Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Вандалізм

ВАНДАЛІЗМ — у буквальному сенсі слова: зловмисне руйнування або пошкодження культурно-історичних пам'ятників, інших матеріальних і культурних цінностей, приватних або суспільних об'єктів майна. Слово має походження від назви вандали — древні німецькі племена, відомі своїми нападами на Рим і його провінції і величезними руйнуваннями, які цьому заподіювалися.

Схожість імен натякає на знаходження батьківщини для вандалів у Норвегії, Швеції, або ж Данії. Вважають, що вандали перетнули Балтику й прибули на терени сучасної Польщі приблизно у ІІ-му ст. до н. е. та оселилися у Сілезії близько 120 р. до н. е.

Тацит описав місце проживання вандалів між річками Одер і Вісла у творі «Германія» (98 рік н. е.); цю інформацію підтвердили пізніші історики: згідно з Йорданом, їх і ругіїв витіснило прибуття готів. Ця розповідь підтримує ототожнення вандалів з Пшеворською культурою, оскільки Вельбарська культура готів замінила Пшеворську.

Вандали були розділені на дві племінні групи — силінги і асдинги. Під час війни Риму з маркоманами (166 - 181) силінги жили в області, яка звалась римлянами Велика Германія. У ІІ-му ст. асдинги на чолі з королями Раусом і Раптом змістилися на південь і вперше напали на римлян нижче за течією Дунаю. У 271 р. римському імператору Авреліану довелося захищати проти них середню течію Дунаю. Був укладений мир, за яким вандали оселилися у західній Дакії і римській Угорщині.

За «Історією Готів» Йордана, асдинги вступили у конфлікт з готами у часи Констянтина Великого. Тоді вандали жили на території, пізніше заселеній гепідами, яку оточували «на сході готи, на заході маркомани, на півночі хермандури і на півдні Дунай». На вандалів напав готський король Геберік і їх король Візімар був убитий. По тому вандали мігрували до Паннонії, де Константин Великий (близько 330 р.) надав їм землі на правому березі Дунаю, де вони жили наступні шістдесят років.

У 400 або 401 р., можливо через напади гунів, вандали на чолі з королем Годигіселом разом із своїми союзниками аланами та свевами почали рухатися на захід. Деякі силінги приєдналися до них пізніше. У цей час асдинги вже були обернені у християнство. Завдяки імператорові Валенту вандали прийняли аріанство, як і готи раніше.

У 406 р. вандали досить легко просувалися від Паннонії на захід уздовж Дунаю, але коли вони досягли Рейну, то зустріли Франків, які заселяли римські провінції у північній Галлії. Двадцять тисяч вандалів, разом зі своїм королем, загинуло у битві. Але з допомогою аланів вони зуміли завдати поразки франкам, і 31 грудня 406 р., вандали перетнули замерзлий Рейн, щоб вторгнутися у Галлію, яку вони спустошили. Під проводом Гундеріка, сина Годигісела, вандали грабували усе на шляху на захід і південь, рухаючись через Аквітанію.

У жовтні 409 р. вандали перетнули Піренеї та втогрлися на територію Іберійського півострова. Там вони отримали землю від римлян, як федерати, у провінціях Галісія (на північному заході) і Бетіка (південь). Алани отримали землі у Лузитанії (на заході) і регіон навколо міста Картаго Нова (зараз Картахена). Свеви також отримали частину Галісії. Вестготи, які перед тим як одержати земелі у Септіманії (Прегіон у південній Франції) вторглись до Іберії, та 426 р. розгромили аланів, серед загиблих був і король західних аланів Атакес. Залишок аланів згодом звернувся до короля вандалів Гундеріка аби той прийняй корону аланів.

Розграбування Риму — Гравюра Хайнріха Лейтеманна (1824 - 1904)

Пізніше королі вандалів у Північній Африці називали себе королями вандалів та аланів. Від 427 р. королем вандалів був Гейзерік, звідний брат Гундеріка. Він почав будівництво флоту і висадився у 429 р. у Північній Африці з близько 80 тисячами послідовників (за іншими даними усіх вандалів з союзниками було значно менше навіть враховуючи жінок та дітей). Від Гібралтарської протоки у 430-их рр. вандали просунулись на схід до Карфагена. Було укладено мир між вандалами і римлянами. У 435 р., римляни надали їм землі у Північній Африці.

Але мир був розірваний Гейзеріком, який у 439 р. зробив Карфаген його столицею. Вандали узяли і пограбували місто без битви, захопивши його, коли більшість мешканців були на іподромі. Гейзерік, захопивши з часом Сицілію, Корсику, Сардинію і Балеарські острови, перетворив своє королівство у велику державу.

Протягом наступних тридцяти п'яти років, з великим флотом Гейзеріх грабував побережжя Східної і Західної Імперій. Після смерті Аттіли римляни нарешті змогли зайнятися вандалами, які контролювали одні з найбагатших провінцій імперії. Дипломатичні стосунки між двома сторонами перервалися, а у 455 р. вандали захопили Рим і грабували місто протягом двох тижнів починаючи 2 червня. Вони покинули Рим з незліченими цінностями, зокрема зі здобиччю з Єрусалимського Храму, що її привіз до Риму Тит, і з імператрицею Лікінією Євдоксією та її дочками Євдокією і Плакідією, як заручницями. Стверджують, що імператриця Євдоксія просила короля Гейзеріка звільнити її від ненависного шлюбу з імператором Петронієм Максимом, вбивцем її чоловіка Валентиніана III.

Розграбування Риму вандалами

Літописець Проспер Аквітанський повідомляє, що 2 червня 455 р., римський папа Лев I зустрічався з Гейзеріком і благав його утриматися від вбивств та підпалів, а вдовольнитися грабежем.

З 462 р. королівство вандалів підкорило Північну Африку і острови Середземного моря, зокрема Сицилію, Сардинію, Корсику і Балеарські острови. Проте, подібно до інших германських королівств на римському ґрунті, африканське королівство вандалів скоро почало занепадати.

У 468 р. вандали знищили величезний флот, надісланий проти них Візантією. У відповідь вандали пробували вторгнутися до Пелопоннесу, але були відбиті з важкими втратами. У відплату, вандали узяли 500 заручників на острові Закинтос і порубали їх на шматки на шляху до Карфагену.

Гейзерік був однією з найбільш могутніх осіб часу Великого переселення народів. Він помер у глибокій старості 25 січня 477 р. Згідно з проголошеним ним законом спадкування — не син, а найстаріший чоловік королівського дому мав успадкувати корону (закон старшинства). Гейзеріка успадкував його нездібний син Гунерік (477 - 484), який спершу захищав католиків, унаслідок побоювання Константинополя. Але від 482 р. царювання Гунерік відоме здебільшого його релігійними переслідуваннями маніхейців і католиків у найжахливішій формі.

Гунтамунд (484 - 496), його двоюрідний брат і наступник, намагався помиритися з католиками. Починаючи зі смерті Гейзеріка влада вандалів втрачала силу і Гунтамунд втратив значну частину Сицилії, яку захопили остроготи, а також змушений був боротися з усезростаючим натиском корінних берберських племен. Хоча Трасамунд (496 - 523) унаслідок свого релігійного фанатизму був ворожий до католиків, він обмежувався безкровними переслідуваннями.

Хілдерік (523 - 530) був найтолерантнішим королем вандалів у ставленні до католицької церкви. Він надав католикам релігійну свободу. Він не цікавився війнами, які залишав на родича Хоамера. Коли Хоамер зазнав поразку від маврів, аріанська фракція у королівському сімействі підняла повстання і зробила його двоюрідного брата Гелімера (530 - 533) королем. Хілдерік, Хоамер і їх родичі були кинуті у в'язницю. Хілдерік був убитий у 533 р..

Ці події стали приводом для втручання Візантійського імператора Юстиніана І, який оголосив війну вандалам. Армією Східної Імперії командував Велізарій, який почувши, що найбільша частина флоту вандалів придушує повстання у Сардинії, вирішив діяти швидко і висадився на Туніському березі, а потім рушив маршем до Карфагена. У кінці літа 533 р. король Гелімер зустрів Белізарія у десяти милях на південь від Карфагена; вандали вигравали, коли племінник та брат Гелімера загинули; по тому Гелімер злякався і втік. Велізарій захопив Карфаген.

15 грудня 533 р., Гелімер і Велізарій знов зустрілися у битві під Тікамероном, приблизно за 30 кілометрів від Карфагена. Знову вандали мужньо билися, але були розбиті коли Гелімер дізнався про смерть другого брата. Велізарій захопив Гелімера весною 534 р. Північна Африка знову стала римською провінцією, а вандалів з неї вигнали. Гелімер отримав великі маєтки у Галатії. Йому також пропоновали чин патриція, але він відмовився від нього тому, що не був готовий змінити заради цього свою аріанську віру.

Поява терміну «вандалізм» відноситься до часів Великої Французької революції. Вперше термін використаний членом конвенції Генеральних Штатів абатом Анрі Грегуаром. У 1794 р. він виступив з «Доповіддю про руйнування, що творяться вандалізмом, і засоби їх запобігання», закликаючи найсуворішим чином присікати знищення пам'ятників мистецтва. Грегуар мав на увазі дії армії молодої Французької республіки.

Вандалізм тісно пов'язаний з поняттям агресії та має специфіку: бувши також насильницьким актом, спрямованим на спричинення шкоди, він водночас зазіхає лише на матеріальні цінності; генезис вандалізму, класифікація його видів, а також інших елементів його політичної, соціальної, правової, психологічної характеристики схожі з аналогічними елементами характеристики агресії; зокрема, він є обов'язковим «супутником» агресивних воєн, дій державних і недержавних структур, пов'язаних з геноцидом, депортацією, переслідуваннями у зв'язку з соціальним походженням і статусом, етнічним походженням, релігійними переконаннями тощо.

У теорії психології обґрунтовано констатується зв'язок цього виду деструктивної поведінки із загальним поляганням етичної атмосфери у соціумі і її різкими змінами у результаті етичної деградації, викликаною війною, компрометацією традиційних етичних цінностей, розвитком національних і релігійних конфліктів, догматичним проведенням у життя революційних концепцій, коли формується образ ворога, одним з атрибутів якого представляється певний тип культури, приналежність і призначення ііпам ятників та ін. майна).

Англійські джерела звертають увагу на правовий аспект вандалізму: «Вандал той, хто свідомо чи внаслідок невігластва руйнує власність, що належить особі чи суспільству». Французькі джерела звертають увагу на те, що «Вандалізм — стан духу, що змушує руйнувати гарні речі, зокрема, твори мистецтва».

ДЖЕРЕЛА:

Вандализм // энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890 - 1907. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. — Москва: Наука, 1993. — С. 182.; Мавро Орбини. Славянское царство. — М.: Олма Медиа Групп, 2010. — 528 с.