Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Федералізм

ФЕДЕРАЛІЗМ — державно-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв'язаних іншими інтересами країв у одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються через федералізм уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові державні одиниці за національними ознаками.

Модерні федерації датуються з часу утворення США (1787); найстаршою федерацією, що досі існує, є Швейцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через конфедеральний союз до сучасної федеральної держави.

Держави-члени федерації об'єднуються на рівних правах, а прероґативи і влада надрядної (спільної) держави та її членів визначені та гарантовані конституцією. Функцією федерації є децентралізація політичної системи й деконцентрація влади.

Федерація становить вищу форму автономії (автономізму) і є вислідом змагання до самоуправління. Самодержавні структури та імперські концепції заперечують Федералізм, а демократичні системи, зокрема республіканські та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому.

Федералізм в Україні до ХІХ ст.

Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київська Русь, що була союзом земель (князівств), Одначе цей процес не вивершився достатньо через татарське завоювання та перевагу на півночі іншого державного ладу: централізації влади й унітарної держави. Російський історик П. Данилевський вбачав у Київській Державі «самодержавно-слов'янську федерацію». В. Ключевський визначав Київську Русь не як політичну федерацію, а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Німецький історик Ґеорґ фон Равх називає її «Furstenfoderation». З українських істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київський союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Московській Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільшо силою інші князівства й неросійські державні формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, Велике Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі.

Статус українських земель у Польській чи Литовській державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки федералізму у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію планування.

Федералізм у ХІХ ст.

Модерна федералістична думка розвивається в Україні і Росії щойно з ХІХ ст. Серед декабристів лише Товариство З'єднаних Слов'ян підносило ідею федералізму для слов’янських народів, однак без надання федеральних прав Україні. Російські слов'янофіли у принципі відкидали федералізму, бо їхнім ідеалом була сильна влада російського «земсько-народного царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов'ян проти неслов’янського світу. На противагу до російської концепції українське слов'янофільство, репрезентоване Кирило- Методіївським Братством, висунуло на чолі своєї програми ідею федеративності слов’янських народів, рівних і вільних, з республікою і демократичним ладом.

Братство передбачало для України центральне місце у слов’янській федерації («Книги буття українського народу»). Серед кирило-методіївців найвиразнішим представником Федералізму був М. Костомаров. На свій час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони інспірували інших політичних мислителів і діячів.

Деякі російські ліберальні і революційні кола середини ХІХ ст. так само бачили у федералізмі розв'язку багатьох проблем царської самодержавницької Росії. Зокрема проголошував ідеї Федералізму, включно з правом України на автономію у новій російській федерації чи навіть на відокремлення, О. Герцен (статті в журналі «Колокол»). Федералістами були професором Казанського Університету А. Щапов, письменники і публіцисти М. Огарьов та М. Чернишевський; останній розглядав федералізм як союз рівних «держав племен», базований на самоуправлінні. Анархічний Федералізм відстоював серед росіян М. Бакунін.

На передового теоретика федералізму в Україні й Росії взагалі вибився М. Драгоманов, що органічно продовжував головні ідеї Кирило-Методіївського Братства. Він перегукувався з російськими лібералами-федералістами, але його концепція федералізму була глибша і краще науково обґрунтована. У політичному Федералізмі (на противагу до економічного федералізму ф. П. Прудона) Драгоманов бачив найкращу розв'язку національного питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. В основу федералізму Драгоманов ставив самоврядування громад і ширших обл. (земель), які об'єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть республіканський й парламентарний, на його думку, чужий справжньому Ф. Ідеал політ. ф. Драгоманова реалізується у висліді децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним державним органом федералізму має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та національності держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові і міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести російське політичне життя до федералізму.

В основу Ф. Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва — громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проектів, беручи до уваги економічно-географічні критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель, у тому числі 4 на українських землях (поліська, київська, одеська, харківська). Драгоманов суґерував для Галичини федералістичну концепцію, яка базувалася б на коронних краях Австрії.

У женевській «Громаді» з'ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгомановської «громади», яка представляє найповнішу демократію, також С. Подолинський. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільно об'єднаних громад, яка своєю чергою може увійти до світової ф. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе у всіх справах обов'язкові норми, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами ф. мали бути федеральна поліція, військ. штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного екон. планування й управління.

У 1891 р. Братство тарасівців стало першою політичною організацією, що виступила за вільну соборну федеративну Україну, окресливши у своїй програмі майбутню українську державу як федерацію Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини. І вже у вересні 1905 р. Микола Міхновський розвинув цю ідею в запропонованому проекті Конституції.

Федералізм у ХХ ст.

Погляди Драгоманова і Подолинського поділяла політично активніша частина діячів на Придніпрянщині у кінці ХІХ ст., зокрема коли з початку ХХ ст. почали виникати політичні партії. Тільки Революційна Українська Партія та Українська Народна Партія були самостійницькими. Інші (соціал-демократичні, радикально-демократичні, Товариство Українських Поступовців) висували ще програму автономії й евентуально федерації. Переважно, такою була програма й інших неросійських фракцій у Державній Думі (дивись Союз Автономістів); також на першій стадії революції 1917 р. З'їзд народів Росії, що зібрався у вересні 1917 р. під проводом М. Грушевського, поставив вимогу перебудови держави за федеративним принципом. З російських партій лише соціалісти-революціонери були готові прийняти для республіканської Росії федералізм. Меншовики і більшовики були централістами, такими ж були й октябристи, а кадети погоджувалися на обмежену автономію для неросійських народів. Соціалістичні партії неросійських народів, включно з єврейським «Бундом», виступали за федералізм.

Проголошена 14 вересня 1917 р. за О. Керенського Російська Республіка свого політичного устрою не визначала взагалі. Більшість інших народів, зокрема окраїнних, швидко стали на позицію самостійності. Більшовицький переворот прискорив серед них еволюцію від автономії до самостійності. Це ілюструють універсали Української Центральної Ради. Хоч 3 Універсал ще декларативно відстоював федералізм, але фактично вже не було з ким федеруватися. Бувши послідовно вірними «самовизначенню» й демократичним ідеям «народним волевиявлення», творці І V Універсалу залишили можливість установчим зборам вирішувати питання про можливий федеративний зв'язок, УНР з іншими частинами Росії.

З початку 1918 р. практично всі українські партії стояли за самостійність України. Російські партії в Україні ще теоретично наполягали на федералізмі, хоч переконаних федералістів у російському антибільшовицькому русі було мало. Коли шанси Української Держави у альянтській дипломатії були майже мінімальні, гетьман П. Скоропадський, під впливом свого російського оточення, оголосив 14 листопада 1918 р. федерацію України з Росією, однак і ті росіяни, які співдіяли з ним, радше вважали її тактичним маневром для відновлення російської централізованої держави. Після революційних подій 1917 - 1920 рр. й короткотривалого існування української держави вже не було поважнішої української групи, що підтримувала б федерацію. Помітний виняток становив галицький політик В. Панейко, який у 1922 р. представив план конфедерації з Росією як альтернативу до польського панування над західно-українськими землями.

Об'єднання УНР і ЗУНР не відбувалося на платформі федерації, скоріше зарисовувалося після 21 січня 1919 р. злиття двох держав при тимчасовому залишенні двох окремих політичних і військових структур. Внутрішній український Федаралізм для майбутньої України пропонували два правники в окремих проектах конституції УНР — С. Дністрянський та О. Ейхельман.

На шляху федеративного перетворення була в 1938 - 1939 pp. Чехо-Словацька Республіка, у складі якої мала бути Карпато-Українська Держава.

Радянський федералізм в теорії і на практиці

Російські марксисти, йдучи слідом за К. Марксом і Ф. Енґельсом, відкидали ідею федералізму (Г. Плеханов, В. Ленін), бо він компроментував їх центральну ідею — концентрацію влади в руках робітничого класу, на ділі ж — партії, та засади марксівського соціалізму взагалі. Ленін і більшовики були також проти федеральної структури Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (конфлікт з українською «Спілкою» і єврейським «Бундом»). В антифедералістичному наставленні більшовики зустріли російську революцію й готували свій переворот, хоч критикували Тимчасовий уряд за антинаціональну політику супроти окраїнних народів. Коли ці останні вже були на шляху до усамостійнення, ІІІ Всеросійський з'їзд Рад ухвалив 25. 1. 1918 р. Постанову, за якою «Радянська Російська Республіка засновується на засадах вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних республік».

У 1920 р. Комінтерн підтвердив федералізм як переходову форму радянської державності до цілковитої єдности. Утворена у 1917 р. Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка вважалася скорше федерацією автономних «народів», а не «держав». Ще до того, створивши у грудні 1917 р. для України радянський уряд у Харкові, більшовики проголосили, що Україна перебуває у федеративному зв'язку з Росією. Після вимушеного зірвання цього зв'язку (Берестейський мир між центральними державами і Росією) та оголошення радянської України «самостійною», як також у відповідь на намагання більшовиків у центрі розбити єдність України творенням окремих радянських республік (Донецько-Криворізької, Таврії, Криму й Одеської), українські націонал-комуністи і прихильні їм ліві есдеки та есери планували у лютому - квітні 1918 р. оформити УНР як «самостійну федеративну радянську республіку».

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 25.1. 1919 р. знову схвалив об'єднання України з РРФСР «на засадах радянської федерації». Це підтверджено окремим договором та ін. законодавчими актами у червні 1919 р. й пізніше. Не зважаючи на «федеративний зв'язок» радянських республік, Російська Комуністична Партія (більшовиків) залишилася централізованою з одним ЦК, а партії окремих республік діяли на правах обласних організацій.

Офіційно визначалися взаємини між РРФСР й іншими республіками, у тому числі й УРСР, у 1918 - 1923 рр. як федеративні, базовані на політичному, економічному, військовому і дипломатичному союзі, проте у дійсності їх можна уважати лише як квазіфедеративні. Роль спільних федеральних органів виконували державні органи однієї держави (несиметричні відносини між членами федерації); не було жадних гарантій для «суверенних» прав складових республік; їх взаємини базувалися то на договірних засадах, то на де факто втручанні РРФСР у справи інших радянських республік. Сучасні созні правники кваліфікують взаємини між РРФСР й іншими радянськими республіками як «федеративні», однак цей погляд не був загальноприйнятий у 1920-их pp. M. Рейхель, А. Малицький, Н. Палієнко, Д. Магеровський, Є. Коровін взаємини між радянськими республіками у 1919—1923 pp. вважали конфедеральними. Дехто з західних авторів також поділяє цей погляд (В. Ґсовскі), у тому числі й деякі українські правники на еміграції (Б. Галайчук, О. Юрченко, Р. Якемчук).

Під час творення СРСР була тенденція включити досі формально «незалежні» радянські республіки до РРФСР шляхом так званої автономії (Й. Сталін та ін.). Представники деяких созних республік (України та Грузії), зокрема X. Раковський, М Скрипник, В. Затонський, Мдівані, Цівцівадзе й ін., воліли конфедеративний зв'язок із залишенням найширших прав національним республікам. Між двома крайностями Ленін своїм авторитетом вирішив дискусію на користь федерації, яку утворено у майже класичній формі щодо структури (див. Союз Рад. Соціалістичних Республік). Нову федерацію створено на підставі союзного договору 30. 12. 1922 р., згодом Конституції, за якою об'єднувалися складові держави (РРФСР й деякі ін.) та унітарні. У зв'язку з цим, деякі радянські автори розглядають два типи радянської Федерації: державне з'єднання вищого типу (СРСР) і нижчого (РРФСР та деякі ін. республіки) — тільки з автономними формаціями. До цих належала в 1924 - 1940 рр. й УРСР, маючи у своєму складі Молдавську АРСР.

Конституції СРСР (1924 р., 1936 р.) та УРСР (1925 р., 1929 р. і 1937 р.) були побудовані на принципі формальної федерації, а фактично СРСР став централізованою державою. Цей останній аспект радянської державності зміцнює факт, що ніде немає ґарантії республіканських прав, які поступово і без формального конституційного процесу узурпувалися центральними органами. Через постійну тенденцію до централізації влади й довільну заміну республіканських органів союзними деякі західні дослідники заперечують федеративну природу СРСР (Лівінґстон, Маврах, Файнер, Аспатурян). Більшість авторів, у тому числі й українських, погоджуються, що йдеться тут про спеціальний тип федерації (радянської федерації) з тенденцією до де факто унітарної держави при збереженні інституційно-функційних федеральних форм. Цього загального процесу не змінили дві спроби поширення прав союзних республік (у 1944 р. — надання республікам зовнішньополітичних компетенцій і деяких прероґатив у військовій ділянці, а у 1956 - 1959 рр. — поширення економічних прав), бо їх фактично не здійснено.

Останніми часами триває далі процес «відфедералізування» СССР, хоч номінально Конституція 977 р. підтвердила принцип й інституції федерації. Під час обговорення проекту нової Конституції СССР дехто висловлювався за поступове відживання федералізму (П. Семьонов, Д. Златопольський), що узгоджується з ідеєю «злиття націй». Разом з тим за тривалість федеративного принципу висловлювалися Куличенко, С. Якубовська, Г. Александренко та ін. На характер цієї дискусії й майбутнє радянської федерації мають вплив еволюція національної політики КПРС, а також після ХХІІ з'їзду КПРС концепція так званого «радянського народу».

ДЖЕРЕЛА:

Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1955 - 1995.; Костомаров Н. Мысли о федеративном начале в древней Руси. ж. Основа, ч. 1. П. 1861;