Політологічна енциклопедія Книга VІІI - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Фашизм

ФАШИЗМ (італ. fascismo, від італ. Fascio — «зв'язка», «об'єднання») — різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування.

Спочатку — самоназва політичного руху в Італії під проводом Беніто Муссоліні, який правив з 1922 - 1943 рр. Уже у 1920-і рр., супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм, хоча вони самі себе не називали словом «фашизм» та за своїми ідеологіями і політичними практиками дуже відрізнялися від італійського фашизму.

Знамено Муссоліні

Фашизм зазвичай описується як «ультра праві», хоча деякі автори акцентують увагу на тому, що розміщення фашизму на звичайному поділі політичного спектру лівий-правий є важким. Націоналізм був основною частиною італійського фашизму через те, що фашистські партії зосереджені хоча і не на національній ідентичності, але на національній єдності, і не на класовій боротьбі.

Нацистська Німеччина була зосереджена на «чистоті раси», а фашистська Італія Муссоліні була спрямованою на державний суверенітет у стосунку до особистості. Проте у 1937 р. Муссоліні ввів ряд законів, спрямованих проти євреїв, що було зроблено просто задля підтримки політики Адольфа Гітлера, а не з ідеологічного мислення.

Фашизм з італійської — «зв'язка», «об'єднання», що означає об'єднання в єдине ціле правих і лівих політичних спектрів. Фашизм бере свій початок в італійському націоналізмі часів Першої світової війни і був заснований Беніто Муссоліні, який раніше був одним із лідерів Італійської соціалістичної партії.

ВИЗНАЧЕННЯ ФАШИЗМУ

Етимологія цього слова походить від латинського фасції (пучок). Пучок був символом влади під час Римської імперії чиновників-лікторів до найвищого римського судді, консулів, преторіві диктаторів. Тому емблема фашизму — лікторська зв'язка — символ єднання, сили і справедливості, оскільки фашизм не лише законодавець і будівельник закладів, але й учитель.

Фашизм — соціально-політичні рухи, ідеології і державні режими право-тоталітарного типу. Науковці також часто визначають фашизм як крайньо-праву ідеологію.

У точному значенні, фашизм — феномен політичного життя Італії 20 - 40-х рр. XX ст. двигун духовного життя.

Італійська національна фашистська партія (емблема — лікторська зв'язка)

З 30-х рр. поняття «фашизм» стало поширюватись і на інші відносно подібні та споріденені за ідеологією та політичною практикою режими: націонал-соціалістичний в Німеччині (нацизм), військово-фалангістський в Іспанії (Іспанська фаланга), військово-поліцейський в Португалії тощо, які самі себе ніколи не називали словом «фашизм». У будь-яких своїх проявах фашизм протиставляє інститутам і цінностям демократії так званий «новий порядок» та жорсткі засоби його утвердження. Фашизм у владі опирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає монопольною), підконтрольні владі профспілки і незаперечний авторитет «вождя», «дуче», «каудільо», а також на масовий ідеологічний і фізичний терор.

Ознаки фашизму як ідеології, політичного руху і соціальної практики: фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр, вважаючи його недостатнім для опису своїх переконань.

обґрунтування переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації (під нацією, як і під державою, розуміється один індивід (як правило, масштабів культу особи), або їх невеличка група, що триває історично і об'єднаних однією ідеєю сильної особистості, мілітаризму, тоталітаризму, постійної війни, і панування) дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин, класів, рас, індивідів, груп індивідів (бо можуть мислитись лише в державі), суспільств, партій, профспілок і т. д. Антиіндивідуалізм. Особиста позиція в колективі, наприклад, національного характеру, етнічного, расового або соціальних класів, або щодо організацій громадянського суспільства — пригнічується.

Утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства. Нижче наведене висловлювання Ренана, Муссоліні вважає перед фашистським: «Розум, знання — продукти Людства, але це химера — бажати розуму безпосередньо для народу і через народ». «Для існування Розуму зовсім немає необхідності, щоб він був загальним надбанням». Позитивне ставлення до насилля.

Насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності та вождизму. Фашизм можна розглядати як крайню форму колективізму. Заперечення демократії та відкритості влади. Мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань, і війна як обов'язок.

Фашизм рясно користується популістською термінологією: заклики до героїчних масових сил, щоб відновити славу минулого, і вимагає вірності єдиному лідеру, який, як правило, досягає масштабів культу особи проти ліберальних доктрин. Фашистське розуміння «влади» не має нічого спільного з поліцейською державою.

В період промислової революції відбувався розпад станового поділу суспільства, що існував в історичну епоху між раннім феодалізмом та Індустріалізацією, а натомість залишались дві точки зору щодо нового поділу: модерністська точка зору описує націоналізм як нове явище, яке вимагає структурних умов сучасного суспільства, для того, щоб існувати;

примордіалістська точка зору описує націоналізм як відображення давнього і передбачувану еволюційну тенденцією людини організуватись в різні групи на основі близькості народження.

Маркс не поділяв на тих, хто контролює виробництво і тих, хто виробляє товари або послуги в суспільстві (Маркс бачив класи у ставленні людей до засобів виробництва в двох основних способах: або вони володіють продуктивною власністю або працею інших). І запропонував концепцію класового поділу.

Енгельс в марксистській газеті «Neue Rheinische Zeitung» у січні 1849 р. у статті про класову боротьбу писав, що коли відбудеться соціалістична революція, почнеться класова боротьба і в Європі знайдутьсяь примітивні суспільства, що не досягли капіталізму (відстають на дві фази розвитку): баски, бретонці, шотландці, серби, і називає їх расовим сміттям, і що їх доведеться знищити, оскільки в історичній боротьбі вони відстають на дві фази і не зможуть зрозуміти соціалістичну революцію, а Польща взагалі не має підстав для існування в світі. У цій статті вперше було порушено питання «чому необхідно вбивати?». Маркс 16 квітня 1852 р. писав: Класи та раси, неповноцінні щоб пристосуватися до нових умов життя мають поступитися дорогою. їх треба принести в жертву революції.

Маркс перший запропонував расове знищення, і перший запропонував концепцію класового поділу. Масові вбивства певної категорії людей (зайвих/маргіналів/«паразитів суспільства») є основою марксистського соціалізму. Засновником першої марксистської держави на планеті став Ленін.

Якщо ви не можете виробляти стільки, скільки ми споживаємо, або ж споживаєте значно більше, ми, відповідно, не можемо розвивати з вашою допомогою суспільство і від вашого існування на Землі немає жодної користі.

Нацизм почався з порівняння з комунізмом.

Для фашизму є близьким поняття Державний капіталізм, хоча це не є частиною ідеології. З економічних питань, італійський фашистський лідер Беніто Муссоліні у 1933 р. стверджував, що, якщо б фашизм слідував сучасній фазі капіталізму, його шлях буде «невідворотно вести в державний капіталізм, який є ні більше, ні менше, ніж державний соціалізм «з ніг на голову». У будь-якому випадку, чи результатом буде державний капіталізм чи державний соціалізм, в результаті це призведе до бюрократизації економічної діяльності нації». Одним з прикладів близьких до державного капіталізму на пост-радянському просторі може бути політична позиція з повернення ЖЕКів і заборона встановлення автономних систем опалювання житла.

Фашизм був заснований під час Першої світової війни італійськими націонал-синдикалістами, які об'єднали ліві і праві політичні погляди. Тому фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр.

Економічна організація є корпоративістсько-синдикалістська в спеціальній фашистській формі. Синдикалізм був радикальним лівим робітничим рухом — хто хотів захоплював фабрики для їх самоорганізації. Виробництво повинно бути організоване роботодавцем та працівниками в одній профспілці, у той час як існуючі розформовуються. На практиці, робітники не отримали більше впливу. Навпаки, виробництво було більш централізованим. Незважаючи на схильність до держави, в фашизмі хочуть не колективізації економіки відповідно до радянської націоналізації.

Для фашиста — нічого не існує поза державою (нічого людського чи духовного не існує, а тим більш не має цінності поза державою), а державою і нацією (нація не є расою) є «вища особистість» (або група таких особистостей), об'єднаних такою ідеєю. Нація — це група, тобто, безліч, об'єднане однією ідеєю, якою є воля до існування і панування (це і є самосвідомістю і особистістю) і у формі держави вона є етична реальність, правляча влада, сила, яка здійснює зовні свою волю і примушує признавати і поважати себе, вища і наймогутніша форма особистості, яка і синтезує всі форми морального і інтелектуального життя людини, охоплює її волю і розум. Решту індивідів, які збігаються з державою — фашизм просто признає. Народ, в фашистській доктрині, потрібно розглядати якісно, а не кількісно (якість є «вища особистість»): як найбільш потужну, моральну, істинну і послідовну ідею (ця ідея здійснюється в народі через свідомість і волю небагатьох, навіть одного, і, як ідеал, прагне здійснити в свідомості і волі усіх). «Вища особистість» і держава за Муссоліні — це один або декілька індивідів.

При цьому фашизм є антиіндивідуалістичним. Держава є фактом духовним і моральним, так як вона виявляє собою політичну, юридичну і економічну організацію нації. Держава є абсолютом, в порівнянні з яким індивіди і групи — лише відносне.

Для фашизму людина — це індивід, єдиний з нацією, Вітчизною. В житті індивід шляхом самозречення, жертви приватними інтересами, навіть подвигом смерті виконує чисто духовне буття, в чому і полягає його людська цінність. Для фашиста — все в його державі, і ніщо людське чи духовне не існує поза його державою, поза державою немає і індивіда — індивіди і групи можуть мислитись лише в державі.

Оскільки нацією і державою є один індивід («вища особистість») або група їх, то це, звичайним чином, заперечує ліберальні доктрини, соціалізм, комунізм і класову боротьбу, матеріалістичний позитивізм, демократію (яка прирівнює народ до більшості, і знижує рівень народу до рівня багатьох) і демократичні ідеології, масонські доктрини, якобінські новшевства. Фашизм сам є формою демократії. Ця держава («вища особистість», або група їх) і є творцем права, дає індивідуальним волям форму закону. Тому звідси організація і експансія, хоча б в можливості. В фашистській доктрині імперія є не лише територіальним, військовим чи торговим інститутом, а також моральним і духовним (в фашизмі можна мислити імперію, тобто націю, яка керує прямо або побічно іншими націями, без необхідності завоювання навіть одного кілометру території).

Для фашизму прагнення до імперії, тобто до національного розповсюдження є життєвим проявом. Держава в фашизмі (за Муссоліні) має підносити людей від «примітивного існування до висот людської міці, тобто імперії», лише фашистська держава може вирішити протиріччя капіталізму, а «партія, яка тоталітарно керує нацією — факт новий в історії».

Для духу фашизму чужі всі інтернаціональні організації громадського характеру, хоча вони заради вигоди при певних обставинах можуть бути прийняті.

Муссоліні тлумачив «націю» і «державу» з позиції соціал- дарвінізму і національного синдикалізму: що владою і державою є один «індивід-вища особистість» (або невелика група таких «індивідів-вищих особистостей»), цей індивід чи невеличка група їх і є нацією; що фашистська держава є воля до влади і панування, а римська традиція в цьому відношенні є ідея сили; що кожен народ має свій націоналізм.

«Коли почуття державності слабшає і беруть верх розкладаючі і відцентрові устремління, тоді нації спрямовуються до схилу»

Фашизм і націонал-соціалізм: подібності та відмінності

Італійський фашизм першим прийшов до влади в Італії і тим самим встановив модель для наслідування для інших відносно подібних та споріднених за ідеологією та політичною практикою організацій і груп, що з'явились пізніше після становлення італійського фашизму. Незважаючи на їхню подібність та спорідненість, треба брати до уваги, що інші організації та рухи, які прийнято називати фашистськими по аналогії з італійським фашизмом, мали свої специфічні особливості, якими вони також значно відрізняються один від одного та, зокрема, від італійського фашизму. Так, наприклад, для німецького націонал-соціалізму від самого початку був характерним біологічний расизм, антисемітизм, євгеніка та расова гігієна; тоді як італійський фашизм тільки після 1938 р. вів дискримінаційні расові закони проти євреїв, при тому, що расизм в фашистській Італії ніколи не набрав таких значних розмірів, як у Третьому Рейху. До того, расизм в фашистській Італії після 1938 р. мав тільки дискримінаційний характер. До 1938 р. євреї не тільки не підлягали дискримінації у фашистській Італії, а навіть займали значні посади у державі та фашистській партії. Різне було ставлення німецьких націонал-соціалістів та італійських фашистів до християнської релігії: в Третьому Рейху християнські церкви піддавались переслідуванню, тоді як католицька церква у фашистській Італії займала привілегійоване становище.

Італійський фашизм і расизм

У 1921 р. у промові у Болоньї, Муссоліні заявив, що «фашизм народився... з глибокої, вічної необхідності цієї нашої арійської і середземноморської раси». У цій промові Муссоліні мав на увазі італійців як Середземноморську філію арійської раси, «арієць» у значенні «людей Індо-Європейської мови і культури». Італійський фашизм підкреслював, що раса була пов'язана духовними і культурними основами, і визначали расову ієрархію на основі духовних і культурних чинників. Італійський фашизм таким чином мав за основу свою концепцію про раси на духовних і культурних чинниках, і Муссоліні явно відхилив поняття, що біологічно «чисті» раси існували, хоча біологія досі вважається важливим чинником у расі.

Італійський фашизм рішуче відкинув загальну нордичну концепцію арійської раси, яка ідеалізувала «чистих» арійців як мають певні фізичні риси, які були визначені як Північні, ті, котрі з світлим волоссям і блакитними очима.

На початку 1930-х рр., з приходом до влади нацистської партії в Німеччині з Фюрером Адольфом Гітлером з акцентом «на нордичній концепції арійської раси, виникла напруженість між сильними фашистами і нацистами у сфері расових питань. В цей час фашистські засоби масової інформації в Італії критикували та висміювали расову доктрину німецьких націонал-соціалістів.

У 1934 р., після вбивства австрійськими нацистами австрійського канцлера Дольфуса, союзника Італії, Муссоліні прийшов в лють і відповів сердито засуджуючи нацизм, кажучи: «германська раса не існує... Ми повторюємо. Не існує. Вчені кажуть, так. Гітлер говорить так»

До 1936 р., напружені відносини між фашистською Італією і нацистською Німеччиною зменшується, і відносини стали дружніше. У 1936 р. Муссоліні вирішив розпочати расову програму в Італії, і був зацікавлений у расових дослідженнях.

Беніто Муссоліні дає Римське привітання поруч із Адольфом Гітлером

До і після 1922 р. фашизм в Італії заборонив опозиційні партії, посадив в тюрму їхніх лідерів, вбив від 2000 до 3000 політичних опонентів, заборонив незалежну пресу, ліквідував нефашистські профспілки, порушував власні закони, спонсорував таємну поліцію, та заохочував італійців доносити на один одного. Протягом фашистського правління в Італії антифашисти різної орієнтації могли бути покарані попередженнями чи домашніми арештами, примусовими засланнями у невеликі містечка чи острови. Законодавством також було введено смертну кару за замахи на Дуче та провідних членів королівської сім'ї. На кінець фашистського режиму в Італії таємна поліція скомпілювала досьє на 130,000 італійців. Приблизно 13,000 опонентів фашизму в Італії були піддані довготривалим тюремним покаранням. У мирний час Спеціальний трибунал виконав дев'ять смертних вироків. Вісім інших смертних вироків були помилувані. Ці відносно незначні цифри репресованих політичних опонентів можуть створювати враження про фашистський режим в Італії як про м'яку форму диктатури. Але слід відмітити, що фашизм в Італії був значно менш кривавим у внутрішній політиці, чим нацизм в Німеччині або більшовизм в СРСР. Відповідно до досліджень вченого Річарда Босворза, розв'язані італійським фашизмом зовнішні імперіалістичних війни забрали життя понад одному мільйону людей.

Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Беніто Муссоліні і згодом став універсальним поняттям для означення численних відносно подібних та споріденених за ідеологією та політичною практикою організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів там, де вони прийшли до влади. Фашистська диктатура — режим правління Муссоліні між 1922 - 1943 рр. в Італії.

У Німеччині подібною організацією з власною специфікою стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 року захопила владу і втягла світ у Другу світову війну.

З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Ф. Франко, який у 1936 - 1939 рр. очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть.

У Португалії у 1932 р. прем'єр-міністром став А. О. Салазар, який спирався на партію «Національний союз» та воєнізовану структуру «Португальський легіон».

Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії «Французька дія», «Французька солідарність», Народна французька партія, бойові союзи «Фасції» та «Вогненний хрест».

У Великобританії на початку 20-х рр. діяли досить чисельні «Британські фашисти» та «Імперська фашистська ліга», після розпаду яких у 1932 р. постав «Британський союз фашистів» на чолі з колишнім лейбористом О. Мослі.

У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 р. у Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія «Національний фронт».

У Норвегії під керівництвом В. Квіслінга досить впливовою була партія «Національна єдність».

У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило «Збройний загін». У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали «Національний легіон», «Національна дія», Фламандський національний союз та рух рексистів.

Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір — Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії — Спілка борців за свободу. У Литві — Партія «народних». В Угорщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Угорська робітнича партія, у 1935 р. — Партія схрещених стріл на чолі з Ф. Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія «Залізна гвардія». У Чехословаччині під керівництвом генерала Р. Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом — Партія національної єдності.

Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена В. Жаботинським організація «Бетар», яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. У Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934 - 1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.

Ідеологія фашизму знайшла сприятливий ґрунт серед значної частини російської еміграції. Відомий ідеолог російського чорносотенного руху В. Шульгин твердив про ідейну спорідненість її правого крила з фашизмом. Видатний філософ М. Бердяєв вважав, що фашизм складається з позитивних елементів і на його чолі стоїть «чудова людина». На такому тлі цілком логічним виглядало створення цілої низки власне фашистських російських організацій. У 1926 р. у Сербії була заснована Національна організація російських фашистів. Тоді ж у Харбіні (Китай) почала діяти організація «Робітничо-селянська козача опозиція росіян — Російські фашисти», в Тяньцзині — організація «Чорні фашисти». У Франції помітною була «Рада младоросів», що ідентифікувала себе з фашистами. Серед подібних організацій були також Всеросійська фашистська партія, згодом — Російський фашистський союз, також Російський Національний Фронт, Російський Націонал-Соціалістичний Рух, Всеросійська націонал-революційна партія та ще багато інших. Вони об'єднували десятки тисяч членів. Російські фашистські партії були членами Всеслов'янської фашистської громади з центром у Празі, а деякі з них оголосили лідера чехословацьких фашистів генерала Гайду вождем фашистів слов'янських народів.

Сучасний ідеолог російського фашизму Олександр Дугін вважає, що, оскільки Росія пройшла «два ідеологічних етапи — комуністичний і ліберальний», то для неї залишається лише один варіант «політико-державної реалізації» — фашизм.

ДЖЕРЕЛА:

«Доктрина фашизму», переклад В. Н. Новикова, La Renaissance, Paris, 1938.; Юлиус Эвола. Фашизм: критика справа / пер. с ит. — Москва: Реванш, 2005. — 80 с.