Політологічна енциклопедія - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Авторитет політичний

АВТОРИТЕТ ПОЛІТИЧНИЙ (від лат. auctor, auctoritas — засновник, творець, владний вплив) — джерело, одна з основних форм здійснення влади, яка ґрунтується на загальнопоширеному впливі будь-якої особи чи установи у різних сферах суспільного життя, суспільне визнання можливості і права суб'єкта політики здійснювати владу, одне з фундаментальних якостей політичного діяча. З допомогою авторитету політичного здійснюється контроль над політичними діями (стимулювання одних дій, обмеження або заборона інших), їх узгодження як у загальному, так і в індивідуальному плані.

Політичний авторитет ґрунтується на знаннях, досвіді, моральних якостях та соціальному статусі. Легітимність політичного авторитету полягає у спроможності, не використовуючи силу, впливати на поведінку інших людей шляхом наполегливості та переконання. Від формального впливу політичний авторитет відрізняється прямим характером діяння у формі директиви, наказу та розпорядження, а від зовнішнього примусу — тим, що виконання наказу передбачає впевненість виконавця у його легітимності, а не усвідомлення того, що за виконання наказу можуть виникнути заохочувальні чи репресивні акції керівника. Ефективність авторитета політичного багато у чому визначається взаємодіями з іншими формами влади, що не виключає суперечностей, які існують між ними. Авторитет політичний посилюється тоді, коли дотримання його супроводжується винагородами. Якщо Авторитет політичний узаконюється засобами примусового контролю, це може призвести до виникнення примусової влади, яка виявляється, таким чином, суперницею справжнього авторитету і фактично підриває його.

На відміну від відвертого примусу, який спирається на постійну можливість прямого застосування насильства, влада авторитету політичного гарантується іншими способами: без прямого примусу та вираженої готовності. За М. Вебером, його гарантами можуть бути: 1) традиція, коли владний авторитет ґрунтується на звичаях, звичках

підкорятися, поважати визначну особу чи організацію; 2) раціонально обґрунтована законність (легальність), набута внаслідок поваги людей до закону, конституційної волі більшості; 3) харизма, яка пов'язана з особистою повагою до лідера або організації, з вірою у їхні виняткові якості.

Відповідно у першому випадку ми маємо традиційний спосіб легітимації авторитета політичного, у другому — раціонально-легальний, у третьому — харизматичний. Узаконюються всі основні елементи механізму його створення.: інститути, через які він здійснюється; авторитетні політичні суб'єкти, які підтримують його своїми діями; спосіб проголошення та структура самих авторитетних вимог і розпоряджень.

У традиційному типі авторитет політичний значущість усіх елементів авторитетності підтверджується покликанням на їх пряму спадкоємність з тими, що існували з давніх часів. У раціональному типі авторитета — апеляція до розумних основ кожного елемента, їх внутрішньої несуперечності, взаємної узгодженості та ін. У харизматичному типі політичного авторитета — апеляція до загальної віри у безпомилковість та надприродні якості політичного лідера. Американський соціолог функціонального напряму Е. Шилз, який продовжив розвиток веберівської концепції легітимації авторитета політичного, стверджує, що всі типи авторитету спираються на віру у певний зв'язок зі священним началом. Деякі політологи вважають, що узагальнення, легітимації потребують не тільки правлячі суб'єкти політичного процесу, а й підлеглі, виконавці розпоряджень. Потреби суб'єктів політики у легітимації авторитета політичного полягають не тільки у тому, що вони бачать у ній одне із джерел зміцнення своєї влади, а й у тому, що мають потребу самовиправдання правоти власних дій і поведінки на законних засадах. Піддані також потребують легітимності, адже прагнуть знайти вищий сенс у власних діях, який обумовлений виконанням авторитетних наказів та розпоряджень на законному ґрунті. У тому разі, коли влада апелює до авторитета, а сама чинить акти несправедливості, можна фіксувати факт втрати його законності. Втрата авторитетом своєї вагомості є неминучим наслідком його неефективності у розв'язанні соціально-економічних та політичних проблем, які завжди вимірюються загальновизнаною справедливістю у розподілі матеріальних і духовних благ. Втрата владою авторитетності може стати прямим шляхом до встановлення авторитарного або тоталітарного політичного режиму.

Авторитет здобувається чи завойовується численними стратегічними і тактичними методами та заходами. Серед них: прямий вплив на політичну владу і державних керівників вищого рангу, опозиційність до існуючого політичного режиму; використання фінансових та інтелектуальних можливостей; вплив на суспільну думку та громадськість за допомогою засобів масової інформації для популяризації власних ідей та політичних програм; намагання вплинути на результати виборів за рахунок фінансів та адміністративного ресурсу; пряме представництво у законодавчих органах влади чи урядовому апараті, що надає широкі можливості брати не тільки безпосередню участь у прийнятті важливих державних рішень, а й лобіювати власні або корпоративні інтереси.

Ефективність авторитетності залежить від активності та енергії лідерів і представників елітарних кіл певної політичної організації, від фінансових можливостей, рівня збігу прагнень тих, хто впливає, з громадською думкою, типом політичного режиму та його здатності враховувати інтереси тих, хто впливає, і мас взагалі, виважену і обгрунтовану стратегію і тактику у діяльності та ін. Нарешті, політична наука визначає соціальні функції авторитета залежно від консервативної чи радикальної політичної орієнтації лідерів. Консерватори вважають традиційність його умовою стабілізаційних процесів у суспільстві, радикали, навпаки, цю саму традиційність вважають серйозним гальмом на шляху до суспільного прогресу.

Але, безумовно, стійкість і тривалість політичного авторитета пов'язані з народною довірою, політичною і громадянською відповідальністю перед суспільством, власною порядністю, почуттям справедливості та беззастережним дотриманням законів у проведенні політики. Владна діяльність, побудована на основі авторитетності, не викликає у суспільстві негативної реакції, не сприймається як примусова.

Ось чому здобутий загальнодержавними лідерами, політичними елітами та іншими владними структурами авторитет політичний є суттєвою умовою стабільності й злагоди у суспільно-політичному житті. Авторитет політичний існує у кожному суспільстві і визнається майже всіма політичними ідеологіями та організаціями.

ДЖЕРЕЛА:

Вебер М. Избранные произведения. — M., 1990; Давыдов Ю. H. Авторитет /Современная западная социология. Словарь. — М., 1990; Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. — К., 2001; Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997. Халипов В.Ф. Власть. Кратологический словарь. — М.: 1997.