Політологічна енциклопедія Книга VІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Тутмос ІІІ

ТУТМОС ІІІ (1503 - 1447 рр. до н. е.) (фараон із XVIII династії)

Починаючи з 1503 р. до н. е. вів завойовницькі війни; за час свого правління здійснив ряд походів, головним чином в Палестину і Сирію. В історії відомий як перший полководець, що здійснив наступ за заздалегідь наміченим планом. Характерною рисою його воєнного мистецтва було намагання не розпилювати свої сили, а наносити послідовні і зосереджені удари по найважливіших стратегічних пунктах противника. Маючи в своєму розпорядженні досить багаточисельну (до 20 тис. чол.) і гарно організовану армію, Тутмос III у 1492 - 1491 рр. до н. е. завдав поразки Мітанні і захопив її землі на захід від Євфрата, здобув перемоги при Мегіддо, Кадеті, Кархемиші та інші. В результаті переможних походів Тутмоса III Єгипет розширив свої кордони і перетворився на могутню державу. Залежними від Єгипту стали Лівія, Ассирія, Вавилонія, Хеттське царство і острів Крит, які платили йому данину.

Ім'я Тутмос є давньогрецьким варіантом вимови єгипетського імені Джехутімесу — (іноді перекладається як «народжений Тотом»). В якості тронного Тутмос III використовував ім'я Менхеперра (Мінхеперра), яке передається в «Амарнських письменах» як Манахбірія, або Манахпірра.

Тутмос III був сином фараона Тутмоса II (керував у 1494 - 1490 рр. до н. е.), одруженого на своїй зведеній сестрі Хатшепсут, і наложниці (або другорядній дружині) низького походження Ісіді. Таким чином, Тутмос III був пасинком і племінником цариці Хатшепсут (тронне ім'я Мааткара), яка одноосібно керувала в 1490/1489 - 1468 рр. о н. е. Хатшепсут була четвертою (і єдиною, що залишилась в живих) дочкою фараона Тутмоса I і цариці Яхмос, що робило її прямою спадкоємицею престолу за традицією XVIII династії.

Після смерті свого батька малолітній Тутмос III був проголошений новим фараоном, а Хатшепсут — його регентом. Ставши фараоном, юний Тутмос III продовжував виховуватися при храмі Амона в Фівах в дусі шани до релігії і, ймовірно, отримав якісну освіту. Ще в дитинстві новий фараон одружився на старшій дочці Хатшепсут Нефрура, котра не дожила до повноліття. Тому головною дружиною Тутмоса III стала друга дочка Хатшепсут — Мерітра-Хатшепсут (втім, деякі дослідники заперечують материнство цариці у відношенні до Мерітри).

3 травня 1489 р. до н. е., тобто через 18 місяців після сходження на престол, малолітній фараон, виконуючи одночасно ритуальні функції жреця Амона в головному храмі бога в Фівах, був усунутий від трону легітимістською партією, яка посадила на престол спадкоємицю древньої царської крові Хатшепсут. Під час церемонії в храмі верховного бога Амона жреці, що несли барку зі статуєю верховного бога, опустились на коліна прямо біля цариці, що було розцінено фіванським оракулом як благословення Амона новому правителю Єгипту.

Хатшепсут, спираючись на підтримку фаворита і зодчого Сенмута, бідного провінційного чиновника за походженням, а також багатьох представників «інтелектуальної еліти», в тому числі архітекторів Туті та Інені, темношкірого генерала Нехсі, і Хапусенеба, візиря і первосвященника Амона, проводила активну політику з укріплення внутрішнього становища Єгипту. Наділена визначними політичними здібностями і надзвичайним розумом, жінка-фараон відновлювала зруйновані гіксосами монументи в Карнаку і Луксорі і збудувала власний грандіозний храм в Дер-ель-Бахрі (поблизу Фів). Крім того, сучасні дослідження довели, що Хатшепсут (котрій раніше приписували пасивну і миролюбиву зовнішню політику, в результаті чого сили Єгипту послабились на міжнародній арені) особисто очолила військові походи (в тому числі перший з двох походів в Нубію) і контролювала Південну Сирію і Палестину. Однак найвідомішою зовнішньої політичною акцією Хатшепсут є спорядження у 1482/1481 рр. до н. е. експедиції в Пунт (Східна Африка).

Ще за життя Хатшепсут Тутмос III був допущений до командних постів в єгипетській армії. Ймовірно, він очолив ряд походів на Сінай, Нубію і Палестину, в яких вперше проявився його полководницький талант. Підтримка Тутмоса III армією змушувала царицю зважати на усунутого від державного правління фараона.

Після смерті Хатшепсут на початку 1468 р. до н. е. Тутмос, щоб помститися за позбавлення влади, наказав знищити усі відомості про Хатшепсут і всі її зображення, однак не завдав серйозної шкоди поминальному храму Хатшепсут в Дер-ель-Бахрі — було розбито декілька розміщених у храмі статуй цариці, втім сама будівля не постраждала. Тридцятиметрові обеліски Хатшепсут в Карнаку були закладені кам'яною кладкою, а її ім'я вирішили пустити в непам'ять — воно вибивалось з картушу і замінялось іменами Тутмоса I, Тутмоса II і Тутмоса III. Знищення імені в Стародавньому Єгипті прирівнювалось до прокляття, тому фараони початку XVIII династії витирали всі написи, що належали до періоду гіксоських царів, так само, як і Хоремхеб, прокляв Ехнатона, видовбуванням імені «Угодного Атону» із царських картушів прагнув знищити відомості про існування своєї релігійної реформи.

Плутанина з картушами Хатшепсут, замінених на картуші її батька, чоловіка і пасинка, призвела до створення німецьким єгиптологом Куртом Зете теорії, яка пояснювала події правління цариці міжусобицями між Тутмосом I і Тутмосом II з одного боку, і Тутмосом III і Хатшепсут, — з іншого. Репресій зазнали також найближчі соратники цариці, в тому числі покійний Сенмут, чия гробниця була зруйнована, і Туті, якого на посту головного архітектора і начальника ремісників замінив ставленик фараона Менхеперрасенеб («Менхеперра живий і здоровий»), також зайняв пост начальника золотої і срібної скарбниці.

Втім, паралельно з загальноприйнятою версією про помсту Тутмоса III, існує альтернативна точка зору на причину переслідування пам'яті його попередниці — вірогідно, ці дії були необхідними фараону лише для того, щоб довести легітимність свого правління. Цю гіпотезу частково підтверджують і нещодавні дослідження, проведені різними вченими на чолі з Чарльзом Німсом і Пітером Дорманом.

Ці дослідники, вивчивши зруйновані зображення і написи, дійшли до висновку, що пам'ятники часів Хатшепсут могли бути пошкоджені після 42-го року правління Тутмоса III, а не в районі 22-го, як вважалось раніше, що спросовує відому теорію про помсту фараона-завойовника своїй мачусі-узурпатору. Таким чином, виявляється цілком ймовірним, що Тутмос III, дотримуючись поради прибічників, був змушений ліквідувати сліди правління Хатшепсут через доволі консервативну ієрархічну політичну систему Стародавнього Єгипту, яка дозволяла керувати державою тільки чоловікам.

Дійсно, до самого початку правління македонської династії Птолемеїв повновладними правителями Єгипту, окрім Хатшепсут, було всього декілька жінок — Нитокрис (Нейтикерт) в кінці Древнього царства, Нефрусебек (Себекнефрура) в кінці Среднього царства і Таусерт в кінці XIX династії. Всі вони приходили до влади в критичні періоди єгипетської історії, коли ускладнювалась проблема отримування престолу у спадок, і правили недовго. Тому довготривале і успішне правління Хатшепсут порушувало традицію і не вписувалось в офіційний канон розвитку древньоєгипетської цивілізації.

Дискутуючи відносно причин посмертних гонінь на жінку-фараона, окремі єгиптологи навіть відмовляють їм в системності, висуваючи гіпотезу про те, що її картуши могли постражати в результаті атоністичного релігійного перевороту Ехнатона: частина царського імені цариці, Хенеметамон, включала в себя ім'я Амона, отже, підлягала забороні і знищенню. Сеті I, що відновлював пам'ятники XVIII династії, ушкоджені при «царі-єретику», в силу традиції на місце стертих картушів міг вписувати імена не самої цариці, а її найближчих родичів.

Ставши одноосібним правителем, Тутмос відразу ж розпочав активну воєнну діяльність. Навесні 1468 р. до н. е. він виступив з військом, чисельність якого оцініють у 10 000 - 25 000 солдатів, із прикордонної фортеці Джару у похід проти повстанців приблизно у 1472 р. до н. е. (точну дату встановити досить складно, але у 1475 р. до н. е. Східне Середземномор'я (ще підпорядковувалось владі Хатшепсут) правителів Сирії і Палестини (Ханаана) на чолі з царем Кадеша, ймовірно, спадкоємцем гіксосів, через те, що Єгипет розглядав втихомирення заколотників як останній крок щодо знищення гіксосської навали. Вперше після відновлення єгипетської незалежності державі довелось зустрітися вже не із розрізненим опором окремих князів, як це було при попередниках Тутмоса III, в тому числі при Тутмосі I, а з великою коаліцією, при цьому ще і підкріпленою, вірогідно, військовою допомогою переднеазійських країн. Лояльними до єгипетської влади залишились лише деякі міста Південної Палестини, в тому числі Шарухен, в якому розгорілося протистояння між проєгипетськими і промітаннійськими силами. Танаахською дорогою, а на весь шлях від Джару до Мегіддо було витрачено всього 21 день.

ДЖЕРЕЛА:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К., 2000