Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Франко Франсіско

Військовий і політичний діяч Іспанії, фактичний диктатор від 1939 р. до своєї смерті у 1975 р., генералісимус.

Також відомий під титулом Каудільйо, (Caudillo de Espana por la gracia de Dios, глава Іспанії милістю Божою). Прийшов до влади після перемоги антиреспубліканських сил у громадянській війні 1936 - 1939 рр.

Народився 4 грудня 1892 р. у місті Ферролі провінції Ла-Корунья автономної громади Галісії, однієї з основних військово-морських баз Іспанії.

Був сином офіцера Ніколаса Франко і Сальгадо з моранів. Матір, Маріяї дель Пілар Бахамонде і Пардо де Андраде з роду Педро Фернандеса де Кастро — сьомого графа Лемоса. Марани — іспанські євреї сефароди, хрещені у католицтво у кінці XV ст.

Спочатку Франко збирався дотриматися родинної традиції й стати військовим моряком, але поразка Іспанії в Іспано-американській війні 1898 р. привела до того, що кількість вакансій значно зменшилася, і замість цього Франко вирішив піти в Піхотну Академію. Його брат Рамон Франко став знаменитим авіатором. Після закінчення Піхотної Академії у Толедо у 1910 р. він провів два роки в тихому іспанському гарнізоні в своєму рідному місті Феррол, але при першій нагоді відправився служити у Марокко. Тільки служба в цьому новому іспанському африканському протектораті давала можливість отримати бойовий досвід і зробити військову кар'єру. На практиці це означало суворий досвід по виживанню в умовах жорстокої війни в пустелі. Франко швидко заробив репутацію хорошого офіцера. Він провів в Марокко в цілому одинадцять років, служивши спочатку в Regulares Indigenas (тубільних регулярних військах), а потім в Іспанському іноземному легіоні. З 1912 - 1916 рр. і з 1920 - 1926 рр. він брав участь в битвах проти ріфських кабілів, пройшовши шлях від лейтенанта до генерала. Після поранення у 1916 р. у віці 23-х рр. він стає наймолодшим майором в іспанській армії, а у 33-річному віці — наймолодшим генералом. У 1926 його призначають головнокомандуючим піхотною бригадою у Мадриді, а у 1928 р. — головою знов створеної Військової академії у Сарагосі.

У 1931 р. у результаті майже безкровної революції монархія впала, влада перейшла до республіканських властей. Франко в цей час не втручався в політику, заявляючи про свою нейтральність. 15 квітня 1931 р. Франко виступив перед слухачами військової академії у Сарагосі і заявив: «Отже, оскільки проголошена республіка і верховна влада знаходиться в руках тимчасового уряду, ми зобов'язані дотримуватися дисципліни і згуртувати свої ряди, з тим щоб зберегти мир і допомогти нації рушити по вірному шляху».

Протягом перших двох років республіки при владі були в основному ліві партії, що проводили непопулярні аграрні реформи. Крім того, були проведені антиклерикальні реформи, ліквідований конкордат з Католицькою церквою 1851 р., католицизм як державна релігія скасований, будь-які виплати духовному стану припинені на дворічний період, орден єзуїтів знов заборонені, широко поширена система церковної освіти розформована, полегшена процедура розлучення, багато монастирів було зруйновано. Суспільство стрімко політизувалося і радикалізувалось. Страйки, замахи, що супроводжувалися бомбометанням, і кривава смута в селі, за яким стояло таємне анархістське товариство «Federacion Anarquista Iberica» (FAI)— «Іберійська федерація анархістів» (ІФА), що висувало гасла «вільного комунізму», привели до зміни уряду. У 1933 р. до влади прийшли праві партії, що зупинили реформи. Після «двох червоних років» почалися «два чорні роки» республіки. У результаті в країні почали активно формуватися численні напіввійськові організації різних політичних відтінків, від анархістів і комуністів до націоналістичної «Іспанської фаланги». У 1934 р. в Астурії спалахнуло анархістське шахтарське повстання, в придушенні якого брав участь Франко. Після цього генерал став головнокомандуючим в Марокко, але опісля декілька місяців повернувся до Мадрида, щоб прийняти пост голови Великого генерального штабу.

У лютому 1936 р. на виборах перемогли партії Народного Фронту, в який входили соціалісти, комуністи, анархісти і лівобуржуазні партії. Прихильники Народного Фронту відразу ж почали звільняти політичних ув'язнених з в'язниць, захоплювати землю, громити церкви і монастирі. Протягом декількох подальших місяців уряд все більш і більш лівів. Іспанія на той час знаходилася в дуже поганому економічному стані, з 11 мільйонів дорослих іспанців понад 8 мільйонів знаходилися за межею бідності, половина нації була безграмотна. Тому гасла лівих партій були вельми популярні. 1 травня 1936 р. Народний фронт відзначив військовим парадом. Над маршируючими колонами колисалося море червоних прапорів, розвівалися транспаранти із зображеннями Маркса, Леніна і Сталіна. Демонстранти співали Інтернаціонал. Той, хто наважувався викрикнути «jViva Espana!», чув у відповідь тисячоголосе: «jPatria, no!», «jViva la Rusia!».

18 липня 1936 р. почалася Громадянська війна в Іспанії. У колишньому СРСР було прийнято вважати, що сигналом на початок повстання була передача по радіо кодової фрази «Над всією Іспанією безхмарне небо», проте іспанські джерела цього не підтверджують і тамтешнім історикам така фраза невідома. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в декількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті наглої перемоги не вийшло. Обидві сторони почали масові розстріли своїх політичних супротивників, що опинилися на «неправильній стороні».

Спочатку лідером бунтівників був не Франко, а генерал Санхурхо, але відразу ж після початку повстання він загинув в авіакатастрофі. Оскільки жодна сторона не змогла отримати перемогу, почалося повільне накопичення сил. Республіканський уряд швидко радикалізувався, комуністи грали все помітнішу роль. Комуністична партія Іспанії зросла з 20 тис. чоловік у 1936 р. до 300 тис. чол. на початку 1937 р. Націоналісти еволюціонували у зворотний бік. В той час, як республіканці звернулися за військовою допомогою до СРСР, націоналістам допомога була надана Італією і Німеччиною. НКВД і Комінтерн почали вербування людей в антифашистські інтернаціональні бригади, які згодом стали найбоєздатнішими частинами республіканців. Хоча в них билися люди різних політичних поглядів, але все таки комуністи в них грали головну роль. На стороні Франко теж билися добровольці з різних країн, не тільки з Італії і Німеччини, але і з Ірландії, а також російські емігранти.

Якщо пропаганда однієї сторони представляла цю війну як «боротьбу з силами фашизму і реакції», то з іншого боку це бачилося як «хрестовий похід проти червоних орд». Франко, на відміну від Муссоліні і Гітлера, був християнином-католиком, через що у відносинах між ними згодом і виникла тріщина. У результаті трирічної громадянської війни перемогу здобули націоналісти. Ближче до кінця війни настало похолодання у відносинах як у республіканців з СРСР, так і у Франко з Німеччиною та Італією.

Інтербригади були розформовані і виведені з Іспанії приблизно за півроку до закінчення війни, так само як і велика частина радянських військових радників. Франко також запропонував німецькому легіону «Кондор» повернутися на батьківщину. У передчутті всіма очікуваної нової світової війни Франко вважав за найкраще залишатися нейтральним по відношенню до західних країн.

Італія з Німеччиною, в результаті, отримали не так вже багато дивідендів. Звичайно, вони позбулися загрози отримати комуністичну державу на Заході Європи, але Іспанія не увійшла в «країни Осі» і впродовж Другої світової війни залишалася здебільшого нейтральною (за винятком посилки Блакитної дивізії на Східний фронт). У випадку з війною проти СРСР Франко не витримав і піддався бажанню помсти, вирішивши відплатити Сталіну тією ж монетою, тобто, посилкою своїх військових боротися з комунізмом на його території. Гітлер у свій час збирався використовувати Блакитну дивізію проти Франко, з метою встановити слухняніший режим в Іспанії. Втім, все закінчилося обопільним стяганням військ до Піренеїв у кінці 1942 р. Після падіння режиму Муссоліні Франко відкликав Блакитну дивізію з Росії. У результаті, після війни франкістський режим не впав, хоча у свій час під впливом СРСР та США перебував у міжнародній ізоляції.

Франко, незважаючи на тиск Гітлера, заплющив очі на те, що іспанські прикордонники за хабарі пропускали на територію Іспанії євреїв, що втікали з окупованих країн, і, більш того, відмовлявся прийняти антисемітське законодавство. З цієї причини історіографія сучасного Ізраїля ставиться до нього з симпатією, незважаючи на його співпрацю з Гітлером.

Після початку холодної війни вплив СРСР в ООН впав, і на початку 50-х рр. послідувала хвиля дипломатичних визнань Іспанії. Вже в ході війни Франко почав обмежувати вплив фашистської партії (Фаланги), а після війни партія в основному займалася соціальною роботою, перетворившись на щось подібне радянським профспілкам. Називатися партія стала Національним рухом. За його ініціативою було почато політику національного примирення, зведено пам'ятник загиблим республіканцям. Проте, репресії проти політичних супротивників (крім республіканців, до них належали сепаратисти з Каталонії і Країни Басків) тривали до його смерті.

З середини 50-х рр. почалося Іспанське економічне диво, що вивело Іспанію зі стану однієї з найбідніших країн Європи на рівень цілком розвиненої європейської країни. Досить тривалий час Іспанія займала друге місце у світі (після Японії) за темпами економічного розвитку. Багато міністрів, творці економічного дива, були членами католицького світського ордена Opus Dei. У кінці 60-х рр. почалися і політичні реформи, був прийнятий закон про пресу і дозволені страйки неполітичного характеру, розширено місцеве самоврядування, прийнято декілька конституційних законів, що розширили права громадян і що дозволили згодом мирний перехід до конституційної монархії. Весь цей час (з 1947 р.) Іспанія вважалася монархією з вакантним місцем короля, в цей же час Франко ухвалив рішення, що королем після його смерті повинен стати принц Хуан Карлос, що і відбулося у 1975 р. Король Іспанії Хуан Карлос I завершив процес перетворення країни з авторитарної в демократичну.

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. за ред. Н. Лисюк. — К., 2000; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000.