Політологічний словник - М. Ф. Головатий 2005

Право народів (націй) на самовизначення

Право народів (націй) на самовизначення — принцип конституційного та міжнародного права, який означає право народів (націй) визначати форму свого державного існування — в окремій самостійній державі чи у складі іншої держави. Був сформульований у добу Великої французької революції і тоді ототожнювався з принципом народного суверенітету. Зараз на міжнародному рівні зафіксований у Резолюції ГА ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р. про принципи міжнародного права, Пакті про громадянські і політичні права, Пакті про економічні, соціальні і культурні права, а також у Статуті ООН, у ст. 1 якого говориться, що «всі народи мають право на самовизначення».

Право народів (націй) на самовизначення у зазначених міжнародних документах було закріплено в період деколонізації. Нині цей принцип у своїй практичній реалізації наштовхується на принцип непорушності кордонів держав, зафіксований Гельсінською угодою 1975 р. Крім того, багато що залежить від політичної ситуації. Коли народ (нація) бореться за утворення власної суверенної держави, його політичні лідери виходять з принципу права на самовизначення. Коли ж таку державу вибороли, цей принцип відходить на другий план, особливо щодо домагань на самовизначення інших народів (націй) у складі відповідної держави.

Не випадково П. н. (н.) на с. аж до відокремлення і виходу із складу існуючої держави не передбачено у конституціях жодної з держав СНД та інших новоутворених держав. Формально право виходу з СРСР кожної союзної республіки передбачалося Конституцією СРСР 1977 р. (ст. 72). У конституціях окремих федеративних держав цей принцип відображено з певними обмеженнями та застереженнями.

Права и свободы народов в современных источниках международного права. — Казань, 1995; Тимофеев Е. В. Новые аспекты принципа права наций на самоопределение // Московский журнал международного права. — 1993. — № 4.

І. Кресіна