Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Боротьба політична

БОРОТЬБА ПОЛІТИЧНА — одне з розповсюджених явищ політичного життя, проявом якого є зіткнення інтересів різних політичних сил у зв'язку з прагненням кожної з них досягти певної політичної мети. В основі боротьби політичної лежить протистояння різних цілей, потреб та інтересів соціальних груп і політичних спільнот, які є суб'єктами політичних відносин, зокрема це політичні лідери, політики, політичні партії й блоки. Об'єктом боротьби політичної є насамперед відносини влади, вплив на неї через процес прийняття політичних рішень суб'єктів політики. З допомогою владних інститутів суб'єкти політичної боротьби закріплюють політичні позиції в системі політико-владних інститутів, що дозволяє реалізувати і захищати їхні політичні інтереси.

Форми боротьби політичної залежать від конкретної політичної ситуації, об'єктивних факторів (особливості політично ситуації, співвідношення політичних сил, зовнішньополітичні обставини) і суб'єктивних (визначаються інтелектуальними особливостями учасників, фінансовою забезпеченістю політичних сил і т. ін.). Боротьба політична може мати характер відкритого збройного конфлікту: громадянська війна, збройне повстання, страйки. У цих випадках вона є, як правило, масовою. Вона може мати також мирний характер (міжпартійна боротьба, внутрішньопартійна, міжфракційна, внутрішньопарламентська) і прихований (лобіювання, підкуп).

Яскравим прикладом політичної боротьби є після НЕПовські роки побудови соціалізму при наявності «Нової опозиції». Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. Зміна співвідношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися у так звану «Нову опозицію». Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу у СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), про можливість побудови соціалізму у СРСР. «Нова опозиція» вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства у країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висунутого у 1925 p. М. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, у тому числі з селянами-куркулями. Бухаріна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів тільки у 1925 р.

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Каменев, різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Все це перепліталося із взаємними особистими випадами, з вишукуванням помилок, з обвинуваченням у немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто у різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.).

У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, відмінити практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. У боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень-серпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компартії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Коли у серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Кагановича запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція є маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінського» курсу та єдності партії.

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза НЕПу (1927 - 1928 рр.). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилось міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайні заходи. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше 30 т. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. II оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що у тих конкретно-історичних умовах програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як значно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз вдався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено у пресі та партійних документах.

Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, виступали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Як один із проявів політичної діяльності боротьба політична зводить до мінімуму можливість примирення і постійно провокує ситуацію протистояння сторін. Ступінь її конфронтаційності чи прагнення до консенсусу залежать від рівня політичної культури і цивілізованості суспільства, в міру зростання якого агресивні методи боротьби політичної поступаються місцем її мирним формам, серед яких домінують ідейна боротьба, боротьба за симпатії окремих особистостей, за добровільний і свідомий політичний вибір.

ДЖЕРЕЛА:

Гомеров И.Н. Политическая деятельность: психолого-политологический анализ. Новосибирск : Сибирский ун-т потреб. кооперации. 2010.; Ирхин Ю.В. Политология : учебник. 2-е изд. М. : экзамен, 2007.; Барышева А.Д. и др. Политология. Курс лекций : учебное пособие для вузов. 2-е изд., стереотип. М. : экзамен, 2009.; эйзенштадт Ш. Революция и преобразование обществ. Сравнительное изучение цивилизаций. М. : Аспект-Пресс, 1999.