Історія політичних вчень - Безродний Є. Ф., Уткін О. І. 2006

Розділ ХІІІ. Політичні вчення у Франції в період Просвітництва
Політичні концепції Жан-Жака Руссо

Руссо — француз за походженням (1712-1778), народився в Женеві, видатний представник демократичних ідей ХVІІІ ст. В 16 років залишив рідне місто і довго блукав безсистемно, поповнював свою освіту, міняв свої заняття в пошуках постійної професії. У віці до 30 років поселився у Парижі, добуваючи засоби для існування переписуванням нот. Перший літературний успіх приніс йому твір на конкурс, оголошений Дижонською академією на тему: «Чи сприяло відродження науки і мистецтва поліпшенню звичаїв?» Тема була історична: йшлося про звичаї західно-європейського суспільства. Руссо ж поставив її як філософську, досліджуючи загальне питання про значення освіти і культури. І вона мала успіх, удостоєна премії.

Через кілька років Руссо написав другу працю, присвячена питанню про нерівність між людьми. Вона сприяла зростанню популярності автора. Далі з’явилися праці «Нова Елоїза», «Еміль або про виховання», «Суспільний договор» (1762). Боячись репресій з боку релігії, Руссо залишив Париж, жив у Швейцарії, потім переїхав до Англії. Помер в Парижі в 1778 році. В своїй першій праці Руссо захищає парадоксальну тезу: наука, мистецтво, вся культура не тільки приносять користь, але псують людину. Усі пороки йдуть від науки і мистецтва. Культура не збільшує щастя. Навпаки наука, мистецтво, література закріплюють бідування і поневолення, котрі існують в суспільстві.

Головне джерело зла — багатство, а наука і мистецтво породжуються розкішшю, говорить Руссо і цим розкриває сутність свого виступу проти розвитку культури. Його протест базується на тому, що нерівність і розкіш ведуть до цього. Проти цього виступає ремісник, дрібний буржуа, дрібний власник, котрим нове капіталістичне суспільство несе розорення. І Руссо ідеалізує примітивні, відсталі, патріархальні відносини. Його лякає розмах економічного розвитку, з яким неминуче пов’язані негативні сторони прогресу. У другій праці Руссо, поряд із питанням про походження нерівності між людьми, ставить питання про походження держави. Він виходить з того, що колись існував «природний» стан, в якому люди були рівні. Збереглась нерівність фізична, нерівності ж економічної і політичної не було. Помітна нерівність з’явилася після того, коли люди виходять з того природного стану. В природному стані немає приватної власності, немає державної влади. Людям властива первісна моральна чистота, їх зв’язує між собою дружба і жаль, люди щасливі, здорові, добрі. Людина, говорить Руссо, по природі істота добра, і тільки установи зробили її злою. При всьому своєму негативному ставленні до цивілізації Руссо розумів, що людині властива здібність до вдосконалення і прямо вказував на це.

Вдосконалення ж, на його думку, неминуче веде до винаходу знарядь, викликає перехід людини до осідлості, звернення людського суспільства до землеробства. Люди починають обробляти метали, а обробка металів вдосконалює обробку землі. Звідси з’являється приватна власність як деякий результат прогресу суспільства, вдосконалення людини. А приватна власність веде за собою поділ суспільства на багатих і бідних, прагнення одних до збагачення за рахунок інших; виникає боротьба, смути, захоплення, і як наслідок утворюється держава. Відповідно до вчення Руссо, держава утворилася тому, що виникла приватна власність, а вона з’явилася тому, що вдосконалюються знаряддя праці людської, розвиваються продуктивні сили. «Перший, — говорить Руссо, — кому спало на думку, обгородивши ділянку землі, сказав: «Це — моє». Держава виникає для закріплення панування, для охорони приватної власності. Руссо зображає державу як результат винаходу, «змови багатих». За таких умов багатий прагнув поставити собі на службу закони, мирові суди, владу. Суспільство і закони знищили природну свободу, назавжди встановили панування власності та нерівності і заради вигоди кількох користолюбців прирекли весь людський рід на працю, рабство і злиденність.

Руссо вважав, що політичні інститути передбачалися не для суспільства взагалі, а лише для такої форми асоціації, котра «захищає і обмежує всією силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, поєднуючись з усіма, підкоряється однак тільки самому собі». Суспільству, заснованому на пануванні багатих, які узурпували політичну владу, Руссо протиставляє суспільство, засноване на рівності майна. Підкреслюючи необхідність майнової рівності, Руссо водночас виступив за збереження приватної власності. Таким чином, його ідеї, можуть бути визначені як егалітаристські, тобто рівності. Егалітаристська теорія виражала інтереси селянства, що боролося проти феодалізму. Проте егалітаристи не розуміли, що збереження приватної власності неминуче призводить до зростання майнової нерівності. Отже, неможлива ніяка сталість суспільства, заснованого на збереженні дрібної трудової власності.

Яскравий вираз ідеї егалітаризму отримали у трактаті «Про суспільний договір», або принцип політичного права. Зазначивши, що закони завжди приносять користь імущим і завдають шкоду тим, у кого нічого немає, він робить висновок, що суспільний стан вигідний для людей лише доти, доки вони всі чимось володіють і доки ті в кого з них немає нічого занадто зайвого. І цю умову Руссо вважає абсолютно необхідною для існування рівності. У всіх має бути що- небудь і ні в кого не має бути занадто великого багатства — ось основна формула зрівняльних тенденцій філософії Руссо. За відсутності такого становища, зазначає Руссо, рівність є лише уявною.

Існуючі суспільства не відповідають змісту справжнього суспільного договору, що говорив Руссо, він розробив вчення про народний суверенітет. «Я стверджую, — писав Руссо, що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної волі, не може відчужуватись». Суверенітет належить народу в цілому. Руссо зображає суспільний договір як договір кожного з кожним, в результаті котрого вперше створюється суспільна і політична організація. Основною, цілком необхідною умовою суспільного договору є, на думку Руссо, народний суверенітет. Там, де немає народного суверенітету, там ігнорується суспільний договір, там — деспотизм, неправомірне панування однієї особи та всіма останніми.

З умов суспільного договору, за Руссо, випливає право народу на збройний захист своїх прав — тобто повстання. Таким чином він обґрунтовував і виправдовував майбутню буржуазну революцію. Однак Руссо був противником народного представництва, вважаючи, що кожний громадянин повинен особисто брати участь в обговоренні і прийнятті законів. Депутати — тільки прикажчики народу, і тому вони не можуть вирішувати остаточно. Їх рішення може набути силу закону лише після затвердження його народом шляхом референдуму. Висловлюючись проти народного представництва, Руссо мріяв перетворити Європу в конгломерат дрібних патріархальних республік.

Визначаючи, кому повинна належати законодавча влада, Руссо вважав, що встановлення урядової влади є також справа народу. Якщо урядова влада буде передана в руки однієї особи, встановиться монархія. Якщо народ передасть владу кільком особам, утвориться аристократія, а якщо він залишить у себе не тільки законодавчу, але й виконавчу владу, — це буде демократія, точніше демократична форма правління. Однак суверенітет завжди повинен залишатись в руках народу.

Урядова влада встановлюється, по Руссо, не суспільним договором, а декретом, постановою народу. Декретом визначається форма або спосіб правління, а декретами призначаються ті особи, котрим вручаються урядові повноваження. Вчення Руссо про суспільний договір і народний суверенітет мало великий вплив на політичні погляди якобінців. Багато положень його політичної доктрини отримали відображення у Конституції Франції 1793 року. Його погляди в критиці сучасного йому суспільства були кроком вперед щодо поглядів мислителів ХVІІІ ст., в тому числі Вольтера та інших просвітителів.