228 с.; Худолій Л.М. Економічний механізм формування та функціонування ринку зерна в Україні : [монографія] / Л.М. Худолій. — К. : ІАЕ, 1998. — 211 с.; Каракай Ю. Роль держави у стимулюванні інноваційної діяльності // Економіка України. — 2007. — №3.